Соціальна корекція і терапія
Соціальна корекція — це діяльність соціального суб'єкта з виправлення тих особливостей психологічного, педагогічного і соціального плану, що не відповідають прийнятим у суспільстві моделям і стандартам.
Кореційний вплив здійснюють в різних напрямках.
Відновлення — відтворення тих якостей соціального об'єкта, що переважали до появи відхилення.
Компенсування — посилення якостей діяльності соціального об'єкта, що можуть замінити втрачене в результаті певних порушень.
Стимулювання — активізація позитивних якостей, діяльності соціального об'єкта, формування визначених ціннісних орієнтацій, установок окремих клієнтів, створення позитивного емоційного фону і відносин у мікросоціумі.
Виправлення — заміна негативних властивостей, якостей соціального об'єкта на позитивні.
Соціальна корекція здійснюється на загальному позитивному тлі взаємодії соціального середовища з індивідом і в таких напрямках: соціальна корекція взаємодії клієнта і середовища в умовах психологічної корекції індивідуального випадку, корекції соціальних наслідків психологічної проблеми, погіршення матеріального становища, біхевіоральних проблем, соціальної корекції взаємовідносин в ситуації конфлікту.
Виділяють такі методичні підходи: психолого-педагогічні, соціальне научіння, соціальна корекція конфліктної ситуації.
Психолого-педагогічні методи корекційного впливу
Придушення — суворе припинення та обмеження дій і вчинків особистості, щоб уникнути тих з них, які можуть нанести шкоду. Соціальний працівник силою свого авторитету намагається припинити прояви агресії, приглушити їх і, зайнявши лідируючу позицію, підкорити собі.
Витиснення — метод викликати інший, більш благополучний стан, замінюючи тим самим агресивне переживання. Він використовується з метою усунути негативні прояви через включення особистості в діяльність. Вибудовується ланцюжок дій, які спрямовані на зняття неблагополучного стану: витіснити — замінити — відволікти. Цей метод використовується, коли неблагополучний стан вже не є ситуативним, а наближається до асоціальної поведінки, але призупинити ці негативні прояви немає можливості внаслідок певних обставин, індивідуальних особливостей об'єктів, динаміки стану.
Ігнорування — спеціально інструментована здатність не звернути увагу на неблагополучний стан особистості. Метод використовується для поступового вгасання несприятливого стану. Метод є виправданим, коли неблагополучний стан наближається до спаду, спостерігається вгасання негативних емоцій, але якщо сильні переживання перебувають в апогеї свого розвитку, використання цього методу виключається.
Санкціонування (яке обмежується часом) — метод, який зумовлює дозвіл і право на прояви певного неблагополучного стану (апатії, смутку, нудьги), незважаючи на те, що воно не виправдовує очікувань оточення і відхиляється від соціальних норм і цінностей. Мета — поступовий вихід зі стану сильних переживань і їх вгасання. Використання санкціонування не дозволяється, коли індивід перебуває у стані злості, гніву, ненависті для того, щоб допомогти запобігти пригніченому стану, ситуації "емоційного зараження", довготривалості й повторюваності певних станів.
Концентрація на позитивному — зосередження на позитивному в самій особистості та переорієнтація уваги на позитивне в об'єкті, в іншій людині, проти якої була спрямована злість, роздратованість, гнів. Мета — навчити індивіда саморегуляції, самоконтролю, встановленню рівноваги між зовнішніми впливами, внутрішнім станом і формами поведінки людини.
Соціальне научіння — навчання поведінці шляхом спостереження та імітації і під впливом заохочень і покарань. Завдання соціального працівника — заохочувати кооперативну поведінку клієнта, його намагання до співробітництва, навчання позитивного мислення через використання позитивних формулювань тощо. За допомогою спостереження і подальшої поведінкової практики індивід у змодельованих ситуаціях може розвинути у собі впевненість у тому, що в інших ситуаціях він буде вести себе більш ефективно. У міру того, як клієнт починає отримувати задоволення від своєї нової поведінки, у нього формується більш позитивне сприйняття себе. Якщо поліпшення досягнуто, воно буде утверджуватися міцним, якщо клієнти приписуватиму його факторам, які знаходяться під їх контролем, а не соціального працівника.
Соціальна корекція в умовах конфлікту проводиться соціальним працівником у напрямку пом'якшення напруженості, яка виникла у соціумі, взаємовідносинах між особистістю і соціальним середовищем, різними соціальними групами. Соціальна робота у розв'язанні конфліктних ситуацій спирається на технологічні прийоми конфліктології і соціальної психології.
Методичні прийоми: переговори, посередництво, інтегральна угода.
Переговори — пошук згоди за допомогою безпосереднього обговорення між учасниками конфлікту.
Посередництво — спроба нейтральної третьої сторони розв'язати конфлікт за рахунок поліпшення комунікації і висунення пропозицій.
Інтегральна угода — угода між сторонами конфлікту, в якій поєднуються інтереси обох сторін у напрямку взаємної згоди. В умовах інтегральної угоди позиція "я виграв — ти програв" перетворюється на позицію "я виграв — ти виграв". Ключовим фактором у розв'язанні конфліктів є довіра сторін.
Соціальна терапія
Соціальна терапія — цілеспрямований процес практичного впливу відповідних державних структур, громадських організацій та об'єднань, у тому числі й релігійних, на конкретні форми прояву соціальних відносин чи соціальних дій. Соціальна терапія здійснюється на фоні загального складного становища особистості чи соціальної групи, соціального неблагополуччя, коли соціальна проблема розглядається з погляду соціальної хвороби, яка потребує виліковування.
У соціальній терапії як технології соціальної роботи застосовуються прийоми, техніки впливу на особистість та її оточення з огляду на специфіку соціальної ситуації, зміст, завдання соціальної терапії, рівень соціальної структури суспільства, на якому вона проводиться.
Психотерапія
З великої кількості методів психотерапії в практиці соціальної роботи широко застосовуються: сугестивна психотерапія, групова, поведінкова, сімейна, ігрова, раціональна психотерапія, самонавіювання.
Найбільш дієві методи соціальної терапії: трудова, терапія самовиховання, методи поведінкової терапії у групі, дискусійна терапія, соціотерапія, музикотерапія, ритмотерапія, арттерапія, кольоротерапія, психогімнастика, натурпсихотерапія, логотерапія, бібліотерапія, імаготерапія.
Трудова терапія заснована на тонізуючому та активізуючому впливі праці на психофізичну сферу людини.
Терапія самовиховання — активний процес формування людиною себе як особистості відповідно до поставленої мети на основі соціально обумовлених уявлень про ідеал власного "я". Метод самовиховання є найбільш успішним, якщо застосовувати його на базі аутогенного тренування. У технологічному аспекті цей метод включає такі прийоми: 1) самовивчення, самооцінку; 2) переоцінку власної особистості; 3) самоаналіз, переоцінку минулого, виявлення індивідуальних психологічних бар'єрів; 4) створення бажаного образу "я"; 5) формулювання індивідуальних формул намірів; 6) використання прийомів самопереконання, самозаохочення і самонавіювання; 7) сюжетну сенсорну репродукцію поводження "Я — образу" в різних ситуаціях діяльності й спілкування; 8) "накладання" стереотипів "Я-образу" на реальну поведінку в процесі повсякденного життя і діяльності.
Методи поведінкової терапії в групі спрямовані на формування соціальних умінь і навичок. Методичні прийоми поведінкової терапії визначаються метою соціального впливу на клієнта, створення такого соціального фону, в якому особистість набуває впевненості в собі, власних можливостях, формується її життєва компетентність, створюються умови для набуття самостійності й незалежності.
Розрізняють такі види тренінгових занять: тренінг подолання боязкості, тренінг активності, виявлення власної думки, подолання підвищеної чутливості до критики та оцінок оточення, проведення дискусії на певну тему в групі, розвиток навичок конструктивного спору. Використовують різні поведінкові тренінги. основу яких становлять різнобічні вправи, наприклад, створення ситуацій підвищеної складності чи різні методики оцінювання реакцій клієнта групою тощо.
Дискусійна терапія — обговорення в групі соціальної проблеми чи життєвої ситуації клієнта з метою позитивного впливу на нього, використовуючи групову динаміку. Основні змістовні моменти групової дискусії: розкриття проблем, пов'язаних із самостійністю, відповідальністю й активністю; формування адекватного ставлення до проблеми, яку необхідно вирішити, активної мотивації до участі у роботі групи, норм і традицій групи; аналіз групової динаміки з виходом на проблематику окремої людини.
Соціотерапія — вплив на соціальне оточення клієнта за допомогою державних і громадських організацій.
Музикотерапія — один із давніх методів впливу на психіку особистості, який може використовуватися і в медичних цілях . Групові, індивідуальні музикотерапевтичні заняття включають в себе, із врахуванням актуальної ситуації в групі, музичну тему, яка викликає у слухачів переживання, пов'язані з їхнім минулим, сьогоденням і майбутнім. Відомо, що цей метод є найбільш ефективним, якщо музичний твір виконує сам терапевт,тому що це сприяє виникненню обставин спонтанного взаємовпливу, більшої аутентичності, довірливості. Складання музичної програми потребує певної режисури, знання потреб, рівня культури клієнтів, які беруть участь у цьому терапевтичному впливі.
Ритмотерапія тісно пов'язана з музикотерапією та іншими засобами мистецтва, ритмом природи, певними біоритмами життя, які властиві людині. Красива ритмічна музика сприяє гармонійному емоційному розвитку людини у праці, побуті тощо. У цілому ритмотерапія дає змогу клієнтам виконувати різні соціальні ролі й задовольняти потреби в емоційних зв'язках, розвиває естетичні потреби і збагачує новими засобами емоційного вираження.
Арттерапія — лікування мистецтвом. Виділяють кілька варіантів цього методу:
· використання вже існуючих творів мистецтва через їх аналіз та інтерпретацію клієнтами;
· спонукання клієнтів до самостійної творчості;
· використання творів мистецтва і самостійна творчість клієнтів;
· творчість самого спеціаліста — ліплення, малювання тощо, спрямовані на взаємовплив із клієнтом.
Кольоротерапія. Психологи давно звернули увагу на вплив кольору на продуктивність праці: наприклад, продуктивність праці (фізичної) при червоному кольорі на короткий термін підвищується, при синьому — знижується. Такий вплив спостерігається і при розумовій праці. Вплив кольору на людину постійно враховується професійними дизайнерами. У плані діагностики суттєве значення має ставлення до тих чи інших кольорів самих клієнтів, інформацію про які отримують не тільки шляхом тестування чи опитування, але і спостереження (колір одягу, краватки тощо). В окремих випадках "соціалізовані" (знакові) кольори справляють такий самий вплив, як і слова (наприклад, портрет близької людини, колір прапора тощо). Іноді слід звернути увагу клієнта на доцільність спеціального вибору кольору одягу (сорочка, плаття, костюм, краватка тощо) залежно від необхідності моделювати той чи інший настрій. При всіх наявних суперечках відносно впливу конкретного кольору на емоційний стан людини є певні загальні закономірності: довгохвильова частина видимого спектра (найбільші хвилі червоного кольору, потім жовтогарячого, жовтого і т. д.) діє збудливо (мобілізує, стимулює), а короткохвильова (починаючи з блакитного кольору) заспокоює чи пригнічує. Ці відомості також доцільно повідомляти клієнту і рекомендувати йому вчитися самостійно підбирати необхідний колір як з метою стимуляції, так і корекції свого стану.
Психогімнастика — одна з форм психотерапії, при якій взаємовплив на клієнта заснований на руховій експресії, міміці, пантомімі. Вправи спрямовані на досягнення двох цілей: зменшення напруженості і скорочення емоційної дистанції учасників групи, а також вироблення вміння висловлювати почуття, побажання — свої та іншої людини. Наприклад, вправи зі зняття напруженості складаються із простих рухів: я йду по воді, по гарячому піску, поспішаю на роботу, повертаюсь з роботи тощо. Поєднання міміки, жесту, рухів і дотику створює більш повну можливість виявлення і передачі своїх почуттів і намірів без слів. Для клієнта це є необхідним переживанням і пізнанням того, що своїм тілом можна висловити думку частіше більш переконливо, ніж словом.
Натурпсихотерапія — метод лікування природою (ланд-шафтотерапія). Значення цього методу зростає внаслідок урбанізації соціального середовища, погіршення екології, зростання відчуженості людини від природи.
Логотерапія — розмовна психотерапія. Спеціаліст розмовляє з клієнтом, намагаючись вербалізувати для нього його емоційний стан, щоб за допомогою цього клієнт сам розв'язав складну ситуацію. В особистості клієнта має відбутися перебудова, яку він самостійно знаходить як конструктивні зміни у самому собі. Це приносить задоволення, підвищує ступінь самоповаги, сприяє становленню зрілої особистості.
Бібліотерапія. У процесі читання книжок клієнт веде записи, аналіз яких допомагає об'єктивно оцінити власний стан. Список книжок психотерапевт підбирає відповідно до проблеми клієнта.
Імаготерапія — використання у цілях терапії гри образами в умовах творення особистістю образу самого себе. Прийоми імаготерапії: аналіз літературного твору в завчасно заданій ситуації, переказ і драматизація народної казки, театралізація оповідання, відтворення класичної і сучасної драматургії, виконання ролі у спектаклі.
Ігротерапія — використання ігрових вправ (рольових, ситуаційних ігор, статичних, рухливих та ін.) з метою створення благополучних умов для особистісного зростання, зміни ставлення до свого "Я", підвищення рівня самосприйняття тощо. У грі виявляються різні форми подолання травмуючих переживань.
Нейролінгвістичне програмування (НЛП) — унікальна технологія впливу на людей і своєрідний погляд на комунікацію і розвиток людини, які відображені у працях Д. Гріндера, Ф. Бендлера, В. Сатіра, М. Еріксона. Предметом НЛП є "мови", які використовуються для взаємодії як відображення внутрішніх програм, що задані на рівні нейронних зв'язків, аналізу різних способів отримання інформації про світ і реагування на них окремих людей. Техніки НЛП широко використовуються при психологічному консультуванні Й психотерапії особистості, яка відчуває різні утруднення: утруднення у спілкуванні, апатію, невпевненість, стреси, фобії, шкідливі звички тощо. НЛП — це витончений інструмент, який дає змогу швидко отримати інформацію про бажаний і похідний стан клієнта і відповідно до цього гнучко підібрати найбільш дієву техніку для досягнення необхідного результату. НЛП тому так популярні, що засновані на численних, досить конкретних техніках і технологіях, що часто пов'язані з активізацією таких методик: "якірування", "змах", "віддзеркалювання", "лінія життя", "кришталеві шари", "коло досконалості", "інший "Я", "остання крапля" тощо. Цінним є те, що кожна з цих процедур має свої конкретні цілі і досить докладно описана в літературі. Щоб обрати найбільш ефективну стратегію для надання допомоги конкретній особистості у вирішенні її проблеми, необхідно передусім встановити її репрезентативну систему (провідну модальність і субмодальність), рапорт з партнером, потім виявити причини його неспокою. При цьому можна використовувати таку схему: визначити вислови (зовнішній ключ), які показують, що клієнт переживає небажаний стан, тобто провести калібровку; закріпити цей стан "якорем"; попросити клієнта мисленнєво повернутися до минулого, коли він переживав ті самі почуття; із розповіді клієнта вичленити деталі, які мають відношення до його стану; повернути клієнта у сьогодення, потурбуватися про його комфортність і безпеку. Створивши позитивний емоційний стан, слід вибрати техніку для його закріплення чи для переформування минулого негативного досвіду (рефрейминг). Хоча оволодіти техніками і технологіями НЛП може кожна чуттєва, зацікавлена та уважна людина, його використання потребує кваліфікованої підготовки і великого почуття відповідальності.
Основна література
Социальная работа: Учеб. пособие / Под общ. ред. В.И. Курбатова. — 2-е изд., перераб. и доп.— Ростов н/Д.: Феникс, 2003.— С. 188—191.
Тюптя Л.Т., Іванова І£. Соціальна робота (теорія і практика): Навч. посіб. — К.: ВМУРОЛ "Україна", 2004. — С. 220—227.
Технология социальной работы: Учеб. пособие / Под ред. И.Г. Зай-нышева. — М.: Гуманит. изд. центр "ВЛАДОС", 2002. — С. 59—71.
Додаткова література
Корнелиус X., Фейр Ш. Выиграть может каждый. Как разрешать конфликты. — М.: Стрингер, 1992. — С. 18—32.
Моделювання та впровадження програм щодо формування здорового способу життя. Під заг. ред. І. Звєрєвої і Г. Лактіо-нової. К.: Наук. світ. — 56 с.
Психодрама. Г. Лейтц. Классическая психодрама Я.Л. Морено. — М.: Прогресс, 1994. — С. 195—215.
Профілактика і терапія засобами мистецтва / За заг. ред. О.І. Пилипенка. — К., 1996. — 56 с.
Соціальна робота: Короткий енцикл. слов. // Соціальна робота. — Кн. 4. — К.: ДЦССМ, 2002. — С. 467.
Теми для дискусії
1. Сутність соціальної корекції і терапії в теорії і практиці соціальної роботи; відмінність психотерапевтичних методів (технологій) від соціальної терапії; вимоги до професійної підготовки соціальних працівників.
2. Зміст психолого-педагогічних методів корекційного впливу.
3. Особливості соціальної терапії.
4. Вирішення проблемних ситуацій в соціальній роботі за допомогою соціальної корекції і терапії.
4.7. Соціальна адаптація і реабілітація
Соціальна адаптація — пристосування індивіда до умов соціального середовища, формування адекватної системи відносин із соціальними об'єктами, рольова пластичність поведінки, інтеграція особистості у соціальні групи, діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища, форм соціальної взаємодії. Адаптація може здійснюватись у формі акомодації (повного підпорядкування вимогам середовища без їх критичного аналізу), конформізму (вимушеного підпорядкування вимогам середовища) та асиміляції (свідомого й добровільного прийняття норм та цінностей середовища на основі особистісної солідарності з ними). Адаптація пов'язана з прийняттям індивідом різних соціальних ролей, адекватним відображенням себе і своїх соціальних зв'язків. Вона відіграє вирішальну роль в соціалізації особистості. Порушенням адаптації вважають асоціальну поведінку, маргінальність, алкоголізм, наркоманію.
Соціальна адаптація — це взаємозумовлений процес пристосування індивіда до соціального середовища і пристосування суспільства до потреб особистості через їх задоволення. Відповідність між рівнем соціальних потреб і рівнем їх задоволення визначає рівень соціальної адаптації.
Виділяють такі компоненти соціальної адаптації: соціально-побутова, економічна, комунікативна, регулятивна і самореалізація.
Соціально-побутова адаптація — пристосування індивіда до нових умов життя, побуту, що передбачає поліпшення його становища, психологічного самопочуття, узгодженість із намірами, інтересами, уподобаннями. Особливо це стосується осіб, які проходять реабілітацію у спеціалізованих закладах, відірвані від сім'ї і звичайного способу життя.
Економічна адаптація здійснюється зазвичай в нових соціально-економічних умовах життя і стосується всіх цільових груп населення. У такому випадку держава законодавчо регулює її механізми на різних рівнях соціального захисту населення через надання пільг, субсидій, допомог тощо. У більш вузькому розумінні слова соціальна адаптація здійснюється в умовах безробіття шляхом працевлаштування, перекваліфікації чи підвищення кваліфікації, а також надання допомоги з безробіття, соціально-психологічної підтримки і допомоги. Економічна адаптація залежить від задоволення фізіологічних потреб людей (якісне харчування, одяг тощо).
Комунікативна адаптація зумовлює пристосування індивіда до нових взаємозв'язків і взаємостосунків, розвиток соціальних навичок і умінь, соціальної компетенції. Особливо це стосується позитивної адаптації осіб з адиктивною поведінкою, клієнтів, які зазнали посттравматичного стресу, пережили екзистенційні проблеми тощо. Комунікативна адаптація виявляється ефективною тільки в умовах включення індивіда в нормальне соціальне середовище зі збереженням власної індивідуальності та унікальності. Люди, які зазнали інвалідності, потребують прийняття свого стану і формування активної життєвої позиції, орієнтації на власні збережені можливості й потенціал. Соціальна адаптація необхідна при введенні людини в різні сфери суспільних взаємовідносин, розширенні чисельності контактів, формуванні диференційованої поведінки відповідно до її потреб і особливостей психічного стану.
Регулятивна адаптація пов'язана з життєвими циклами людини, переходом від одного віку до іншого, перебігом різних життєвих подій і змін, що потребують формування нових якостей характеру, рис особистості та вимог до суспільства, яке має забезпечувати гідне існування громадян. Особливо важливою соціальна адаптація виявляється для статево-рольових взаємовідносин і взаємостосунків на різних вікових стадіях життя людини. Регулятивна адаптація пов'язана із задоволенням потреб у безпеці й повазі.
Самореалізація — рівень задоволення духовних потреб особистості, реалізації творчого потенціалу. Соціальна адаптація до нової життєвої ситуації чи умов життя здійснюється через активізацію сильних сторін особистості, самореалізацію в трудовій діяльності чи творчості, розширення кругозору і світогляду, подолання екзистенціальних проблем.
Відповідно до умов, які її викликають, розрізняють такі види соціальної адаптації клієнтів соціальних служб: соціальна адаптація до статусу "клієнт соціальної служби"; соціальна адаптація до реабілітаційного соціального фону, який створює соціальна служба; соціальна адаптація до нових соціальних взаємозв'язків і взаємостосунків; допомога в соціальній адаптації до нових умов праці, проживання, відпочинку тощо.
Соціальна реабілітація — комплекс заходів, спрямованих на відновлення людини в правах, соціальному статусі, здоров'ї, дієздатності. Цей процес націлений не тільки на відновлення здатності людини до життєдіяльності в соціальному середовищі, але і самого соціального середовища, що зазнало негативних змін внаслідок соціальних причин.
Принципи соціальної реабілітації: етапність, диференційованість, комплексність, наступність, послідовність, безперервність у вжитті реабілітаційних заходів, безкоштовність для найбільш нужденних (інвалідів, пенсіонерів, біженців та ін.).
У межах соціально-реабілітаційної діяльності виділяють різні види: медико-соціальний, професійно-трудовий, соціально-психологічний, соціально-рольовий, соціально-побутовий, соціально-правовий.
У практичній соціальній роботі реабілітаційна допомога надається різним категоріям населення. Залежно від цього визначаються і найважливіші напрямки реабілітаційної діяльності. До таких напрямків зараховують: соціальну реабілітацію інвалідів і дітей з обмеженими фізичними можливостями; людей похилого віку; військовослужбовців, які брали участь у війнах і військових конфліктах; реабілітацію осіб, що відбули покарання в місцях позбавлення волі та ін.
Соціальна реабілітація націлена на сприяння позитивним змінам у житті індивіда чи соціальної групи. Як технологія соціальної роботи соціальна реабілітація проводиться завдяки законодавству і сформованим підходам в практиці роботи соціальних служб: реалізація програм і проектів, діяльність реабілітаційних центрів, реабілітація як система підтримки найбільш соціально уразливих верств населення.
Соціальна реабілітація інвалідів — це система відновлення соціальних взаємозв'язків, соціального статусу, працездатності через комплекс соціально-медичних, соціально-психологічних і соціально-правових заходів.
Соціальна реабілітація інвалідів проводиться органами охорони здоров'я, реабілітаційними центрами, соціальними службами для молоді та іншими організаціями й установами, до компетенції яких входять завдання з соціальної реабілітації інвалідів різних груп інвалідності та вікових категорій. Соціальна реабілітація тісно пов'язана із соціальним забезпеченням і страхуванням. Зміст реабілітаційних заходів визначається специфікою організації та установи, яка його проводить.
Наведемо приклад соціальної реабілітації інвалідів у центрах соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.
4.8. Соціальне моделювання і прогнозування
Моделювання — багатоплановий метод дослідження, один із шляхів пізнання. Воно зумовлює дослідження реально існуючих предметів, явищ, соціальних процесів, органічних і неорганічних систем. Ним охоплені всі процеси. Моделювання — це специфічне багатофункціональне дослідження. Його головне завдання — відтворити на основі схожості з наявним об'єктом інший, який замінює його об'єкт (модель). Модель — аналог оригіналу. Вона повинна мати схожість з оригіналом, але не повторювати його, тому що при цьому саме моделювання втрачає сенс. Неприпустимим є і вільне моделювання; у цьому випадку воно не дає необхідного уявлення про оригінал моделі, а також не виконує своєї функції.
Функції соціального моделювання: поглиблення пізнання наявних систем і об'єктів; визначення основних параметрів, шляхів подальшого їх застосування; проведення порівняльного аналізу оригіналу і моделі, виявлення якісних характеристик.
Моделювання виконує і важливі евристичні функції: виявляє негативні тенденції, визначає позитивні шляхи вирішення проблем, пропонує альтернативні варіанти.
Виділяють кілька видів (типів) моделей: пізнавальні, евристичні; моделі майбутнього — прогностичні; моделі бажаного, заданого стану.
Цілі моделювання: відобразити стан проблеми на даний момент; виявити найбільш гострі "критичні" моменти, "вузли" протиріч; визначити тенденції розвитку і ті фактори, вплив яких може скоректувати небажаний розвиток; активізувати діяльність державних, громадських та інших організацій та осіб у пошуках оптимальних варіантів розв'язання соціальних завдань.
Модель має відповідати певним вимогам:
1. Бути більш простою, більш зручною, давати інформацію про об'єкт, сприяти удосконаленню самого об'єкта.
2. Сприяти визначенню чи поліпшенню характеристик об'єкта, раціоналізації способів його побудови, управлінню чи пізнанню об'єкта.
У цілому модель має відповідати таким вимогам: повноти, адекватності та еволюційності; бути абстрактною, щоб допускати варіювання великої кількості перемінних; задовольняти умови, які обмежують час вирішення завдання; орієнтуватися на реалізацію завдань за допомогою наявних можливостей; забезпечувати отримання нової корисної інформації про соціальний об'єкт чи явище; бути побудованою на використанні встановленої термінології; зумовлювати можливість перевірки її істинності, відповідності соціальному об'єкту, процесу, явищу.
Визначають основні принципи розробки моделей складних об'єктів і явищ, що застосовуються в соціальному моделюванні: компроміс між очікуваною точністю результатів моделювання і складністю моделі, баланс точностей, достатня різнобічність елементів моделі, наочність моделі, блочне представлення моделі, спеціалізація моделей тощо.
Моделювання соціальних процесів здійснюється у таких видах: прогностична модель доходів населення та оплата праці; модель соціальної системи.
Використання математичних моделей соціального прогнозування здійснюється у напрямку прогнозу бюджетів сімей, які розділяються за групами і складом; використання теорії ймовірностей і математичної статистики — для визначення рівня благополуччя населення.
До соціальних моделей належать: моделювання демографічних процесів; моделі екологічної безпеки; моделі соціальної адаптації мігрантів та ін.
Системно-функціональний підхід зумовлює моделювання соціальних процесів на регіональному рівні, управлінських рішень тощо.
Моделювання як технологія соціальної роботи — моделювання суб'єктів соціальної роботи (систем, служб, проектів, програм, процесів, моделі спеціаліста); моделювання шляхів, способів вирішення проблемних ситуацій; моделювання позитивної поведінки особистості в різних умовах соціального життя; напрямків сучасної соціальної роботи з різними цільовими групами та категоріями населення.
Прогнозування — це соціальна теорія пізнання, яка перебуває у специфічній взаємодії з цілою низкою груп знань, які тією чи іншою мірою розглядають як основний об'єкт майбутнє, здійснюють аналіз на різних рівнях — теоретичному, психолого-інтуїтивному, практичному — проблеми близького і далекого майбутнього.
Об'єктом прогнозу є процеси (явища, події), на які спрямовано дослідження з метою вироблення прогнозу. Метою прогнозу є правильне оцінювання всього нового, що нині позитивно впливає на соціальне життя, що із сучасного життя може не тільки зберігатися, але і переходити в майбутнє. Це стосується різних форм соціального життя, принципів, змісту і методів діяльності.
Прогнозування слугує підготовці завчасно підготовлених пропозицій, проектів, програм, рекомендацій та оцінок, тобто визначає, в якому напрямку бажаним є розвиток об'єктів у галузі, що досліджується (культура, охорона здоров'я, освіта, сільське господарство), і як насправді може відбуватися розвиток. Відповідно до цього визначають і типи завдань прогнозування: визначення і мотивування мети розвитку; визначення засобів, способів, шляхів досягнення цілей.
Соціальне прогнозування — це дослідження соціальної системи на більш глибокому рівні, який дає можливість передбачати, прогнозувати майбутнє, яке одночасно виступає як синтез різнобічних знань про суспільство.
Виділяють кілька етапів соціального прогнозування: аналітичний, дослідний, програмний, організаційний.
Аналітичний етап має визначити стан і тенденції розвитку об'єкта прогнозування і відповісти на запитання: яким є бажаний рівень задоволення конкретних суспільних потреб, досягнення яких пов'язано з розвитком об'єкта прогнозування; які результати майбутнього розвитку і в яких галузях, сферах є бажаними і необхідними для досягнення бажаного рівня.
Дослідний етап відповідає на такі запитання: які можливі результати майбутнього розвитку в зазначених сферах досліджуваного об'єкта; які проблеми виникають через невідповідність необхідних і можливих результатів майбутнього розвитку; дає змогу чітко сформулювати проблему, яка виникає в результаті дослідження і яка підлягає вирішенню.
Програмний етап зумовлює отримання відповідей на запитання: якими є можливі шляхи (варіанти) досягнення бажаних і небажаних результатів; який проміжок часу займе реалізація кожного з можливих результатів; який ступінь впевненості в реалізації кожного із можливих варіантів (шляхів) вирішення.
Організаційний етап — це кадрові, матеріально-технічній фінансові ресурси, необхідні для реалізації кожного з можливих варіантів; комплекс організаційно-технічних заходів, які забезпечують отримання певних результатів у досягненні того чи іншого варіанта; визначення найбільш раціональних з них.
Система методів і способів прогнозування називається методикою прогнозування, яка охоплює такі етапи:
1) передпрогнозна орієнтація: визначення об'єкта дослідження (охорона здоров'я, студенти, пенсіонери та ін.), предмета дослідження (наприклад, рівень економічної захищеності студентів), проблем, цілей, завдань, часу проведення; висунення робочих гіпотез, вибір методів; визначення структури та організації дослідження;
2) прогнозний фон — збір даних, які впливають на розвиток об'єкта: рішення, нові документи, безпосередні події, при цьому враховуються процеси у суміжних сферах;
3) пошукова модель — узагальнене бачення об'єкта в системі основних показників, параметрів, які відображають його характер і структуру;
4) пошуковий прогноз — проекція первинної моделі у майбутнє відповідно до тенденції, яка спостерігається з урахуванням факторів прогнозного фону з метою виявлення проблем, які підлягають вирішенню;
5) нормативний прогноз — проекція первинної моделі в майбутнє відповідно до заданих цілей і норм за визначеними критеріями;
6) оцінювання ступеня достовірності та уточнення прогностичних моделей за допомогою системи експертного опитування;
7) вироблення рекомендацій для підготовки оптимальних рішень на основі зіставлення прогностичних моделей.
Нині налічується понад 200 методів прогнозування. Серед них найбільш поширеними є методи екстраполяції та експертизи, в основі яких стоять часові й параметричні ряди ретроспективного розвитку об'єкта прогнозування. Інші методи базуються на використанні обчислювальної техніки, розробці спеціальних алгоритмів і програм, які потребують значних затрат ресурсів і більш високої кваліфікації розробників прогнозів: багаторівнева морфологія, багаторівнева експертиза, матричні методи.
Асоціативні методи — процедури прогнозування на базі побудови специфічних аналогових моделей реальних об'єктів і процесів.
Ігри — метод, який використовується в безпосередніх перед-планових дослідженнях, а також для верифікації прогнозів.
Імітування — побудова математичної моделі з метою навчання і верифікації рішень як результатів прогнозного дослідження.
Індивідуальне передбачення експерта — оцінювання провідного спеціаліста-лідера, експерта в певній сфері аналізу, дослідження.
Інтуїтивні методи (передбачення) — найбільш широко використовуються в системі управління, а також при прогнозуванні різних соціальних явищ, базуються на широкому залученні найбільш компетентних експертів і постійному підвищенні їх кваліфікації відповідальності за експертизу.
Історична аналогія — перенесення у часі чи з інших галузей знань виявлених закономірностей, тенденцій розвитку схожих подій.
Каузальне моделювання — встановлення причинно-наслідкових зв'язків відомих фактів.
Класифікаційні ознаки методів прогнозування — специфічні відмінності за ступенем форматизації, за принципом дії і за способом отримання інформації.
Класифікація методів — вибір методів, адекватних завданням, які вирішуються.
Метод Дельфі зумовлює кілька етапів автономного опитування експертів, які об'єднані в групи. Є кілька спеціальних методик обробки і відбору результатів експертних опитувань.
Методи випереджальної інформації — групи методів, заснованих на властивостях науково-технічної інформації випереджати практичне втілення досягнень науки.
Мозкова атака — колективне оцінювання, регламентоване особливими правилами, які засновані на стимулюванні творчої діяльності експертів шляхом спільного обговорення проблеми.
Статистичне моделювання — розробка та аналіз моделей, які створюються на базі статистичного матеріалу минулого і сучасності.
Сценарій — розробка та опис передбачуваного курсу подій в досліджуваній сфері (середовищі, системі) та її оточенні, починаючи з конкретного вихідного етапу і закінчуючи часом випередження прогнозу.
Евристичні методи — ґрунтуються на аналізі історичних і системних детермінуючих зв'язків. Механізм передбачення базується на екстраполяційних, сценарних, імовірних прогнозах, статистичному моделюванні.
Серед видів і технологій соціального прогнозування виділяють: прогнозування рівня життя і зайнятості населення, пенсійного забезпечення, економічної безпеки (бідність, безробіття), прогнозування екологічних процесів та ін.
Прогнозування як технологія соціальної роботи — дослідження соціальної системи з метою передбачення ефективності форм, методів, підходів, проектування і програмування соціальної роботи з окремим клієнтом на рівні індивідуальної роботи, групою, спільнотою, громадою на мезорівні, діяльності соціальних служб, організацій та установ на макрорівні соціальної роботи. Вибір методів прогнозування залежить від змісту соціальної роботи, певного її напрямку, категорій клієнтів тощо.
Основна література
Гершунский Б.С. Педагогическая прогностика: Методология, теория, практика. — К., 1986.
Основы социального прогнозирования: Учеб. метод, пособие / Под ред. Г.Е, Шепитько. — М., 2001.
Сафронова В.М. Прогнозирование и моделирование в социальной работе: Учеб. пособие. — М.: Изд. центр "Академия", 2002. —192 с.
Тюптя Л,Т., Іванова І.Б. Соціальна робота (теорія і практика): Навч. посіб. — К.: ВМУРОЛ "Україна", 2004. — С. 237— 242.
Теми для дискусії
1. Сутність соціального моделювання як багатопланового методу дослідження, шляху пізнання; функції соціального моделювання.
2. Особливості моделей в соціальній роботі: пізнавальних, евристичних, прогностичних, моделей бажаного або заданого стану.
3. Цілі моделювання, професійні вимоги до соціального моделювання.
4. Зміст моделювання як технології соціальної роботи.
5. Етапи соціального моделювання і прогнозування.
6. Характеристика типів соціального прогнозування.
4.9. Соціальна освіта і навчання
У науковій літературі соціальна освіта і навчання як технологія соціальної роботи розглядаються з погляду соціальної освіти — підготовки спеціалістів для соціальної сфери і особливого підходу до організації і реалізації соціальної роботи.
Освіта у широкому значенні слова — основа всебічного, гармонійного, інтелектуального, духовного, естетичного розвитку людини.
Соціальна освіта реалізується шляхом проведення соціального діалогу, який відображається в усіх формах міжсуб'єктних взаємовідносин і взаємодій, як у неприхованій, так і в прихованій формах. Визначають діалог громадянського суспільства і держави під час проведення референдумів і голосувань, діяльності суспільних рухів, які впливають на державну політику, і впливу держави на громадянське суспільство. Вважається, що міра цивілізованості країни визначається тим, наскільки соціальний діалог між громадянським суспільством і державою є відкритим, неприхованим і рівноправним.
Соціальний діалог ведеться між усіма суб'єктами суспільних відносин — спеціальними групами, політичними партіями і рухами, громадськими, національними, релігійними та іншими організаціями і прошарками суспільства. Він реалізується й у формі взаємодії індивіда і суспільства, індивіда і держави однаково, як і соціальної групи і суспільства, соціальної групи і держави.
Головне завдання соціальної освіти — сформувати людину, яка може бути суб'єктом соціального діалогу, що постійно здійснюється і не завжди у конструктивних і рівноправних формах. Це діалог:
— між громадянським суспільством і державою;
— індивідом і суспільством, соціальною групою;
— різними соціальними прошарками, суспільними і державними організаціями, політичними та іншими силами.
Сутність соціальної освіти та її архітектоніка (конструктивне наповнення) представлені усвідомленням ролі особистості в соціально-історичних процесах. Традиційно таке розуміння зводилося до ролі видатної особистості й народних мас і мало торкалося усвідомлення того, хто має бути реальним суб'єктом соціальної динаміки. Архітектоніку соціальної освіти коротко представляють переліком ролей суб'єкта соціальної освіти у соціальному діалозі: соціальний менеджер, архітектор, спеціаліст у сфері Public Relations, терапевт, соціальний комунікатор, посередник, консультант, медіатор, маркетолог, експериментатор, радник, аналітик, спеціаліст у сфері соціального проектування, соціальний технолог. На цьому рівні соціальної роботи соціальний працівник є політиком у сфері соціального захисту населення.
На мікро- і мезорівнях соціальної роботи соціальне навчання розуміється як процес навчання і научіння особистості соціальним умінням і навичкам з метою оволодіння життєвою компетенцією, самостійністю, незалежністю, самореалізацією себе у різних видах соціального життя. Теорія соціального научім ня спирається на підходи гуманістичної, біхевіористичної і когнітивної психології.
Згідно з когнітивною психологією Дж. Келлі, людині необхідно допомогти навчитися конструювати власну реальність. Келлі описує конструкти у вигляді паттернів і шаблонів, які людина створює, а потім намагається накласти їх на світ і підігнати під нього. Конструкти — це способи організації людьми свого досвіду відповідно до правила подібного й відмінного. Потреби, мотивації, емоції і навчання — все це аспекти конструкційного процесу. Теорія особистісних конструктів сформульована в 12 стислих твердженнях, які складаються з фундаментального постулату і 11 наслідків, які е частково похідними від постулату, частково його уточнюють.
А. Бандура вважає, що людина може навчитися, не докладаючи особливих зусиль. Він називає цей процес научінням шляхом спостереження і відрізняє його від научіння шляхом ігрової діяльності. Для того, щоб навчитися шляхом спостереження, люди повинні звернути увагу на взірець, який мають наслідувати; організовувати і зберігати свої спостереження; робити спроби виконувати нові для себе дії; володіти причиною, повторювати поведінку модуля. Научіння шляхом ігрової діяльності має місце, коли люди зустрічаються з наслідками своєї діяльності. Ці наслідки можуть повідомляти клієнтам інформацію, викликати мотив подальшої поведінки чи підкріплюватися сьогоднішніми вчинками. Підходи теорії соціального научіння використовуються в соціальній роботі при проведенні тренінгів із формування соціальних умінь, завдяки ігровій соціальній роботі, спостереженню за позитивною поведінкою, її імітації і моделюванні.
В основі гуманістичної психології К. Роджерса — недирективне навчання. Учіння, з погляду К. Роджерса, — це не тільки просте накопичення фактів. Воно змінює поведінку людини в сучасному житті й майбутньому, її взаємовідносини та особистість. Це научіння, яке становить не просто прирощення знань. Воно передбачає глибоке проникнення в існування. К. Роджерс визначає п'ять умов успішності научіння під час терапії: невпевнене та амбівалентне бажання узнати чи змінити себе; відповідність почуттів і поведінки терапіста стану клієнта (конгруентність); безумовне позитивне ставлення до клієнта; емпатійне розуміння; сприйняття клієнтом терапіста. Вчений висловлював думку, що ніхто нікого нічому не може навчити. Мислення розпочинається на узбіччі дороги. Коли людина досягає узбіччя і не знає, який напрямок обрати, щоб потрапити у необхідне місце, вона починає аналізувати ситуацію. На думку К. Роджерса, мислення розпочинається саме в той момент. Вчений зробив висновок, що недирективне навчання сприяє тому, що людина починає по-іншому дивитися на себе; більш повно сприймає себе і свої почуття; більше довіряє собі, може управляти собою; стає більш схожою на того, на кого орієнтується; стає гнучкішою; ставить перед собою реальні цілі; поведінка стає більш продуманою; відмовляється від шкідливих звичок; починає краще сприймати інших; в людині відбуваються внутрішні зміни; це зміни основних рис у кращий бік.
Проект "Методи навчання в громадянській освіті"
Одним із підходів до соціальної освіти є інноваційні методи навчання в громадянській освіті. Прикладом реалізації цього підходу є українсько-білоруський проект "Методи навчання в громадянській освіті". Учасники школи-семінару "Інноваційні методи навчання в громадянській освіті", як і весь проект у цілому, орієнтовані на спеціалістів у сфері громадянської освіти:
· членів громадських організацій, напрямком діяльності яких є реалізація різних проектів і програм в галузі громадянської освіти (Семінари, тренінги, освітні програми, "круглі столи", конференції для різних соціальних і вікових груп із правової освіти, прав людини, розвитку особистості, ефективної комунікації, міжкультурного розуміння тощо);
· співробітників традиційної системи освіти, які використовують або реалізують в рамках своєї діяльності ідеї громадянської освіти у процесі навчання (дитячі садки, школи, училища, ВНЗ, будинки молоді тощо);
· людей, які реалізують окремі конкретні проекти у сфері громадянської освіти поза рамками громадських організацій, освітніх закладів (учителі шкіл, викладачі вищих навчальних закладів, соціальні педагоги і працівники, спеціалісти у сфері гуманітарної освіти та ін.).
У процесі навчання використовуються активні його методи: інтерактивна гра, стимуляція, лекція, робота в групах. Одним із теоретичних підходів інноваційних методів навчання є класифікація стилів навчання, яку запропонував американський дослідник Д. Колбі, поклавши в основу досвід учня. Згідно з цією теорією, і тип людей, які навчаються і намагаються отримати новий складний досвід, і саме в цьому полягає для них сенс навчання. Інший тип становлять люди, для яких більш важливим є роздуми над завданням, ніж активна участь в його розв'язанні, вони скоріш будуть спостерігати чужий досвід, ніж отримувати свій власний. Люди третього типу інтегрують і узагальнюють спостереження в складні, але логічні теорії, негативно ставляться до всього, що в такі теорії не вкладається, вони стороняться власного досвіду і більше довіряють чужому. Четвертий тип — люди, які намагаються перевіряти всі ідеї, теорії і техніки, щоб бути впевненими в тому, що вони реалізують на практиці.
Цікаве визначення стилю навчання пропонує Дж. Льюїс, співробітниця Університету Північного Лондона. Люди поділяються на активістів, мислителів, теоретиків, прагматиків.
Активісти (в основі — конкретний досвід): повністю присвячують себе своїм переживанням. Вони задоволені тим, що є "тут і зараз", відверті, нескептичні, і це робить їх оптимістами у всьому новому. їхня філософія: "Я спробую що-небудь ще", їхня тенденція спочатку діяти, а потім обдумувати наслідки, їхні дні заповнені діяльністю. Вони беруться за розв'язання завдань, маючи багато ідей. Як тільки захоплення однією діяльністю минає, вони шукають іншу справу. Намагаються отримати складний новий досвід, однак їх дратує сам процес виконання завдання, необхідність концентрації. Вони комунікабельні люди, постійно взаємодіють з іншими, але в процесі спілкування намагаються бути в центрі подій.
Мислителі (в основі — рефлексивне спостереження): більше уваги приділяють роздумам над завданням, ніж активній участі у його вирішенні. Вони розглядають його з різних боків, збирають різнобічні дані, ретельно розмірковують, щоб лише згодом перейти до висновків. У ретельному аналізі даних виявляють тенденцію відкладати прийняття рішення так довго, як це виявляється можливим. їхній девіз: "Будь обережним!". Це люди, які прораховують усі можливі варіанти перед тим, як починають діяти. Вони займають останні ряди на зборах і дискусіях, спостерігають за діями інших людей, під час дискусії прислухаються до думки інших людей перед тим, як висловити власну, мають тенденцію до заниження власної самооцінки, терпиме ставлення до дійсності. їхні дії є частиною картини, яка включає в себе минуле, а також сьогодення, спостереження інших і свої власні.
Теоретики (в основі — абстрактна концептуалізація): інтегрують і узагальнюють спостереження в складні, але логічні теорії, їхній спосіб розв'язання завдання послідовний і логічний. Вони відтворюють неузгоджені факти в цілісні теорії. Вони не дозволяють собі відпочити до тих пір, поки всі речі не будуть упорядковані у раціональні схеми. їм подобається аналіз і синтез. їхня проникливість будується на основі передбачень, правил, теоретичних моделей і мисленнєвих схем. Теоретики — прибічники філософії, заснованої на раціональності й логіці. "Якщо це логічно, то це добре". Вони ставлять запитання: "Чи має це сенс? Як це пов'язане з тим? Що є основою передбачення?" Вони мають тенденцію присвячувати себе раціональній об'єктивності, а не чомусь суб'єктивному і неоднозначному, їхній підхід до проблеми є завжди логічним. Це їхня "ментальна установка", вони впевнено відкидають все, що суперечить цьому, вони схильні оперувати об'єктивними фактами, а не суб'єктивними судженнями, вторинними думками чи чимось легковажним.
Прагматики (в основі — активне експериментування): прагматики намагаються перевіряти всі ідеї, теорії і техніки, щоб бути впевненими в тому, що вони працюють на практиці. Рішуче підшуковують нові ідеї і за першої можливості експериментують з їх застосуванням. Вони належать до числа тих людей, котрі повертаючись з курсів менеджменту, переповнені новими ідеями, які бажають використати на практиці. Намагаються досягти успіху в справах і діють швидко і впевнено, якщо ідея захоплює. Вони виявляють нетерпимість до роздумів і відкритих дискусій. Це дуже практичні, "приземлені" люди, які люблять робити практичні висновки при вирішенні проблем. Реагують на можливі та наявні проблеми як на "виклик", їхня філософія — "завжди є краще рішення" і "те добре, що працює".
В основу підходів до громадянської освіти покладено такі твердження:
1) "конструювати знання самому можливо в ситуації відкритого зіткнення власних думок і суперечностей із сумнівами і суперечностями інших";
2) "кожен навчається по-своєму, своїм способом, своїм стилем і тому не все, що відбувається на семінарі, і не всі методи однаково сприймають інші";
3) "у груповій освітній діяльності є діловий і соціально-психологічний аспекти, які впливають один на одного і на результативність навчання
Реалізація проекту "Соціальна освіта в Україні"
В Україні здійснюється партнерський проект "Соціальна освіта в Україні", спрямований на підвищення якості соціальних послуг на рівні співтовариств через навчання практичних працівників соціальної сфери, представників громадських організацій, а також викладачів і студентів факультетів /відділень / шкіл соціальної роботи / соціальної педагогіки, підтримку їх соціальних ініціатив. Проект є багатокомпонентним і складається з кількох блоків: організація і проведення семінарів; ініціювання розвитку дистанційного навчання соціальних працівників і соціальних педагогів; прискорене навчання практиків без дипломів; навчання громадських волонтерів і представників громадських організацій (Міжнародна школа для волонтерів); розвиток мережі ресурсних центрів. Основні завдання реалізації проекту:
1) визначення інтегративних напрямків соціальної роботи, які забезпечують увагу до кожного конкретного клієнта з урахуванням його можливостей і проблем, а також розвиток соціальної роботи і соціальної педагогіки як професії;
2) кардинальна зміна підходу до проведення семінарів, тренінгів, що сприяє створенню і розробленню національної моделі підготовки спеціалістів соціальної сфери;
3) створення тренерської студії, метою діяльності якої є стала передача знань, умінь і навичок, опрацювання методик проведення тренінгів / семінарів, створених у рамках проекту.
Основні теми проекту: "Формування здорового способу життя", "Соціальна робота з дітьми і молоддю з особливими потребами", "Усвідомлене батьківство і ранній розвиток дитини". Ці підходи розглядаються як взаємодоповнюючі, і вони розвивають один одного. Крім того, їх розвиток проходить через усі компоненти проекту, що забезпечує поступову, але постійну насиченість національним досвідом.
Спеціалісти, які входять до тренерської студії, розробляють варіативні модулі з усіх напрямків; забезпечують апробацію модулів на регіональному і локальному рівнях, їх корекцію і доповнення; відпрацьовують механізм передачі локальним тренерам знань, умінь і навичок за модулями для подальшого впровадження; сприяють збереженню і розвитку взаємодії з іншими компонентами програми (навчання практиків без дипломів, ресурсні центри, дистанційна освіта, веб-сторінка, публікації); вивчають потреби первинних користувачів, організовують консультації для неурядових організацій; проводять моніторинг та оцінювання реалізації проекту на місцях.
Особлива увага в проекті приділяється стимулюванню і підтримці волонтерського руху. Вже стало традицією проведення Міжнародної школи для волонтерів. Вона дає можливість волонтерам, представникам неурядових організацій як громадянам взяти участь у вирішенні питань, які стосуються суспільства, сприяють самореалізації і дають змогу налагоджувати контакти з іншими людьми. Веб-сторінка проекту забезпечує можливість користуватися послугами ресурсних центрів проекту, проводити пряме консультування клієнтів (за допомогою електронної пошти, інтернет-конференцій, форумів, чату), розміщувати інформаційні й методичні матеріали проекту, матеріали соціальних агенцій, партнерів, окремих спеціалістів.
Створені у межах проекту ресурсні центри в Запоріжжі, Тернополі й Києві є основною базою доступу до сучасних професійних матеріалів, що відповідають потребам соціальних працівників і соціальних педагогів, які працюють в різних службах соціальної сфери. Ресурсні центри, створюючи базу спеціалістів, організацій, установ, які проводять соціальну роботу в регіонах, надають інформаційно-методичні послуги, організовують взаємодію навчальних закладів, громадських організацій, клієнтів; вивчають і узагальнюють соціально-педагогічний досвід служб, проводять аналіз потреб спеціалістів соціальної сфери у підвищенні кваліфікації кадрів; видають і розповсюджують інформаційні й методичні матеріали. Діяльність ресурсних центрів сприяє не тільки накопиченню даних про суб'єктів соціальної роботи (інститути, центри соціальної допомоги, НПО та ін.), але і консолідації практиків соціальної сфери.
Соціальна освіта і навчання у сфері соціальної роботи
Соціальне навчання і соціальне виховання в системі соціальної роботи базуються на меті, завданнях, специфіці соціальної роботи як допоміжної професії, її напрямків, технологій, особливостей соціальної роботи з різними категоріями і верствами населення. Головне завдання соціального працівника у сфері соціального навчання — допомогти клієнту бути самостійним, відповідальним за своє власне життя, вміти здійснювати самореалізацію, бути компетентним у власному життєтворенні.
Основні завдання та напрями соціальної освіти у сфері соціальної роботи:
· підготовка кадрів, підвищення кваліфікації спеціалістів;
· формування навичок життєвої компетентності, життєтворчості, навичок соціально-психологічної культури у громадян;
· соціальна робота з клієнтами з метою набуття знань, формування умінь, навичок у засвоєнні нових форм поведінки, адаптації, соціалізації, реабілітації;
· соціальна робота з волонтерами. Форми соціального навчання:
· інформаційні кампанії, просвітницькі курси, інформаційна продукція для різних категорій населення;
· тренінги, курси, інформаційні кампанії, акції, видання довідкової, науково-популярної, інформаційної літератури для клієнтів соціальних служб;
· проведення тренінгів, курсів для волонтерів, добровільних помічників.
Таким чином, соціальне навчання (освіта) розглядається з двох позицій: підготовка, підвищення кваліфікації спеціалістів соціальної сфери і навчання клієнтів соціальним навичкам, умінням, соціальній компетентності.
Основна література
Браун А., Боурн А. Супервізор у соціальній роботі. — К.: Пульсари, 2003. — С. 205—224.
Зверева ИД. Проект "Социальное образование в Украине": перспективы развития социальной работы / социальной педагогики // Практична психологія та соціальна робота. — 2002. — №5(42).—С. 20—23.
Инновационные методы обучения в гражданском образовании / В.В. Величко, Д.В. Карпиевич, Е.Ф. Карпиевич, Л.Г. Кири-люк. — 2-е изд., испр. и доп. — Минск: Медисонт, 2001 —168 с.
Інновації у соціальних службах: Навч.-метод. посіб. — К.: Пульсари, 2002. — С. 138—143.
Основы социальной работы: Учебник/Отв. ред. П.Д. Павле-нок. — 2-е изд., испр. и доп. — М.: ИНФРА-М, 2002. — С 324— 333.
Тюптя Л.Т., Іванова IJ$. Соціальна робота (теорія і практика): Навч. посіб. — К.: ВМУРОЛ "Україна", 2004. — С. 243— 250.
Теми для дискусії
1. Зміст соціального діалогу як функціональної характеристики суспільства. Дуалізм і філософія соціальної освіти.
2. Вплив на розробку технологій соціальної освіти і навчання теорії соціального научіння, гуманістичної, біхевіористичної і когнітивної психології.
3. Сутність соціального навчання як засобу формування життєвої компетентності особистості.
4. Основні напрямки реалізації проектів "Методи навчання в громадянській освіті", "Соціальна освіта в Україні".
4.10. Соціальне посередництво і консультування
Соціальне посередництво використовується при вирішенні конфліктних ситуацій, у наданні допомоги двом сторонам, що конфліктують у розв'язанні складних соціально зумовлених проблем. Як технологія соціальної роботи соціальне посередництво використовується також для встановлення і розвитку соціальних взаємостосунків і взаємозв'язків між різними сторонами: клієнтом і організаціями та установами соціальної сфери; державними організаціями, які уповноважені проводити соціальну роботу, і неурядовими організаціями та установами, між спеціалістами та фахівцями різного профілю діяльності. Чиновники, які працюють в управліннях соціального захисту населення, виступають у ролі посередників при розгляді скарг громадян з таких питань, як нерівність, дискримінація, цькування та ін. Посередницьку роль часто відіграють і спеціалісти, які працюють у службах зайнятості населення, зокрема в забезпеченні рівноправ'я при найманні на роботу і на робочі місця.
Соціальне посередництво в конфліктній ситуації
Соціальний працівник, який виступає посередником в конфліктній ситуації, має бути об'єктивним і нейтральним. Він може взяти на себе цю роль формально чи може бути призначений на неї. Посередник є незадіяним у проблему. Здебільшого його роль обмежується спробою перетворити опонентів у партнерів. Посередник стежить, щоб кожна сторона не тільки висловила свою думку, але й вислухала іншу. Потім він допомагає обом сторонам знайти взаємовигідні рішення.
Є такі процедури при вирішенні конфліктів:
· згоджувальна процедура. Рекомендація: третя сторона збирає факти та аргументи, виносить дуже важливі рекомендації, але які необов'язково виконувати, і які є компромісними;
· човникова дипломатія, узгоджу вальна процедура. "Човник": третя сторона відвідує спірну сторону окремо і слугує передавачем пропозицій і альтернатив; в окремих випадках може виставляти власні пропозиції; має великі можливості для селективного передавання інформації;
· посередництво. Контролер процесу: третя сторона здійснює суворий контроль над процесом переговорів, але не над їх змістом; відмовляється від права приймати рішення чи надавати рекомендації; допомагає сторонам вивчити питання та альтернативи і прийти до консенсусу, який задовольняє потреби обох сторін;
· сприяння, узгоджувальна процедура. Провайдер процесу: третя сторона створює умови для зустрічі сторін, зазвичай надаючи їм приміщення і послуги; спрямовує сторони на застосування певних процедур із вирішення спірних питань;
· експертне оцінювання. Радник за змістом: одна зі сторін робить запит — пораду експерта з певних питань. Радник надає інформацію, яка є об'єктивною, довела себе на практиці;
· радник із конфліктології. Радник з процесу: один із учасників запитує думку консультанта в галузі вирішення конфліктів чи посередництва для отримання допомоги при підготовці аргументів;
· самоспрямованість: сторони безпосередньо обмінюються обіцянками і зобов'язаннями для розв'язання спірних питань.
Часто соціальному працівнику доводиться самому пропонувати конфліктуючим сторонам свої послуги посередника, у названій ситуації він використовує такі формулювання: "Я знаю, що між вами конфлікт. Іноді буває легше обговорити такі питання, якщо є людина, яка допомагає вам прийти до такого рішення, яке може влаштовувати вас обох. Я міг би зустрітися разом з вами і допомогти в цій справі. Я буду допомагати вам обом і не буду ставати на будь-чию сторону. Я не буду пропонувати вам готових рішень чи оцінок і намагатимусь бути об'єктивним". У багатьох випадках тільки одна сторона активно шукає посередника: іншій стороні тільки треба погодитися на цей підхід. Досягнувши такої згоди, домовляються про умови проведення переговорів: час, місце. Метою соціального працівника є перетворити опонентів в партнерів із вирішення проблеми.
У зарубіжній практиці соціальної роботи соціальний працівник виконує ролі брокера соціальних послуг, керівника справами клієнта, захисника прав клієнта, маючи для цього певні повноваження в різних органах влади. У нашій країні посередницькі функції соціального працівника можуть бути відображені в його функціональних обов'язках. Встановлюючи і підтримуючи соціальні зв'язки і взаємостосунки, соціальний працівник створює соціально-педагогічні, соціально-психологічні, соціально-правові та управлінські умови щодо поліпшення становища особистості, нормалізації її життя.
Технологічні підходи посередницької діяльності:
1. Підхід "виграти / виграти" — створення обстановки для спільного розв'язання конфлікту.
2. Творчий підхід — виведення клієнта із важкого стану, допомога йому спрямувати енергію на пошук нових рішень, знаходження позитивних аспектів власного життя чи життєвої ситуації.
3. Емпатія — необхідність звернути увагу на відсутність емпатії в учасників, заохочення учасників до активного сприйняття.
4. Оптимальне самоствердження застосування висловлювань, заохочення оптимального самоствердження в інших.
5. Спрямування учасників у бік спільного застосування влади чи впливу — активний нейтралітет, який урівноважує вплив обох сторін, щоб у них були рівні можливості; особистий вплив, який вимагає зосередження своєї фізичної і розумової енергії.
6. Контроль над емоціями — створити можливість для клієнтів для того, щоб вони висловили власні емоції і водночас не звинувачували іншу сторону. Для соціального працівника е дуже важливим зберігати спокій і рівновагу.
7. Готовність до вирішення конфлікту — соціальний працівник усвідомлює власну готовність до розв'язання конфліктної ситуації і запевняє в цьому клієнта.
8. Спрямування учасників на виявлення їхніх потреб — соціальний працівник спрямовує процес, але не його зміст, веде записи.
9. Введення учасників у фазу вироблення альтернативних рішень — проведення "мозкового штурму" з метою накопичення альтернативних рішень, записи корисних відомостей під час роботи з клієнтом.
10. Володіння мистецтвом переговорів — власна позиція і спрямованість соціального працівника — "нападати на проблему", а не на клієнта; заміна "однак" на "і"; виключення заперечень із загальної картини, яка створюється соціальним працівником.
Соціальне консультування
У вимогах до підготовки соціальних працівників Британської центральної ради з підготовки соціальних працівників зазначається: соціальні працівники, серед усього іншого, мають знати і розуміти цілі, методи і теорії для подальших видів практики: консультування, захист прав та інтересів клієнта, ведення переговорів, втручання в ситуаціях кризи, сімейна терапія, соціальна освіта.
У науковій літературі соціальне консультування пояснюється у психологічній і соціальній парадигмах як особливий вид допомоги клієнту і соціальним групам. Скал л і і Хопсон виділяють шість видів допоміжних стратегій:
1) надання порад: пропонування людині своєї думки на найкращий спосіб дій в ситуації, що склалася;