Партії як аристократичні угруповання
Сам факт, що організовані дії людей ефективніші за індивідуальні,був помічений давно. Вже за часів Арістотеля, тобто ще у рабовласницькому суспільстві, утворювалися групи, які називали себе партіями. Арістотель згадує про партію мешканців гір, рівнин та прибрежної частини Афін. Є підстави вважати, що це були тимчасові об'єднання, котрі ставили собі за мету підтримку якої-небудь особистості. Згодом почали формуватися угруповання (партії) у вигляді станових, які виражали інтереси протиборствуючих панівних (пануючих) кланів, які боролися за державну владу або вплив на неї. Так, у Греції вже в VI ст. до н. е. діяли: Партія великих землевласників (Педеї), Торгівельно-реміснича поміркована партія (Парії), "Селянська партія" (Діакрії). Це були свого роду регіональні політичні структури, які використовувалися аристократичними родами відповідних провінцій у політичній боротьбі. Подібні протопартійні процеси спостерігаються і у Стародавньому Римі. З самого початку створюються угруповання (партії) на підтримку того чи іншого аристократа, який включався в політику, а згодом і аристократичного роду. Саме такі політичні угруповання і стали називатися протопартіями або родовими партіями. Помітний слід в історії протопартій залишила т. зв. партія прихильників війни з Карфагеном. Ця партія була створена римською знаттю в період пунічних війн - війн між Римом і Карфагеном - двома рабовласницькими державами, що боролися за гегемонію в західній частині Середземного моря у ІІІ-ІІ ст. до н. е. Правляча верхівка - nobilitas - боролася між собою за владу та впливи. Угруповання, які творилися тодішньою римською знаттю, називалися factiones і були об'єднанням кількох родів навколо єдиного роду патриціїв, який виконував роль домінанти у такому об'єднанні. Члени factio солідаризувалися між собою у боротьбі за владу і впливи. Крім того, вони часто поєднувалися між собою шлюбними і родинними зв'язками. Ці угруповання не мали визначеної політичної програми, але відрізнялися тим, що шукали підтримки у різних категорій населення.
Також у Стародавньому Римі зароджується і пізніша форма політичного об'єднання - аристократичні угруповання. Вже у Римській республіці формуються два конкуруючі політичні угруповання – популісти (populares) і оптимати (optimates). Перше угруповання мало антисенатський характер і вимагало проведення широких соціально-політичних та господарських реформ, друге - мало просенатський і консервативний характер. Перше угруповання спиралося на підтримку незаможних римлян, друге користувалося підтримкою знаті.
Належність до цих угруповань не мала формальних ознак, а їхня структура загалом була досить нечіткою. Головним їхнім завданням була підтримка своїх кандидатів на виборах. Після епохи братів Гракхів у політичному житті Риму запанував звичай, що якщо на виборах перемогу отримував представник популістів, то наступним до сенату проходив представник оптиматів і навпаки. Отже, про партію як аристократичну групу можна говорити ще зі Стародавніх часів. Однак у веберівському розумінні нас цікавлять лише ті угруповання, які поклали початок формуванню сучасних політичних партій. Вони повинні мати певне представництво в парламенті, а відтак і певне представництво в політичній структурі суспільства. Тільки тоді стосовно таких аристократичних угруповань ми можемо вживати термін "партія", а їхню діяльність трактувати як передісторію формування сучасних політичних партій. У такому розумінні зовсім невелика кількість сучасних партій пройшли в своєму розвитку зазначений етап. В інших випадках партії або не проходили даного етапу історичного розвитку, або відмінність між цим та наступним етапом була надто невиразною. Яскравим прикладом партій, які найповніше пройшли цей етап історичного розвитку, є англійські партії - торі та віги. Перші згадки про них з'являються під час революції 1698 р. в Англії. У XVIII ст. ці назви застосовуються для характеристики двох конкуруючих в парламенті політичних угруповань; тоді ж у лексиконі з'являється і слово "партія" і перші трактати, що визначали їхні ідеологічні засади та цілі. Самі назви "торі" та "віги" мали спочатку саркастичне значення. Іменем "торі" прозивали ірландських бунтівників, а "вігами" - шотландських дисидентів. Приблизно між 1660 та 1680 pp. ці терміни почали вживатися стосовно англійських партій. Партію торі утворило аристократичне об'єднання, яке після реставрації династії Стюартів отримало більшість у парламенті й відзначилося переслідуванням прихильників революції. Віги були противниками правління Якуба II, за якого виступали головною опозиційною силою і, зрештою, привели на англійський трон Марію і Вільгельма Оранських. Порівняно з торі віги були ліберальнішими. Спочатку різниця між партіями полягала в тому, що торі були католиками і прихильниками короля Якуба II, а віги - протестантами та його противниками. До цього згодом додалися відмінності також у поглядах на майбутній соціальний розвиток - торі домагалися відновлення прав та повернення маєтків, втрачених під час революції. Віги ж виступали проти монархії, за обмеження її влади парламентом. Зрештою вони домоглися визнання прав на англійський престол ганноверської династії і, скориставшись її політичною пасивністю, зосередили політичну владу в руках прем'єра - лідера вігів Р. Валпола, що і поклало початок англійській традиції формування державного уряду. Зміцнення парламенту і послаблення королівської влади було результатом діяльності вігів. Торі ж були прихильниками влади короля і противниками всяких суспільних змін. Початкове це була не стільки боротьба організованих партій, скільки боротьба аристократичних родів і урядів, що їх підтримували. Навколо них групувалися прихильники з числа політиків та парламентарів. В основі політичного вибору останніх дуже часто лежали суто прагматичні інтереси. Досить поширеною в тодішньому парламенті була практика, коли уряд перед кожним важливим голосуванням виплачував своїм прихильникам відповідне матеріальне заохочення. В уряді навіть існувало спеціальне бюро, яке займалося пошуком прихильників у парламенті, його керівник пізніше трансформувався в організатора партійної фракції, який отримав назву "бича".
Тодішні англійські партії були коаліціями великих аристократичних родів, які спиралися на численну клієнтелу. Угруповання ці не мали жодної формальної організації, парламентські фракції були також слабо організованими, їх об'єднували лише спільні матеріальні інтереси. Однак уже в 1660 р. з'явилися відомості про те, що обидві партії проводили збори прихильників своєї тактики на виборах.
Саме в середні віки склалася вкрай негативна тенденція до таких протопартій чи угруповань і навіть до самої ідеї їх створення. І це не випадково, оскільки саме в цей період почали утверджуватися абсолютистські монархії, які виключали будь-які спроби створення політичних Угруповань. Не випадково ж римський політик і оратор Цицерон використовував слова "партія" виключно у негативному сенсі для означення"поганих неблагородних союзів".
Партії як політичні клуби
Другим етапом історії політичних партій є епоха партій знаті та політичних клубів. В Англії різниця між першим та другим етапами не була різкою і тривала від кінця XVIII ст. до 30-х років XIX ст. Властиво ера партій знаті припадає там на 1830-1880 pp. У США та Франції початком цієї епохи стали буржуазні революції. Події Французької революції стимулюють виникнення подібних політичних клубів по всій Європі. Однак поразка революції і наступне коронування Наполеона перериває процес перетворення політичних клубів на політичні партії. І лише період "весни народів" (1848-1849) приніс у Європу нову хвилю виникнення політичних клубів. Післяреволюційна реакція знову не сприяє їх подальшому розвиткові - в більшості європейських держав вони існують підпільно або напівлегальне, але ніде не зникають повністю. На їхній основі в 70-х pp. починається новий етап формування політичних партій. Незважаючи на те, що рух політичних клубів, особливо у своїй першій фазі, не пов'язаний ще безпосередньо з процесом створення сучасних політичних партій, однак він мав для їхнього розвитку принципово важливе значення. Порівняно з аристократичним етапом, на другому етапі формування політичних партій з'являються якісно нові елементи: 1. Зародки формальної організаційної структури. Це вже не аристократичні об'єднання друзів чи однодумців, а певна організація, яка іноді робить спроби поширитися по всій країні. В парламенті формуються зародки парламентської фракції. Одночасно починають встановлюватися певні взаємини між парламентською фракцією та політичним клубом. 2. Зростає роль ідеології та значення програми. Вони стають основою політичної організації. Особисті політичні чи фінансові інтереси перестають бути основним об'єднуючим мотивом. Клуби - це вже не клієнтели і не об'єднання прихильників аристократів, а об'єднання людей на основі спільних ідеологічних поглядів. 3. Вихід на арену політичної діяльності нового політичне активного класу - міщанства. Політичний конфлікт виходить за межі однієї суспільної верстви - аристократії, він набуває форми боротьби за владу різних соціальних верств, який вилився у боротьбу між консерваторами лібералами.
Консервативні угруповання того часу теж не потребують широкої організації. Вони також мають характер політичних клубів, власну пресу і місцеву знать. У Європі значну частину століття саме консерватори здійснювали політичну владу. В їхніх руках була армія, адміністративний апарат, який вони використовували для своїх власних цілей. Мали вони також відчутну підтримку і з боку церкви. Доти, доки не розпочалися виступи населення проти феодалізму, консерваторам ще менше, ніж лібералам, була потрібна політична організація.