Еволюція суспільно-політичних поглядів Івана Франка.
Політичні погляди Івана Франка (1856—1916) — видатного українського письменника, публіциста, суспільно-політичного діяча еволюціонували від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національної демократії та критики марксизму.
На початку громадсько-політичної діяльності І. Франко захоплювався марксизмом, передусім економічним ученням Маркса (переклав 24 розділ першого тому «Капіталу» українською мовою), із марксистських позицій аналізував тогочасний капіталізм у статтях «Хто є робітник?», «На кого працюємо?», «Про соціалізм» та ін.
І. Франко негативно ставився до ідей диктатури пролетаріату, «державного соціалізму», жорсткої централізації всього суспільного життя.
Щодо соціалізму, то його ознаками, на думку І. Франка, мають бути: співдружність людей праці; відсутність держави як сили примусу, тиску згори на народ. Майбутнє суспільство — це справжнє народовладдя, а не формальна демократія. Не відкидаючи радикальних методів докорінної перебудови суспільства, Франко дедалі більше схилявся до думки, що ідеали робітників слід здійснювати за принципом: «Без насильства й кривавих потрясінь».
На думку І. Франка, держава у звичному значенні слова за соціалізму зникне. Що ж замінить державу за соціалізму? Державу й політику замінить діяльність самих громад. Там держави в нинішньому розумінні не буде, бо над народом не буде управи згори, але сам народ знизу (тобто від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється.
Відносини між громадянами, об'єднаннями й народами ґрунтуються на громадівсько-федеративному принципі, який за своїм змістом передбачає федерацію при збереженні якнайповнішої автономії особи, громади, народу. Самостійність, стверджував І. Франко, аж ніяк не означає повного відокремлення України від Росії. Самостійність можлива в союзі з Росією, якщо остання набуде федеративної структури. Для І. Франка майбутня Україна — це розвинена, висококультурна нація Європи. Письменник обстоював ідею об'єднання слов'янських націй у єдину федерацію й навіть оформлення всесвітньої федерації.
Розглядаючи в широкому плані прогрес людства, мислитель писав: «Поступ цілої людськості — се величезна і дуже складна машина. Як у цілій природі, так і в розвої людства керму держать два могутні кондуктори... голод і любов. Голод — се матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов — се чуття, що зроджує чоловіка з іншими людьми».
Усе своє життя І. Франко, говорячи його словами, віддав праці для осягнення великого ідеалу — соціальної справедливості на ґрунті гуманного чуття. Йдеться про ідеал свободи, якому автор безсмертної поеми «Мойсей» самовіддано служив аж до смерті: соціальна свобода людей праці, національна свобода українців, особистісна свобода кожної людини.
Політичні погляди Михайла Павлика.
Павлик Михайло - громадський і культурно-освітній діяч, письменник, публіцист, видавець, бібліограф, перекладач, історик, філософ, фольклорист, етнограф. Суспільно-політичні погляди М. Павлика формувалися під впливом визвольного руху в Галичині, творчості Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, ідей російських демократів. Був знайомий з марксистським ученням, пропагував соціалістичні ідеї в робітничих гуртках Львова та польській газеті «Праця». М. Павлик та І. Франко поклали початок українській революційно-демократичній публіцистиці: видавали часописи «Друг», «Громадський друг», «Народ», газету «Хлібороб», збірники «Дзвін» і «Молот». Редагуючи з 1876 р. русофільське студентське видання »Друг», вони негайно відкинули мову, якою він публікувався, й перейшли на українську народну говірку, а також розгорнули наступ на русофілів. Згодом вони критикують народовців, висміюючи їх за посередність літературної продукції, консерватизм, угодовську політику із польсько-шляхетською верхівкою та австрійськими властями. У публіцистичних статтях різних видань М. Павлик також критикував суспільний і державний лад Австро-Угорщини, викривав націоналізм, клерикалізм, обстоював ідею інтернаціоналізму. Його головні праці: «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині» (1876), «Про русько-українські народні читальні» (1887), «Робітницьке свято Першого Мая» (1891), «Про строїтелів» та «руїнників» (1893) та ін. М. Павлик поділяв погляди Драгоманова про те, що без задоволення національних прав людини не може бути мови про свободу та розвиток людської особистості. “Кожна людина, кожної віри, народу й стану має право робити на ґрунті або фабриці в тій громаді, в котрій захоче і яка її прийме”, - писав М. Павлик. Не лише на самоврядування, а й на механізми безпосередньої та представницької демократії, елементи активного та пасивного виборчого права вказують наступні слова М. Павлика: “Кожна хліборобська або ремісницька громада (то є всі чоловіки, парубки, жінки і дівчата) має право по-своєму впорядкувати всі свої справи, сама вибирати і скидати своїх попів, професорів і урядників. Цілий край повинен складатися з самих таких вільних громад, що тілько добровільно приступають одна з одною до спілки в своїх справах”.
М. Павлик вказує на принцип рівноправності: «Загалом кожна людина мусить мати рівне право в родині, громаді і краю…», «…кожна людина в громаді може бути вибрана послом або урядником». Людина «має право говорити, писати й друкувати, що тілько їй подобається», - тут пряма вказівка на свободу слова та друку. Випущені на волю арештанти теж не можуть бути обмежені в правах. М. Павлик висловлює думку, що «люде не будуть красти ані грабувати, коли кожен буде мати на чому чесно працювати на себе, а особливо тоді, коли через науку в школах і в громаді люде стануть світліші і добріші одно до одного, - і що так не треба вже буде ніяких арештів, ніякої неволі». В цих словах - пряма асоціація з В. Гюго, який сказав: «Хто відкриває школи, закриває в'язниці». «Кожний це видить і знає, що без науки, без шкіл не було би на світі й того добра, яке де ще є. Так само й без книжок і газет, без письменства або літератури, - писав М. Павлик. - А наука в школах наших не повинна залежати ані від віденського міністерства, ані від львівської крайової ради шкільної, а тілько від сумління й розуму самих професорів, котрі повинні в'язатися в цілім краю у вільні спілки (федерації), що мали би збиратися для наради над тим, аби укласти ліпші книжки, придумувати ліпший спосіб до науки та радити тілько, а не розказувати вчити в школах сяк або так, як це робиться, наприклад, в Англії», - пише він далі.
Михайло Павлик писав не лише для свого часу, а й для сьогодення. Чи не є актуальними слова, написані ним у 1909 році, де він згадує повість «Пропащий чоловік» та її головного героя: «Героїв, як попович Кольцьо, тепер серед нашої молодіжи - сотні, лише з тою різницею, що вони менш совістливі та й такі, котрих мають не за пропащих, а за найнадійніших дітей Неньки України, чи «Святої Руси». Критикованих же Кольцем патріотів 70-х років минулого століття (для нас уже позаминулого - В.К.) тепер у нас тисячі, лише з тою різницею, що коли тамті визискували наших селян ярко-беззаконно тай лаяли їх, маючи себе за щось зовсім інше, то теперішні наші патріоти (всіх відтінків) луплять наших селян «по закону», коли не державному, то в усякім разі «національному» та в далеко більших розмірах, під найрізнішими формами й фірмами (щось подібне до «Наукової» під керівництвом соратника Павла Івановича п. Агафонова), - але за те хвалять їх під небеса, мають за своїх братів, майже за одно з собою, хоч і пруть лавою на теплі становища «просвітників - проводирів народу» та й уважають за свою першу патріотичну задачу добиватися таких посад якнайбільше, - тілько, аби стало для всеї нашої “інтелігенції” (теперішньої тай грядущої) бодай українського напряму”.
У 1890 р. разом з І. Франком, С. Даниловичем та Е. Левицьким став засновником прогресивної селянської Русько-української радикальної партії, яка відіграла важливу роль у суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях.
У художніх творах письменник засуджував загарбницькі війни (оповідання «Юрко Куликів»), обстоював рівноправність жінки (оповідання «Ребенщукова Тетяна»), викривав паразитизм реакційної галицької інтелігенції і духівництва (повість «Пропащий чоловік»), показував соціальні причини сімейних трагедій (повість «Вихора»). М. Павлик популяризував прогресивну російську літературу, переклав окремі твори Г. Успенського, М. Лескова, М. Салтикова-Щедріна, О. Островського, Л. Толстого та ін. Як літературний критик боровся за реалізм і народність літератури. Видав листування і фольклористичні праці М. Драгоманова, склав «Спис творів Івана Франка за перше 25-річчя його літературної діяльності». Значну частину свідомого життя М. Павлик віддав бібліотечній справі, його бібліофафічно-дослідницьку працю високо оцінювали М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка.