Зародження історично української соціальної системи, наявність в ній ознак міжнародного впливу, поєднання історичного і сучасного. 4 страница
В Україні зосереджувалась діяльність таких монополістичних об’єднань, як “Продамет”, “Продвугілля”, “Продвагон”, “Покрівля”, цукровий синдикат, якими контролювалось до 90-100% усього виробництва і збуту продукції. Відбувалось перетворення посередницької ролі банків у всесильних монополістів капіталу.
В 1904р. п’ять Петербургських банків – Російсько-Азіатський, Петербургський комерційний, Азовсько-Донський, Російський для зовнішньої торгівлі і Російський торгівельно-промисловий - тримали в своїх руках 55,7% усіх банківських капіталів Росії і контролювали 52% капіталів металургійної та 65% - вугільної промисловості імперії. Укладаючи угоди, банківські монополії створювали синдикати або консорціуми. Все це було свідченням наявності в Україні великого фінансового капіталу.
Посилювався вплив іноземного капіталу. Україна стала основним суб’єктом підприємницької діяльності іноземного капіталу в Російській імперії. У розвиток Донецько-Криворізького басейнувкладали кошти 18 акціонерних товариств, в 12 з них капітал повністю належав іноземцям, а в 6 – був змішаний. Активну участь у фінансуванні вугільної галузі, гірської металургії та інших галузей брав і російський капітал. Всі ці зміни в економіці прискорювали темпи розвитку виробництва на території України, які були на той час найвищими в Європі.
За рівнем концентрації промислового виробництва Східна Україна на початку ХХст. займала одне із провідних місць у світі. Кількість великих підприємств, на яких працювало 1000 і більше робітників, постійно зростала, на 25-60% кожні 2 роки.
Саме основні ознаки промислового капіталізму з усіма його суперечностями, необхідними змінами в соціальній базі та загостренням національного питання сприяли зросту національного руху в Україні.
В суспільній сфері українського життя відбувалися зміни, які можна назвати радикальним переворотом, оновленням. Швидкими темпами поповнювались ряди промислового пролетаріату, в основному за рахунок місцевого українського населення. Так, на п’яти копальнях французького товариства в 90-х рр. працювало 53,2% робітників з Київської губернії, 15,4% – з Чернігівської, 13,5% – з Харківської, 3% – з Орловської, 1,7% – з Курської.
На підприємствах Катеринославської губернії, наприклад, 63,2% робітників були вихідцями з українських губерній. Дані Всеросійського перепису 1897р. говорять про те, що 70% робітників України становили українці. В основному вони були зайняті на залізничному транспорті (70% усіх зайнятих у цій сфері), у цукровій галузі (близько 80%), в сільському господарстві (90%). Змінювалась соціальна структура суспільства.
Найбільш чисельною частиною української буржуазії було куркульство, особливо на Волині та в південних регіонах України. Українська буржуазія переважала і серед власників з дрібним капіталом. Були і мільйонери-українці - справжні представники монополістичного капіталу - Терещенки, Харитоненки, Семиренки, Римаренки, Арендаренки та ін. Але через відсутність значного українського капіталу в промисловості не могла сформуватись сильна українська буржуазія і фактично в Україні був відсутній сильний буржуазний клас.
Нова економічна ситуація викликала потребу в освічених кадрах. Розвиваються університети, розширюється їх спеціалізація. З прийняттям закону про стипендію зросло число студентів. У 1895р. на Україні їх налічувалось близько 4 тис., соціальне походження їх розширилось, навіть деякі вихідці з села могли здобути вищу освіту. Змінюється соціальна база інтелігенції. У 1900р. тільки 20-25% її походило з багатих верств, решта з міщан, священників, селян, дрібних власників.
Розвиток капіталістичних стосунків на зламі віків надзвичайно загострив одне з найбільш складних питань суспільства – національне. По всій Росії відбувався інтенсивний процес переміщення населення. Руйнувались національні райони, все більше перетворюючись в багатонаціональні, зростала самосвідомість народів, розуміння необхідності змін. Все це створювало в Україні грунт для посилення протесту проти дискримінації мови, літератури, української освіти. Але всі прагнення українців в Російській імперії щодо влаштування національного життя оголошувалось “мазепинством”, “сеператизмом”, “українофільством” і заборонялось.
Тому у перші роки нового століття в Україні діяльність української ліберальної інтелігенції зводилась до прохань дозволу на проведення урочистих зборів, засідань на честь ювілейних дат Т.Шевченка, І.Котляревського та інших видатних українських діячів, відстоювання прав на вільний культурно-національний розвиток. У цих заходах все більше брали участь робітники, селяни, делегацій лібералів з Росії та з Австро-Угорщини.
Так, на відкриття пам’ятника І.Котляревському в Полтаві в 1903р., збудованого на пожертвування, з’їхалось багато гостей з Галичини, Буковини. Серед них голова українського парламентського представництва і віце-голова віденського парламенту Юліан Романчук, професор Львівського університету Кирило Студинський, письменних Василь Стефаник, редактор часопису “Діло” Євген Левицький і багато інших діячів. Українською мовою дозволено було виступити тільки гостям з Галичини і Буковини, щоб не допустити “свята українського слова”. З обуренням була сприйнята заборона виступів у міській думі. Такі протести стали носити масовий характер, об’єднуючи різні соціальні верстви українців спільною національною ідеєю. Прогресивні вчені Російської Академії наук, Київського і Харківського університетів організували відкриту опозицію реакційному курсу національної політики російського режиму в Україні. Вони організовували запити, записки до уряду з аргументацією щодо скасування указів 1863 та 1876рр.
Протягом 1900-1904рр. петиції, прохання, доповідні записки, протести проти переслідувань української культури, мови, літератури надіслали вчені Харкова, Полтави, Лубен, Одеси, Катеринослава, Чернігова. Однак імперські реалії свідчили, що така форма протесту не спроможна докорінно щось змінити. Все ж ці заходи пробуджували народні маси як міста, так і села. Хоча українська національна інтелігенція перебувала в меншості в Україні, бо міста заселяли неукраїнці, а доступ до освіти мали в основному жителі міст.
Світова екномічна криза 1900-1903рр. надзвичайно загострила глибокі суперечності в соціально-екномічному житті України. Скорочувалось число робочих місць, росло безробіття, падали ціни на промислову продукцію та попит на неї. Наприклад, в Луганському гірнично-металургійному районі на поч. 1901р. з 10 домних печей працювало 3, в Катеринославському з 14 – 8.
Україна, що являла собою край розвинутого капіталістичного господарства, не мала можливості вільного розвитку ані виробничих сил, ані культури, бо він гальмувався важким соціально-політичним та національним становищем краю.
В той же час українці Австро-Угорської імперії з ініціативи Львівського товариства ім. Т.Шевченка створили українське об’єднання вчених, яке у 1892р. було перейменоване у Наукове товариство, а з 1898р. дістало статус Академії наук. Було створено 2 університети, ряд інститутів, засновано сотні середніх, початкових шкіл, розвивалась видавнича справа, мова, література, мистецтво.
Все це разом з постійними контактами на різних рівнях зі своїми земляками сприяло зростанню почуття впевненості в силах і можливостях українського суспільства, посилювало прагнення Наддніпрянської України добиватись своїх прав з допомогою організованої боротьби.
Так склались на початку ХХст. обєктивні умови для політичної самореалізації українців Росії, для формування нового типу революційного національного руху.
Внаслідок екномічних та соціально-політичних змін, які відбулися в результаті проведених в другій половині ХІХст. реформ і розвитку капіталізму в Російський імперії, створились умови для групування політичних сил та створення українських політичних партій.
За соціальною спрямованістю українські партії Наддніпрянщини, об’єднані негативним ставленням до російського самодержавства, поділялись на соціал-демократичний та національний напрямки.
Ці політичні табори постійно змінювали свої тактичні позиції тому, що характер класових і національних суперечностей теж постійно змінювався. Особливість політичного життя на території України полягала в тому, що тут існувало сприятливе середовище саме для дрібнобуржуазних як ліворадикальних, так і демократично-радикальних спрямувань. Тому на Україні була поширена соціалістична ідея, яка взагалі мала велику популярність в європейському суспільному житті кінця ХІХ - поч. ХХст.
В Російській імперії, відповідно до характеру соціальних груп, формувались основні політичні сили: чорносотинці, “Союз 17 жовтня” (октябристи), конституційні демократи, соціал-революціонери (есери), соціал-демократи та анархісти.
Перша українська політична партія виникла 29 січня 1900р. Вона була організована студентством та інтелігенцією Харкова і отримала назву “Революційна українська партія” – РУП.
Це була фактично перша організована українська сила в Росії, яка заявила про намагання виступити за незалежність України. Вона об’єднала ліберальні кола “Громад”, культурно-просвітницькі молодіжні організації народницької, українофільської течій, які усвідомлювали необхідність політичної консолідації революційних сил України.
Засновниками РУП стали члени гуртка студентської молоді Д.Антонович (С.Войнилович), Б.Камінський, М.Русов, Л.Мацієвич, М.Порш. Створена партія складалась також з конспіративних груп Харкова, Ніжина, Полтави, Катеринослава, які об’єднували студентів, семінаристів, вчителів, інтелігенцію. Чітко проявлялась їх прихильність до боротьби за національні права та соціальну революцію, тоді як соціал-демократичні погляди були слабо виражені. Шукаючи програмні основи своєї партії, рупівці звернулись до статті “Самостійна Україна” М.Міхновського. Він закликав до боротьби за незалежність і вказував, що цю задачу повинна взяти на себе інтелігенція. “Самостійна Україна” і стала на деякий час програмним документом РУП. Для видавничої діяльності і таємного перевезення літератури до російської України був заснований також закордонний комітет партії у Львові і Чернівцях.
Перший установчий з’їзд РУП проходив у грудні 1902р. в Києві. На ньому були вирішені організаційні питання, сформований склад центрального комітету. Але те, що уже в публікаціях часописів “Гасло”, “Селянин” частина рупівців розробляла соціалістичні програмні засади і відкрито проголошувала свою прихильність до західноєвропейського демократичного соціалізму, призвело до розколу РУП і поступового виходу її членів з партії. Згодом рупівці відреклись від програми М.Міхновського як ідейної основи. Заклик до боротьби за “Україну для українців” не отримав підтримки широких кіл суспільства, і цим пояснюється подальший акцент в програмі РУП на завдання, спрямовані на соціальні перетворення.
Оцінюючи діяльність партії, Київське охоронне відділення департаменту поліції у листопаді 1903р. зазначало: “Українська революційна партія в Києві не має правильної організації…, спрямовує свою діяльність, головним чином, на простий сільський люд. У місті діяльність партії через націоналізм не має великого успіху”.
РУП вважала себе партією селян і цим була схожа з есерівською партією Росії. Про таку ідейну спорідненість говорила і діяльність партгуртків, які посилили пропагандистську роботу переважно серед сільського населення.
Різні позиції партійців в аграрному і національному питаннях призвели до появи численних фракцій, виникнення напруженості і незгод серед її членів. В 1902р. від РУП відкололась найбільш націоналістично настроєна частина на чолі з М.Міхновським, яка створила Українську народну партію. За своїм складом вона була партією інтелігенції, з переважанням військових і юристів. Як і інші партії, УНП шукала собі прихильників серед робітників і селян, проводила велику теоретичну роботу, обгрунтовуючи ідєї самостійництва, працювала над Конституцією України, вела пропаганду своєї програми, що мала скорочений виклад в “Десяти заповідях УНП”, у часописах та гуртках. Пізніше М.Міхновський вносить до своїх програм елементи соціалістичних ідеалів. УНП не змогла добитись помітного впливу і залишалась центром тяжіння найбільш радикальної частини суспільства. Пізніше, в 1917р., УНП перейменувалася на партію соціалістів-самостійників.
Головною причиною різких суперечок і, кінець-кінцем, ще одного розколу в РУП було питання про автономію України і про самостійність партії. Більша частина партії на чолі з М.Поршем, Д.Антоновичем, В.Винниченком, С.Петлюрою, В.Дорошенком вважали, що партія повинна за організаційною структурою бути національною, самостійною і орієнтуватися на соціальні реформи. Вони рішуче виступали проти об’єднання з РСДРП.
Остаточне розходження відбулося на ІІ з’їзді РУП в 1904р. у Львові.
Частина делегатів (М.Меленевський, О.Скоропис-Ялтуховський, Є.Голіцинський, В.Мазуренко, М.Ткаченко та ін.) відмовились від участі в роботі з’їзду. Вони заснували соціал-демократичну спілку, яка відкинула національну орієнтованість і стала автономною організацією Російської соціал-демократичної робітничої партії (меншовиків), назвавши себе “Спілка”. Відстоювали вони свої рішення, посилаючись на необхідність боротьби за соціальну і політичну перебудову Росії, і вважали, що російські соціал-демократи зможуть сприяти вирішенню питання національної автономії України.
Активні члени РУП М.Порш, В.Винниченко, С.Петлюра, А.Жук, В.Антонович, не довіряючи національній програмі російських соціал-демократів і підозрюючи їх у централізмі, заснували Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка стала новою політичною партією, що поєднала прагнення політично активних українців до національної автономії і соціалістичної ідеї. У своїй діяльності УСДРП підтримувала добрі стосунки з польськими соціал-демократами та єврейським Бундом, які поділяли їхні погляди на автономію, підтримували їх сподівання добитися самостійності.
Процес заснування політичних партій в Україні підштовхнув суспільний рух та ліберально-демократичні організації до кроку, якого вони уникали. Але побоювання, що радикальні соціалісти можуть підпорядкувати національний рух своєму впливу, змусили консультативний комітет “Української загальної організації” (УЗО) з ініціативи Є.Чикаленка проголосив про утворення восени 1904р. Української демократичної партії (УДП). До неї увійшли професори, урядові чиновники, земці – різні верстви міської інтелігенції, які складали опозицію до самодержавства. Вони проголосили радикальні вимоги демократизації державного устрою, автономії України у складі Росії, націоналізації великої земельної власності. Українські демократи сподівались на підтримку частини сільського населення. Проіснувала ця організація до злиття з Українською радикальною партією (УРП) у 1905р.
Подібність програмних цілей, ідеологічних основ примирила правих “опозиціонерів” УДП – старих громадівців і “лівих”, які вимагали активних дій (лідери: Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левицький, Ф.Матушевський), і вони створили партію ліберального спрямування. Наприкінці 1905р. внаслідок об’єднання УДП та УРП постала єдина партія – Українська демократично-радикальна партія (УДРП), подібна до російських кадетів, але з вимогами автономії для України. Це була, за словами С.Єфремова, “найдужча і найсолідніша з українських сучасних партій”, але роль загальнонаціональної організації виконати вона не змогла.
Отже, як бачимо, всі створені на початку ХХст. українські партії об’єднали ті організації і ті сили, які в своїх переконаннях дотримувались лівих поглядів. Українці ж консервативних переконань вступали або підтримували російські консервативні партії, тому що політичних угрупувань такого типу в Україні не було.
Найважливішою ознакою національного відродження поч. ХХст. стало те, що український рух остаточно перейшов у політичну стадію.
Під тиском масових революційних дій, які почались в січні 1905р., цар Микола ІІ видав Маніфест про політичні свободи. Народ одержував право на вибори Державної Думи – парламенту, а імперія отримувала можливість стати конституційною монархією.
В Україні швидко стали створюватись україномовні газети та часописи, українські клуби, поширювались “Просвіти” з філіями у селах і навіть у регіонах Росії, де компактно проживали українці. Повсюди виникали кооперативи. У Харківському та Одеському університетах стали викладати українознавство.
Українські політичні партії визначали засоби, методи і форми роботи в нових умовах. Але оголошені вибори до І Державної Думи всі партії соціалістичного напрямку ігнорували.
Незважаючи на це, Україна була представлена в парламенті 14 депутатами, обраними за мандатами російських партій, в основному за кадетськими списками. Українці створили 1 травня 1906р. думську фракцію, що стало важливою політичною подією. В.Дорошенко оцінював цей факт як “проголошення існування нації”. Велику допомогу фракції українців надавав М.Грушевський. Він став співавтором багатьох законопроектів, організатором “Українського вісника”, в якому друкувались матеріали про перспективи нової Росії, а в її складі – України з самоврядуванням івизнаним статусом української мови. Українці в І Державній Думі добивались автономії для своєї країни. Через 74 дні Дума була розпущена.
У ІІ Державній Думі українці складали громаду в 47 депутатів зі своїм видавничим органом “Рідна справа”. Головними проблемами, що їх ставили думські депутати, були, як і в І Думі, законопроекти про автономію України, місцеве самоврядування, українську мову в школах, суді, церкві, про земельні справи, охорону праці, розвиток кооперативів.
У ІІІ і ІV Думі, незважаючи на обмеження права голосу народних мас на користь маєтних класів, існувала невелика українська група.
Взагалі, поява українських фракцій в парламенті мала велике значення, бо свідчила про те, що український народ в Російській державі існує і домагається визнання своїх прав.
Перша російська демократична революція супроводжувалася активними діями робітників, селян, студентської молоді, військових, усіх демократично налаштованих верств населення. Важливу роль у революційних подіях відігравали створені з ініціативи народних мас Ради робітничих депутатів.
21 жовтня 1905р. студенти політехнічного інституту підтримали виступи робітників дев’яти найбільших підприємств Києва. На загальному мітингу учасники вимагали вільних виборів Київської Ради.
Революційні настрої охопили і армію. 18 листопада 1905р. саперний батальйон на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським, об’єднавши також солдат інших частин, заручився підтримкою Київської Ради і вийшов на Галицьку площу з мітингом і вимогами рішучих реформ в політичному та соціальному житті. Боротьба продовжувалась декілька днів і перекинулась в район Шулявки, де її центром став політехнічний інститут. Це могло підняти на виступ все місто. Власті жорстоко розправились з учасниками виступів. Б.Жаданівського засудили до страти, яку згодом замінили довічним ув’язненням. Жорстоко покарані були учасники революційних виступів Харкова, Олександрівська, Донбасу, Катеринослава та ін.
В соціальну боротьбу робітників України органічно вписались вимоги, пов’язані з необхідністю демократичного вирішення національного питання: протест проти великодержавної мовної політики, чорносотенних погромів, вимоги надання народам імперії права на самовизначення, скликання Установчих зборів із представників усіх національностей Росії, а також відміни всіх обмежень стосовно мови і культури українського та інших народів.
Під час революції українські соціал-демократи визнавали страйк головним засобом боротьби, проводили велику пропагандистську роботу серед міського пролетаріату, з допомогою якого сподівалися розширити свій вплив на селян. Вони мали багато своїх осередків в селах. Внаслідок політичних репресій, що почалися з 1906р., арештів партійних кадрів, партії поступово переходять на напівлегальне становище.
Восени 1908р. українські соціал-демократи заснували непартійне Товариство українських поступовців (ТУП). Вони дотримувались ідей парламентаризму і федералізму з Російською державою, розгорнули значну культурно-освітню діяльність, захищаючи принципи конституційного парламентаризму і автономії України, які, за їх сподіванням, мали бути гарантовані майбутньою федерацію рівноправних народів. Робота проводилась на захист і розвиток української мови, культури, освіти. Організаційно це товариство мало постійний робочий орган-раду, яка обиралась на щорічних з’їздах. У її складі перебували М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, Є.Чикаленко, С.Петлюра, Д.Дорошенко, Л.Старицька-Черняхівська, І.Шраг, П.Стебницький та ін.
Обережна тактика діячів ТУПу зберегла цю організацію до 1915р. Члени ТУП розвивали широкі стосунки з західноукраїнцями і з російськими поступовцями. Так використовувались умови обмеженого парламентаризму для впровадження в маси українського народу ідеї культурно-національної автономії.
Представники революційно-демократичної течії західноукраїнської еліти Леся Українка, М.Коцюбинський, Л.Яновська, В.Яворницький та ін. надавали своїй просвітянській діяльності також політичного характеру. Організовувались видання 25 газет, журналів українською мовою в Полтаві, Києві, Одесі, Миколаєві, Мелітополі, Новочеркаську, навіть у Владивостоці та Баку.
Український рух також поширювався в економічному житті. З селянства були зняті різні обмеження, а селянський банк почав поширювати оренду і продаж відрізаних від поміщицьких маєтків дрібних ділянок землі. Створено було більш як 2000 сільськогосподарських кооперативів та товариств.
Український національний рух як Росії, так і Австро-Угорщини став яскравим доказом помітного поступу українського народу до відродження України. Події революції 1905-1907рр. свідчили про реальний досвід консолідації українських сил для організації національного культурного, економічного та політичного життя в Україні на початку ХХ століття.
Другу революцію прискорила Перша світова війна. Українці, перебуваючи у складі армій воюючих сторін, вмирали по обидва боки фронту за інтереси інших держав.
Українські соціал-демократи, емігранти з Наддніпрянщини В.Дорошенко, А.Жук, М.Меленевський, М.Залізняк, О.Скоропис-Ялтуховський створили у Львові в серпні 1914р. Союз визволення України і проголосили мету – відродження незалежної Української держави. Вперше в новій історії українці не переймалися інтересами імперії. Тоді ж представниками українських партій Галичини була утворена Головна українська рада на чолі з К.Левицьким, яка ставила за мету виробляти загальні напрямки української політики під час Першої світової війни. У травні 1915 року Головна українська рада була перетворена на Загальну українську раду. Терор в Галичині, звинувачення москвофілів у прориві російської армії в 1915 році коштували чисельних життів українського населення. Це було винищення політично свідомих українців.
Наближався 1917 рік, рік демократичних змін в житті українського народу, політичні лідери якого своєю попередньою діяльністю пришвидчували відродження національної держави.
Лекція ІІІ.Об’єктивні умови і суб’єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя українського народу в
Радянський період
План
1. Формування нової соціальної системи та суспільно-політичне життя України в 20-30-ті роки.
2. Соціальні процеси та суспільно-політичні організіції України в період Другої світової та Великої Вітчизняної воєн та повоєнного десятиріччя (1939-1955 рр.)
3. Суспільно-політичне життя УРСР в умовах науково-технічної революції та наростання кризи адміністративно-командної системи (1955-1990 рр.)
Встановлення радянської влади на території Наддніпрянської України визначалося суперечливими процесами. Соціальна структура в цей період зазнала складної трансформації. В результаті приходу до влади більшовиків в Україні була встановлена диктатура пролетаріату. Радянське керівництво ліквідувало поміщицьке землеволодіння і клас поміщиків, ліквідовувалися станові звання: дворянин, міщанин, селянин; титули – князь, граф та ін.; звання чиновників. Встановлювався єдиний для всього населення індивідуальний статус – громадянин.
Для того, щоб не допустити до управління бюрократію, яка служила за часів Російської імперії, радянська влада законодавчо усунула її від державних установ. Ще в Конституції УСРР, прийнятій в березні 1919 р., відкрито підкреслювався класовий характер радянської влади, певні соціальні верстви позбавлялися виборчих прав за класовою ознакою (ті, хто експлуатував чужу працю, вів боротьбу проти нової влади, служителі культу, колишні жандарми, поліцейські та ін.). Враховуючи необхідність забезпечення керівної ролі у Радах робітничого класу в умовах селянської країни, в цій же конституції передбачалася процентна перевага представників пролетаріату порівняно з селянством при виборах до Рад. Норми представництва від міст та фабрично-заводських поселень були в 5 разів більші, ніж від сільської місцевості.
Із запровадженням в 1921 р. нової економічної політики змінилася економічна ситуація в Україні. В результаті часткової денаціоналізації промисловості, створення приватних орендних підприємств приватний капітал контролював у перші роки непу 75% роздрібного товарообігу. Внаслідок цього в країні з’явилася нова буржуазія – “непмани”: промисловці, приватні торговці, біржові маклери, орендарі.
Розширення сфери функціонування приватного капіталу, оренди вимагало ліквідації заборони наймати робітників і використання примусової обов’язкової праці. Зростання промисловості, торгівлі, сільського господарства потребувало робочих рук, нового типу виробничих відносин між власником і робітниками. Керівництво більшовицької партії змушене було дещо відступити від гасла про ліквідацію експлуатації людини людиною, з деякими обмеженнями та застереженнями (наприклад, на селі можна було наймати працівників, якщо члени сім’ї також працюють разом з ними) наймана праця була дозволена.
Суттєво змінилася соціальна структура села. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в 1,5 рази за рахунок передачі їм поміщицьких, удільних і церковних земель, а також вилучення частини земель заможного селянства. В результаті кількість заможних і бідняцьких господарств зменшилася, а середняцьких – збільшилася.
Політична система України на початку 20-х років мала в собі ознаки багатопартійності, оскільки на території республіки діяли понад 20 політичних партій та організацій. Однак всі партії, окрім КП(б)У – складової РКП(б), реальної влади не мали і користувалися незначним впливом.
Союзником більшовиків у громадянській війні була Українська комуністична партія (боротьбистів) – лідери Г.Гринько, В.Блакитний, П.Любченко. Однак в результаті внутрішніх обставин і зовнішніх факторів у березні 1920 р. Всеукраїнська конференція УКП(б) ухвалила рішення про саморозпуск партії. З 15 тис. боротьбистів 4 тис. було прийнято до КП(б)У.
На початку 1920 р. з лівого крила УСДРП була створена Українська комуністична партія (УКП), яка нараховувала приблизно 300 осіб (лідери – А.Річицький, Ю.Лапчинський, Б.Антоненко-Давидович). Але у грудні 1924 р. Президія Виконкому Комінтерну прийняла рішення про розпуск УКП, мотивуючи його тим, що партія є націоналістичною, а її діяльність спрямована на розкол сил пролетарської диктатури. У березні 1925 р. на IV з’їзді УКП було прийнято рішення про її саморозпуск.
В результаті у 1925 р. КП(б)У залишилася єдиною партією в республіці, фактично та юридично монополізувавши політичне життя.
Важливою складовою тодішньої політичної системи в країні були громадські організації. Найбільшими з них були профспілки. І Всеукраїнський з’їзд профспілок відбувся у Харкові наприкінці квітня 1919 р. Притримуючись позицій більшовицької ідеології, його учасники засудили теорію меншовиків про незалежність профспілок від партії, окреслили завдання профспілок України, визнали неприпустимою пропаганду “буржуазними націоналістами” відокремленості профспілкового руху в Україні від загальноросійського, заявили про свою тверду рішучість та готовність перетворювати в життя політичну лінію більшовистської партії, приймати активну участь у здійсненні завдань соціалістичного будівництва. До 1921 р. в Україні була в основному завершена організаційна перебудова профспілок за виробничим принципом. На 1921 р. профспілки України об’єднували вже майже 1,4 млн. робітників та службовців.
Важливим елементом політичної системи радянської України були ради. Формально ради вважалися повновладними органами влади, але змушені були працювати під політичним впливом парторганів. ЦК КП(б)У в жовтні 1922 р. видав циркуляр, згідно з яким для керівництва роботою радянських і господарських органів при виконавчих комітетах рад створювались комуністичні фракції, до яких входили всі комуністи – члени виконкомів. Головне їх завдання полягало у впровадженні рішень компартії в діяльність рад.
Для контролю над селом у 1920 р. було утворено комітети незаможних селян. Комнезами були проголошені “організаціями державного значення”. З їх допомогою партапарат застосовував репресії проти заможних селян, придушував “політичний бандитизм”. Під керівництвом партійних органів комнезами брали активну участь у перевиборах місцевих рад, усуненні з їх складу “куркульсько-націоналістичних елементів”. З часом, коли комуністи утвердилися на селі, необхідність в комнезамах відпала. Було вирішено перетворити їх з організацій державного значення в суто громадські, звільнивши від адміністративно-господарських функцій. Після цього значення комнезамів різко зменшилося. Остаточно вони були ліквідовані у 1933 р.
Важливі ідеологічні функції компартія покладала на комсомол. І з’їзд Комуністичної спілки робітничої молоді України (КСРМУ), що відбувся наприкінці червня 1919 р. в Києві, проголосив, що він підтримує програму і тактику комуністичної партії та працює під її керівництвом і є частиною РКСМ. На той час комсомол налічував близько 9 тис. осіб. У 1924 р. КСРМУ перейменовано в ЛКСМУ.