Дитячі роки М.Коцюбинського. Дебют у літературі.
Михайла Михайловича Коцюбинського сучасники часто називали Сонцепоклонником. Знайомство з його творчістю наочно підтверджує надзвичайно тонку й чітку його характеристику. Висока художність, вражаюче багатство світла, простота думки й справді мовби пронизують читача життєдайним сонячним промінням, звеличуючи й наснажуючи для добра і творення. М. Коцюбинський був людиною високої культури, душевної краси і благородства. А ще надзвичайно любив дітей, ніколи не проходив біля них, щоб з ними не заговорити та трохи не пожартувати. Його власні діти — Ірина, Оксана, Роман і Юрій завжди проводили разом з батьком дозвілля, часто були першими слухачами тільки-но написаних літературних творів. «Тато мав звичку вечорами садовити дітей навколо себе і читати нам власні казочки»,— згадує його дочка Ірина Коцюбинська.
Михайло Михайлович побачив світ 17 вересня 1864 року на мальовничій околиці Вінниці в сім’ї дрібного урядовця. Батько письменника Михайло Матвійович був людиною доброчесною й працьовитою, але запальною і нестриманою, мав від природи неврівноважену вдачу, не міг терпіти утисків начальства і несправедливості й тому часто міняв роботу. Разом з ним мандрувала і його сім’я. Своїм вихованням Михайло Коцюбинський зобов’язаний матері, і в автобіографії згадує, що саме від неї успадкував «тонку і глибоку душевну організацію» та «любов і розуміння природи». Гликерія Максимівна, мати Михайла, походила з молдавського роду Абазів. Коли вона вийшла заміж за Михайла Матвійовича, чоловіка з трьома дітьми від першого шлюбу, дід Абаза поселив їх у своєму будинку в м. Вінниця, де й пройшли перші сім літ життя маленького Михайлика, бо наступні — у переїздах по Поділлі — то в селі, то в місті.
Хлопчик був улюбленцем матері й пестуном родини, із зведеними сестрами й братом жив дружно, допомагав їм виконувати різну господарську роботу. А вечорами всі діти збиралися біля Михайлика і слухали, як він читав їм у голос книжки з домашньої бібліотеки. Навчався він тоді в початковій школі у м. Бар, де на той час мешкала родина. У дитинстві Михайлик — «повновидий, невисокого зросту хлопчик, з темним, трохи кучерявим волоссям, завжди чепурний і чисто вдягнений. Вчився добре...». Уроки він готував завжди краще за інших, був уважний і дуже старанний, не по літах серйозний, товариський. Захоплювався українськими народними піснями і любов до них проніс через усе життя. Особливе враження справляли на нього лірники і бандуристи, яких часто запрошувала мати Михайлика. Був серед них і сліпий лірник Купріян, що впродовж якогось часу жив у родині Коцюбинських. Багато пісень, записаних від співаків з народу, хлопчик інсценував і за їх сюжетами, разом з сестрами та братами ставив вистави. М. Коцюбинський з 9 років пробує сам складати вірші та пісні, в яких наслідує ритміку та тематику народних пісень. У 12 років він пише російською мовою оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невчініє тьма» з фінського життя. Закінчивши третій клас Барської початкової народної школи, хлопець вступає до Шаргородської духовної семінарії-бурси. Там він багато читає, відкриває для себе «Кобзар» Т. Шевченка, твори Марка Вовчка, які закохали душу майбутнього митця в красу українського слова. «Серед тих авторів, яких я ковтав десятками, найбільше враження зробив на мене Марко Вовчок, а потому Шевченко»,— згадував письменник пізніше. Літературний талант Михайла помітив учитель словесності бурси. Одного разу він, закінчивши перевіряти твори бурсаків на тему «Як відбуваються різдвяні свята в моїй сім’ї», зайшов до учительської і з гордістю сказав: «Будемо мати свого літератора!». Він так був захоплений твором Михайлика, що почав читати його вголос. Хтось із педагогів тоді скептично зауважив, що четвертокласник не міг сам так написати, проте учитель, який добре знав здібності Михайлика, пророче відстоював свого вихованця.
Першою серйозною «пробою пера» молодого автора стало оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невчініє тьма», яке написав Михайло ще у 1884 році. Вінницький «критик», місцевий присяжний Непман, що славився своєю ученістю та симпатіями до української літератури, дав дуже різку і зверхню оцінку цьому оповіданню, М. Коцюбинському ж порадив кинути цю справу, «аби не калічити святу нашу мову». Таким був невдалий дебют майбутнього майстра слова. Але він невтомно працює і вже у 1891–1893 рр. з’являються оповідання «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник», «П’ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат».
2. "Ялинка","Харитя","Маленький грішник" – вироблення та вдосконалення індивідуальної художньої манери.
У дні реакції після подій 1905 р., коли було так багато темряви, письменник з вірою в перемогу грядущої революції писав у своїй чудо-новелі “Intermezzo”: “…я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице… я дуже щасливий, що стрічаюся з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів - хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?”. Великим сонцепоклонником сприймають українського революційно-демократичного письменника Михайла Коцюбинського і сучасні читачі його творів.
Прагнення Коцюбинського писати для дітей появилося під впливом педагогічної діяльності. Склавши екстерном іспит на народного вчителя, він поїхав в село Лопатинці, що на Вінниччині. Із спогадів сучасників видно, що Коцюбинський “залишив пам’ятний слід у житті лопатинців… чимало людей навчилося любити книгу…”. До класики дитячої літератури заслужено відносять три оповідання Коцюбинського: “Харитя”, “Ялинка”, “Маленький грішник”. Прочитавши їх, краще розуміємо справедливість оцінки, даної українському письменникові Горьким: “В світі ідеї краси і добра, - писав Горький у статті “М. М.Коцюбинський”, - він “своя” людина, рідна людина, і з першої зустрічі він будить жадобу бачити його якнайчастіше, говорити з ним більше. Він якось особливо близький до хорошого, і в ньому кипить органічна гидливість до поганого. В нього тонко розвинена естетична чуйність до доброго, він любить добро любов’ю художника, вірить у його переможну силу, і в ньому живе почуття громадянина, якому глибоко і всебічно зрозуміло культурне значення, історична вартість добра”
У своїх оповіданнях Коцюбинський розглядає дитину не лише в певних життєвих ситуаціях, а й заглиблюється у її внутрішній світ. А тому, що він “якось особливо близький до хорошого”, то бачить там тільки гарне. Навіть Дмитрика він назвав “маленьким грішником”, бо то не зла дитина, просто надто сильними є його пориви до щасливого, веселого дитинства, які ще не вміє гамувати. Оповіданням “Харитя” захоплювалися вже сучасники Коцюбинського: “У такій невеличкій приповістці ще такого багато сказано! Та як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюнком; невеличкими, домірними нарисами, що розгортають перед очима велику - безмірно велику - картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибину думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!.. Та так тільки справжній художник зможе писати!”.
Коцюбинський симпатизує своїм краянам, наділяє їх привабливими рисами зовнішності, багатимвнутрішнім світом і, основне, показує їх уміння протистояти жорсткому, байдужому, світові експлуататорського суспільства. Пестливими словами твориться портрет Хариті. У неї “русява, аж біла, голівка”, “личенько у неї смугляве”, “ластівкою припадає до хворої матері”, а яким приємними є “запечені на сонці рученята, що жваво бігали від одної роботи до другої”. На портреті Дмитрика (”Маленький грішник”) розкривається страшна нужда міської бідноти. Від недоїдання у нього бліде обличчя, “на Дмитрикові була стара руда материна юпка з клаптиками вати, що висіли крізь дірки з пошарпаної одежини, довгі рукави теліпались нижче рук, заважали йому. Русяву головку прикривав старенький картузик з одірваним козирком”. Діти в оповіданнях Коцюбинського показані в різних життєвих ситуаціях, кожна з яких потребує виявлення значних внутрішніх сил, характеру. Маленькі герої виходять переможцями над собою і над обставинами. Всіх їх - Харитю, Василька, Дмитрика - ріднить любов до своїх батьків. Це, власне, найбільше зворушує у згаданих творах. Щоб потішити хвору матір, врятувати сім’ю від голоду, Харитя сама спозаранку йде в поле жати жито. Пейзаж, створений справжнім художником слова, посилює враження її загубленості серед полів, контраст між життям дівчинки і природи: “Босі ноженята ступали по втоптаній стежці, над головою, межи колосками, синіло небо биндочкою, а з обох боків, як стіни, стояло жито й шелестіло вусатим колоссям. Харитя опинилася наче на дні моря”.
В оповіданні “Ялинка” хлопчик перемагає свій біль, коли батько рубає подаровану йому ялинку. Дорого це коштує дитині. З глибоким психологізмом змальовано під час рубання ялинки паралельно стан хлопчика і “стан” дерева: “Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалась несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалося, що вона от-от застогне”. Потім, щоб не бачити свіжого пенька, він закидає його снігом. Любить свою матінку і Дмитрик - маленький грішник. Нагулявшись, він повертається додому і згоден, щоб мати його покарала, аби тільки почути її руку на своїй голові, бути поряд з нею. Смерть матері сколихнула його до глибини, і, зворушений, змучений сумлінням, що не вберіг її, Дмитрик постановляє жити чесно, заробляючи на хліб працею, не водиться з такими розбещеними вулицею дітьми, як Гаврило і Марійка.
Дитяча література була в колі інтересів Коцюбинського протягом всього життя. У 1912 р. в листі до молодого Павла Тичини він писав: “У нас, наприклад, дуже слаба література для дітей, і коли б хто зробив переклад кращих російських творів для дитячої літератури .