Тема ІІ.2. Новелістичний талант Володимира Винниченка

 

Мета вивчення: висвітлити шляхи художнього розв’язання проблем моралі в прозі майстра психологічного неореалізму Володимира Винниченка.

 

Навчальний час: 8 год.

 

Обладнання: -

 

План лекцій:

1. Дитячі та юнацькі роки.

2. Політична діяльність.

3. Художній та публіцистичний доробок.

4. Неореалістичний талант митця.

5. "Краса і сила", "Голота", "Федько-халамидник", "Талісман", "Хома Прядка". Перетворення характеру як об'єктний центр ранньої творчості автора.

 

Література:

1. Панченко В. Слово про Винниченка. Будинок на Солдатській // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. –2000. – №1.

2. Сиваченко Г. Експатріантський "метароман" Володимира Винниченка: текст і контекст. – К., 2003.

3. Качуровський І. Про деякі технічні засоби Винниченкової прози // Сучасність. – 1997. – № 1.

4. Винниченко В.Краса і сила. – К., 1989.

5. Гуменюк В. Сила краси: Проблеми поетики драматургії В.Винниченка. – Сімферополь, 2001, – С 46 – 74.

6. Нарівська В. "Ще б "усього" Винниченка прочитати..." // Сучасність. –2005. – №10. – С. 152–155.

7. Ситченко А. Комбінований аналіз оповідання В.Винниченка "Федько-халамидник" //Укр. л-ра в загальноосвіт. шк. – 2004. – №3. – С. 22–27.

8. Ковальчук О. Щастя як проблема буття: Психолог, аналіз оповідання В.Винниченка "Момент" // Дивослово. – 2003. – №3. – С 56–67.

9. Денисюк Т. Новелістика В.Винниченка. поетика сюжету й композиції // Дивослово. – 2002. – №7. – С 10–11.

10.Кошова І. Творчий полілог: (В.Винниченко і західноєвропейська література поч. XX ст. // СІЧ. – 2002. – №2. – С 43–48.

11. Клочек Г. Психологія натовпу у творчості В.Винниченка: (На матеріалі оповідань "Солдатики" і "Студент") // Укр. мова і л-ра в серед, шк., гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2001. – №3. – С 40–54.

 

Ключові поняття: формальні елементи, мотиви реалізму, імпресіоністичний стиль, інтрига, самоаналіз персонажа

 

Основний зміст

Дитячі та юнацькі роки

Володимир Винниченко народився 14 липня 1880 року (за ст. ст.), в місті Єлисаветграді Херсонської губернії в робітничо-селянській родині.

Батько його, Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав з села до міста Єлисаветграду й одружився з удовою Євдокією Павленко, народженою Линник.

Від першого шлюбу мати В. Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з К. В. Винниченком родився лише Володимир. Змушені тяжкою працею заробляти на шматок хліба, батьки не мали можливості приділяти особливої уваги дітям. Але ті короткі паузи в роботі, заповнені материнською любов’ю і батьківським теплом, робили хлопчика невимовно щасливим. Батьки щедро наділили сина чутливим серцем, заклали в його душу внутрішній голос любові до України. Знущання пана Бодіска над батьками, свідком яких був маленький Володя, заронили в душу майбутнього письменника ненависть до гноблення, визиску, пригноблення людської гідності, прагнення встановити справедливість, гармонію, рівновагу в стосунках людини з людиною; визволити з-під панського гніту усіх працюючих, усіх обдурених.

В народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і через те вчителька переконала батьків, щоб продовжували освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи Володимира віддано до Єлисаветградської гімназії.

Гімназійне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого українця насмішками. Його українська вимова, бідна одежа та інші ознаки пролетарського походження викликали до нього серед його товаришів у гімназії, дітей російської або зрусифікованої буржуазії, ворожість.

Це ставлення вперше викликало у малого Володимира свідомість того, що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих, на тих, що говорять "панською мовою", і тих, з мови яких сміються.

Усвідомлення свого становища не пригнітило малого, але викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. Протести проти соціальної та національної нерівності поклали основи його революційности на все життя.

В старших класах гімназії він бере участь у революційній організації, пише революційну поему, за яку одержує тиждень "карцеру", й нарешті його виключають з гімназії.

Але Володимир не думає кидати своїх студій. Він готується до матури (атестату зрілости) і йде складати іспит екстерном до Златопільської гімназії. Він одягнений в українське вбрання, з сивою шапкою на голові і кийком у руці.

Не зважаючи на виразну нехіть учителів видати учневі "атестат зрілости", під натиском директора гімназії, національно-свідомого українця, Володимир одержує диплом.

Політична діяльність

У 1901р. Винниченко вступає на юридичний факультет Київського університету. Того ж року створює таємну студентську революційну організацію, яка звалась "Студентською громадою". Ще на першому курсі за участь у діяльності Революційної української партії (РУП) та в політичній пропаганді Винниченка заарештовують і кидають до Лук’янівської в`язниців Києві.

Так розпочалася його активна політична робота, що не припинилася впродовж двох десятиліть. Після звільнення з кількамісячного ув’язнення йому забороняють навчатися в університеті й проживати в Києві та його околицях. Взимку 1903р. Винниченко виїжджає до Галичини, де активно співробітничає з газетами “Праця” та “Селянин” – друкованими органами РУП; пише численні політичні брошури та листівки, як кур’єр переправляє літературу в Східну Україну. Але під час однієї з поїздок його заарештовує російська жандармерія.
Революція 1905 в Росії підштовхнула Винниченка до нелегального повернення в Україну. За дорученням Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) він влітку того ж року організовує на півдні кілька селянських виступів, які відіграли помітну роль у пожвавленні політичного руху на Україні. У 1906 році Винниченко складає екстерном іспити за університетський курс і отримує диплом юриста.
Наприкінці 1906 року його втретє заарештовують. Винниченкові загрожує довічна каторга. За допомогою товаришів йому все ж вдалося вирватися з рук царської охранки. Не ризикуючи далі, він емігрував. Він проживає в різних країнах – Австрії, Франції, Швейцарії та Італії, не припиняючи своєї політичної діяльності, бере участь у Стокгольмському з’їзді УСДРП, стає членом її центрального комітету, разом iз М. Грушевським видає часопис «Промінь». Та на початку Першої світової війни Винниченко повернувся до Росії, де жив до 1917 р. під чужим ім'ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.
Після Лютневої революції Винниченко виходить з підпілля і приїздить до Києва. На IV з’їзді УСДРП, що відбувся у вересні 1917, Винниченко виступає проти підпорядкування національних інтересів соціальним завданням, дотримуючись політичної поміркованості. Його кредо : без національного визволення не може бути визволення соціального.
Політична криза в уряді УНР призвела до виходу соціал-демократів на чолі з Винниченком з Центральної Ради, керівництво якою взяла на себе Українська партія соціал-революціонерів (УПСР).
Більшовицька січнева інтервенція примусила Винниченка залишити Київ. 9 лютого 1918 він під чужим іменем разом з дружиною, Розалією Лівшиц, виїжджає на південь, до Бердянська. Під час німецької окупації і гетьманського перевороту в квітні 1918 Винниченко переховується на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займається літературною творчістю, пише п'єсу «Між двох сил». Але в серпні гетьманці заарештовують письменника за надуманою підозрою у підготовці до державної змови і привозять до Києва. Тут він понад місяць перебуває під домашнім арештом . Але завдяки авторитету його швидко звільнили з-під варти, після чого знову перейшов до активної політичної діяльності. В ніч на 14 листопада на таємному засіданні керівництва українських політичних партій було створено верховний орган відновлюваної УНР – Директорію на чолі з Винниченком, яка внаслідок повстання прийшла до влади.

14 вересня 1919 він виходить з УСДРП і створює у Відні закордонну групу Української комуністичної партії (УКП), а згодом, з березня 1920, редагує її щотижневик “Нова доба”. 24 травня 1920 він повертається як письменник до Радянської Росії, де подає заяву з проханням прийняти його до лав КП(б)У, але йому відмовили. 23 вересня 1920 Винниченко назавжди залишив Україну. 1933 він пише відкритого листа до політбюро ЦК КП(б)У, в якому звинувачує Сталіна у терорі проти українського народу. З другої половини 30-х років Винниченко, відмежувавшись від усіх емігрантських партій і груп, поринає в літературну роботу. Він записав у «Щоденнику»:

« Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу… як письменни… а як політик я всією душею хочу померти».