Лекція 1.3. Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах

Українців.

П Л А Н

 

1. Українська еміграція - причини, хвилі та наслідки.

2. Українська діаспора, її стан та роль у розбудові української держави.

 

I “Міграція населення” – переселення, переміщення населення у межах країни (внутрішнє), а також добровільне або вимушене із однієї країни до іншої з метою постійного або тимчасового перебування в ній (зовнішня). Остання має назву “Еміграція”. З погляду країни нового перебування цей процес називається імміграцією, а новопоселенні – іммігрантами. Еміграція може бути тривала – з метою постійного поселення, тимчасова і сезонна.

За сучасними етнологічними теоріями всі українці й особи українського походження складають український етнос. Однак виникають певні складнощі із визначенням термінологій щодо представників українського етносу, які опинилися поза межами України. Коли йдеться про окремих осіб, науковці користуються такими термінами: “зарубіжні українці” (з конкретизацією країни, наприклад, канадські, австрійські, американські українці тощо; “особи (громадяни) українського походження” (наприклад, американці українського походження; українці в країні проживання”, “вихідці з України та їхні нащадки). У першому випадку йдеться про тих, хто народився в Україні, в другому – про тих, хто народився в країні проживання чи емігрував туди з третьої країни, але не народжений в Україні. Якщо мовиться про етнічну спільноту, то переважно використовуються терміни “українська імміграція”, “українська етнічна група” або “українська діаспора”.

Природа діаспори неоднозначна. Вона пов’язана і з міграцією частини українського населення (внаслідок соціально-економічних та політичних), і з захопленням сусідніми державами окремих українських земель, і з демографічними процесами, зокрема природним відтворенням іммігрантів. Однією з перших масових міграційних хвиль, був відплив у Туреччину та країни Західної Європи значної частини українців після поразки під Полтавою (1709 р.), друга – після скасування Гетьманщини та руйнації Запорозької Січі. Саме тоді українське козацтво мусило залишати свою землю і оселятися в Добруджі – землях Туреччини, на Кубані та в районах Тереку.

Частина української діаспори перебуває у сусідніх з Україною державах – в Польщі, Румунії, Угорщині, Чехії та Словаччині. Українські етнічні групи цих держав належать до автохтонних. На цих землях представники українців мешкали споконвіку. Вони опинилися за кордоном внаслідок захоплення територій, або зміни кордонів. У Польщі – це Бойківщина, Лемківщина, Підляшшя, Холмщина, Надсяння. Доля українського населення у цій країні у новітні часи складалася трагічно. Так, 1947 р. в результаті здійснення тодішнім польським урядом операції “Вісла” майже 150 тис. українців насильницьким шляхом були виселені з їхніх земель й розкидані по всіх польських територіях. Відтоді основна маса українського населення живе на західних і особливо північних територіях Польщі – Ольштанському, Гданському, Кошалінському та Вроцлавському воєводствах. За відомостями Об’єднання українців у Польщі там проживає від 250 до 500 тис. Офіційна польська статистика нараховує 150-200 тис. українців.

Основними місцевостями розселення українців у Румунії є Сучавський та Марамуреський повіти, котрі межують з Чернівецькою і Закарпатською областями України. Крім того, українці в цій державі компактно проживають у Банаті та Добруджі. До Банату переселенці із Закарпаття та Галичини потрапили в ході міграційних процесів в Австрійській (потім Австро-Угорській імперії у XVIII – XIX ст..). Віденський уряд стимулював з метою освоєння необроблюваних врожайних земель на півдні переселенцями з бідних і перелюднених околиць. У Добруджі українці з’явилися наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст.. внаслідок переслідування російським царизмом після зруйнування Запорозької Січі. Кількість українського населення у Румунії – від 120 – до 800 тис. осіб.

Щодо Угорщини, то за неофіційними відомостями тут налічується приблизно 3 тис. осіб українського походження. Це здебільшого автохтони в північно-східній частині країни, вздовж середньої течії Тиси, а також жителі деяких міст, зокрема Будапешта. Значна кількість українців – русинів протягом століть асимілювалася.

На території Східної Словаччини українці з давніх часів проживають у містах і селах краю: Гуменне, Бардіїв, Стара Любовня, Кошіце. Традиційним центром українського громадсько-культурного життя є Пряшів, де проживає понад 2 тис. українців. Загалом на території Словаччини за офіційною статистикою проживає понад 39 тис. українців, в Чехії – більше 15 тис.

Майже 250 років тому з’явилися перші українські поселення в межах колись цілісної Югославії. Це були вихідці з Пряшевщини та Закарпаття – переважно лісоруби та вівчарі, прагнули створити власне господарство, але через брак землі не могли цього зробити на батьківщині. Вони осіли в історичній області Бачка на території, яку тепер займає Воєводина. За даними перепису населення 1981 р. українців нараховувалося 13 тисяч (23 тис. русинів). Отже, навколо України створилася своєрідна діаспора – українські автохтони української етнічної території – на заході, на сході – більшість районів Орловської, Курської, Белгородської та Воронезької обл. (Берестейщина, Стародубщина, частина Слобожанщини), на півдні – молдавська діаспора – Дубосарський, Рибницький, Слободзейський, Григоріопольський та Кам’янський райони.

Особливу групу мігрантів складають українці східної діаспори. Міграцію українців на території, які складали Російську імперію, а згодом Радянський Союз можна розділити на кілька етапів: 1) до ХІХ ст.; 2) кінець ХІХ – початок ХХ ст.; 3) середина 20 – початок 40-х рр.; 4) 40-і – початок 90-х рр. Основною причиною міграційних процесів наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було аграрне перенаселення на українських землях, безземелля та малоземелля селян. Це визначило соціально-економічний або трудовий характер української імміграції.

Якщо у І половині ХІХ ст. селяни з центральних і східних українських земель переселялися в чорноморські і приазовські степи, а після їх заселення на Підкавказзя і Донщину, то в 60-70 рр. ХІХ ст. міграційний рух пожвавився в Самарську, Саратовську, Оренбурзьку й Уфимську губернії. В 1870 р., коли в Європейській Росії стало мало вільної землі, міграція спрямовується до Азії, де українці застали поселенців з російських губерній, звідки переселення почалося раніше. Головними районами українського поселення були: Приамурський край на Далекому Сході, південний Туркестан та південно-західний Сибір. Українці поселялися в кліматичній смузі, подібній до України й займалися хліборобством. Українське поселення, що обіймало південну частину Далекого Сходу по р.Амур і понад Тихим океаном (Амурщина і Приморщина) отримало назву Зелений Клин або Зелена Україна. Із 2,5 млн. осіб, що оселилися на цій території 47 % складали українці. У 1882 р. губернатор Примор’я видав наказ про безкоштовний перевіз українських сімей пароплавом з Одеси. 68 тисячам селян з України були відведені найкращі землі Уссурійського краю.

Друга українська переселенська країна в Азії на території південно-західного Сибіру, Північного Казахстану – від Уралу до передгір’я Алтайських гір отримала назву – Сірий Клин або Сіра Україна. Значну частину населення на площі 1,9 млн. кв. км складали українці.

Ще один регіон Російської імперії, де компактно оселилися українці – Кубанська область (Чорноморська губернія). З 1792 р. Чорноморським козацтвом під проводом Антона Головатого, Тимофія Котляревського, Сави Білого почалася колонізація краю. Було створено 42 курені з такими ж назвами як на Запорожжі. Центром став Катеринодар (Краснодар). У той час разом з родинами переселилися 25 тис. козаків, які створили лінійне Терське та Кубанське військо. За 15 років на цю територію переселилося 250 тис. сімей, переважно українців. Основну масу переселенців складали селяни з густо заселеної Лівобережної України: Полтавщини, Чернігівщини, Київщини, Харківщини. Під впливом російської агітації частини українців з Галичини та Буковини переселилася до Росії.

Спочатку більшість переселенців становили державні селяни. Після скасування кріпацтва цей рух охопив різні категорії селян. Вони продавали своє майно і за одержані гроші виїздили та влаштовувалися на новому місці. Міграція на Схід лише частково була організована державою. В більшості це був стихійний рух. Державні органи намагалися контролювати і сприяти йому, оскільки він був в інтересах Російської імперії (звільнення малоземельних районів, заселення малолюдної території з огляду конкуренції з боку Японії, збільшення слов’янського елементу серед автохтонного населення Азії). Уряд виділяв землі для населення (до 100 десятин на родину в Алтайській і Семипалатинській обл.), звільняв військовозобов’язаних від служби, звільняв від податків, допомагав зерном, лісом. В Петербурзі існувало Товариство допомоги переселенцям, але його діяльність, як і урядова допомога були недостатні. У 1889 р. ухвалено переселенський закон (до цього часу існували окремі розпорядження, які стосувалися окремих районів поселення), який вимагав попередньої згоди державних органів. Самовільних переселенців відправляли назад. Закон 1904 р. передбачав свободу переселень без пільг і право уряду приймати рішення про пільгове переселення із окремих місцевостей, “виселення з яких визнавалось особливо бажаним”. Вперше воно було застосовано у 1905 р. у Полтавській і Харківській губерніях, де спалахнули селянські виступи. Активне переселення було пов’язане із Столипінською аграрною реформою в Україні, в наслідок якої на Схід переселилося близько 1 млн. чол.. Всього до 1914 р. постійно оселилося в Азії близько 2 млн. українців. Процес переселення на нові землі був дуже складним: незвичайні кліматичні умови, побутова невлаштованість, матеріальні нестатки обумовили недуги, голод, високу смертність. Частина селян поверталася на батьківщину.

На наступному етапі після встановлення радянської влади в Україні у 20-х рр.. ХХ ст. міграція на схід була незначною. Однак внаслідок попередніх переселень мільйони українців мешкали на теренах колишньої Російської імперії, а тепер Радянського Союзу. В місцях їх компактного поселення як і в Радянській Україні у 20-х рр. була запроваджена політика українізації. У наступні 30-40 рр. ХХ ст. мільйони українців були вивезені примусово на Схід внаслідок розкуркулювання українського селянства та депортації учасників боротьби проти радянського режиму на західноукраїнських землях. Всього в Україні на початку 30-х років ХХ ст. було розкуркулено біля 200 тис. господарств, депортовано тільки у довоєнний період близько 400 тис. осіб у віддалені райони, малопридатні для сільського господарства.

Величезних втрат населення України зазнало у зв’язку з переселеннями, викликаними Другою світовою війною. Чисельність тільки евакуйованих в Азію склала 1,9 млн. чоловік. Із тієї кількості українців тільки частина повернулася на Батьківщину. Під час німецької окупації України понад 2 млн. осіб, в основному, молодь, були насильницьки забрані на каторжні роботи до Німеччини. Чимало із репатрійованих у 1945-1946 рр. з німеччини й Австрії потрапили на постійне перебування до Сибіру.

В повоєнні роки найпомітнішою подією в організованих переселеннях було освоєння цілинних земель. В кінці 50-х і на початку 60-х років за межі республіки виїхали переважно до Казахстану 80 тис. переважно юнаків та дівчат. Наприкінці 60-80-х років найбільший виїзд здійснювався на освоєння нафтогазових родовищ Західного Сибіру. Певна кількість українців мігрувала за межі України у зв’язку з виїздом на навчання та роботу, укладанням шлюбів та оргнабору робочої сили.

Зворотний процес імміграції в Україну також має свої об’єктивні причини та коливання у ті чи інші періоди, хоча практично він як і еміграція, відбувався впродовж ХХ ст.

У Радянському Союзі у роки першої п’ятирічки, споруджувалось 1500 промислових об’єктів, у т.ч. 400 в Україні. На будівництві металургійних та машинобудівних заводів Уралу, Сибіру, Казахстану працювали десятки тисяч жителів України. На спорудження промислових гігантів – Дніпрогесу, ХТЗ, Краматорського машинобудівного, металургійних заводів у Запорожжі, Маріуполі, Дніпродзержинську та Кривому Розі приїхали десятки тисяч представників інших союзних республік.

Наступний період – друга половина 40-х років ХХ ст., коли перед Україною гостро постала проблема відбудови народного господарства. Тільки на відбудові Хрещатика працювали представники 35 національностей СРСР. Ще більше їх працювало на відбудові Дніпрогесу, шахт Донбасу, металургійних та машинобудівних гігантів Придніпров’я, залізниць та житлового фонду міст та сіл. Особливу роль відігравала індустріалізація західних областей України. Разом з заводами прибували робітники і спеціалісти. Так, лише протягом 1945 р. тільки до Львова були направлені понад 15 тис. спеціалістів. З Саратова разом з робітниками і інженерами було переведено завод телеграфної апаратури, з Тули – авторемонтний завод, з Іжевська – приладобудівний завод. В результаті тільки за два повоєнні місяці на Львівщину росіян прибуло більше, ніж було тут 1940 р.

Однією з важливих ознак міжреспубліканських міграцій радянського періоду поруч з їх значним обсягом був неодмінно позитивний для України міграційний приріст. В’їзд в республіку постійно перевищував виїзд з неї. Поверталася на батьківщину значна частина тих, хто з різних причин виїхав раніше. Помітну частину в’їзду становили переселенці з інших республік СРСР. Через сприятливі кліматичні умови, порівняно вищий рівень соціально-економічного розвитку Україна завжди приваблювала їх. Канали в’їзду були в основному тими ж, що і для виїзду: армія, навчання, працевлаштування. Переселення в Україну мотивувалося, як правило, виробничими потребами, хоча для густозаселеної на відміну від Сходу і Півночі СРСР республіки нагальної необхідності в поповненні трудових ресурсів із зовнішніх джерел не існувало.

Окремо треба сказати про заселення Криму після депортації кримських татар, представників інших національностей (караїмів, кінчаків, болгар, вірмен) – всього депортовано понад 200 тисяч чоловік. Сюди було відправлено 17 тис. сімей з Краснодарського, Ставропольського країв, Брянської, Воронезької, Курської, Орловської, Ростовської, Тамбовської областей, а також з України. Всього за 1950-1954 рр. в Криму облаштувалися 13,7 тис. сімей і переселенців.

В другій половині 80-х років міжреспубліканські міграції почали набувати нових рис. Швидко зростали такі категорії мігрантів як біженці, вимушені переселенці. Чисельність в’їзду все більше переважала чисельність виїзду.

Початок 90-х років, коли розпався СРСР і проголосила державну незалежність Україна, позначився значними переміщеннями населення. Це, перш за все, відчутне зменшення загальної кількості мігруючого населення як наслідок припинення організованих наборів робочої сили, служби в армії та направлення на роботу за межі своєї республіки. Переважання в’їзду над виїздом значно збільшилося. Зазнав змін національний склад міграційних потоків. Особливо це проявилося після прийняття Закону “Про громадянство” у період 1991 та 1992 рр.

Ще одна із особливостей міграційних процесів 90-х років – тимчасова міграція робочої сили. Реальний виїзд з України значно більший ніж зафіксовано статистикою (до 5 млн. осіб). Останнім часом заробітки в Росії стали поширеним явищем. Там знаходять роботу працівники різних спеціальностей – будівельники, транспортники, шахтарі. Оцінку масштабів трудової міграції важко здійснити, оскільки для неї немає фактичних даних, проте, безумовно, цей процес наростає.

В еміграції українців на захід виділяються два напрямки – до Західної Європи та за океан. Вона також має різні етапи (хвилі), що обумовлені як соціально-економічними так і політичними причинами.

Українські поселення з’явилися в країнах Європи у давні часи. В Швеції, Німеччині та Франції 1714 р. певний час перебував гетьман П.Орлик зі своїми прихильниками. А в 70-і рр. XIX століття починається хвиля політичної еміграції українців до країн Західної. Ще один потік складався з українців, головним чином з Галичини, Буковини та Закарпаття з тих, хто в кінці ХІХ ст. виїжджав тимчасово до західноєвропейських країн на заробітки. Цей процес мав обмежений характер. Нерідко окремі групи українців, які мали намір емігрувати на заробітки до США або Канади, змушені були через брак коштів залишатися тимчасово в Західній Європі. Ще до 1-ї світової війни невеликі групи українських заробітчан поселилися у Великобританії, Бельгії. На цей же період припадає початок сезонної міграції селян із західноукраїнських земель до Німеччини (до 75 тис. на рік) і в менших розмірах – до Данії.

Чергова, значно чисельніша порівняно з попередніми періодами, хвиля політичної еміграції з України припадає на 1919-1920 рр. Європейські країни стали притулком для тих жителів України, котрі не прийняли радянської влади (Наддніпрянщина), польського окупаційного режиму (Західна Україна). Кістяк української еміграції склали міністри, працівники адміністрації та військові урядів УНР та ЗУНР, 1920-1921 рр. В Польщі перебувало близько 30 000 українських емігрантів, головним чином в таборах інтернованих вояків; в м.Тирново тимчасово знаходився екзильний уряд УНР. У Франції, Англії, Німеччині, Бельгії, Нідерландах, Швеції, Норвегії, Фінляндії залишилися члени дипломатичних місій УНР. Частина вояків УГА були розміщені в таборах інтернованих в Чехо-Словаччині. Емігрувала також частина діячів науки і культури, студентської молоді. Крім того, українські емігранти поселилися в Австрії, Німеччині, Румунії, Югославії, Італії, Норвегії, Швеції та ін. Загальна чисельність емігрантів доходила до 80-100 тис. В їх розміщенні згодом відбулися деякі зміни. Більша частина галицьких українців повернулася після визнання у 1923 р. Галичини за Польщею та амністії польського уряду. Незначна кількість наддніпрянської та галицької еміграції під впливом курсу “українізації” переїхала до УРСР. Багато емігрантів (40-50 тис) залишили Польщу й Австрію та поселилися у Франції. Головними осередками еміграції стали Прага, Варшава, Берлін, Париж, де розвивалися різні ділянки українського політичного і культурного життя. Був заснований Український вільний університет у Празі, Українська сільськогосподарська академія у Подебрадах, науково-дослідні інститути у Берліні, Варшаві. В 1930-х роках значна частина емігрантів почала приймати громадянство країн свого перебування.

Між двома світовими війнами тривала заробітчанська еміграція із західноукраїнських земель, що знаходилися під Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією. З УРСР за окремими винятками еміграція була припинена.

Подальший процес української еміграції, пов’язаний безпосередньо з ходом і наслідками ІІ-ї світової війни. В Західній Європі, головним чином, в Німеччині й Австрії по закінченні війни опинилося близько 2-3 млн. українців. За даними Центрального представництва української еміграції (Ашафенбург, Німеччина) наприкінці 1946 р. на території Західної Німеччини знаходилось 177 тис. українців, у тому числі в американській зоні – 104 тис., в англійській – 54 тис., у французькій – 19 тис. У трьох західних окупаційних зонах Австрії проживало 29 тис. українців. Близько 15 тис. українців, переважно з числа колишніх солдатів дивізії “Галичина”, інтернованих наприкінці війни англійцями, було розташовано у таборах в Італії. Серед більшості українських емігрантів були вивезені на примусові роботи, примусово евакуйовані, в’язні німецьких концтаборів, військовополонені, члени військових формацій, втікачі з України і політичні емігранти з 1920-х рр.. Більшість їх добровільно або під тиском повернулася на батьківщину, а решта створила основну масу повоєнної політичної еміграції. За більшістю українських емігрантів визнано статус “переміщених осіб”.

Перша переселенська хвиля із Західної Німеччини припадає на 1946-1947 рр. За цей період виїхало близько 25 тис. чоловік, у першу чергу в Англію, Бельгію та Францію.

СССР, з свого боку, вважав всіх українських емігрантів своїми громадянами і на цій підставі з 1945 р. постійно домагався їх репатріації. Правове становище повоєнних емігрантів визначала окупаційна влада, а з 1947 р. також міжнародні установи під егідою ООН.

У період після ІІ світової війни українці в Західній Європі розбудували досить широку мережу нових громадських організацій та установ, ряд з яких представляє їхні інтереси в зносинах з властями країн поселення. До таких організацій належать Український центральний громадянський комітет у Франції, Об’єднання українських робітників у Франції, Центральне представництво української еміграції в Німеччині та ін.

Цій же меті підпорядкована й діяльність багатьох жіночих, молодіжних, професійних, культурологічних і просвітянських організацій, товариств і об’єднань, початки яких були закладені ще в період перебування українців у таборах для біженців і “переміщених осіб”. Серед них: Спілка української молоді і Пласт, Об’єднання українських жінок, Об’єднання купців і промисловців та ін.

У 80-ті роки загальна кількість українців та їхніх нащадків у ФРН подавалися зарубіжними авторами в межах 20 тис., із них 9 тис. або 44 % проживало у Баварії.

Внаслідок переселення українців з таборів біженців і “переміщених осіб” з найчисельніших українських колоній на Європейському континенті сформувався ще один осередок у Великобританії. Крім учасників дивізії СС “Галичина” (понад 8 тис. осіб) сюди прибуло близько 6 тис. українців із корпусу польського генерала В.Андерса, а також 21-24 тис. із західних окупаційних зон Німеччини та Австрії. Союз українців Британії вважає, що кількість українців у цій країні на середину 80-х рр. становила 35 тис. чол. Другою західноєвропейською державою, де проживає порівняно багаточисельна колонія українських переселенців продовжує залишатися Франція. Приблизно там мешкає 25-30 тис. українців. Певна частина “переміщених осіб” прибула до Бельгії, Швеції, Данії, Нідерландів, що позначилося на кількісному складі української діаспори у цих країнах. Однак за чисельністю ці громадяни поступаються українським громадянам Німеччини, Франції, Великобританії.

Майже одночасно із рухом українців з Центральної та Східної України на схід відбувалася масова еміграція із західноукраїнських земель за океан. Східна Галичина, Закарпаття, Буковина були аграрно перенаселеними. Слабо розвинена промисловість не могла дати працю великій кількості робочих рук. Виїзд на сезонні роботи розв’язував справу тільки частково. В умовах низького життєвого рівня, недоїдання, високої смертності еміграція була чи не єдиним виходом. Звістки про великі можливості заробітку в Америці дійшли в 1870-х рр. і до українців. Їх перебільшували різні корабельні агенти, що вербували робітників до пенсільванських шахт. 1877 рік коли до США прибула перша група закарпатських селян для роботи на шахтах Пенсільванії, можна вважати початком масової імміграції українських переселенців.

Масову еміграцію з українських земель до північної Америки можна поділити на три “хвилі”: останнє десятиліття ХІХ – початку І світової війни; 2) початок 20-х рр. ХІХ ст. – до закінчення ІІ світової війни; 3) повоєнна еміграція.

За масштабами перша “хвиля” української еміграції переважає наступне. В США за цей період прибуло від 200 до 300 тис., а в Канаду – 17 тис. українців. Серед іммігрантів, що прибули до США 97,87 % були селяни й лише 2,03 % кваліфіковані й напівкваліфіковані робітники. Переважали мало - або й неосвічені люди, без знання мов, без фінансів. Вони зустрічалися з новою структурою суспільних відносин, з новими звичаями й традиціями.

Емігрували переважно бідніші селяни, люди молодого віку, без родин. Їхньою метою було заробити, виплатити борги за подорож, а по поверненні купити землю і господарювати. Хоча з часом еміграція переросла із тимчасової на постійну.

Саме в цей період адаптації перед іммігрантами стала нагальна потреба в об’єднанні їх у певну спільність. Власне, імміграція кінця ХІХ – початку ХХ ст. склала основу для формування етнічних груп у США і Канаді. Цьому процесові сприяло утворення однорідних поселень українських іммігрантів у американських штатах Нью-Йорк, Пенсільванія та Нью-Джерсі (тут сконцентрувалося близько 77 % усіх українців, що прибули до США). Саме у названих штатах були зосереджені центри гірничодобувної, металургійної промисловості, будівництва, які потребували значну кількість робочих рук.

З 1890-х рр. розпочалася сільськогосподарська еміграція до Канади. Країна мала великі простори необробленої землі, які потребували робочих рук. Зубожілих селян охопила своєрідна “еміграційна гарячка”. Вони продавали своє майно і переїжджали на постійне поселення в Канадські прерії (провінції Альберта, Манітоба, Саскачеван).

В межах новоутворених етнічних поселень українські іммігранти зберігали свою етнічну самобутність, свої культурні та побутові особливості. Та обставина, що іммігранти зазнавали дискримінації, необхідність опору вимушеній американізації, посилювала тенденцію до об’єднання. Вже в перші десятиліття поселення вихідці з України створили різного роду організації, що керували громадсько-політичним життям – церкву, страхово-допомогові й професійні товариства, жіночі й молодіжні організації.

Суттєву роль у збереженні етнічної специфіки відіграє шкільне навчання: парафіяльні школи при українських церквах, недільні школи, суботні програми та ін. Значний вплив на збереження української етнічності в Америці мають музеї, зокрема Український музей-архів у Клівленді (США), село-музей спадщини української культури в Альберті (Канада).

За кількістю переселенців другої та третьої хвиль масової еміграції значно поступаються першій. Наприклад, під час другої і третьої хвиль у США емігрувало близько 100 тис. осіб, в Канаду – 100 тис. Причому переважна їх більшість прибула за океан після ІІ-ї світової війни, так звані “переміщені особи”. Для кількісного збільшення українських етнічних груп вони не мали вирішального значення, в США “переміщені особи” складали лише 7 % осіб українського походження, в Канаді – 9 %. Емігранти українського походження прибували у Північну Америку з інших країн (Аргентини, Бразилії, ФРН), але їхня кількість була незначною. Сьогодні за підрахунками дослідників української діаспори США в цій країні налічується понад мільйон осіб українського походження. Переважна їх більшість (85 %) – це ті, хто народився в країні їхнього проживання.

Початок масової еміграції у Латинську Америку припадає на кінець ХІХ ст. Серед країн, до яких прибували українці були перед усім Аргентина та Бразилія. За певними джерелами, у Бразилії (початком еміграції у цю країну вважається 1897 р.) на зламі ХІХ і ХХ ст. мешкали 47 тис. українців. За період першої хвилі еміграції (1897-1914 рр.) в Аргентині поселилося близько 14 тис. чол. Осідаючи майже в непридатних для нормального життя лісових масивах Південної Америки, кожен український переселенець в Аргентині мав право за досить високими цінами придбати до 50 га “червоної землі”, а в Бразилії значно більше. Часто-густо українці поповнювали найбідніші верстви населення.

Друга хвиля української еміграції до Південної Америки припадає на період між Першою та Другою світовими війнами. Третя хвиля еміграції українців у ці країни належить до перших повоєнних років, а в наступній період туди приїздили хіба що поодинокі українці, й не стільки з України, скільки з інших країн поселення. Еміграція до Південної Америки у цей час була частиною так званої політичної еміграції. Приплив українців до Аргентини і Бразилії загальмувався і врешті-решт припинився внаслідок економічної кризи 1950-1952 рр.

Перші роки перебування українців в країнах Південної Америки у плані облаштування життя за нових умов були подібними до таких як у США і Канаді. Як правило, церква ставала вагомим об’єднуючим фактором, була найважливішою організацією для українських переселенців. Згодом виникли мистецькі, просвітницькі організації. Так, у 1924 р. в м. Беріссо виник український драмгурток “Молода громада”, який пізніше трансформувався у товариство “Просвіта”.

В Аргентині вагому роль відіграють українські кооперативи, такі як “Відродження”, “Фортуна”, “Тризуб”. “Союз українських купців, промисловців, підприємців та дипломованих спеціалістів”.

Велика кількість українських інтелектуалів залишила помітний слід в країнах, де вони проживали. Це – професори різних аргентинських та бразильських університетів: С.Онацький, О.Борушенко, Б.Галайчук, Ю.Полянський, В.Зінько, В.Бурка, І.Вігоринський, художники, архітектори, скульптори: О.Климко, Ю.Шумлінський, Б.Кульдина, І.Грищенко, В.Цимбалан.

Українська громада в Бразилії докладає чимало зусиль, щоб продовжити традиції вивчення української мови, а через неї зберегти свою самобутність й цілісність у бразильському середовищі. Перспективи рідної мови діячі української спільноти пов’язують з прийняттям конституційного закону, що дозволяє викладати українську мову в державних школах штату Парана, де мешкає основна маса українців Бразилії.

Декілька десятків тисяч українців проживають в Уругваї, Парагваї, Венесуелі та ін. країнах Латинської Америки.

Українська діаспора в Австралії – наймолодша. За період з кінця 40-х до середини 60-х рр. ХХ ст. українська етнічна група зросла від кількасот до 21424 чол. Вони розселені практично в усіх штатах Австралії.Організаційне життя українців в Австралії бере свій початок від 1950 р., коли в Мельбурні було засновано “Об’єднання українців в Австралії”, перейменоване 1953 р. у “Союз українських організацій в Австралії”. Сьогодні він налічує близько 20 організацій.

Українці мешкають і в інших країнах – Китаї, північній та південній Африці, Туреччині, Таїланді, Ізраїлі та ін., але їх кількість незначна, вони не організовані в сталі громади.

Отже, українська еміграція – складне соціальне і політичне явище. Лише з кінця ХІХ ст. українцям довелося пережити чотири важкі еміграційні хвилі, шукаючи кращої долі. У сьогоднішньому світі налічується від 47 до 50 млн. українців. За межами нашої держави мешкають до 16 млн. українців, переважна більшість – до 11 млн. на терені колишнього Радянського Союзу: Росія (4,3 млн. чол.), Казахстан (896 тис. чол.), Молдова (600 тис. чол.). Далі йдуть Білорусь (291 тис. чол.), Узбекистан (153 тис. чол.), Киргизстан (108 тис. чол.), Латвія (92 тис чол.), Грузія (52 тис. чол.), Естонія (48 тис. чол.), Литва (44 тис. чол.), Таджикистан (41 тис. чол.), Туркменистан (35 тис. чол.), Азербайджан (32 тис. чол.), Вірменія (8,3 тис. чол.).

Будь-які статистичні данні про чисельність українців та про їхнє розселення у сучасному світі умовні. Є статистика державна, а є статистика громадсько-культурних організацій і церковна. Дані, якими вони оперують, суттєво відрізняються. Ще до недавнього часу українці в деяких країнах Східної Європи (та й у республіках колишнього СРСР) не мали змоги самоідентифікуватися.

II. З точки зору етнічної самосвідомості українських емігрантів можна поділити на три групи. Найбільшу складають ті, чиї предки покинули батьківщину 3, 4 й навіть 5 поколінь тому, як правило, вони не розмовляють українською мовою, мало або й зовсім не контактують з українськими організаціями й найчастіше мають досить приблизне уявлення про свої національні витоки. Представники іншої групи – ті, хто порвав зв’язки з батьківщиною одне чи два покоління тому, – знайомі з українською культурою й шанують її, але мало дбають про її збереження. Третя група – невелика, але найактивніша: це ті, кому вдалося зберегти своє національне обличчя. Складаючись переважно з українців, котрі емігрували після Другої світової війни, та їхніх дітей, а також з окремих представників інших хвиль еміграції, вона становить серцевину українських громад на Заході.

Сьогодні пасивність стає однією з причин поступової соціально-культурної асиміляції українства за кордоном, а отже, зменшаться, по суті, і можливості української політики. Ці небажані тенденції прослідковуються навіть у тих державах, де українське життя розвинене найсильніше, зокрема в Канаді. Якоюсь мірою це підтверджують дані офіційних переписів щодо мови й церкви – основи духовного життя українців.

Адже якщо на початок 40-х рр. кількість українців, що знали українську мову, становила 92 %, то на початку 90-х рр. їх залишилось лише 40 % (30 % вважають її рідною, а лише кожний десятий користується нею в побуті), половина українців вже не відвідує традиційних греко-католицьких і православних церков.

У ситуації, коли зменшується кількість природних носіїв мови й духовності за кордоном, коли духовний центр українства вже в Україні, потрібно всіляко заохочувати інтегративні процеси України з діаспорою і державами, в яких вона компактно чи дисперсно проживає.

Проголошення Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р. викликало не тільки піднесення в середовищі української діаспори, але й зміцнило її надії на те, що справа побудови демократичної Української держави буде результативною. Останні 12 років незалежності Україна поступово набуває рис, стандартів демократичної європейської держави. Необхідні величезні зусилля щоб подолати соціально-економічні труднощі і в цьому певну роль могла зіграти українська діаспора.

Цей величезний людський масив, поділений полярними політичними орієнтаціями, має численні громадські установи й організації, свої видавництва, журнали і газети, займається науковими дослідженнями. Українці об’єднані переважно в українських греко-католицькій та православній церквах.

У продовж десятиліть зарубіжні українці видавалися радянською історіографією далеко не однозначно. Особливо коли це стосувалося діаспори далекого зарубіжжя.

Не дивно, що відносини між радянською Україною та діаспорою мали в основному не дружній характер. Емігранти першої хвилі прив’язані до своїх церков, громад, були переважно войовничими націоналістами, дивилися на радянський режим з недовірою. В той же час радянська пропаганда постійно зображувала українців – емігрантів як “прислужників капіталізму, фашизму та Риму”. Від таких стосунків, що склалися між українцями, не виграла жодна сторона. Українці в СРСР не змогли використати зарубіжні українські громади як вікна на Заході, а українська діаспора була позбавлена притоку свіжих сил, якого вона дуже потребувала. Але часи мінялися. Об’єктивний хід історії ніхто не може зупинити. На часі об’єднатися всім українцям у боротьбі за розбудову своєї суверенної і незалежної держави.

Як бачимо існує нагальна необхідність у вивченні реальних історичних і сьогочасних масштабів та умов утворення українських спільностей у зарубіжному світі, місць переважного їх поселення, сфер зайнятості, громадсько-політичної діяльності, соціального статусу в минулому і сьогоденні. Впродовж віків і навіть десятиріч в українському етнічному середовищі відбувалися помітні зміни. В яких напрямах вони йшли? Як виглядає картина розміщення українців за кордоном, якими є професійні, освітні, загальносоціальні ознаки їхнього буття.

Нинішня політична та економічна ситуація вимагає активізації залучення до культурно-освітнього, економічного, політичного процесу усіх надбань українства, в тому числі української діаспори, оскільки це формуватиме нас як націю з єдиною самосвідомістю, відчуттям цілісної спільноти. Становлення і розвиток української державності робить цей процес закономірним і перспективним. Більш як 16 млн. українців, які проживають за межами України, можуть стати одним з багатьох чинників зміцнення нашої державності, силою, використовуючи яку вдасться значно розширити український вплив у світовому процесі.

Характер зв’язків зарубіжних українців з батьківщиною залежав від багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів, насамперед від суспільно-політичної ситуації в країнах поселення і в Україні, позицій різних поколінь української діаспори. Незважаючи на історичні катаклізми українці в західному світі завжди прагнули до зв’язку з землею, яку полишили перші емігранти і яку не бачила більшість їхніх нащадків. Це прагнення відбилося у русі солідарності й допомоги українському народові, що був започаткований у перші десятиліття еміграції.

В 1913 р. українці в Канаді та США розпочали збір коштів на підтримку українських шкіл Східної Галичини, а також на підтримку політичних партій Галичини. В 1917 р. вони підтримали боротьбу земляків за державність України.

З новою силою рух солідарності проявився під час голоду в Україні і в Росії на початку 20-х рр. Українські робітники і фермери Канади та США зібрали понад 10 тис. доларів з кожної країни для допомоги голодуючим Поволжжя та України. У 1922 р. в Канаді був створений Український робітничо-фермерський комітет за визволення Східної Галичини з під влади Польщі. За короткий час було зібрано й передано майже 15 тис. доларів. В роки Другої світової війни канадські українці створили комітети допомоги Батьківщині. Документи свідчать, що в Канаді й США не було жодної акції солідарності, в якій би не брали участь українці. Для підтримки СРСР у війні з фашизмом канадськими українцями було зібрано 678 тис. доларів, карпато-русинами в США і Канаді – понад 200 тис. доларів. В повоєнний період серед української діаспори існував рух солідарності з тими людьми в Україні, які боролися проти радянського режиму й постраждали від нього. Учасниками цього руху, як правило, були представники повоєнної еміграції, які критично ставилися до “побудови соціалізму” на українській землі.

Окремої уваги заслуговує питання культурних зв’язків діаспори з Україною. Такі контакти не припинялися ніколи. Спочатку вони були опосередкованими - через збереження культурної спадщини українського народу. Починаючи з перших повоєнних років встановлювалися безпосередні культурні зв’язки української громади з Україною. 1946 р. в Канаду прибула делегація митців України – народні артисти З.Гайдай, І.Паторжинський, поет А.Малишко. Вони взяли участь у фестивалі української музики, пісні і танцю.

Серед української еміграції є багато людей, які глибоко шанують українську культуру, знають і плекають її. Своєю культурницькою діяльністю вони збагачують рідну українську мову, літературу, культуру та національні традиції нашого народу. У 1964 р. на зібрані кошти від 100 тисяч українців в Америці українська громада встановила пам’ятник Т.Шевченку у Вашингтоні. В пам’ять 50-річчя голоду в Україні в 1932-1933 р. українці Канади створили документальний фільм про цей трагічний період нашої історії.

Чималий внесок українців у розвиток культури, науки, мистецтво. Знедавна для широкого загалу почали відкриватися видатні імена: художник В.Курилик, педагог Г.Ващенко, вчений-фізик І.Пулюй, просвітитель І.Огієнко та багато інших, чиї таланти розвивалися не на нашій землі. Гідне місце посідає тут М.Парашук, уродженець с.Варваринців, що на Тернопільщині, визначний майстер, учень Родена, про якого болгарин Сава Овчаров сказав: “Професор Паращук по праву має називатися Архіскульптор”. І справді йому належить багато чудових робіт, які він створював в Україні, Німеччині, Польщі, Австрії, Франції, Болгарії. Найважливіші споруди: Софійський Університет, Судова Палата, Народний Банк, Військова Академія, парламент, музичний театр, бібліотека, Академія наук, резиденція патріарха в Драгалівському монастирі, в містах Бургасі, Слиневі та інших представлені шедеврами мистецтва М.Паращука.

Петро Яцик із Торонто забезпечив переклад на англійську мову та видання 12 томів “Історії України – Руси” М.Грушевського. Кошти створеної ним освітньої фундації використовуються для виплати стипендій талановитим українським студентам, для нагород переможців Міжнародного конкурсу з української мови.

Богдан Гаврилишин – громадянин Канади, іноземний член національної Академії наук, доктор філософії та економіки Міжнародного університету менеджменту Женеви, почесний доктор права Йоркського університету та університету Альберта в Канаді в останні роки живе і працює в Україні.

Останнім часом помітно активізувалося громадське життя українців у країнах Східної Європи. 120 українських товариств прагнуть зберегти культуру та традиції. Це відбувається насамперед завдяки демократичним перетворенням які там сталися. Так, у Польщі громадські організації етнічних меншин, у тому числі українські, вийшли з підпорядкуванням Міністерства внутрішніх справ. Ними тепер опікується відомство культури і мистецтва. При польському парламенті діє комісія національних меншин та етнічних груп. У цьому контексті слід, зокрема, розглядати, як один з актів активності засудження в лютому 1990 р. на надзвичайному з’їзді Українського суспільно-культурного товариства національно упередженої оперети “Вісла”. З’їзд поклав початок діяльності нової громадської організації – Об’єднання українців у Польщі. До нього увійшли особи українського походження незалежно від їхніх політичних поглядів, релігійних вірувань та соціального стану.

Велике значення має зміна на позитив стереотипу негативного відношення поляків до українців. Центральні видання: газета “Виборча”, “Жеч посполита” подають читачам Україну як демократичну державу та перспективного партнера. Польський уряд надає молодим українським вченим стипендії для навчання у престижних польських університетах. Ці заходи уповільнюють процес асиміляції українців.

У Росії, де мешкає наймогутніша українська діаспора, українці відчувають брак державної підтримки свого етнокультурного розвитку. В країнах – колишніх радянських республіках на жовтень 1994 р. діяло 25 недільних шкіл з викладанням українською мовою, 2 державні українські школи в Акмолі та Ризі, 12 періодичних і неперіодичних видань, 3 постійні радіопередачі (Таллін, Нижньовартівськ, Кишинів) та 20 непостійних. Перспектива вирішення етнокультурних проблем залежатиме й від того як Українська держава буде захищати їх права.

Для того, треба створити правову базу, спираючись на яку українська держава могла б надавати допомогу українцям у всіх регіонах колишнього Союзу. В першу чергу при укладанні договорів між Україною та іншими державами. На сьогоднішній день підготовлені проекти угод про забезпечення прав національних меншин з Естонією, Литвою, Латвією, Узбекистаном, Казахстаном та іншими країнами. У договорів про співробітництво і дружбу між Україною та Росією ставиться питання про створення умов задоволення етнокультурних потреб української меншини в Росії, а також російської меншини в Україні. Цьому процесові зарадила б спеціальна програма стимулювання соціально-економічного й етнокультурного розвитку українців, що має бути розроблена в Україні й на базі існуючих міждержавних договорів узгоджена з урядами держав колишнього союзу, де мешкають українці.

Українська держава має взяти під свій захист українців за її межами, прагнучи поліпшити їх життя. Цей фактор необхідно враховувати при вирішенні важливих питань внутрішнього розвитку України та здійсненні зовнішньої політики. З одного боку таким чином зберігається канал взаємодії з тією чи іншою державою. З другого боку турбота української державам дає зарубіжним українцям впевненості й стимулює їхнє прагнення відчувати себе частиною українського народу. Мабуть маловірогідною є ідея щодо масового переселення українців з інших країн до України.

24 вересня 2001 р. було затверджено Національну програму “Закордонне українство” на період до 2005 року. Це свідчить про те, що наша держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних проблем закордонних українців, сприяє консолідації та розвитку української нації, її свідомості, традицій і культури, що визначено Конституцією України. Ця Програма спрямована на підтримку та розвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, сприяння збереженню їх етнічної ідентичності, залучення до участі в процесах, що відбуваються в Україні шляхом концентрації зусиль у цій сфері органів виконавчої влади України та створення у державі та за її межами авторитетних громадських організацій.

Програма передбачає вироблення ділових механізмів підтримки українців, які проживають за межами України, насамперед у державах, що утворилися на території колишнього СРСР, де триває процес самоорганізації українських громад і утворюється інфраструктура для задоволення культурних, інформаційних, мовних та освітніх потреб українців.

Вагомим в Програмі є те, що вона має на меті збереження і залучення інтелектуального потенціалу закордонних українців для налагодження та зміцнення взаємовигідного, економічного, політичного та культурного співробітництва України з іноземними державами, що в кінцевому підсумку підносить престиж України у світі. Вона передбачає вивчення історії української еміграції.

У процесі виконання Програми буде створений механізм широкого залучення потенціалу українців, які проживають за межами України, до процесів розвитку Української держави та інших змін, що сприяють вирішенню даної проблеми.

Програма має зміцнити зв’язки органів державної влади та організацій, які беруть участь у реалізації державної політики України щодо закордонних українців з їх громадським організаціями в іноземних державах, а також органами іноземних держав, до компетенції яких належать питання міжнаціональних відносин. Програма передбачає сприяння поглибленню співробітництва між створеними в Україні та за її межами громадськими організаціями українців.

Тут сприятиме справі закон України, прийнятий Верховною Радою, про правовий статус закордонних українців.

Національна програма “Закордонне українство” допоможе, створити каталог статей про видатних синів і дочок українського народу, їхніх досягнень і здобутків, щоб долучивши цю спадщину до загальних українських надбань, сприяти підвищенню величі нашої науки, культури, і духовності.

Тут важлива підтримка ініціатив, спрямованих на збереження, розвиток і зміцнення етнічної самобутності українців, які проживають у діаспорі, сприяння поширення в Україні культурних здобутків закордонних українців, допомога бажаючим у їх поверненні на історичну батьківщину.

Виконання цієї Програми здійснюється шляхом реалізації Центральними та місцевими органами виконавчої влади України відповідних заходів у таких сферах як: розвиток правових засад співробітництва з закордонними українцями, організаційно-координаційна діяльність, науково-освітнє співробітництво, інформаційно-видавнича діяльність, культурно-мистецькі взаємини, економічне, молодіжне та спортивно-туристичне співробітництво, сприяння репатріації.

Досвід показує, що в ідеалі українська політика, історія, культура, наука, мистецтво хоч би де вони не творилися, мають функціонувати як цілісний народний організм для пробудження національної гідності для відродження природного зв’язку з Європейською і світовою культурою, для справжнього державотворення.

Аналіз підтверджує, що в більшості держав дітей багатьох наших співвітчизників (із дипломатичних представництв) навчають нерідною мовою, на основні іншого освітнього стандарту. Навіть там, де проживає значна кількість українців, немає шкіл, культурних центрів. Є лише поодинокі випадки іншого становища, наприклад у Болгарії силами українського посольства видано болгарською мовою “Історію України” О.Субтельного, виходить суспільно-політичний часопис “Україна”, щоб хоч якось створити український інформаційний простір. Ті ж кроки можна зробити й посольствам інших країн.

Допомагають просувати українську справу і представники болгарської інтелігенції І.Стоянов, К.Дийчев, Л.Терзійська. У Велике Тирново, Благоєвграді в університетах відкриті українські філологічні відділення. Але й для майже 70 тис. українців не запроваджено вивчення рідної мови у школах.

У той же час в Україні 7746 школярів болгарської національності вивчають українську мову та літературу як предмет, 1589 – факультативно.

Велике значення має проведення спільних заходів за участю українців з різних країн світу з метою збереження української етнічності в сучасному світі. Особливе значення проведення світових конгресів українців. Перший конгрес українців відбувся у 1992 р., також діє створений у 1967 р. у Нью-Йорку Світовий Конгрес України, він об’єднує понад 100 громадських та релігійних українських організацій з понад 20-ти країн світу поза материковою Україною. За всі роки існування СКУ вперше його засідання проводилося 18-21 серпня 2003 р. в Україні.

Проводяться Всесвітні форуми українців, діє Українська Всесвітня Координаційна Рада (при Кабінеті Міністрів), Сьогодні, координаційним центром у ній виступає Державний Комітет у справах національностей та міграцій, залучаючи до роботи над формуванням й реалізацію такої програми науковців, політичні й громадські об’єднання. Важливим етапом на цьому шляху стала прийнята Урядом України 22 січня 1996 р. Державна програма “Українська діаспора до 2000 року”, яка передбачала певну підтримку відродженню українства на теренах колишнього Радянського Союзу. Діаспора вбачає лише один шлях такої участі – запровадження інституту подвійного громадянства.

Урядові структури могли б приділити більше уваги проблемам наших земляків у двосторонніх відносинах України з іншими державами. У світі подібні організації мають постійну підтримку своїх держав. Наприклад, Росія за останні 5 років витратила 825 млн. доларів на підтримку російських громад за кордоном. Словаччина виділяє щорічно млн. доларів на підтримку своєї діаспори. “Полонія”, яка опікується зв’язками поляків зарубіжжя із батьківщиною, фінансується державою.

У прагненні до об’єднання всіх українців навколо незалежної держави створилися нові канали зв’язку з ядром етносу – обмін людьми та інформацією. Розробка науково обґрунтованих концепцій щодо задоволення потреб національних меншин в Україні, моделювання безконфліктних ситуацій у міжетнічних стосунках, подолання негативних етнічних стереотипів – таку ж модель має розробити наша держава щодо зв’язків з українською діаспорою.

Після 1991 р. з’явився новий вид української еміграції – виїзд на роботу за кордон спеціалістів та нелегальна еміграція. Сьогодні Україна – лідер на Європейському континенті щодо кількості нелегальних емігрантів. Це – мільйони людей, їх кількість збільшується з кожним роком. Ці потоки українців можна назвати четвертою хвилею еміграції. Гостро постала проблема захисту наших громадян з боку Міністерства іноземних справ України, а також збільшення робочих місць в Україні з метою повернення співвітчизників. Окремою проблемою є торгівля “живим товаром”.

У нас не надається належного значення і вивченню історії української діаспори. Лише в деяких підручниках чи посібниках з історії України є розділи про українську еміграцію. Майже не читається курсів чи спецкурсів з історії діаспори у вищій школі. Правда, дещо роблять академічні наукові установи

Отже, пройшов час, коли виникла нагальна проблема, з однієї сторони об’єднати українство, згуртування наших співвітчизників де б вони не проживали, чи то в східній, чи то в західній діаспорі, з другої – мобілізувати їх на благородну справу – розбудову української держави. Шляхів до цього багато. Приклад же в материнському ставленні до своїх співвітчизників безумовно мають подати державні органи України всі разом і кожен окремо. Лише в такий спосіб можна досягти мети спільно будувати демократичну державу.

 

 

МодульI. Лекція 4.