Класова війна: структурні механізми
В умовах, коли 1% світового населення володіє 40% багатств планети[436], стає зрозумілим, що і системній структурі, і в мотиваційній психології існують потужні механізми утримання та навіть посилення цього непропорційного глобального дисбалансу багатств. Беручи до уваги фінансову основу всього у цьому світі, немає потреби говорити, що з великим багатством приходить велика влада. Отже, як уже було сказано, ця влада дає змогу реалізовувати сильнішу стратегію задля конкурентної наживи та самозбереження. Як наслідок, вона просочилася у саму структуру цієї соціальної системи, забезпечуючи вищим класам ефективну охорону їхніх величезних багатств, у той час як нижчі класи зіштовхуються зі значними структурними бар’єрами при спробі досягнути будь-якого базового рівня фінансової забезпеченості.
Деякі механізми цього гноблення, властивого класовій війні, досить очевидні. Прикладом можуть бути дебати щодо розмірів оподаткування, а також численні прояви історичної прихильності до корпоративних багатіїв на противагу працюючим біднякам[437]. Аргументація правлячих кіл, зазвичай, крутиться навколо ідеї, що, оскільки багаті є «власницьким класом» і частково відповідають за створення загальної зайнятості, їм потрібно давати більше фінансової свободи[438].У якості відступу варто сказати, що дуже легко помітити, як мало правди в такій односторонній аргументації, оскільки фінансове гноблення через громадське оподаткування насправді обмежує купівельну спроможність громадськості, створюючи сильнішу перешкоду для економічного зростання, ніж просте обмеження казни корпоративних «роботодавців»[439]. Винятковим спростуванням аргументу про багатих як «творців робочих місць» є поява плутономії, яку ми розглянемо наприкінці цього есе.
Крім класової прихильності в оподаткуванні, слід обговорити чотири інші, більш критичні, структурні фактори: a) борг, b) борговий відсоток, c) інфляція та d) нерівність доходів.
a) Борг є неправильно зрозумілою соціальною практикою. Більшість вважає, що борг у сучасному суспільстві є предметом вибору. Насправді вся фінансова система побудована на боргах – абсолютно і буквально. В сучасній економіці всі гроші вводять в обіг через позики центральних та комерційних банків, які, по суті, створюють гроші з самого лише попиту на них[440]. Цей базовий механізм створення грошової маси – потужна сила економічного гноблення. Борг домашніх господарств сьогодні складається з позик кредитних карт, кредитів на житло, кредитів на машину та кредитів на навчання (освіту). Ті, хто належать до нижчих класів, мають, зазвичай, вищий рівень цих споживчих боргів порівняно з вищими класами, оскільки сама природа неспроможності цілком оплатити придбання таких базових соціальних продуктів, як автомобіль чи будинок, примушує їх брати кредити в банках.
У результаті, життя переважної більшості – під постійним тиском боргу[441] [442] [443]. Назагал, рівень середньої заробітної плати та доходів настільки низькі, наскільки це можливо для того, щоб сприяти домінантному капіталістичному етосу збереження витрат, на якому проектується все суспільство. А отже існує тенденція, коли заробітної плати, яку в середньому виплачують робітникові, ледве вистачає, щоб покрити обслуговування базового кредиту та задовольнити основні потреби повсякденного виживання. Тому типовою є ситуація «тупцювання на одному місці», а можливість соціальної мобільності вгору по класовій ієрархії глибоко ускладнена, не кажучи вже про труднощі просто вийти із цих боргів[444].
b) Борговий відсоток. Поруч із боргом іде атрибут прибутку, пов’язаний із самим продажем грошей. Оскільки капіталістична ринкова економіка підтримує переведення в розряд товарів буквально всього, то не дивно, що гроші теж продають задля отримання прибутку. Це й виражається у формі боргового відсотка. Чи центральний банк створює гроші для їх обміну на державні цінні папери, чи комерційний банк – для видачі іпотечного кредиту середньостатистичній людині, на них майже завжди нараховується борговий відсоток.
Як уже згадувалося в попередніх есе, це створює ситуацію, коли сума створеного боргу більша, ніж сума реальних обігових грошей, необхідних для його погашення. Коли видається позика, випускається лише те, що називають «сумою основного боргу». Випуск грошей у будь-якій країні відбувається у формі цієї суми основного боргу, яка є сукупною вартістю всіх виданих позик (створених грошей). З іншого боку, грошей для виплати боргового відсотка не існує. Це означає, що на соціальному рівні всі ті, хто беруть кредити, на які нараховується борговий відсоток, повинні шукати гроші для виплати свого кредиту в тій грошовій масі, яка існувала раніше. Оскільки всі боргові відсотки, які виплачуються по кредиту в цьому процесі, беруться із сум основного боргу, то математично це призводить до того, що деякі кредити просто не можуть бути погашені. У системі в будь-який момент часу просто немає достатньо грошей для цього[445].
У результаті на тих, хто бере такі базові позики, лягає ще сильніший класовий тиск, оскільки завжди існує базовий дефіцит самої грошової маси, і кожен, хто намагається виплатити свій кредит, повинен боротися з тією невідворотною реальністю, що в довгостроковій перспективі хтось таки не зможе його погасити. Банкрутство загальнопоширене у тих сегментах суспільства, яким доводиться «їсти цю кашу». Ще більша проблема – реакція банківського механізму на тих, хто не може виконати свої кредитні зобов’язання. Кредитні контракти та правова система підтримує владу банків, у більшості випадків «вилучаючи» фізичну власність тих, хто не може заплатити[446].
Якщо глибше розібратися з правом «вилучати», то стає зрозуміло, що це, фактично, непряма форма крадіжки. Якщо невідворотним є те, що хтось не зможе погасити свій кредит через характерний дефіцит грошової маси, і що може в результаті призвести до вилучення банком фізичної власності, яка була отримана за рахунок позичених грошей, то отримання банком такого реального, фізичного майна також є практично невідворотним. Це означає, що банки, якими завжди володіли члени вищого класу, впевнено відбирають будинки, машини та майно у нижчих класів просто тому, що гроші, створені ними з повітря і видані у формі позик, до них не повертаються. Це, по суті, прихована форма фізичної передачі багатства від нижчих класів до вищих.
Тим не менше, повертаючись до теми самого боргового відсотка, можна сказати, що ці реалії завдають мало клопоту вищим класам. Враховуючи властивий для їхнього фінансового статусу надлишок багатства, поєднаний з відсутністю потреби брати позики в більшості завдяки вже згадуваному надлишку, тиск нестачі грошової маси, який виникає завдяки борговому відсотку, завжди падає на плечі нижчих класів. Багаті – насправді більш захищений клас, оскільки тут має місце явище інвестиційного доходу, який дають великі ощадні рахунки, депозитні сертифікати та інші засоби, що перетворюють такий інструмент соціального гноблення бідних на інструмент фінансової вигоди для багатих[447].
c) Інфляцію визначають як «ступінь зростання загального рівня цін на товари та послуги, що, відповідно, є свідченням зниження купівельної спроможності грошей»[448]. На жаль, це загальноприйняте визначення не дає жодного уявлення про її справжню причинність. У той час, як різні економічні школи сперечаються про справжні причини інфляції[449], було доведено, що «кількісна теорія грошей»[450] найбільш обґрунтована. Якщо коротко, то ця теорія просто констатує: що більше грошей перебуває в обігу, то більша інфляція або зростання цін. Іншими словами, за інших рівних умов, якщо подвоїти обсяг грошової маси, рівень цін також подвоїться. У тому варіанті теорії вартості, яка стосується попиту і пропозиції, нові гроші розріджують вартість уже існуючих грошей.
Наслідком цього є те, що ми можемо назвати «прихованим податком» на заощадження людей та ставки фіксованого доходу. Наприклад, припустімо, що рівень інфляції становить 3,5% на рік. Якщо Ви маєте $30 000, то через десять років Ви зможете купити на них лише близько $21 000 вартості товарів[451]. Хоч може здаватися, що інфляція справляє однаковий ефект на все суспільство, насправді ж, коли йдеться про виживання, на бідних це впливає набагато сильніше, ніж на багатих. Людина з 3 мільйонами доларів заощаджень не сильно постраждає від втрати 3,5% купівельної спроможності. Проте на людину, яка має лише $30 000 заощаджень і, можливо, намагається відкласти щось для купівлі будинку в майбутньому, ефект такого прихованого податку вплине дуже сильно.
У контексті структурного класизму, де фіксовані атрибути самої системи сприяють гнобленню бідних і допомагають багатим, механізм прихованого податку вбудований за визначенням. Властивий даній економіці дефіцит грошової маси примушує постійно брати нові позики. Це поєднується з процесом грошової експансії, відомим як позикова система часткового резервування[452], яку сьогодні використовують у глобальних масштабах.
Всупереч популярним віруванням, більшість позик видають не з існуючих банківських депозитів. Вони створюються в реальному часі й обмежені лише встановленим відсотком від існуючих вкладень[453]. Якщо коротко, то завдяки цьому процесу сьогодні стало можливим із кожних вкладених $10 000 створити близько $90 000 шляхом постійної видачі кредитів та депозитів в усій банківській системі[454]. Така грошова піраміда, поєднана з тиском боргового відсотка, який створює дефіцит грошової маси, підтверджує, що система сама створює інфляцію.
d) Різниця в доходах громадян має як психологічну, так і структурну причинність. Психологічно ці відмінності частково спричинені стимулом збільшення базового доходу та зменшення витрат, що необхідно для того, аби залишатися конкурентоздатним та функціональним на ринку. У багатьох аспектах цей стимул можна вважати когнітивно-структурним, оскільки існує певний поведінковий поріг, на який повинні орієнтуватися всі гравці у ринковій економіці, коли це стосується виживання. Своєю чергою, якщо така зацікавленість у самозбереженні шляхом зменшення витрат та максимізації прибутку є основою капіталістичної гри, то це вказує на чітку тенденцію перетворення її на загальну філософію виживання або на систему людських цінностей.
Іншими словами, ця економічна потреба постійного самозбереження видозмінює соціальні цінності, що дуже часто проявляється в поведінці, яку можна засуджувати як «надмірну», «егоїстичну» або «жадібну». Натомість така характеристика, по суті, є просто продовженням питання рівня відповідності базовій обумовленості «бути попереду».
Тому загальний тренд посилення нерівності доходів не повинен нікого дивувати[455]. У той час як Сполучені Штати Америки, з їх глибоко конкурентною природою, є сьогодні кульмінацією екстремальної класової нерівності[456], ця тенденція великою мірою залишається глобальним явищем[457]. На тлі дебатів про історичні й сучасні тенденції, що призвели до екстенсивного збільшення прірви між рівнем багатства на початок ХХІ століття, ми можемо дійти висновків, що в системі утворилися певні структурні фактори, які сприяють нерівності. Більше того, такі механізми не є аномальними для системи – скоріше, вони демонструють природну еволюцію капіталізму впродовж певного часу.
Наглядним прикладом можуть бути великі доходи, які сьогодні дає «приріст капіталу». У той час, як це може здаватися незначним нюансом на тлі загальної суми доходу, деякі економічні аналітики вважають, що приріст капіталу є «ключовим інгредієнтом нерівності доходів у США»[458]. Приріст капіталу – це «величина перевищення продажної ціни активів над їх початковою купівельною ціною. Реалізований приріст капіталу – це капіталовкладення, які були здійснені задля отримання прибутку»[459]. Найбільш поширений контекст його застосування стосується продажу акцій, облігацій, деривативів, ф’ючерсів та інших абстрактних «торгових» інструментів.
Було виявлено, що тільки в Сполучених Штатах верхні 0,1% населення отримують близько половини всіх доходів від приросту капіталу[460], і такі доходи становлть близько 60% доходів 400 найбагатших громадян[461]. Класовий механізм приросту капіталу доволі цікавий, оскільки це привілейована форма доходу. У той час як широка громадськість може використовувати фондовий ринок в якості реакційного фонду взаємних інвестицій та пенсійного інвестування, насправді він є грою для людей з вищого класу, коли йдеться про реальний дохід, отриманий завдяки високому рівню капіталу, який від початку потрібен для того, щоб забезпечити таку високу вартість доходу. Як і елітизм високого рівня процентних доходів, приріст капіталу є механізмом класового захисту, який, своєю чергою, підживлюється вже існуючим матеріальним багатством.
Позиція людини в корпоративній ієрархії також суттєво впливає на різницю в доходах. За даними дослідження, яке проводив Канадський центр політичних альтернатив (англ. «Canadian Centre for Policy Alternatives»), головні виконавчі директори в Канаді заробляють середню річну зарплату робітника за 3 години[462]. У Сполучених Штатах, відповідно до досліджень Інституту економічної політики, «середній річний дохід 1% найманих робітників вищих ланок від 1979 до 2007 року зріс на 156%; для перших 0,1% він зріс на 362%. Натомість зростання зарплати робітників з 90-го по 95-й процентиль становило 34% – менше десятої частини, порівняно з приростом тих 0,1% вищих ланок. Робітники нижніх 90% мали найменший приріст зарплати – 17% з 1979 по 2007 рік»[463].
І далі: «Значне збільшення нерівності в оплаті праці є одним із головних причин широкого висхідного розподілу доходів домашніх господарств у напрямі першого одного відсотка. Іншою причиною збільшення нерівності доходів є те, що доходи від росту капіталу та збільшення частки прибутку скоріше переходять у капітал, ніж у заробітні плати. Результатом цих трьох тенденцій було більш ніж подвоєння частки загальних доходів США, які отримав перший один відсоток між 1979 та 2007 роками, і значне збільшення прірви між доходами тих, хто перебуває на вищих шаблях, і переважною більшістю. У 2007 році середній щорічний дохід першого одного відсотка домашніх господарств був у 42 рази більшим, ніж доходи нижніх 90 відсотків (порівняно з більш ніж 14 разів у 1979 році), а доходи вищого 0,1% були більшими у 220 разів (47 разів – у 1979 році)»[464].
Схожі моделі можна віднайти і в інших індустріальних країнах. У 2013 році навіть Китай обговорював проблему зростання розриву між доходами в їхній країні, пропонуючи зменшити таку нерівність[465]. Організація економічного співробітництва та розвитку (англ. «Organization for Economic Co-operation and Development») у своєму рапорті за 2011 рік показала, що країни з історично низьким рівнем нерівності доходів зазнали значного її посилення протягом останніх десятиліть[466] [467].
Причинний зв’язок, який виступає у формі чітко визначених структурних механізмів, набагато складніше помітити, зважаючи на пов’язану із зайнятістю загальну тенденцію дисбалансу доходів. Комбінація психологічної мотивації до самозбереження та самомаксимізації, яка властива для системи цінностей капіталізму, в поєднанні зі змінами правової, податкової та фінансової політики, які відбуваються постійно, та базовою стратегічною крайньою позицією, яку утримують вищі класи задля убезпечення свого багатства, створює комплексний, синергійний механізм класового збереження та зовнішнього гноблення.
Незначним, проте показовим статистичним показником є також те, як впродовж недавньої рецесії в Сполучених Штатах збільшився розрив між рівнем багатств[468]. Самоочевидним є те, що, якби система економіки існувала без структурного втручання на користь багатих, то національна рецесія в тих масштабах, в яких вона відбулася в 2007 році, вплинула б негативно на всіх, незалежно від соціального статусу. Проте, як повідомлялося в 2010 році, «середньорічні доходи перших 5% найбагатших американців, які заробляють більш ніж $180 000 на рік, за минулий рік трохи збільшилися. Дохід сімей, рівень доходів яких складає в середньому $50 000, почав зменшуватися»[469].
На завершення розгляду питання нерівності доходів важливо зазначити, що зростання національної економіки часто пов’язане саме з цим вищим класом, у той час як загальна економічна значимість нижчих класів зменшується. Для цього випадку дуже підходить термін «плутономія». «Плутономія» визначається як «економічне зростання, яке підживлюється та споживається найбагатшим вищим класом суспільства. Плутономія стосується суспільства, де більшість багатств контролюється меншістю, яка постійно зменшується; по суті, економічне зростання такого суспільства стає залежним від вдачі багатої меншості»[470].
Можливо, найкраще окреслять природу плутономії та її нинішню актуальність ті, хто її представляє. У 2005 році потужний глобальний банківський інститут «Citigroup» випустив серію внутрішніх меморандумів на цю тему, аналіз та висновки яких були достатньо відвертими.
Вони зазначали: «Світ поділяється на два блоки – плутономія та всі решта. США, Великобританія та Канада є ключовими плутономіями – економіками, які приводять в дію багатії»[471]. «В плутономії не існує такого звіра, як «американський споживач» або «британський споживач», або «російський споживач». Є багаті споживачі, яких мало, але які мають непропорційно велетенський шмат доходів та рівень споживання. І є решта «небагатих», яких дуже багато, але яким припадає напрочуд малий шматок національного пирога»[472]. «Ми повинні менше турбуватися про те, що збирається робити середній споживач, який становить 50-ту частину процентилю, оскільки цей споживач (на нашу думку) є менш значним за сукупністю даних, на відміну від того, як почувають себе багаті і що вони роблять. Це просто справа математики, а не моральності»[473].
Оскільки 20% населення США контролює 85% всіх багатств країни[474], очевидно, що розпорядники цих 85% більш важливі для ВВП та зростання економіки. Це означає, що фінансова система має мало стимулів для піклування про дії або фінансовий добробут більшості суспільства.
Далі: «Основою нашого тезису про плутономію є те, що багаті є основним джерелом доходів, багатства та попиту в таких країнах плутономії, як Великобританія, США, Канада й Австралія… По-друге, ми вважаємо, що в найближчі роки багаті збираються ставати ще багатшими, оскільки капіталісти (багаті) почали отримувати ще більшу частку ВВП – головним чином у результаті глобалізації. Ми очікуємо, що глобальний резерв робочої сили в країнах, що розвиваються, стримає інфляцію заробітної плати, а прибуткова маржа зросте, що добре для багатства капіталістів і відносно погано для розвинутого ринку некваліфікованої та аутсорсингової робочої сили. Все це є хорошою ознакою для компаній, які продають щось багатим або обслуговують їх»[475].
Що ж до вагомості решти населення, то в меморандумі сказано так: «В якості найбільшої загрози для плутономії ми бачимо зростання політичних вимог щодо зменшення нерівності доходів, більш рівномірного розподілу багатств, а також виклик силам на зразок глобалізації, які надають вигоду у формі зростання прибутку та багатства»[476]. «Який наш висновок? Суспільство та уряд з трьома важелями влади, які можуть покласти край плутономії, малодієві. Права власності все ще є недоторканими, політика оподаткування – нейтральною до тих, хто користується прихильністю, а глобалізація продовжує постачати робочу силу в надлишку, гальмуючи інфляцію заробітної плати»[477] [478].
Якщо плутономія, можливо, й не є сама по собі джерелом класового конфлікту, вона неодмінно є його результатом. Христя Фріланд, авторка книги «Плутократи: розквіт глобальних супербагатіїв і занепад усіх інших» так говорить про природу обмеженої психології, яка властива для цієї заможної меншості: «Ви робите це не з єхидною усмішкою, курячи сигару та конспіративно мислячи. Ви робите це, переконуючи себе, що те, що є Вашим персональним егоїстичним інтересом, є інтересами всіх інших. Отже, Ви переконуєте себе, що державні служби чи, скажімо, витрати на освіту, які насправді є тим, що в першу чергу створює ту саму соціальну мобільність, повинні бути урізані, щоб дефіцит таким чином зменшився і Ваша податкова декларація не почала збільшуватися. І що мене справді хвилює, то це те, що існує стільки грошей і стільки влади на верхах, а прірва між людьми на самому верху та всіма іншими настільки велика, що досить скоро ми побачимо придушення соціальної мобільності й трансформацію суспільства»[479].
На завершення
Ще багато можна сказати про багаторівневу боротьбу, що триває на планеті Земля і стосується переважно інституційного утримання фінансової та ринкової влади. Ця тема послідовно простежується і домінує на всіх рівнях – від фізичного насильства до тонкої правової маніпуляції. Можна навіть стверджувати, що ведеться війна проти самого прогресу, оскільки усталені корпоративні інститути, які утримують вагому частку ринку в певній галузі, будуть намагатися жорстоко закрити все, що може з ними конкурувати, навіть якщо продукт прогресивно кращий чи стійкіший у своїй корисності[480]. За нинішніх умовах капіталістична система не заохочує будь-які зміни і сам прогрес, оскільки вони часто завдають клопоту усталеним інститутам. Наглядним прикладом є неймовірно низькі темпи застосування нових стійких удосконалених технологічних методів[481].
На корпоративному рівні триває не лише постійна війна задля усунення конкуренції, але й широко поширена експлуатація суспільства загалом. Адам Сміт відзначив це у своїй роботі «Багатство народів»: «Поза тим, інтерес торговців у будь-якій особливій галузі торгівлі або виробництва завжди, до певної міри, відрізняється від інтересу суспільства і навіть суперечить йому… Інтерес торговців завжди полягав у зменшенні конкуренції… Але зменшення конкуренції… може призвести лише до надання торговцям можливості задля збільшення їхнього прибутку стягувати абсурдні збори з решти своїх побратимів-громадян»[482].
На національному рівні «мир» сьогодні здається лише паузою між конфліктами на сцені глобальної цивілізації. Практично постійно десь іде війна, а коли її нема, більшість урядів зайняті створенням більш прогресивної зброї та/або продажем старої зброї іншим країнам, які поводяться так само. Все це відбувається не лише під приводом оборони, але також заради «хорошого бізнесу»[483]. Навіть самі народи прийняли форму класової ієрархії, фактично погодившись, що домінантні народи «першого світу» підкорюють собі бідні народи «третього світу». В історичній літературі можна знайти загальноприйняті градієнтні терміни, як, наприклад, наддержави, держави, субдержави та васальні країни, які описують національну класову ієрархію, та структурні механізми, які надають форму цьому градієнтові й не дуже відрізняються у своїх намірах від тих, які тримають у порядку соціальні класи.
Наприклад, у той час, як описана вище система кредиту та боргового відсотка дуже добре справляється з підтримання гнітючого тиску на нижчі класи, структурно обмежуючи їхній добробут та соціальну мобільність, такий самий ефект дають репресії країни через Світовий банк чи Міжнародний валютний фонд[484]. Навіть Джон Адамс, другий президент Сполучених Штатів Америки, вказував на це у своїй заяві: «Існує два шляхи завоювати і поневолити країну. Перший – це меч. Другий – це борг»[485].
У широких масштабах війна ведеться проти вирішення проблем та людської гармонії. Воюють проти балансу сил та соціальної справедливості. Ця війна, по суті, є боротьбою з інститутом економічної рівності[486] [487]. За словами Луї Брандейса, колишнього члена Верховного суду, «ми можемо мати демократію в цій країні або ми можемо мати величезні багатства, сконцентровані в руках невеликої групи людей, але ми не можемо мати і те, й інше одночасно»[488].
У всьому світі люди сьогодні говорять про потребу рівності. Більшість грамотних людей не толерують статеві чи расові упередження. Ідеї сексизму чи расизму починають викликати глибоку відразу, навіть якщо не так давно такі культурні погляди у Західному світі вважалися «нормою». Почав формуватися еволюційний курс, який прагне урівноважити суспільство, що, за своїм визначенням, і є базовим проявом «демократії».
Проте справжній контекст найбільш гнітючої форми відокремлених людських страждань значною мірою залишається прихованим. Сьогодні людину найбільше пригнічують не через расу, стать чи віровчення, а через інститут класу. Розподіл на «багатих» і «бідних» (своєрідний неорасизм) – ця ідеологічна і, фактично, структурна форма гноблення в надзвичайно потужній та руйнівній формі дискримінує і розділяє людський вид.
За широкого розгляду ця багатовимірна війна – реальна війна світу з самим собою – абсолютно неприйнятна. Враховуючи постійне загострення найпоширеніших соціальних проблем, стає дедалі очевиднішим, що етос повсюдної конкуренції та вузького самозбереження за рахунок інших – на персональному, корпоративному, класовому, ідеологічному чи національному рівнях – не буде джерелом якихось конструктивних рішень чи довготермінового людського процвітання. Щоб подолати ці соціологічні тенденції, слід прийняти новий тип мислення, і в основі таких суттєвих культурних змін лежить зміна самих соціально-економічних передумов.