Зародження історично української соціальної системи, наявність в ній ознак міжнародного впливу, поєднання історичного і сучасного. 1 страница
Лекція І.Соціальні структури і соціальні відносини в українському суспільстві в історичному контексті, їх роль в створенні оригінальної форми державності (до ХІХст.)
План:
1. Соціальна структура і соціальні відносини в українському суспільстві в період княжої доби, великолитовського панування.
2. Виникнення козацтва і становлення нової української соціальної структури (ІІ пол. XVI – кінець XVIIIст.)
3. Соціальна модернізація України в складі Російської та Австро-Угорської імперій в кінці XVIII – ХІХст.
Вивчення історії соціальної системи України сприяє більш грунтовному оволодінню загальноісторичним здобутком нашого народу, дає можливість студентам грунтовніше аналізувати різноманітні процеси минулого, розуміти закономірний поступ предків в майбутнє. Вивчаючи проблеми ІІІ модулю, ми повинні простежити розвиток соціальної системи на різних етапах вітчизняної історії. Це, зокрема, дасть нам можливість зрозуміти також вагомість внеску нашого народу в євроатлантичну цивілізацію.
Відомо, що поділ праці, поява приватної власності, подальше зростання національно-етнічних, поселенських відмінностей призвели до процесів соціальної диференціації суспільства. Під її впливом інститут влади реорганізується в систему політичного планування, провідною силою якої є держава. Ці процеси і обумовили появу в ІХст. на етнічних українських землях такої держави, як Київська Русь.
Аналіз її соціальної структури, яка була досить різноманітною, показує певну відмінність від структури суспільства західноєвропейських держав. Своєрідність соціального організму Давньоруської держави полягала в тому, що в ній формувалися основні класи феодального суспільства – феодали та залежні селяни – поруч із існуванням багатьох перехідних категорій населення.
Історики логічно відносять Київську Русь до ранньофеодальних держав. В ній до класу феодалів належав великий князь київський, удільні князі, духовенство, бояри. До залежних від феодалів людей відносились “люди”, смерди, закупи, рядовичи, челядь, наймити, холопи, ізгої.
Великий князь київський був главою держави, розпоряджався общинними землями, формував військо – дружину, був воєначальником, адміністратором, суддею, мав вплив на церковні справи. Влада князя була спадковою й необмеженою. Удільні князі мали свої дружини, але були підручними, бо київський князь мобілізував залоги, полки від підвладних племен. Князь збирав зі своєю дружиною данину, прибутки йому надходили і від суду.
Чисельну категорію класу феодалів становили бояри – знатні, багаті люди, що належали до верхівки суспільства. Цей стан склався із місцевої родоплемінної знаті, дружинників князя, що осідали на землях, дарованих князем за вірну службу. Вже в ІХст. має місце соціальна диференціація серед бояр – вони поділяються на “великих”, “менших” і “земських”. “Великі” бояри ставали воєводами, канцлерами, тисяцькими; “менші” або “дрібні” бояри з’являлися як землевласники внаслідок того, що великий боярин наділяв їх селом. Вони знаходилися на нижчому шаблі князівської адміністрації – десяцькі, дворецькі та ін. Найбільш привілейованою, впливовою верствою були земські бояри. Це члени боярської ради (думи) – радники князя, “княжі мужі” – верхівка князівської військової дружини. Слід зазначити, що бояри на Русі не були закритою соціальною верствою, як шляхта на Заході. Боярином могла стати особа не боярського походження, яка здобула значні заслуги перед князем (а по суті перед державою).
Із запровадженням християнства з’явилась нова верства суспільства – духовенство. На чолі церкви стояв митрополит Київський, у великих містах були єпископи, які вирішували справи своїх єпархій. Ці служителі культу володіли землями, містами й селами. Церква мала власне військо, суд і законодавство. Отже, теж була великим феодальним власником. Духовенство, що поділялось на “чорне” і “біле”, формувалося з різних верств населення. “Чорне” духовенство – це ченці і черниці, складалося із представників вищої верстви населення – князів, членів їх родин, бояр. Серед “білого” духовенства особливе місце займали митрополит, єпископи, архімандрити.
Величезну більшість населення в Давньоруській державі становили селяни – смерди. Вони володіли власним сільським господарством: полем, двором, худобою, проживали в князівських селах. Смерди сплачували певні податки на користь держави, відбували військову повинність із власною зброєю і кіньми. Але вже в ХІІст. вони поступово потрапляють в залежність від феодалів внаслідок активного поширення боярського землеволодіння. Смерди почали відбувати і відробіткову та натуральну земельну ренту.
Існувала на Русі досить чисельна група напіввільних людей – “закупів”, які попали в залежність від феодала через неповернення позики. Тимчасова залежність для них часто ставала постійною, хоч давньоруське право це забороняло. Те ж траплялося з рядовичами, неспроможними виконати певні угоди – ряди. Невільні люди називалися челяддю, або холопами. За “Руською Правдою” Ярослава Мудрого челядь або холопство – це категорія населення, яка перебували в повній залежності від свого господаря. До неї належали селяни, які втратили своє майно, були продані феодалові при свідках, полонені на війні, втікачі – закупи. Холоп не мав власності, ні двора, ні майна, був бесправним.
Окрему групу становили ізгої, які в силу різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не прилаштувалися до іншої.
Питання щодо існування на Русів рабів є суперечливим. Рабів-військовополонених відпускали за викуп, інших полонених продавали на невільничих ринках за межами держави, як прибутковий товар, а часто робили їх членами сім’ї. В цілому ж рабство не набуло поширення в Давньоруській державі.
Окрему категорію складало населення міст. В Київській Русі їх нараховувалось до 300 і в них мешкало близько 15% всієї людності держави. В містах проживали заможні громадяни (міська аристократія), міські низи та чернь. Аристократію представляли князі, вище духовенство, бояри, які, здаючи свою землю в найм селянам, мешкали в містах. Домінуюче становище в громадському житті міста займали великі купці, що вели міжнародну торгівлю і вступали в родинні зв’язки з боярами, а також реміснича, фінансова та чиновницька еліта – міський патриціат, який потупово прибрав до своїх рук економічні важелі. До міських низів або “молодших людей” належало рядове духовенство, дрібні купці, крамарі, висококваліфіковані ремісники. На найнижчому щаблі соціальної ієрархії міст стояла “чернь” – люди, які не мали засобів до існування й наймалися на будь-яку чорну роботу.
Міське населення в абсолютній більшості було вільним. “Молодші люди” сплачували податки до скарбниці, а звільнені від податків повинні були певну кількість днів відпрацьовувати на будівництві або відбудові міських укріплень. Громадські будівлі, мости, дороги, тротуари, церкви споруджувалися на кошти городян.
В розвитку соціальних відносин князівської єпохи характерною рисою є те, що сила бояр найбільше зростала за рахунок решти населення. До їх рук потрапляло все більше землі, посилювався їх вплив в торгівлі, вони мали главенство у війську і адміністрації. Зменшувалось число вільних селян, а зростала маса закупів, ізгоїв та інших категорій залежних людей. Вже у другій половині ХІст. починаються масові нарікання на економічний тиск з боку боярства. Повстання 1068 і 1113 років в Києві були проявами невдоволення селян і інших представників соціальних низів, які намагалися скинути з себе наростаючий боярський гніт.
Отже, на основі аналізу соціальної структури і суспільних відносин можна виокремити у складі населення Київської Русі певні суспільні верстви, класи. Вільні громадяни поділялись на 3 головні категорії: бояр, городян, смердів (селяни). Була ще і четверта – люди церковні, або духовенство. Поруч з вільними людьми існували напіввільні закупи, рядовичі, і невільні – челядь, холопи. Всі ці категорії не були цілком замкненими, мала місце можливість переходу з однієї верстви населення до іншої.
Суттєву роль в житті українського народу відіграло Галицько-Волинське князівство (1199 – 1340рр.). Розглянемо коротко його суспільну організацію, соціальну структуру.
В князівстві збереглась ієрархічна піраміда Київської Русі, але вона мала і ряд відмінностей. Особливістю політичного життя був значний вплив боярства, яке формувалося не з представників князівської дружини, а з місцевої родоплемінної знаті. Саме старе боярство – “мужі галицькі” – було могутньою економічною та політичною верствою класу феодалів, оскільки мало величезні землеволодіння, що формувалися переважно за рахунок захоплення більшості общинних земель. В боротьбі за свої владні інтереси князі залучали на свій бік місцеву боярську верхівку, надаючи їй посади, а головне, маєтки, які стали основою зміцненні боярських родів. У багатьох бояр були власні військові дружини, тому вони негативно сприймали втручання у їх внутрішні справи князівської влади, міст. Склад боярства поповнювали регіональні збіднілі князі, дружинники, вихідці з інших верств суспільства.
Часто великі бояри вважали вигідним для себе іноземне покровительство, виходячи з того, що правителям-чужинцям важче буде домагатися підтримки більшості населення і це змушуватиме їх надавати привілеї боярам, як головній своїй опорі. Роль покровителів бояри відводили угорським чи польським королям. Саме тому боротьба князів Данила і Василька проти бояр за об’єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної війни за державну незалежність.
Перемогу обом Романовичам забезпечили міські купці, ремісники, селяни-общинники, іноземні поселенці таких великих міст, як Галич, Володимир, Луцьк, Львів, Брест, Холм, Перемишль (німці, вірмени та ін.), які були прихильниками міцної князівської влади, а не боярського свавілля. Підтримала Романовичів і частина дрібніших бояр, яка розраховувала на покровительство “служебних князів”, залежала чи від великого князя, чи від впливових бояр. Їхні маєтки формувались саме із князівсько-великобоярських пожалувань, а також конфіскованих та перерозподільних феодальних угідь. “Служебні князі” нерідко і самочинно відбирали общинні землі, а також часто отримували земельні наділи як винагороду за службу під час успішних військових походів. Саме вони поставляли великому князеві феодальне ополчення, що складалися з їхніх залежних селян – смердів. Тому ця найчисельніша селянська маса була головною опорою бояр у протистоянні князеві, постійно перебуваючи під впливом і в економічній залежності від боярства.
Становище смердів у Галицько-Волинській державі нічим не відрізнялось від їх становища у Київській Русі, а ось холопство не набуло тут значного поширення, бо на відміну від общинних господарств на Русі, у галицького-волинських землях переважав індивідуальний характер господарювання. Тому холопа вигідніше було садити на клаптик поля, ніж використовувати на примусовій роботі в господарстві феодала.
Розвиток ремесел і торгівлі вносить деякі зміни в соціальну структуру міського населення. Торгівельно-реміснича верхівка складала міський патриціат. Виникли купецькі об’єднання, ремісничі корпорації – “ряди”, “сотні”, “братства”, основані на цехових інтересах. Міські низи – робітні люди, підмайстри, обслуга – перебували на найнижчому щаблі соціальної структури міста.
Верховним правителем був великий князь. Рамки його влади і компетенції були чітко окреслені, залежали від його авторитету та реальної можливості диктувати свою волю. Однак через те, що галицько-волинські князі не мали сильної соціальної опори і широкої економічної бази, вплив боярства поширювався навіть на князівський престол. Мали місце випадки, коли бояри запрошували чи усували князів, не зупиняючись і перед їх фізичним знищенням.
Суттєво відрізнялось за своїм ладом від Київської Русі Велике Литовське князівство, яке, поставши в середині XІІІ ст., приєднало до себе протягом ХІV ст. половину території Київської держави.
На першому етапі експансії литовські правителі – князі декларували непорушність ладу, збереження місцевих установ і звичаїв людності, керівного місця руської знаті. “Старого не змінювати, а нового не впроваджувати” – під таким гаслом вони завойовували руські землі.
Місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. З ХVІ ст. на українських землях діяли Литовські статути – кодекси середньовічного права. Не зважаючи на те, що власне литовські землі становили 1/10 всієї держави, литовці не асимілювалися у східно-слов’янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.
Починаючи з ІІ пол. ХV ст. на українських землях було усунуто залишки старого удільного ладу, князівства очолили не українські князі, а литовські намісники. Всі важелі управління, як зовнішньої, так і внутрішньої політики, сходилися в руках Великого князя Литовського. При Великому князеві поступово сформувався постійний орган – Пани-Рада, куди входили князі, намісники, двірцеві урядовці, земські достойники, католицькі служителі. Особливе місце в державі належало військовій службі, бо одним з основних зовнішньополітичних завдань Великого князівства Литовського була боротьба з Золтою Ордою, турками та татарами.
Негативні наслідки для соціального розвитку українських земель мали Польсько-Литовські унії: 1385р. – Кревська унія, після якої католицтво стає єдиною релігією для населення Литви за розпорядженням князя Ягайла; 1413р. – Городельська унія, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежною Литвою, литовські феодали-католики зрівнювалися у правах з польською шляхтою, дістали право брати участь у великокняжій раді, а православне населення обмежувалось в участі у державному управлінні, українські землі роздавалися католицькій церкві, а на території Литви вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу: воєводства, повіти. Воєвод призначав Великий князь, а намісників повітів – старост обирала шляхта, князь лише затверджував їх. Отже, у другій пол. ХV ст. зникають залишки удільного ладу.
Великий вплив на цей процес мала Люблінська унія 1569р., результатом якої стало утворення єдиної держави шляхом об’єднання Литви і Польщі у Річ Посполиту. Українські землі отримали нового володаря в особі польських магнатів і шляхти. Який же був вплив Люблінської унії на становище українського народу? Після її прийняття все життя українців, як писав М.Грушевський, ополячено, надламано на полський лад. Князі й бояри, що мали великий вплив і тримали в руках всю владу на місцях, були зрівняні в правах з польською шляхтою. Шляхетський стан у Польщі у ІІ пол. ХVІ ст. зайняв провідне становище у державі, у своїх руках тримав законодавство, обмежував владу короля.
Українська шляхта, хоч формально мала ті ж самі права, як і польська, однак не отримувала високих посад, терпіла релігійні переслідування. Саме тому в боротьбі проти магнатів вона виступала на боці українських селян і козаків. Шляхта не була однорідною: вищий щабель в її ієрархічній структурі займали князі, наступний – пани, далі йшла середня і дрібна шляхта.
Отже, родова українська знать, аристократія склали українську шляхту, еліту, верхівку суспільства, яка протягом тривалого часу була виразником і захисником національних інтересів українського люду. До неї належали князі, бояри – лицарі, представники яких здійснювали державне керівництво, сприяли розвиткові культури та освіти, підтримували церкву і національну самобутність українців.
Найбільшу владу мали князі, навіть коли вже долю України вирішувала Литва чи Польша. Відомі українські княжі роди Острозьких, Вишневецьких, Корецьких, Чорторийських, Збаразьких та ін. залишали за собою право місцевого врядування, мали реальну владу на місцях. В їх маєтностях діяло княже право з власними податками і судом, була митна система і військо, на них покладалась відповідальність за людність, яка там проживала.
Пани – це теж вища верства українського суспільства. Слово “пан” означало своєрідний титул. Головною ознакою пана було те, що він володів власною, хоч і не великою, з діда-прадіда вотчинною землею. Спадковість їм було гарантовано. Численною була і верства лицарів – бояр, що мали маєтки, надані Великим князем за військову службу ще від часу Київської Русі.
Дрібну і середню шляхту складали військові, які були на службі у князів, куди потрапляли вихідці з різних верств населення (селяни, городяни), які виконували військові обоав’язки.
Вся шляхта прагнула виділитися в суспільстві, мати власні станові права і привілеї. Три редакції Литовського статуту (1529, 1566 та 1588рр.) відобразили це в гарантіях шляхті: її не можна карати без суду, не можна в неї забирати землю “без вини”, гарантувалося зрівняння в правах боярства – шляхти з аристократичною князівсько-магнатською верхівко.
Польські магнати і шляхта, разом з польським духовенством і, головне, з ієзуїтами, намагалася розкласти провідні класи українського народу – денаціоналізувати і ополячити українських панів, ослабити городян та православну церкву.
Польська влада особливо дбала про те, щоб перетягти на свій бік аристократичну верхівку – українських панів. Патріотизм аристократії був тісно пов’язаний із державною службою, а коли велика Литва стала частиною Речі Посполитої, то нові покоління української аристократії швидко забули її традиції і почали прихилятися до нової держави, яка обіцяла знатність і гідність. Особливо велику роль в полонізації відігравала католицька церква. Навіть рід Острозьких, що були захисниками православ’я, не зміг їй протистояти: син і наступник князя Костянтина Януш відрікся від своєї церкви, а онука Анна в Острозі заснувала ієзуїтську колегію. Таким же шляхом ренегатства пішли майже всі панські роди України – руські князі Слуцькі, Заславські, Вишневецькі, Чорторийські, Семашки, Гулевичі, Калиновські та ін. Таким чином, український народ фактично втратив свою провідну верству і вже пізніше, в часи Гетьманщини, змушений був наново творити собі свій авангард.
Нищівній хвилі польських впливів чинила опір дрібна незаможна шляхта, яка знаходилася в регіонах, віддалених від осередків польської культури. Саме цей прошарок українського народу заступався і за свою релігію, свої соціальні права, подаючи голос в сеймах і перед королем, інколи виступаючи в опозиції до влади.
Слід відзначити і опозицію українського духовенства в цей період. Під владою Польщі були втрачені його привілеї і нависла небезпека повного знищення, хоч грамотами 1569 року православному духовенству були обіцяні рівні з католиками права. Тому церква змушена була наблизитись до народу і зайнятися не лише духовним життям, а й світськими потребами. Під її опікою стали гуртуватися братства, школи, шпиталі, розвивалось писемництво і мистецтво.
Однак дезорганізація католиками православної церкви, деградація її церковних ієрархів не давали можливості православній церкві бути гарантом збереження національних традицій. Саме тому перед православними постала дилема: або зберегти церкву і втратити національні традиції, або реформувати її і врятувати самобутність. Берестейська унія 1596 року “вирішила” це питання – з’явилась греко-католицька церква, яка об’єднала українську православну та католицьку церкви. Католицька верхівка розглядала нову церкву як засіб посилення власного впливу. Більшість вищої православної ієрархії – митрополит і єпископи – перейшли до греко-католицької церкви. Проте більшість українського населення залишилась вірною православній вірі. Це і обумовило розгортання боротьби за відновлення прав утискуваної церкви. Вже в 1620р. за сприяння запорозького козацтва була поновлена православна церковна ієрархія: під захистом козаків Єрусалимський патріарх Феофан прибув до України, де висвятив Київського митрополита і кількох єпископів. Велика роль у відродженні української православної церкви належала Петру Могилі – відомому церковному і громадському діячеві, який домігся від королівської влади визнання права православних мати свого митрополита і єпископів, обмеження прав магнатів втручатися в церковні справи на території своїх маєтків, запровадження у богослужінні української мови, повернення майна й земель православній церкві, відновлення освіти духовенства – з 1632р. почала діяти Києво-Братська колегія, яку в 1701р. гетьман Іван Мазепа перетворив на Києво-Могилянську акалемію.
Поруч із шляхтою формується і міщанство як окрема верства населення, якої не знала Київська Русь, хоч міське життя в ній було досить розвиненим. Ще за часів Галицько-Волинського князівства влада розуміла значення міст для розвитку промисловості й торгівлі, тож сприяла залюдненню їх чужоземними колоністами, серед яких переважали німці. В XV-XVI ст. українські міста стали самостійними чинниками соціально-економічного життя завдяки самоврядуванню, яке дало їм так зване німецьке або Магдебурзьке право. Володимир-Волинський, Львів, Кам’янець, Берестя отримали це право ще у ХІVст. Литовські князі і надалі продовжували надавати його українським містам, які ставали незалежними від державної адміністрації, самі вирішували свої внутрішні справи.
Менші міста і містечка підлягали своїм панам, але міщани самі обирали старшин. Центральною постаттю в містах були виборні бургомістри і ратмани, які стояли на чолі міської управи, а на чолі суду – війт і лавники. Великі князі Литовські зобов’язували міста тримати в порядку укріплення й відбувати сторожову службу.
В Речі Посполитій владу в містах захоплював міський патриціат, міські багатії. Вільне виборче право майже скрізь було скасоване. Купці – багатії шляхом кооптації потрапляли до органів міської влади і суду. На міста було накладено великі податки.
Зазнало еволюції і українське селянство. Із тих його категорій, які були на Русі, саме невільники і наближалися до становища вільних селян протягом XIVст. В 1588р. було здійснено переведення всієї челяді на селянські землі.
Вільні селяни ділились на 3 групи:
1) люди тяглі або робітні, що сиділи на панській землі, платили “обробок”, виконували різні роботи в полі, а також державні повинності – ремонт доріг, мостів, охорона, підвідна повинність.
2) данники або чиншові селяни, які платили натурою певну данину з свого господарства – “дворища” – медом, шкірами дичі, худобою, прядивом, воском.
3) службові селяни або слуги ратні, які відбували службу, пов’язану з охороною кордонів держави або замків, різні сільські ремісники – конюхи, пастухи, пасічники тощо.
Всі ці групи згодом взаємно зблизилися, бо польські пани почали вимагати від усіх селян рівної данини, робіт, служби. Закон 1573р. встановив повну владу панів над селянами. З’явився єдиний клас – кріпаки, а обов’язкові селянські роботи називали панщиною. В XVст. панщина сягала 14 днів на рік, в ІІ пол. XVIст. вже 2 дні на тиждень, а в деяких містах і 3 дні або щоденно до півдня. Селяни втратили право державного суду (це право мав тепер лише пан), право на землю, бо польське право (1557р.) визначало землеволодіння лише за князями, шляхтою та церквою. Заборонялося селянам (з 1505р.) і переселятися, щоб панські землі не пустіли. Це була втрата селянами особистої свободи. З’явився уже і сільський пролетаріат – так звані гільтаї, що наймалися на різні роботи та на промисли.
Таким чином, шляхта, панство збагачувались за рахунок селянства, яке вже перестало бути однорідною верствою населення, в основному вільною, а перетворилося на клас поневолених і само себе повинно було боронити від експлуататорів.
В протистоянні польському поневоленню, а також турецько-татарськими набігами на українській землі постало нове соціальне явище – козацтво.
Поява та формування козацької верстви – історично об’єктивний процес, зумовлений і певними ключовими факторами: посиленням феодальної експлуатації і юридичним оформленням кріпосної залежності (за третім Литовським статутом), господарським освоєнням та колонізацією земель Дикого поля; наростанням релігійного та національного гніту; нагальною потребою захисту від турків і татар.
Колискою козацтва стали землі Поділля та Південної Київщини, які вражали сучасників своїми природними багатствами, але містили і смерельну загрозу через щорічні вторгнення татарських орд.
Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні було селянство, а також міщанство. Степ інколи приваблював і бояр, і навіть князів-магнатів, які шукали пригод у його стихії. Початок козацтва як окремої верстви населення, за даними зарубіжних авторів, припадає на ХІVст., коли енергійні і сміливі люди вирушали в степ, “на уходи”, об’єднувалися у групи, спільно полювали, часто стаючи загрозою для татар. З часом вони почали осідати на постійне життя в Дикому полі. Багата здобич, а головне вільне життя мали для них особливу привабливість. Слід відзначити, що на початку свого існування, з кінця ХVст. до середини ХVІст., українське козацтво не становило окремої організованої суспільної групи населення. В ХVІст. починається об’єднання їх у нову суспільну організацію – козацьку громаду.
Козацькі села та хутори відрізнялись значним благополуччям в порівнянні з убогими селами панських підданих: вільні люди значно більше зацікавлені в розвитку свого господарства. Козаки мужньо відстоювали свою свободу і право на землю, однак витримати натиск польського панства не змогли. Магнатсько-шляхетська колонізація поширювалась і швидко досягла Канева та Черкас, де сформувався козацький устрій.
Як окрема нова верства, козацтво виробило власну організацію, яка найповніше відповідала національному характеру українців і потребам часу. Козаки об’єднувались у громади і всі важливі питання обговорювали та розв’язували на козацькій раді. Тут же обирали старшину, отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Але поступово влада почала переходити до рук заможних козаків – гніздюків, які зосереджували в своїх руках землі, пасіки, хутори – “зимівники”, худобу, використовуючи працю бідних козаків – голоти, полонених.
В ХVІст. починається формування козацької військової організації. Одним з перших у 1540-х рр. князь Дмитро Вишневецький об’єднав розпорошені групи козаків і на о.Хортиця почав будувати фортецю. З його смертю козацька організація не розпалась, а на Дніпровських порогах ця фортеця започаткувала Запорозьку Січ. За часів її існування (1556-1775рр.) Січ руйнувалась та відроджувалась 8 разів. Там були люди з усіх станів населення, різних націй, але всі християни з рівними правами і знанням української мови. З політичної точки зору Запорозька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Але специфічні історичні умови зумовили її своєрідність.
Ведучи боротьбу з чужоземними загарбниками, Січ мала струнку військову організацію, в якій діяла залізна дисципліна. Внутрішнє життя на Січі будувалося на основі демократичних відносин: кожен козак офіційно називався “товариш Війська Запорозького”. Загалом Військо Запорозьке можна поділити на січових козаків – нежонатих, загартованих боях, саме вони становили цвіт Війська Запорозького і називалися товариством або лицарством, і волосних – сімейних козаків, які жили більший час за межами Січі, займалися також землеробством, промислами, торгівлею. Запорозьке козацтво очолював кошовий отамин. Під час походу він мав необмежену владу. Разом із військовим писарем, суддею і обозним кошовий отаман утворював уряд – кіш Запорозької Січі. На основі загального виборчого права козаки обирали полковників, сотників, осавулів і кошового отамана. Спільним у козаків було господарство, самі себе вони забезпечували їжею, зброєю, мали свій власний флот.
Своєрідною була правова система Січі. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський Статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади, козаки мали своє власне, неписане козацьке право, яке складалось із суми правових звичаїв, що сформувалися у сфері спільних козацьких стосунків. Це право визначало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань та ін. Запорожці вважали себе самостійною військово-політичною силою і вели незалежну від Польші політику, формували власні зовнішні відносини: укладали договори з Москвою, Кримом, Туреччиною, Молдавією, здійснювали вдалі походи в Молдавію, Туреччину, Крим, що викликало скарги та погрози з боку турків і татар на адресу польського короля, а також ширило славу козаків у Європі.
Усвідомлюючи, що на Запорожжі зростає антипод Речі Посполитій, польські власті вирішили розчленити єдину козацьку організацію і використати в своїх цілях її військову майстерність. У 1572 році з’явився “реєстр” – найманий загін з 300 козаків, які перебували на службі у польського уряду і знаходилися на державному утриманні. Згодом це число досягло 1000 осіб, зростали їх права та привілеї. Реєстрові козаки звільнялись від податків і різних поборів, отримували землю на правах рангового володіння, ставали незалежними від місцевої адміністрації, мали судовий імунітет, платню отримували з польської казни, мали свого “старшого”, призаченого урядом. Козацька старшина отримала знаки влади – клейноди, була визначена і територія перебування: від Чигирина до Трахтемирова. На самій Січі була постійна залога реєстрового війська. Реєстр поглибив козацьку диференціацію, адже на цей час з’явились заможні козаки, що володіли човнами, знаряддями виробництва.
Реєстрові козаки все частіше заявляли про своє право на участь в управлінні краєм, їхніми руками польський уряд придушував виступи запорожців. Однак під час повстань реєстрові козаки, які зазнавали утисків від шляхти, нерідко приєднувалися до нереєстровців та народних мас.
На початку ХVІІ ст. козаки жили під керівництвом виборної старшини, ігноруючи польську владу. “Ані магістратів по містах, ані старост, ані гетьманів не слухають, самі собі права встановлюють, урядовців… не визнають, в державі другу державу заводять”, – писав польський король у своєму посланні – інструкції для сейму. Це свідчить, що польським властям не вдавалось підкорити Запорожжя, яке протягом свого існування виступало активним учасником національно-визвольної боротьби і оборонцем свого народу від гніту Речі Посполитої, посягань турків і татар. Саме на основі Запорізької Січі під час загальнонародної боротьби з панською Польщею у 1648-1654рр. Богдан Хмельницький зміг розбудувати українську гетьманську державу, яка проіснувала до 1764 р. під назвою Військо Запорозьке або Гетьманщина.