Проблема мотивації у словотворі й ономасіології.

Однією з актуальних проблем сучасного словотвору та теорії номінації є

дослідження мотиваційних механізмів, що на вербальному рівні виявляються

у структурно-семантичних зв’язках між похідними та твірними одиницями

мовної системи, а на когнітивному рівні є способом мовної репрезентації концептуальних реляцій синергетичної системи етносвідомості. Аналіз мотивації номінативних одиниць уможливлює відповідну експлікацію цієї системи, вияв психічних процесів, які опосередкують зв’язок мовного й концептуального, процедури отримання, обробки та переробки інформації,

набутої чуттєво-емпіричним шляхом, внутрішньою мисленнєвою рефлексією при взаємодії з позасвідомими процесами.

Поняття мотивації виникло у словотворі й розглядалося як відповідник формальної та семантичної похідності слів, тобто як процес формування семантичного й формального зв’язку похідного слова із твірним у межах знакового коду мовної системи.

Із середини 80-х р. р. мотивація стає проблемою теорії номінації й розглядається дещо в іншому, онтологічному ракурсі способу відображення

в похідному слові ознак позначуваного об’єкта. Мотивація отримує два плани вивчення: відносний (формальний і семантичний зв’язок між словами як знаками) й абсолютний (зв’язок між знаками і їхніми позначуваними) [Голев 1989, 20]. З’являється навіть новий термін на позначення галузі лінгвістики, що вивчає мотиваційні відношення в мові, - мотивологія (М. Гінатуллін).

Застосування когнітивного аспекту дослідження номінаційних процесів

уможливило з ’ясування того факту, що при творенні номінативних одиниць

використовуються різні психічні механізми, пізнавальні можливості свідомості, що зумовлює принципово новий погляд на диференціацію мотиваційних відношень з огляду на нове трактування мотивації як наскрізної лінгвопсихо-ментальної операції формування ономасіологічної структури на підставі вибору мотиватора (-ів) із мотиваційної бази структури знань про позначене у складній системі зв’язків різних пізнавальних функцій етносвідомості. Активація таких зв’язків зумовлена або усвідомленням відносно об’єктивних ознак позначуваного, або їхнім асоціативно-образним, оцінним, парадоксальним сприйняттям номінаторами [Селиванова 2000, 153-180]. (Детальніше про мотивацію див. О.О. Селіванова. Сучасна лінгвістика: проблеми та напрями. – С. 160-180).

Тема 5. Психолінгвістика.

Психолінгвістика визначається нами як маргінальна галузь лінгвістики, спрямована на дослідження розвитку й застосування мовленнєвої здатності як психічного феномена, її реалізації в механізмах породження та сприйняття

мовлення у проекції на психічну діяльність людини в її соціально-культурній

взаємодії та кодову систему мови.

Загалом проблема кваліфікації психолінгвістики є дискусійною через те,

що «психолінгвістичні школи й напрями виникали на різній національній та

культурній основі, пов’язані з різними психологічними й лінгвістичними школами» [Тарасов 1991, 3]. Це зумовлювало різне спрямування й методологічну орієнтацію напрямів і шкіл психолінгвістики. Психолінгвістику донедавна кваліфікували як варіант лінгвістики [Сахарный 1989], як аспект теоретичного мовознавства [Супрун 1996] або наголошували на тому, що вона є суто експериментальною лінгвістичною дисципліною. Р. Фрумкіна зазначає, що психолінгвістика з часу виникнення заявила про себе як про науковий підхід, де знання набуваються переважно шляхом експерименту [2006, 17]. Однак дослідниця цілком слушно пояснює появу психолінгвістики нагальною потребою усунути недолік, зумовлений тим, що багато років лінгвісти відмовлялися від спроб описувати мову як психічний феномен [1996, 57].

За О.О.Селівановою, маргінальність предмета й об’єкта психолінгвістики зумовлена поєднанням у цій галузі мовознавства теоретичного потенціалу й методик двох самостійних наук: психології та лінгвістики - із залученням знань із нейрофізіології, психотерапії, когнітивної науки тощо. Це робить її предмет доволі широким. Ми розглядаємо його як співвідношення психічних функцій і процесів свідомості з мовною здатністю й мовленнєвою діяльністю людини, тоді як об’єктом є мовна здатність і мовленнєва діяльність особистостей.

Витоками психолінгвістики вважаються психологічний напрям у мовознавстві, у якому розроблялися концепції зв’язку мовлення й думки, духу народу; мови як витвору народної мовної свідомості, психофізіологічної

мовленнєвої організації індивіда (В. фон Гумбольдт, Г. Штейнталь, О. Потебня, І. Бодуен де Куртене, Л. Щерба й ін.); лінгвістична психологія, що вивчала мовну експлікацію психіки й мовленнєву поведінку особистості (В. Вундт, Г. Пауль, Л. Виготський, О. Леонтьев, С. Рубінштейн та ін.); біхевіористська й необіхевіористська психологія (Дж. Вотсон, Е. Торндайк, Л. Блумфілд, Дж. Міллер, Ч. Осгуд та ін.); гештальтпсихологія (М. Вертгеймер, К. Бюлер, В. Келер, К. Коффка, К. Левін й ін.), американська дескриптивна лінгвістика (Дж. Гринберг, 3. Харрис, Б. Скіннер); радянська теорія мовленнєвої діяльності (Л. Виготський, С. Рубінштейн, О.М. Леонтьев, М. Жинкін та їхні послідовники).

Головними проблемами психолінгвістики залишаються методологія психолінгвістичних досліджень, моделювання й аналіз процесів породження,

сприйняття й розуміння мовлення, механізмів формування в людини мовної

здатності, опис організації ментального лексикону, аналіз дитячого мовлення, мовної свідомості й образу світу, дослідження невербальних складників комунікації, психічних механізмів ефективності спілкування, кодування й декодування текстів, міжкультурного спілкування, оволодіння іншою мовою, білінгвізму тощо. Існує й чимало більш конкретних проблем психолінгвістики, зокрема, розуміння метафор, фразеологічних одиниць у тексті й дискурсі, опис значення слова на підставі різних підходів, вивчення мовної особистості, вербальних асоціацій різних типів у проекції на структуру етносвідомості, індивідуальної свідомості, культури і т. ін.