Все, все покинуть, до тебе полинуть...
Вірш «Все, все покинуть, до тебе полинуть...» Лесі Українки належить до інтимної лірики і має автобіографічний характер, хоча думки й почуття, у ньому виражені, близькі багатьом закоханим. Поетеса переживала глибокі почуття до студента, однодумця Сергія Мержинського, який тяжко захворів (тому «зламаний цвіт»). Вона готова була розділити з ним свою долю, прагнула допомогти, сама наражаючись на велику небезпеку.
22“Чорна пантера і білий медвідь”
Винниченко. Цікавий митець. Неспокійний. Діяльний. Сказати б метушливий. Талановитий у своїй нескореній активності. Надзвичайно обдарований драматург. Як на мене, один з найкращих українських драматургів, котрі коли-небудь існували (панів Куліша Миколу та ще декількох з втаємниченого кола не чіпаємо – то є інше).
Говорячи про «Чорну пантеру…» можна у той самий синонімічний ряд поставити твори Леонардо да Вінчі ( «Суперечка художника з музикантом…»), Еміля Золя («Творчість»), Сомерсета Моема («Місяць й мідяки»). А чому? Тому, що всі ці твори розповідають про Митця – несамовито-знервованого, збайдужілого до буденного, розхристано-піднесеного, сліпого й водночас зрячого, зверненого усіма своїми, незрозумілими пересічності, чакрами до великого Вівсяного Раю. Зрозуміло, що для кожного той Вівсяний Рай являє різні речі, проте в чому ж покликання Митця?.. Чи то в тому, щоб служити несвідомій інфантильній музі 52-го розміру? Чи то в тому, аби незламно слідувати своєму внутрішньому голосу? Або й в тому, аби нести щось побільше й посвітліше у геть затуркані маси?
А як же призма синкретизму? По суті, маємо слабко виражену квінтесенцію. Дрібненький порошочок, на якому росте все світове, напівсточене древо мистецтва. Мистецтво - то лише номінативно. Для когось - воно гірше пекельної машини, що пожирає, осоромлює, спаскуджує. Для когось - засіб болючої насолоди, що чикає по накрохмалених венах.
А як вам Митець, Поет у найсвітлішому й найщирішому розумінні цього слова, обтяжений сім’єю? Здавалося б, тут навіть творча людина, як будь-яка істота гомо сапієнс, має кинути свої манірно-натхненні витребеньки й задовольняти потреби «ячейкі общєства». Але чи можливий такий сценарій подій?
Проблема затерта до дірок. Нічого нового. Лише нескінченні роздуми на тему. Чи сумісні Митець і буденне життя, Митець і кохання, Митець і совість? ( "Артист є жрець, артист - весь краса повинен бути, весь! Пелюшки, горщечки, колиски - це не його справа! Двом богам не служать! Хто хоче бути великим артистом, той не повинен бруднити себе." ??)І хоча автор не дає жодної відповіді на ці питання, в кінці безмежно сумної, сказати б втопленої у багні дійсності, п’єси, під час трагічного фіналу, бачимо, як щось обнадійливо зблискує. На мить. На безмірно коротку мить.
Українська література? Стражденна, вимучена, зголодоморена, спаплюжена? Ні, шановні, занадто Винниченко для того інтелігентний. Він маніпулює жвавим розумом. Метким і пожадливим, не користаючи «літературу-лімонаду».
А де нам взяти справжньої краси? Вартісної, повнокровної? Чи пошукати по старих, забутих поколіннями нащадків, полицях? Чи навпаки на полицях супермаркетів серед рядів приукраїнізованих молодих письменників глямурного спрямування? Чи простудіювати декілька солідних керівництв з мистецтвознавства? Ет, панове!
Краса в тому, що людство до сих пір не розучилося ставити вічні питання і, б’ючись головою об одну і ту саму стінку, натхненно шукати на них відповіді.
28Для вас, історики майбутні
Для вас, історики майбутні,
Наш біль — рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих вільних нив!
Забудь про ті натхненні свята.
Що в них росила землю кров!
Мовчи, мовчи, душе підтята,
— Агов!
Якийсь дідок нудний напише, —
Війна і робітничий рух...
О, тихше!
- Біль не вщух!
Людське життя для історії — це тільки мить. А для людини — піт праці і кров боротьби, це радощі й страждання. Про них наяд чи напишуть майбутні історики. Можливо, узагальнять словами «війна», «робітничий рух». Для ліричного ж героя поезії — це живий біль, жива рана, і не треба її ятрити порожніми фразами. Мабуть, тільки письменникові під силу передати людські почування, історію «підтятої» людської душі.
Жанр медитації Плужника відзначається внутрішньою конфліктністю, незгодою ліричного героя з поверховими поглядами на роль поета в суспільстві, його місце в історії та духовному бутті народу. Ліричний герой поезії “Для вас, історики майбутні” не погоджується з оцінкою прийдешнього історика, який примітивно розглядатиме творчість митців 20-х років 20 ст. як ілюстрацію до подій: “Якийсь дідок нудний напише, -Війна і робітничий рух…// О, тише! / - Біль не вщух!” В історіософській візії героя ці незабутні події - “не рядки холодних слів”, а пережита й пропущена крізь серце трагедія, свідоцтво пролитої крові за волю: “О, золоті далекі будні / Серед родючих вільних нив!” – вигукує герой, бо тоді виборювалась свобода України, й ці дні для нього золоті. Такий епітет зустрічаємо і в поемі Тичини “Золотий гомін”.
У медитації “Вчись у природи творчого спокою” навколишній світ постає у динаміці, красі та поезії.“Вересневі дні”, “озеро, поросле осокою”, журавлі, які відлітають у вирій, сама осіння атмосфера викликають у ліричного героя роздуми про два начала буття: людину і природу. Хоча вони й споріднені, але пов’язані двояко: прямо-від природи до людини, обернено-від людини до природи. Це зв’язки не формальні, а символічні, духовні. Величина в пору дозрівання осінь символізує у вірші стан духовної зрілості. Плужник вірить у цілющу силу й роздум природи, тому що в ній немає манівців, які звертають людину зі шляху істини:
Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі,
Як від озер, порослих осокою, кудись на південь линуть журавлі.
Стилістично ця поезія нагадує неокласичний стиль Рильського, до художніх знахідок якого Плужник уважно придивлявся. Поет майстерно використовує звукопис у першій строфі: ри ро оро ер еро ер оро ра, за допомогою чого відтворюються і звукова наповненість, і плинність картин вересневих днів, яку завершує ключ журавлів, що линуть у небі над чудовою осінньою землею. Особливої експресії набувають наказові форми дієслів, адже уявний адресат – вічний учень, якому “негоже не шанувати визнаних взірців”: вчись у природи, вір і наслідуй. Ці дієслова пов’язують смислову організацію тексту в цілість. Риторичне запитання “Бо хто ж твоїй науці допоможе/ На певний шлях ступити з манівців?” Стає кульмінацією ліричного сюжету, виконує функцію емоційної домінанти.