Космогонічні і натурфілософські ідеї досократиків
Тема 4. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ КОСМОЦЕНТРИЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ
Зміст теми: 1. Загальна характеристика античної філософії. 2. Космогонічні і натурфілософські ідеї досократиків. 3. Класичний період античної філософії. 4. Елліністичний та римський період.
Загальна характеристика античної філософії
Антична філософія – це філософія Древньої Греції і Древнього Риму. Вона зародилася наприкінці VII - початку VI ст. до н.е. в Давній Греції і проіснувала до VI ст. н.е. (529), тобто приблизно 1200 років. Спочатку давньогрецька філософія була тісно пов’язаною з досить зрілою міфологією, в якій антропоморфні образи богів символізували різні явища природи і розглядалось питання про те, хто породив усе суще. Але дуже швидко філософія протиставляється міфології, починаючи з’ясовувати, з чого виникає це суще, тобто першооснова відшукується не в якихось міфологічних образах, а в самій природі. Найбільш характерні риси античної представлені в Таблиці 1.
Ці специфічні риси античної філософії були визначені такими основними факторами:
– по-перше, полісною демократичною організацією громадського життя, яке проходило в постійних "всенародних дискусіях", ораторських змаганнях, де авторитет визначався не ступенем родовитості, а умінням довести і переконати інших. Це дало поштовх розвитку раціонального мислення. Відкрите обговорення законів привело до десакралізації суспільних порядків, що сприяло “розкутості” грецького духу, розвитку критичної рефлексії. Детальніше про це див. у роботах Кессіді Ф.Х. “К проблеме греческого чуда” та Вернана Ж.-П. “Духовный мир полиса».
– по-друге, особливостями давньогрецьких релігійно-міфологічних уявлень, де божества розглядались не як надприродна сила, а лише як уособлення сил природи, вони не подавляли людей своєю незбагненністю та могутністю, між ними і людьми не було прірви, що сприяло формуванню високої самооцінки людини, розкутості мислення.
Найважливіші етапи розвитку античної філософії, основні школи та мислителі кожного етапу представлені в Таблиці 2.
Для досократичної філософії характерна переважна орієнтація на пошуки першооснови, прагнення зрозуміти сутність природи, з’ясувати, з якому стані перебуває світ (у стані руху чи нерухомості).
Для класичного періоду, коли розквітає полісна культура, поряд з разробкою космологічної й онтологічної проблематики, виникає нова орієнтація - поворот до дослідження людини, її свідомості, пізнання.
Таблиця 1.
| Онтологізм | прагнення виявити першооснову, побудувати вчення про буття, знайти єдине для усього джерело; на місце міфологічного уявлення про породження світу стає філософське вчення про природну його першооснову |
| Космо-центризм | уявлення про природу, космос (грець. - порядок) як вищу реальність, в яку включалося все |
| Антропо-центризм | постійне співвідношення природи з людиною, природних об’єктів – з людським тілом як ідеалом; навіть богів греки уявляли собі в людському образі, тому що не знаходили більш довершеної форми |
| Раціоналізм | уявлення про розум як вищу пізнавальну властивість людини і основний шлях пошуку істини, яка перестає вже бути предметом віри, а розглядається як продукт розумного пошуку, дискусії, обґрунтування фактами |
| Агональність духзмагально- сті, полемічності | змагання в промовах, боротьба думок і свобода критики були ідейно-духовною атмосферою, що стимулювала активну діяльність і творчі пошуки; культ слави, гостре бажання зберегти своє ім’я в пам’яті нащадків були для греків однією з вищих цінностей: славне ім’я було нетлінним і переважало будь-яку матеріальну вигоду |
| Споглядаль-ність | філософи не прагнули змінити світ, а тільки насолоджувались його розумінням, спогляданням істини як засобом досягнення безтурботності духу. «Метою життя є теоретичне пізнання і свобода, що випливає з цього» (Анаксагор) |
Таблиця 2.
| Основні етапи | Основні школи і визначні представники |
| Досократівська філософія, зародження та формування філософії: VII-V ст. до н.е. | Мілетська школа: Фалес, Анаксимандр, Анаксимен; Геракліт з Ефесу; Елейська школа: Ксенофан, Парменід, Зенон з Елеї; Піфагорійська школа: Піфагор, Філолай, Ксенофіл; Емпедокл; Анаксагор; Атомісти: Левкіпп, Демокрит |
| Філософія класичного періоду, зрілість та розквіт філософії: з середини V ст. до першої половини IV ст. до н.е. | Софісти: Протагор, Горгій; Сократ; Платон; Аристотель |
| Пізньоантична філософія, яка підрозділяється на: а) елліністичну – кін. IV - IІ ст. до н.е. б) римську – I ст. до н.е. – V ст. | Епікурійська школа: Епікур, Лукрецій Кар; Скептицизм: Піррон, Тімон, Секст Емпірик, Агріппа; Стоїцизм: Зенон з Кітія, Клеанф, Хрісіпп, Сенека, Марк Аврелій, Епіктет Неоплатонізм: Плотін, Прокл, Ямвліх |
Пізньоантичний період починається в елліністичну епоху, коли грецька культура поширюється як на Схід, так і на Захід – на Рим. Головним предметом уваги філософії цього періоду стає суб’єктивний світ особистості, шлях досягнення особистої волі і щастя. У римський період відбувається повернення до ідей класики, розвиваються традиції грецьких шкіл. Взаємодія зі східними культурами привела до часткового відходу від раціоналізму і звертанню до містицизму (неоплатонізм).
Космогонічні і натурфілософські ідеї досократиків
Досократівська філософія включає:
– іонійську філософію – Мілетська школа, Геракліт;
– італійську – піфагорійці, елеати, Емпедокл;
– філософію давньогрецьких атомістів – Левкіпп, Демокрит.
Іонійська філософія. Засновник Мілетської школи - Фалес (біля 625–547 до н.е.) - був першим математиком і фізиком. Свої первісні знання він здобув у Вавілонії, Єгипті і Фінікії. Як основу усього існуючого Фалес розглядав воду, яку вважав одушевленим началом. За Фалесом, усе має душу, як, наприклад, магніт, що притягає залізо. Фалес передбачив сонячне затемнення. Учень Фалеса Анаксимандр (біля 610-540 до н.е.) в якості начала і основи усього вважав – апейрон – невизначене, необмежене. Поняття «апейрон» Анаксимандра вже знаходиться на шляху звільнення мислення від образно-метафоричної форми, конкретно-почуттєвої образності. Анаксимен (біля 588-525 до н.е.) – учень і послідовник Анаксимандра – першоосновою вважав повітря, оскільки воно найбільш безякісне, усепроникливе. Таким чином він у своїх поглядах знову перейшов до конкретно-наочних уявлень про першооснову, не змігши втриматись на висоті абстрактного мислення вчителя. Представники мілетської школи зробили рішучі кроки до деміфологізації античного світогляду.
Геракліт з Ефесу (біля 544-483 до н.е.) основою космосу він вважав вогонь і першим в античній філософії висунув і обґрунтував ідею про розвиток світу, вказуючи на причину його вічного відновлення, становлення, розвитку - боротьбу протилежних начал. Світові процеси Геракліт пояснював ритмічною пульсацією вічно живого вогню, його розміреним розгоранням і згасанням. Ідея боротьби протилежних начал сполучалася в Геракліта з думкою про вічність змін, що відбуваються у світі, символом яких є образ потоку, плину ріки. Діалектика Геракліта ще не була виражена в поняттях, а будувалася на основі наочних, гранично конкретних, чуттєво достовірних образах-поняттях, смислообразах. Стали хрестоматійними його висловлювання: "Усе тече, усе змінюється", "У ту ж саму річку не можна ввійти двічі".
Італійська філософія. З Іонії центр духовного життя грецького світу переміщується на далекий Захід - у Велику Грецію; так іменувалися колонії, що утворилися на узбережжі Південної Італії і Сицилії: Неаполь, Елея, Кротон, Сіракузи. Засновник піфагорійської школи був Піфагор (біля 580-500 до н.е.) - математик, філософ, морально-релігійний мислитель, який створив свій союз у Південній Італії (Кротон). В якості основи світу піфагорійці висунули кількісні співвідношення: підгрунтям всього є число, числові співвідношення складають саму сутність природи. Таким чином, вчення піфагорійців про першооснову було більш абстрактним, ніж у філософів Мілетської школи й у Геракліта. Вони зробили важливий крок у напрямку звільнення мислення від образно-метафоричної форми. Значне місце філософських пошуках піфагорійців займали проблеми правильного способу життя. Ідеалом життя піфагорійського братства був принцип аскези; в братстві була прийнята особлива ієрархія цінностей: на першому місці в житті - прекрасне і благопристойне (наука, знання), на другому - вигідне і корисне, на третьому - приємне. Вище од усього цінувався споглядальний спосіб життя мудреця. В основі піфагорійської етики – угамування пристрастей, культ дружби і товариства, шанування старших.
Головні представники школи елеатів - Парменід (біля 540-470 до н.е.) і Зенон (480 - 430 р. до н.е.). Парменід уперше розробив філософське поняття «буття». Він також порушив питання про те, як можна мислити буття. У центрі уваги Парменіда – проблеми співвідношення буття і небуття, буття і мислення. На питання про співвідношення буття і небуття Парменід відповідав: буття є, а небуття немає. Він уперше застосував докази для обґрунтування своєї тези. Те, що є, можна виразити в думці; те, чого нема, виразити в думці не можна. Небуття невимовне, непізнаване, недоступне для думки, тому воно і є небуття. За Парменідом, «буття і думка є одне і те ж». На відміну від поглядів Геракліта, він висунув ідею про незмінність, нерухомість буття. Буття - це те, що завжди є; його головні ознаки полягають в тому, що воно єдине і вічне. Зенон у своїх апоріях: дихотомія, Ахіллес і черепаха, Стріла, Стадіон – намагався довести неможливість руху.
Давньогрецькими атомістами були Левкіпп (500-440 до н.е.) і Демокрит (460-370 до н.е.). Демокрит вважається основоположником матеріалістичного напрямку в філософії. Основні положення його вчення: матеріальний світ складається з атомів – найдрібніших неподільних пероцеглин усього сущого – і порожнечі; всі речі, в тому числі й душа – лише тимчасові комбінації атомів; атоми знаходяться у вічному русі у нескінченному просторі, утворюючи нескінченну безліч світів; усе у світі відбувається відповідно до необхідності, випадковість неможлива; на основі уявлення про атоми розробляється і теорія пізнання: від речей відокремлюються тонкі оболонки (образи) речей, котрі впливають на органи відчуття, але чуттєве сприйняття дає лише "темне" знання. "Світле" знання фіксує сутність речей, яку можна отримати через розум; саме розум встановлює існування невидимих атомів та пустоти, тобто атоми недоступні чуттєвому пізнанню, вони осягаються лише розумом.
Демокриту належить розробка концепції евдемоністичної етики, згідно з якою єдиним або вищим людським благом є щастя. Для людини природно прагнути до щастя - безтурботного, спокійного, радісного стану духу. Щастя, за Демокритом, доступне лише доброчинній людині. Умова щастя – виховання таких чеснот як мудрість і почуття міри. Тільки завдяки мудрості, що дозволяє добре мислити, добре говорити і добре вчиняти, людина може звільнитися від усього випадкового, минущого і марного. Прагнення до суєтних і уявних благ - багатства, слави, почестей, влади - позбавляють людину справжнього спокою. Вона стає жадібною, боязливою, заздрісною, перебуває в постійній тривозі за себе і за своє майно, втрачає почуття міри. “Не тілесні сили і не гроші роблять людей щасливими, але правота і всебічна мудрість». Моральний ідеал Демокрита - мудрець, який нехтує суєтністю життя, відрізняється помірністю, адже для підтримки здорового стану тіла і духу він потребує небагато.
Таким чином, моральна позиція Демокрита характеризується, з одного боку, раціоналізмом - мудрість розглядається як вища чеснота, а розум є критерієм моральної поведінки; з другого боку, утилітаризмом – добром вважається те, що корисно, а злом - те, що шкідливо. Закладені Демокритом основи індивідуалістичної етики були розвинуті софістами, гедоністичні і аполітичні мотиви – Епікуром. Ідеї Демокрита відіграли видатну роль в подальшому розвитку філософії, етики та природознавства.