Етнополітичні аспекти української історії новітнього періоду
(1917-2004рр.)
План.
I. Спроби вирішення етнонаціональних проблем в Україні. Центральною Радою, Гетьманським урядом та Директорією УНР.
II. Етнополітичні фактори у політиці радянської влади в Україні в 20-80-х рр. ХХ ст. Посилення русифікації українського народу в період кризи радянської влади та розпаду СРСР.
III. Проблеми та шляхи вирішення національно-мовних і культурних потреб усіх етносів України в умовах розбудови незалежної держави.
Проблеми міжетнічної взаємодії в сучасній Україні – державі з поліетнічним та полікультурним населенням – привертають нині пильну увагу дослідників. Від їх глибокого осмислення багато у чому залежить можливість вироблення оптимальної моделі державної етнополітики, спрямованої на досягнення нормалізації, стабілізації і в майбутньому – гармонізації міжетнічних відносин в Україні, забезпечення можливостей повнокровного соціального і культурного розвитку українського суспільства.
Після набуття незалежності Україна, як і інші республіки колишнього СРСР, зіткнулась із проблемою обрання власної стратегії етнополітичного розвитку. Це було обумовлено, по-перше, ускладненням етнополітичної ситуації у нових державах; по-друге, започаткування процесу активного включення етнічних спільнот у внутрішнє й зовнішньополітичне життя своїх країн; по-третє, необхідністю узгодження інтересів, встановлення рівноправних відносин між етнічними групами. Тобто перед Україною зі всією гостротою постало завдання сформувати концепцію державної етнічної політики як з урахуванням уроків історичного минулого, так і міжнародної практики вирішення етнічних проблем.
На початку ХХ ст. більша частина Українських земель входила до складу Російської імперії. Національний гніт, русифікація, які були наслідком такого статусу Малоросії, посилилися під час I-й світової війни. Така політика царського уряду стосувалася не тільки українців, але й представників інших етносів, мешканців України.
Перемога Лютневої революції в Петрограді дала можливість приступити до вирішення національного питання в Україні. Із створенням (17.03.1917 р.) та діяльністю Центральної Ради пов’язано відновлення української державності. Ставши основним політичним чинником Центральна Рада започаткувала процес формування в Україні державної етнополітики. Важливе значення цієї діяльності полягає в тому, що вона визнавала факт поліетнічності українського суспільства і намагалася виробити чітку політику щодо врегулювання етнонаціональних процесів. Суть її полягала в тому, щоб виробити право на суверенний розвиток не тільки українського народу але й національних меншин, що проживали на території України.
Розвиток та перемога національно-демократичної революції заклали фундамент її підтримки іншими етносами. В Україні кожен четвертий мешканець був не українцем.
Промисловість знаходилась в руках російської, єврейської, французької буржуазії. Торговий капітал, а також величезна частина аграрної буржуазії складалася з поляків, росіян та русифікованих українців. Так само на всіх вищих адміністративних посадах були не українці. Неукраїнські панівні верстви, у тому числі більшість інтелігенції, дуже вороже ставилися до українського національного руху. Тому керівники ЦР: М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов та інші намагалися залучити представників національних меншин до її діяльності. Коли відбувався український національний Конгрес (6-8 квітня 1917р.) була розповсюджена думка про те, що українці мають оголосити його Установчими зборами і після того вигнати всіх не українців. Непорозуміння зникло, коли було прийнято рішення: “Одним з головних принципів Української автономії є повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні”. Тому на Українському національному Конгресі виступили на захист вимоги автономії України у складі Російської федерації представники: від російського товариства охорони жінок, єврейської соціалістичної робітничої партії, польського соціалістичного гуртка у Києві, грузинських, латиських, естонських громадських організацій.
В текстах I та II Універсалів (10 червня – 3 липня 1917 року), ЦР закликала українців творити автономний лад в Україні разом з іншими національностями української землі, “негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей”. В складі Генерального Секретаріату із 8 секретарів після проголошення І-го Універсалу була започаткована посада Генерального секретаря міжнаціональних справ. Ним став С.О.Єфремов. Генеральним секретаріатом до складу комісії по підготовці Статуту автономної України були залучені представники національних меншин: 11 – росіян, 8 – євреїв, 2 – німця, 2 – поляка, а також по одному від білорусів, татар, молдован, чехів, греків, болгар, всього 29 чоловік. Із 100 членів комісії, 71 особу представляли українці.
Цінним для формування сучасної етнополітики є досвід ЦР щодо залучення представників національних меншин до її складу. Представництво в ній запроваджувалось за територіальним, професійним та партійними принципами, а з середини літа 1917р. останні були доповнені ще й за національним принципом. Без введення до складу ЦР представництва від національних меншин не можна було перетворити її із національного органу в краєвий, територіальний. Цього вимагала і угода заключна ЦР з представниками Тимчасового уряду. З цього питання ЦР прийняла відповідну ухвалу: найбільш відповідним способом поповнення національного складу Центральної Ради визнати пропорційне представництво, за яким національним меншостям дається число депутатських місць у складі ЦР, згідно з чисельністю цих національних меншостей України. Перевага надавалася “організованій революційній демократії – тим національним меншинам, які входили до рад робітничих та солдатських депутатів, або мали соціалістичні партії. Інші повинні бути представлені національними організаціями. Згідно цієї постанови 30% складу ЦР складали національні меншини. Із 202 осіб 50 становили євреї, які представляли найбільш впливові політичні партії: Єврейську соціал-демократичну робітничу партію – “Поалей – Ціон”, Загальну Єврейську робітничу спілку – “Бунд”, Єврейську соціалістичну робітничу партію та інші. Також були представлені росіяни, поляки, молдавани, німці, татари, греки, білоруси, болгари та інші.
Важливим напрямком діяльності ЦР у сфері задоволення прав національних меншин було утворення у структурі її виконавчих органів (спочатку у складі Генерального Секретаріату, а потім у Раді народних міністрів – генерального секретарства (міністерства) з міжнаціональних справ і трьох товаришів секретарів (міністрів) з російських, єврейських і польських справ. Усі вони мали права повноважних членів уряду й іменувались генеральними секретарями або міністрами.
Успіх реалізації курсу поєднання боротьби українців за відновлення держави з боротьбою інших етносів за своє визволення і реалізацію своїх прав багато в чому залежав від розробок концептуальних засад державної етнополітики в Україні провідними діячами української революції: М.Грушевським, В.Винниченком, С.Єфремовим, П.Христюком та іншими. На початку діяльності ЦР М.Грушевський рішуче підкреслював, що оборонці української національності не будуть націоналістами. У брошурі “Вільна Україна” він запропонував визнати “всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним злочинством”. Принципово не погоджуючись з гаслом “Україна для українців” (за яким стояли М.Міхновський та його прихильники) М.Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості та екстремізму, робив все можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні. На засіданні Генерального секретаріату 18 жовтня 1917р. під головуванням В.Винниченко була ухвалена відозва Генерального секретаря міжнаціональних справ С.Єфремова “До свідомого громадянства України” з закликом боротися проти єврейських погромів та розпалення почуття національної ненависті.
При розробці основ етнополітики ЦР використала ідеї національно-персональної автономії, висунуті соціал-демократами Австрії, однієї з найбільш багатонаціональних держав світу. Модель національно-персональної автономії дозволяла задовольнити інтереси національних меншин, не порушуючи територіальної цілісності держави. Цей вид автономії передбачав: по-перше, добровільне входження індивіда у ту чи іншу спільність, по-друге, вона є екстериторіальною, не пов’язаною з поділом території, по-третє, її компетенція обмежується, як правило, сферою культури. Постанова “Про національно-персональну автономію” стала основним наслідком проведення у Києві у вересні 1917 року з’їзду народів Росії. ІІІ Універсалом ЦР (7.11.1917 р.) визнавалося право великоруського, єврейського, польського та інших народів на національно-персональну автономію та забезпечення їм права і свободи самоврядування. Ухвалений 9 січня 1918 року ЦР “Закон про національно-персональну автономію” став першим у світовій практиці, що вводив це питання у загальні конституційні рамки. Цей закон, який складався з 10 статей, увійшов окремим розділом “Національні союзи” до Конституції УНР. Це свідчило про наміри ЦР не на словах, а на ділі вирішувати цю складну проблему.
Послідовна демократична етнонаціональна політика ЦР підкріплялася відповідною правовою базою. На цьому шляху особливого значення набуло ухвалення ЦР ще одного закону “Про утворення єврейських рад і проведення виборів членів цих рад” (від 2.12.1917 р.) . Ухвалення закону було значною мірою обумовлено активністю єврейської національної меншини. Інтереси українських євреїв у ЦР представляло окреме генеральне секретарство. Воно і підготувало наприкінці листопада 1917р. законопроект про створення єврейських органів місцевого самоврядування. Це свідчило про початок становлення персональної автономії в Україні.
Після ІІІ Універсалу було створено Міністерство для польських справ, яке очолював М.Міцкевич. Згідно з законом про національну-персональну автономію польська меншина мала створити окремий національний союз, наділений автономними правами, але проектовані вибори до Установчих його зборів не відбулися. Незважаючи на несприятливі обставини, польське міністерство зробили багато для організації польського шкільництва. На Україні у 1917-1918 рр. існувало понад 1300 польських шкіл з 84 тис. учнями і 800 вчителями (у Києві діяло – 13 шкіл, Житомирі – 2, Одесі – 2 та інш.). У листопаді 1917 року засновано у Києві Польський колегіум, що проіснував до 1919 року з 718 студентами (ректор Л.Яновський).
Намагання ЦР спиратися на підтримку національних меншин у складні часи української революції, що наступили після збройних повстань у Петрограді, Києві та наступу радянських частин не було успішним. При голосуванні за IV Універсал на засіданні ЦР 21 січня 1918 р. представники неукраїнської демократії поставилися негативно до проголошення незалежності України. Таким чином, складні політичні обставини внутрішнього і зовнішнього порядку в яких діяла ЦР, завадили їй здійснити програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин, чого вимагала тогочасна політична ситуація.
Гетьманська Українська Держава успадкувала від ЦР багато невідкладних проблем у стосунках між етносами. Найбільш складною була справа з українізацією середніх шкіл. Проблема полягала в тому, що міське населення значною мірою складалося з росіян, інших національних меншин. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств ЦР, вважало за доцільне заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. Протягом літа 1918 р. було відкрито 54 українських гімназій, а наприкінці гетьманської доби їх було вже 150. У гімназіях, які залишилися з російською мовою навчання, введено як обов’язкові предмети: українську мову, історію та географію України і історію української літератури. 6-го жовтня 1918 р. було відкрито в Києві І-й Державний Український Університет, а 22 жовтня ІІ-й Український університет у Кам’янець-Подільському, в Полтаві історично-філологічний факультет. Значними були досягнення у галузі культури за гетьманської доби. Засновано Державний Український Архів, Національну Галерею Мистецтв, Український Історичний Музей, Українську Національну бібліотеку, Українську Академію Наук, Український Театр драми та опери, Українську Державну Капелу, Симфонічний Оркестр та інш. За цей час було розпочато видавництво підручників по багатьом напрямкам.
Гетьманський уряд, його Міністерство закордонних справ з самого початку почали роботу щодо вирішення національного питання стосовно українців, які проживають в Росії (насамперед Кубанщина, Курщина, Воронежчина та Крим). Вже 7.05.1918 р. Рада Міністрів розглянула питання про необхідність приєднання Криму до Української Держави. Питання про Таврію й Крим обговорювалось також на спеціальній нараді, що відбулася 16.05.1918 р. в Міністерстві закордонних справ. Щодо майбутніх взаємин Криму з Україною, то більшість учасників наради схилялась до автономії і лише в крайньому випадку – до федерації. Присутні наголошували також на необхідність врахування громадської думки місцевого, зокрема мусульманського населення. Наприкінці вересня були вироблені умови, на яких Крим повинен був приєднатися до України: повна автономія, власний сейм, своя армія, статс-секретар у справах Криму при Раді Міністрів Української Держави.
Важливе значення для вирішення національних проблем мало врегулювання відносин з сусідніми державами. Гетьманський уряд вів дипломатичні переговори з РСФСР за повернення 10 повітів Воронезької, Курської, Орловської губерній, 4-х повітів Чернігівської губернії та третини Донської області заселених українцями, а також з Австро-Угорщиною, Польщею, Румунією за повернення Закарпаття, Підляща, Галичини, Бессарабії, Буковини.
При цьому зазначимо, що під час гетьманського режиму П.Скоропадського секретар його уряду заявив про несумісність національних міністерств з політичною ситуацією в Україні. У липні 1918 р. гетьман анулював закон про національно-персональну автономію, ліквідував національні міністерства. Однак слід зауважити, що представники національних меншостей, які належали до заможних верств, підтримували гетьмана. Оскільки гетьманський уряд ішов назустріч інтересам польських землевласників, поляки позитивно ставилися до уряду Скоропадського. Весь час існування гетьманщини діяв Польський Виконавчий Комітет. Таким чином у період Гетьманської Української Держави було здійснено чимало кроків спрямованих на вирішення етнонаціональних проблем.
З приходом до влади Дирекції 18.12.1918 р. склалась суперечлива ситуація в галузі міжетнічних проблем. З одного боку було заборонено вживання російської мови, замінені російські вивіски на крамницях, з іншого, відновлена чинність закону про національно-персональну автономію. До затвердження національних міністерств тимчасово створено відділи у справах національних меншостей. Однак з різних причин розпочало роботу лише одне з них – з єврейських справ. В.Винниченко це пояснював тим, що за єврейською меншістю, як протектор не стояла жодна країна. Інші національні меншини відмовилися від співробітництва з Директорією у розбудові держави.
З початку відновлення влади Директорії частина українських поляків підтримала українців у їх боротьбі за самостійність, а згодом відмовилася, вважаючи не спроможними українців створити свою незалежну державу. Такі тенденції особливо загострились у зв’язку з проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки та намірами її керівництва до злуки з УНР.
Політичні розбіжності серед керівних кіл національних меншин, національні погроми прирекли на невдачу наміри та ідеї Директорії щодо побудови незалежної держави.
Національне питання гостро постало також перед ЗУНР, створеної в жовтні 1918 р. Її представницький орган – Українська національна Рада, яка очолила національно-визвольний рух у Галичині, в своїх перших правових актах підкреслила, що всім громадянам ЗУНР будь якої національності і віросповідання надаються і гарантуються “громадська, національна і віросповідна рівноправність”. Основним національним меншинам – полякам, євреям, німцям було запропоновано обрати своїх представників до УН Ради. Однак поляки бойкотували вибори, а євреї з німцями, щоб не втягуватися в українсько-польський конфлікт, вирішили не брати в них участі. Керівництво ЗУНР високо оцінювало закон про національно-персональну автономію УНР.
У листопаді 1918 р. уряд ЗУНР почав переговори з УНР щодо обєднання усіх українських земель в одну державу. Перше рішення по цьому питанню УНРада прийняла 3.01.1919 р. одностайно. Акт злуки українських земель було урочисто завершено 22.01.1919 р. на Софіївській площі в Києві. Таким чином у період існування УНР було започатковано формування політики у сфері регулювання міжетнічних відносин. Але Дирекція не була спроможна обєднати зусилля по захисту своїх позицій. 2 лютого 1919 р. Директорія з Києва переїхала до Вінниці, і Київ негайно зайняли радянські війська.
ІІ. З встановленням в Україні радянської влади, з метою її зміцнення, постала проблема розробки основ етнополітики стосовно нової ситуації, що склалася в країні. Надзвичайно велике значення у вирішенні національного питання на Україні зіграла розроблена XII з’їздом РКП(б) (1923 р.) політика коренізації, яка передбачала залучення представників корінних національностей до державного апарату, застосування національних мов у партійній роботі, адміністрації, освіті, видавничій справі, пресі. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації. Вона передбачала підготовку, виховання і висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апаратів, організацію мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи українською мовою і мовами корінних національностей.
Формальним початком українізації можна вважати декрет РНК УРСР від 27 липня 1923 р. “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня 1923 р. “Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”. Українізація була стержнем національної політики у 20-30-х роках. Вжиті заходи в цій галузі привели до того, що починаючи з 1925 р. відбувалася посилена українізація партії та державного апарату. Державні службовці повинні були складати іспити з української мови. Частка українців у КП(б)У зросла з 23% у 1922 р. до 60% у 1933 р. Водночас зросло число українців в урядових установах. У 1923 р. українці складали лише 35% серед урядових службовців, а в 1927 р. їхня частка становила 54%. Проте українці переважно займали нижчі посади партійної та державної ієрархії.
Центром українізації став наркомат освіти, якому підлягали всі ділянки культури. Рушійною силою українізації системи освіти був М.Скрипник – голова комісаріату освіти з 1927 по 1933 р. Наркомові освіти довелося переборювати величезні труднощі. Оскільки вчителів зі знанням української мови не вистачало, Скрипник запропонував запросити кілька тисяч вчителів з Галичини, але в Москві не дали на це згоду. Бракувало підручників. Українізація зустріла значний опір насамперед серед неукраїнської або обрусілої верхівки КП(б)У. В партійному середовищі була поширена теорія “боротьби двох культур”. Захисник цієї теорії секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь стверджував: “Поставити перед собою завдання активно українізувати партію, тобто робітничий класс... це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста”. Однак українізація відбувалася досить швидко.
У 1923 р. в УРСР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Понад 97% українських дітей навчалися рідною українською мовами. Якщо в 1922 році Україна мала не більше десятка україномовних газет і журналів, то в 1933 р. з 426 газет 373 були українські. Лише протягом 1924-1927 рр. тираж українських газет збільшився у 5 разів, газета “Комуніст” орган ЦК КП(б)У 1926 р. почала виходити українською мовою, продукція всіх видавництв республіки досягла 30 млн. книг. Українська мова прокладала шлях в побут, розширювалася сфера її застосування.
В рамках українізації було розпочато роботу по створенню необхідних умов для культурного і духовного розвитку українського населення в місцях його компактного проживання за межами республіки. На квітень 1925 року поза Україною проживало майже 6,5 млн. українців. Найбільш компактні поселення знаходилися на Кубані – 2 млн., у Курській області – 1,3 млн., Воронезькій – 1 млн., у Сибіру, на Далекому Сході і Туркестані – по 600 тис. чоловік.
В органічній єдності з українізацією етнонаціональна політика була спрямована і на всемірне забезпечення розвитку культури національних меншостей, що проживали в республіці. В 1920 р. на Україні проживали: євреї (1 млн. 200 тис.), німці (210 тис.), поляки (177 тис.), латиші (10 тис.), литовці (16 тис.), вірмени (9 тис.), а також представники інших національностей. У республіці налічувалося 95% болгар, 82% – молдаван, 75% – чехів, 52% – євреїв від загальної кількості їх в СРСР.
Значну роль у розв’язанні проблем стосовно міжнаціональних відносин на Україні відіграв створений у травні 1921 р. Відділ національних меншостей при Наркоматі внутрішніх справ. При ньому функціонували підвідділи: єврейський, німецький, польський. Вони діяли в Київській, Одеській, Катеринославській, Донецькій, Волинській, Подільській і Полтавській губерніях. У деяких губерніях у підвідділах створювалися секції: єврейські, німецькі, татарські, латиські, естонські та інші.
Активно проводилася лінія на найповніше представництво різних національностей в органах Радянської влади. В 1929 р. у ВУЦВК, РНК УРСР, апаратах наркоматів та їх органах на місцях представники неукраїнського населення становили: 63,8% в центральній, 46,5% - окружній, 24,1% - районній ланках. Усього у держапараті республіки українці становили 58,7%. У квітні 1924 р. ВУЦВК було створено Центральну комісію у справах національних меншостей (ЦКНМ). Після утворення в республіці областей (1930 р.) у роботі органів Комісії відбулися певні зміни. В квітні 1932 р. ВУЦВК прийняв Постанову “Про утворення при обласних організаційних комітетах комісії національних меншостей”. Центральна комісія у справах національних меншостей діяла до 1941 року.
На Україні поряд із створенням у жовтні 1924 р. Молдавської АСАР в районах, де національні меншості проживали компактно, було виділено національні адміністративно-територіальні одиниці, в яких діяли районні, селищні і сільські Ради. Цьому сприяла постанова РНК УРСР “Про виділення національних районів і рад” (серпень 1924 р.). Спочатку національним районуванням було охоплено німецьке, болгарське, грецьке й чеське населення, пізніше створилися польські, єврейські та російські адміністративно-територіальні одиниці. В 1927 р. на Україні налічувалося 11 національних районів, з них 7 – німецьких, 3 – болгарських, 1 – польський. Пізніше було сформовано ще 8 – російських районів, 3 – грецьких, 3 – єврейських. До 1930 р в республіці діяло 25 національних районів. В складі українських районів створювалися національні ради. На той період на Україні налічувалося 1087 національних рад: 450 російських, 254 німецьких, 156 єврейських, 151 польська, 14 молдавських (поза МАСРР), 12 чеських, 4 білоруських і 3 албанських.
Поліпшенню роботи з національними меншостями сприяла робота по підготовці національних кадрів. У травні 1926 р. на засіданні адміністративно-фінансової Комісії при РНК УРСР було розглянуто питання “Про забезпечення районів з переважаючим населенням національних меншостей спеціалістами і кваліфікованими працівниками, які знають мови нацменшостей”. Важливим напрямком роботи з нацменшостями було подолання економічної і культурної відсталості, заміна соціальної структури ряду національних груп.
Питання підвищення культурного рівня національних меншостей постійно перебували в центрі уваги ВУЦВК і РНК УРСР, Наркомату освіти, ЦНКМ при ВУЦВК, а також громадських організацій – Товариства сприяння розвитку єврейської культури, польського культурно-просвітницького товариства “Праца” та інш. Значну роль у здійсненні культурно-національного будівництва відіграли й заклади, які займалися питаннями культурно-освітньої роботи серед національних меншостей. Так, у 1921 р. при Наркоматі освіти було створено Раду національних меншостей, до завдань якої входила координація діяльності національних бюро: єврейського, татарського, польського і німецького. У культурно-освітній роботі брали участь й науково-дослідницькі організації, зокрема Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Функціонував Інститут єврейської культури, де зокрема було і відділення українсько-єврейських зв’язків. З 1931 р. розгорнув свою роботу Інститут польської культури.
Одним із напрямів політики українізації було створення національних шкіл. Так, в 1924-1925 навчальному році у республіці діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – єврейською, 294 – молдавською, 255 – польською, 43 – болгарською, 31 – татарською і т.д. У наступні роки їх кількість постійно збільшувалася і досягла в 1929-1930 навчальному році: німецьких – 628, єврейських – 786, польських – 381, молдавських (поза Молдавською АРСР) – 121, болгарських – 73 тощо. Для національних меншин в Україні була створена широка мережа вищих і середніх навчальних закладів. На той час існувало 9 національних факультетів педагогічних інститутів, 8 педагогічних технікумів, 19 індустріальних та 18 сільськогосподарських інститутів. Широкий спектр національних інтересів задовольнявся багатомовною пресою. Поряд з газетами і журналами українською мовою на початку 30-х років близько 500 видань виходило російською, 21 – молдавською, 24 – єврейською, 17 – польською, 23 – німецькою, 8 – болгарською, 4 – грецькою, 3 – татарською, 1 – латиською і 1 – вірменською мовами.
Однак, починаючи з 30-х років, політика українізації спрямована на національне відродження була істотно загальмована, а згодом зведена нанівець. Саме сфера міжнаціональних відносин стала одним з перших полігонів, на якому обкатувався сталінський механізм репресій. Насамперед це торкнулося національно-культурної сфери. Репресії проти національної інтелігенції, що почалися ще на рубежі 20-30-х років, тривали протягом усіх 30-40-х років.
Початок цьому погрому поклав Пленум ЦК КП(б)У в листопаді 1933 р., де вперше було оголошено, що 10 відсотків вчителів національних закладів є класово ворожими елементами. На початку 1934 р. була видана Постанова оргбюро ЦК КП(б)У “Про кадри шкіл національних меншин”, в якій стверджувалось, що в національних школах проводиться антирадянське виховання молоді. В 1935 р. була оголошена Постанова ЦК КП(б)У “Про засміченість класово ворожими елементами Хортицького машинобудівного технікуму”. В 1937 р. був розгромлений Одеський німецький педагогічний інститут. Були розігнані навчальні заклади болгарської та молдавської меншин в Одесі. Наприкінці 30-х років навчальні заклади, де викладання здійснювалося німецькою, польською, єврейською й іншими мовами, переводилися на українську або російську мови. Закрито театри, музеї, бібліотеки, видавництва національних меншин, Інститути єврейської та польської культури.
Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута у 1938 році. Саме цим роком датована постанова РНК УРСР про обов’язкове викладання російської мови у всіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У “Про реорганізацію національних районові та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради”, що зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки. У цьому ж 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило постанову “Про реорганізацію національних шкіл на Україні”, в якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося, як насадження вогнищ і буржуазно-націоналістичного впливу на дітей”. Під гаслом “боротьби з націоналізмом” були ліквідовані всі національно-культурні установи і заклади. Ці грубі та брутальні за своєю суттю заходи проводилися з великою поспішністю і до середини 1938 р. були завершені.
Згортання роботи серед національних меншостей, ігнорування інтересів і громадських прав представників національних меншин не були випадковістю.
У ході Великої Вітчизняної війни постало питання про розширення прав союзних республік, які були у 20-х роках центральною владою узурповані. Терміново скликана сесія Верховної Ради СРСР одностайно ухвалила рішення про створення республіканських наркоматів оборони і зовнішніх справ. В.Молотов назвав постанови “новим кроком у практичному вирішенні національного питання у багатонаціональної радянської держави”. Ця заява проголошувалась у дні, коли тривало примусове виселення, депортація цілих народів – чеченців, інгушів, калмиків, карачаївців, балкарців, кримських татар, західних українців. Всього за час війни було депортовано понад 3,4 млн. населення. 18.05.1944 р. стало днем трауру в історії кримських татар: протягом доби тисячі людей, переважно дітей, жінок, старих було вигнано з рідних домівок і відправлено на спец поселення. Протягом травня – червня 1944 р. з Криму було виселено понад 225 тис. осіб, причому не тільки татар, а й болгар, греків, вірмен, представників інших національностей.
Остаточне врегулювання територіальних питань у повоєнний період не обійшлось без переміщення населення. Понад 40 тис. чехів і словаків виїхали до Чехословаччини після приєднання Закарпаття до України. Ще 9 вересня 1944 р. голова Ради народних комісарів УРСР М.Хрущов та голова Польського комітету національного визволення Е.Осубка-Моравський підписали угоду про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з території України до Польщі. У 1944-1946 рр. близько 800 тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнавали себе поляками, переселились до Польщі. До УРСР переселилось понад 500 тис. українців, із них 90 тис. добровільно. З середини 1945 р. розпочалось контрольоване польською владою примусове переселення.
7.01.1944 р. вийшло розпорядження НКВС СРСР відповідно до якого усіх виявлених посібників фашистів на території України заарештовувати з конфіскацією майна і направляти до Чорногорського спец табору (Красноярський край). Тоді ж М.Хрущов вніс пропозицію про переселення сімей активних учасників українського підпілля. Відповідно до постанови Державного комітету оборони СРСР від 29.10.1944 р. станом на 9.01.1945 р. було вивезено з України в Комі АРСР, Архангельську, Молотовську (Пермську) і Кіровську області 30 тис. спец переселенців. Загалом за 1944-1945 рр. із Західної України було виселено близько 200 тис. сімей українців, що становило приблизно 800 тис. осіб.
По закінченні війни ЦК ВКП(б) звинуватив українських комуністів в недостатній політико-ідеологічній підготовці кадрів в галузі науки, літератури і мистецтва, де “існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія” і мають місце українські націоналістичні концепції. Відповідно до рішень Москви, ЦК КП(б)У ухвалив низку постанов, метою яких було показати стан справ у галузі національних питань (серпень, вересень 1946 р., травень 1948 р. та інш.), де переважали обвинувачення у “буржуазному націоналізмі”.
М.Хрущов на засіданні Верховної Ради УРСР 28.08.1946 р. заявив: “Пережитки капіталізму у свідомості живучіші в галузі національного питання, ніж у будь-якій іншій галузі, бо вони мають можливість добре маскуватися в національному костюмі. Тому треба посилити роботу у справі викривання буржуазно-націоналістичної ідеології”. Особливої жорстокості набуло полювання на українських націоналістів 1947 р. під час перебування в Україні Л.Кагановича.
З кінця 1948 р. в Україні розгорнулася компанія боротьби проти “низькопоклонства” перед Заходом, а згодом і космополітизму єврейських письменників, художників. В 1946 р. з ініціативи М.Хрущова почалася депортація єврейського населення з України. Спочатку депортували 22307 євреїв з Чорновицької області в Румунію. В 1947 р. депортували євреїв із східних областей України у Хабаровський край, всього 62 тис. осіб. Загалом з урахуванням депортованих у Хабаровський край і виселених з країни – 200 тис. осіб. Існували певні норми при прийомі на роботу : наркомати – не більше 5%, НКГБ – 10%, торгівлі – 25%, причому не на керівних посадах. Із наркоматів, вузів, лікарень тільки у 1945-1946 рр. в Києві було звільнено 8 тис. громадян єврейської національності.
Ця компанія особливо посилилась після публікації в газеті “Правда” редакційної статті “Про одну антипатріотичну групу театральних критиків” в січні 1949 р. Відомі літератори єврейського походження (О.Борщагівський, А.Гозенпуд, І.Стебну, Є.Адельгейм) були звинувачені в антипатріотизмі. В березні 1949 р. відбувся пленум правління Спілки радянських письменників України з порядком денним: “До кінця розгромити космополітів – анти патріотів”. Наприкінці 40 – на початку 50-х рр. тривали репресії проти єврейських літераторів, митців, учених, діяльність яких була пов’язана з Україною. Зокрема, в цей час були піддані арештам і засуджені до різних строків позбавлення волі Г.Полянкер, Ю.Мижирицький, Н.Лур’є, І.Кіпніс та ін. Декому з них інкримінувались зв’язки з “Єврейським антифашистським комітетом”, “справа” якого закінчилась розстрілом у 1952 р. його активних діячів. Саме тоді в Києві остаточно ліквідовано кабінет єврейської літератури, мови і фольклору при АН УРСР, який очолював член-кореспондент АН УРСР мовознавець Е.Співак. Співробітники кабінету були заарештовані. Так перепліталися антиєврейська і антиукраїнська лінії, вироблялася версія про єврейсько-український антирадянський “заколот”.
Після смерті Сталіна, в процесі “хрущовської відлиги” створюються об’єктивні умови щодо суттєвих змін у сфері національних та міжнаціональних відносин. Однак демократизація всіх сфер радянського суспільства майже не торкнулася цього напрямку. На Україні у 60-ті роки посилюється процес русифікації. В обласних центрах і у Києві українські школи становили 28%, російські – 72%.
Наростання негативних явищ у суспільно-політичному житті у другій половині 60-х – середині 80-х років, що проявлялося у порушенні законності, нехтуванні прав і свобод людини, національної гідності, відбилося на етнополітичному курсі партійно-радянського керівництва. Винятком можна вважати діяльність П.Шелеста, що обіймав посаду Першого секретаря ЦК Компартії України протягом 1963-1972 років. Він намагався захистити національні інтереси мешканців України, висловлювався на захист української мови, культури, самобутності українського народу.
Одним із основних напрямків політики Щербицького була мовна русифікація України. Вживання російської мови стало ознакою політичної лояльності до режиму. Показово, що у своїх публічних виступах сам Щербицький відмовився від української мови. Перейшовши майже виключно на російську. Після усунення Шелеста безперешкодно проводився процес русифікації середніх шкіл. Для переведення школи на російську мову викладання достатньо було заяви лише декількох батьків. В 1978 році вийшов “Брежнєвський циркуляр” – Постанова ЦК КПРС про посилене вивчення та викладання російської мови і літератури. Для “поглибленого” вивчення російської мови і літератури класи розбивалися на менші групи, заняття в яких проводилися окремо – тоді як українська мова і література таких привілеїв не мала, і уроки з цих предметів нерідко проходили у переповнених класах. Справа доходила до курйозів: в українських школах діти навчались російської мови з підручників, що називалися “родная речь” (“Рідна мова”), тоді як української – з підручників під назвою “українська мова”. 60-80-ті роки Москва проводила систематичну компанію розширення вживання російської мови на Україні та обмеження української.
Керівники мали в своєму розпорядженні цілий ряд засобів, щоб змусити людей користуватися російською мовою. Швидко зростало використання її в українських школах, а успішність у навчанні ставилася в залежності від доброго володіння російською мовою. Теж саме стосувалося можливостей зробити кар’єру. Найцікавіші публікації на Україні виходили російською мовою, в той час як українські журнали нерідко переповідали нецікаві теми. З падінням тиражу цих видань власті отримували можливість для їх закриття. Так, між 1969-1980 рр. частка журналів, що виходили українською мовою, знизилася з 46% до 19%, між 1958 та 1980 рр. відсоток книжок, що публікувалися українською мовою, впав з 60 до 24. Чисельність українців, що вважали українську мову рідною, впала з 93,4 до 89,1%. До недавна 2 млн. українців вважали російську мову рідною.
За даними перепису 1989 року в Україні із 51 млн. населення українців було 37 млн., а росіян проживало тоді 11 млн., що становило близько 22% від загальної кількості населення. На ці 22% росіян, що проживали в Україні, було 2399 державних російськомовних шкіл, в яких навчалася третина українських учнів, а саме: 2 мільйони 106 тисяч дітей. Додамо сюди 17600 російськомовних дошкільних закладів. Отже, держава за власні кошти русифікувала третину учнівської молоді. В Україні працювало понад 30 російських театрів, а ще 36 – українсько-російських. 55% бібліотечного фонду України складали книжки російською мовою, понад 50% газет теж російськомовні. Крім цього з Росії розповсюджувалось в Україні 2600 газет та журналів. На одну книгу, видану українською мовою, припадало 56 книг російською. В Україні до 50% російськомовних програм збереглися.
Однак зазначимо, що останніми роками, особливо після проголошення незалежності України вживання української мови помітно зросло. Проте мовне питання, що в історії України завжди мало величезне значення, ще далеко не вирішене, особливо в східних регіонах України.
III. На сучасному етапі перед незалежною державою Україною стоїть нагальна проблема створення на національному рівні умов для політичного консенсусу етносів, які населяють її територію. Як відомо у спадщину від колишнього СРСР Україна отримала загострену ситуацію у міжнаціональних відносинах.
Незалежна Українська держава, спираючись на вікові традиції співіснування на її території представників різних етносів, дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб усіх етнічних спільнот. Одним із пріоритетних напрямків державної етнополітики на сучасному етапі визначення забезпечення гармонійного співіснування громадян України різних національностей, їхнього вільного етнокультурного розвитку.
Сучасна політико-правова база регулювання етнонаціональних процесів покликана забезпечувати оптимальний баланс інтересів етнічних спільнот. Конституція України, Декларація прав національностей України, закони “Про громадянство України”, “Про національні меншини України”, “Про об’єднання громадян”, “Про освіту”, “Про мови в Україні”, “Про свободу совісті і релігійні організації”, “Основи законодавства України про культуру” не тільки проголошують рівні політичні, економічні, соціальні й культурні права всіх громадян незалежно від їхнього етнічного походження, а й створюють умови для відродження та розвитку культур національних меншин. У статті №11 Конституції України визначено, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Важливим є те, що Україна не тільки продекларувала, а й послідовно здійснює політичний курс на утвердження рівності перед законом усіх національних громад, що створює міцну основу демократії.
Незалежна Україна надзвичайно важливого значення надає забезпеченню функціонування поряд з державною українською мовою мов національних меншин, якщо вони проживають компактно у межах певних адміністративно-територіальних одиниць. В основному компактно проживають 96% угорців України в Закарпатській області, 86% гагаузів – в Одеській, 85% греків – у Донецькій, 74% румунів – у Чернівецькій, а 22% - у Закарпатській, 71% болгар – в Одеській (також 45% молдаван).
Спираючись на історичний досвід державотворення, зокрема демократичні принципи Української Народної Республіки у налагодженні міжнаціональних відносин, Верховна рада у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. проголосила, що громадяни всіх національностей становлять її народ.
За даними перепису 2001 року на теренах України проживало 37541700 українців, 8334100 росіян, 103600 євреїв, 275800 білорусів, 258600 молдаван, 204600 болгар, 441100 поляків, 156600 угорців, 151000 румунів, 248200 кримських татар, а також греки, казанські татари, вірмени, німці, грузини тощо.
Для реалізації щодо існуючих проблем етнополітики національних меншин з здобуття незалежності прийняти Закони України “Про мови в Українській РСР” (1989), “Про національні меншини в Україні” (1992), “Про біженців” (1993), “Про освіту” (1996), “Про громадянство України” (1997), “Про місцеве самоврядування” (1997) та інш.
У 1994 році було створено міністерство у справах національностей, міграції та культів, з березня 1996 р. Міністерство у справах національностей та міграції, з липня 1996 р. Державний комітет України у справах національностей та міграції.
Етнічні меншини дістали змогу висловлювати свої проблеми також через Раду національно-культурних товариств України. В Україні утворені Фонд розвитку національних меншин (1992 р.), Фонд депортованих народів Криму (1992 р.). Прийнято ряд законодавчих актів, спрямованих на організацію міжетнічних відносин і етнокультурний розвиток народів України. Це – “Декларація прав національностей України” (1991 р.), а також низку відомчих актів. Усі ці документи спрямовані на демократизацію та гуманізацію державної етнополітики, яка сприяє консенсусу та злагоді в українському суспільстві.
Демократичні перетворення сприяли зростанню етнічної свідомості, зумовили рух національних меншин до самоорганізації та етнічної ідентифікації, культурного відродження, вивчення рідної мови, створення національно-культурних товариств та об’єднань. Нині в Україні діє близько 450 національно-культурних товариств, 25 із них мають всеукраїнський статус. Національно-культурні товариства виступають провідниками відродження і розвитку мов, звичаїв, традицій, культурно-мистецьких надбань. З їхньої ініціативи створювалися національно-культурні центри, театри, музеї, школи. Досягнення художніх колективів розкривалися шляхом організації та проведення національно-регіональних фестивалів, а також через Всеукраїнський фестиваль національних меншин “Всі ми діти твої, Україно”. Для задоволення культурно-мистецьких потреб національних меншин України функціонували російські театри, Київський циганський театр “Ромен”, угорський театр ім. Д.Іллєшу в Береговому Закарпатської області. При національно-культурних товариствах діяло 2,5 тис. колективів художньої самодіяльності. Серед найвідоміших – єврейські театри “Мазлтов” та “Штерн”, польський фольклорний ансамбль “Яскулки”, німецький камерний хор “Оранта” та ін.
Реалізується щорічна програма випуску літератури мовами національних меншин України, спрямована на задоволення етнокультурних та освітніх потреб представників різних національностей. Лише з 1996 по 2000 роки видано близько 350 назв книжок мовами національних меншин: підручників, словників, творів дитячої та художньої літератури. Мовами етнічних меншин видається понад 1,4 тис. періодичних видань, з них 1,3 тис. російською мовою. Додатками до газети “Голос України” виходять “Арагац” – для вірменської громади, “Конкордія” – для румунської, “Єврейские вести” – для єврейської, “Роден край” – для болгарської, “Дзеннік Кіровські” – для польської громад. В Ужгороді діє центр з вивчення угорської культури. Видається журнал “Акта Хунгаріка”.
Велику роль в подальшому розвитку української мови і культури, мов і культур національних меншин відіграє Комплексна програма основних напрямків в розвитку культури на період до 2005 р., Українським фондом культури реалізується спеціальна програма “Збереження і розвиток культур народів, які живуть на території України”.
Однією з найпекучіших проблем України є повернення на батьківщину та облаштування осіб депортованих у радянські роки за національною ознакою. На основі безпідставних звинувачень і незаконних рішень державних органів СРСР з території України було виселено близько 700 тис. кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців у віддалені райони Росії, а також до Узбекистану, Казахстану, Киргизстану й Таджикистану. Серед питань політико-правової сфери одним із найважливіших стало питання набуття депортованими громадянства України. Після ухвалення 16 липня 1997 р. Верховною Радою України Закону України “Про внесення змін та доповнень до Закону України “Про громадянство України” процедуру набуття українського громадянства для депортованих було значно спрощено. Наприклад, якщо з листопада 1991 р. по вересень 1998 р. до органів внутрішніх справ із питань визначення належності до громадянства України звернулося 7,5 тис. депортованих осіб, то з вересня 1998 р. по вересень 1999 р. вже 38647 депортованих осіб та їхніх нащадків. Усього за 90-ті рр. підтверджена належність до громадянства України понад 48 тис. депортованих осіб.
Не менш важливою є проблема відродження та розвитку освіти й культури депортованих народів, зокрема кримських татар. Нині в Україні працює 21396 шкіл, в яких навчаються, у тому числі 60% шкіл з українською мовою викладання для першокласників; 3 тис. шкіл (28%) з російською мовою навчання; 2406 так званих двомовних (11,2%); 108 румуно-молдавських шкіл; 3 – польських, 7 – кримськотатарських. Існують 500 факультетів з вивчення мов, а також недільні школи з вивченням вірменської, турецької, турецько-месхетинської, узбецької, татарської, ассірійської та гагаузької мов, 8 двомовних та 56 класи з кримськотатарською мовою. За підтримки керівництва України спеціальною програмою Ради Міністрів автономії до 2005 р. передбачається відкрити ще 34 школи. Організовано підготовку кваліфікованих національних кадрів, зокрема, в Сімферопольському державному університеті, Кримському державному індустріально-педагогічному інституті, Сімферопольському педагогічному училищі тощо.
Для населення з числа раніше депортованих на острові виходить 14 газет та журналів. При Держтелерадіо компанії “Крим” створено національні редакції кримських татар, болгар, вірмен, греків і німців. Із загальної кількості ефірного часу – 10 годин 10 хвилин – кримські татари мають майже третину. Щодня в ефір виходить одна з національних редакцій.
Величезне значення для повнішого задоволення потреб національних меншин мають засоби масової інформації. У 1999 р. загальний річний обсяг передач мовами національних меншин становив на телебаченні майже 1229 годин, на радіо – 1988 годин.
Загальну увагу висвітленню проблем національних меншин приділяють в Автономній Республіці Крим. Через зрозумілі причини більшість друкованих і електронних ЗМІ в Автономній Республіці Крим виходять російською мовою, однак останнім часом спостерігається тенденція збільшення кількості видань українською мовою. На сьогоднішній день таких видань вже шість: газети “Кримська світлиця”, “Будьмо”, “Джерельце”, “Кримспорт”, “Думка” і бюлетень “Кримськотатарське питання”. Республіканським комітетом з інформації Автономної Республіки Крим зареєстровано 15 видань, засновниками яких є представники різних кримськотатарських організацій. Станом на 01.06.2002 р. регулярно виходять 5 найбільш впливових і тиражних кримськотатарських суспільно-політичних газет: “Голос Крыма”, “Арекет”, “Яньы Дюнья», «Авдет», «Къырым”, релігійна газета “Хидает”, а також два журнали – «Йылдыз» й «Йылдызчик».
На жаль, більшість кримських видань національних меншин зазнають фінансових труднощів, і відтак виходять нерегулярно. Більш-менш стабільно видаються газети “Извор” (болгарська мова), “Хоффнунг” (німецька), “Голуб Масиса” (віренська), “Шолом” (російська та єврейська). З урахуванням міжнаціональних особливостей регіону в Криму також організовано телемовлення мовами національностей, що проживають на півострові – кримськотатарському, вірменському, болгарському, німецькому, грецькому. У мережі передач ДТРК “Крым” кримськотатарська національна редакція займає 8,8% загального ефірного часу. Останнім часом спостерігається збільшення обсягу передач українською мовами в північних і центральних районах Криму – ТРК “Північний Крим” (м. Армянськ), ТРК “Экран” (м. Красноперекопськ), радіостанція “Довіра-Юг” (м. Феодосія).
Гострою залишається для України проблема нелегальної міграції, здебільшого транзитної. У зв’язку з жорстким іміграційним контролем, який діє в країнах Заходу, значна частина нелегальних мігрантів які намагаються дістатися через її територію на Захід залишається на території України досить тривалий час, які намагаються дістатися через її територію на Захід. Щорічно прикордонниками затримуються майже 10 тис. нелегальних мігрантів. Це спричиняє серйозні порушення правопорядку, погіршує криміногенну ситуацію в Україні.
Протягом 1995-1998 рр. тільки в Києві зафіксовано 111 тис. порушень Закону України “Про правовий статус іноземців” та виявлено 7585 іноземців-нелегалів, які незаконно перебували у місті. До адміністративної відповідальності притягнуто 63,7 тис. іноземців з дальнього зарубіжжя, 7,4 тис. громадян з країн СНД, 28,8 тис. громадян осіб кавказького регіону. За сприяння іноземцям у порушенні діючого законодавства до адміністративної відповідальності притягнуто понад 2000 посадових осіб та 600 окремих громадян України. Це наочно підтверджує потребу в зміні державної політики до розв’язання міграційних проблем.
Важливим напрямком міграційної політики України протягом останніх років є проблема біженців. Перші біженці прибули до України у 1988-1989 рр. з Вірменії, Азербайджану, Узбекистану. Найбільш масовим приплив біженців був 1992 р., коли внаслідок воєнних дій у Придністров’ї понад 60 тис. осіб шукали притулку у південноукраїнських областях. У 1993 р. Верховна Рада прийняла закон “Про біженців”.
Процедура розгляду заяв та надання офіційного статусу біженців відповідно до вище згаданого Закону України “Про біженців” здійснюється в 23 регіонах України, містах Київ та Севастополь. Біженцям Закон гарантує право вільно пересуватись по території країни, вільно обирати місце проживання, працювати або займатися підприємницькою діяльністю. Вони мають право на медичну допомогу, отримання грошової допомоги, пенсій, освіти, недоторканості особи та житла, судового захисту тощо.
Відповідно постанов уряду України, надається притулок і допомога біженцям з Абхазії (з моменту дії постанови від 22.06.1996 р. зареєстровано близько 1 тис.); Чечні (за 1995-1996 рр. зареєстровано близько 2 тис. біженців); майже 3 тис. турків-месхетинців з Узбекистану. Кількість біженців з колишніх радянських республік в Україні становить майже 150 тис. осіб. На 1 липня 1999 р. статус біженців мали 3452 особи, з них майже 1600 афганці, решта – вихідці з 28 країн Європи, Азії та Африки. Основна маса біженців – громадяни Афганістану. Найбільша їх кількість зосереджена в Києві. Концентрація біженців у столичному регіоні пояснюється тим, що саме в Києві – вперше в Україні (лютий 1996 р.) була розпочата процедура розгляду заяв і надання статусу біженця. Окрім того саме в Києві розташовані провідні вищі навчальні заклади, в яких раніше навчалася значна частина нинішніх біженців.
Останнім часом дещо змінилась географія країн походження пошукачів притулку за рахунок багатьох африканських та азіатських країн. Більшість з них – фактично економічні мігранти, які прибувають в Україну для покращення умов свого життя або для подальшого пересування до Західної Європи й, відповідно до чинного українського законодавства не мають підстав для набуття статусу біженця. Треба зазначити, що реалізація передбачених Законом України “Про біженців” прав гальмуються складним економічним становищем держави. Через ту саму причину досі не відкрито жодного пункту розміщення біженців. Попри все, приділяється значна увага вирішенню соціальних питань біженців. У ряді областей за допомогою неурядових організацій відкрито недільні школи для дітей біженців, зокрема афганців, зібрана інформація, на основі якої розроблена програма “Міграція населення” та забезпечено її фінансування Міжнародною Федерацією Товариства Червоного Хреста.
Література
12. Грушевський М. Історія України-Руси: У 12кн. К., 1991. Кн. 1,2,3,4.
13. Аркас М. Історія України-Руси. К., Вища школа 1991 – с. 6-11.
14. Крип’якевич І.П. Історія України – Львів, 1990.
15. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991.
16. Єнциклопедія Українознавства. Мюнхен – Нью-Йорк, 1949.
17. Історія України За ред. проф. Б.П. Ковальського. – К., Вища школа, 1998. – с.20-87.
18. Толочко П. Київська Русь. – К., 1996 – 249с.
19. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. – К., Наукова Думка, 1993 – 200с.
20. Пономарьов. Етнічність та етнічна історія України: Курс лекцій. – К., Либідь, 1996 – 272с.
21. Юрій М.Т. Етногенез та менталітет українського народу. – 2-е вид., доп. – К., Таксон, 1997 – 237с.
22. Етнографія України: Навч. посібник / За ред. С.А. Макарчука. – Львів: Світ, 1994. – 520с.
23. Історія України: Навч. посібник За ред. В.А.Смолія. – Київ., ВД “Альтернативи”, 1997.
24. Національні процеси в Україні. Документи і матераіли. За ред. В.Ф. Панібудласки. – К. “Вища школа”, 1997.
ЗМІСТ
Програма курсу “Історія України”.
Соціально-політичні аспекти.................................................................................3
Модуль І. Вступ
Історія та історіографія в еволюції, їх місце і роль в гуманізації діяльності людини (Боєва С.Ю.).............................................................................................18
Історіографія проблеми генезису українського народу.
Становлення української нації (Кукса В.В.).......................................................41