Контроль в сфері політики в сфері боротьби зі злочинністю.
Можливості кримінального закону в системі соціального контролю, звичайно, не безмежні. В СРСР дослідження питань, пов’язаних із злочином і покаранням, а точніше – зі встановленням кола злочинного і визначенням характеру караності, йшло в основному паралельними шляхами, практично майже не перетинаючись. На нинішньому етапі розвитку кримінальної-правової політики назріла необхідність в об’єднанні цих дослідницьких «потоків», пошуку точок зіткнення між ними, створенні єдиної теоретичної концепції криміналізації і пеналізації діянь як складової частини кримінально-правової політики. Відправним моментом тут повинно бути розуміння того, що зв’язок між злочином і покаранням – діалектичний. Ігнорування цього приводить або до гіпертрофії злочину з відведенням покаранню допоміжної ролі в системі заходів боротьби із злочином, або до визнання примату покарання над злочином, його невиправданої абсолютизації, що як наслідок приводить до невиправданих репресій.
Обидві тенденції спотворюють істинне співвідношення даних категорій і повинні бути подолані в ході створення теоретичних основ криміналізації і пеналізації.
Встановлення кримінальної караності суспільно небезпечних діянь (криміналізація) і визначення характеру караності (пеналізація) зв’язані між собою як дві сторони одного і того ж процесу. Критерії, об’єкт, характер і способи криміналізації впливають на пеналізаційні процеси такою же мірою, якою особливості пеналізації роблять зворотний вплив на процес установлення кримінально-правової заборони. Заборона і санкція повинні бути не тільки збалансовані між собою, а й узгоджені із принципами кримінально-правової політики, із усією системою чинного права.
Чинне кримінальне законодавство можна визнати за науково обґрунтоване, якщо воно, по-перше, повністю охоплює коло діянь, кримінально-правова боротьба з якими допустима, можлива і доцільна; по-друге, своєчасно виключає кримінальну караність тих діянь, підстави для криміналізації яких вже відпали; по-третє, адекватно відображає в характері застосованих кримінально-правових заходів характер і ступінь суспільної небезпеки діянь, з якими воно покликано боротися.
Цілі та завдання політики в сфері боротьби зі злочинністю.
Завдання кримінально-правової політики визначаються її цілями.
Цілі кримінально-правової політики можуть бути диференційовані на:
– матеріальніта
Юридичні.
Матеріальна ціль торкається суспільних відносин у неправовій сфері і можуть мати економічний, ідеологічний та інший характер. Можливі різноманітні комбінацій вказаних цілей.
Виходячи із мети дослідження, в першу чергу, цікавитиме другий аспект проблеми.
Зрозуміло, що основна, генеральна ціль – зниження рівня злочинності в країні. Однак вона може мати і деякі варіанти. Так, на відповідних етапах розвитку суспільства вона може трансформуватися у ціль стабілізації злочинності або навіть у зниженні темпів її росту. Генеральна ціль складається з окремих елементів, якими виступають цілі в різних напрямах кримінально-правової політики. При цьому для різних напрямів цілі можуть визначатися по-різному – для одних зниження злочинності, для других – стабілізація, для третіх – зменшення динаміки приросту. Можлива відповідна диференціація і в середині кожного напряму.
Система основних цілей кримінально-правової політики може бути структурована так:
§ зниження рівня злочинності в країні;
§ прийняття під кримінально-правову охорону найважливіших суспільних відносин, благ та інтересів, які мають загальносуспільне значення;
§ притягнення до відповідальності всіх осіб, які вчинили порушення кримінально-правових приписів і не користуються правом на звільнення від кримінальної відповідальності;
§ звільнення від кримінальної відповідальності максимально можливого кола осіб, притягнення до відповідальності яких не може вважатися відповідним виходячи із мети спеціальної превенції;
§ призначення покарання, яке є відповідним ступеню суспільної небезпеки діяння та особи винного;
§ економія кримінальної репресії;
§ попередження злочинності (загальна та спеціальна превенція) на підставі здійснення максимального впливу на осіб з нестійкою морально-правовою установкою;
формування правосвідомості громадян.