Антикласицизм у філософії XX ст.
Психоаналіз. Неофрейдизм.
Однією з найвпливовіших філософських течій стає психоаналіз, основи якого закладено австрійським лікарем — психіатром Зігмундом Фрейдом. Філософська течія — психоаналіз — одержала назву «фрейдизм». Згодом теорія психоаналізу розвивається Карлом Юнгом, Аної Адлером, Вільгельмом Райхом, Гербертом Маркузе.
Основне у психоаналізі: опір на підсвідоме, спеціальне вивчення та філософське пояснення. Психоаналіз — комплекс гіпотез та теорії, що пояснюють роль підсвідомого в житті людини. Зігмунд Фрейд щиро впевнений, що продовжує традиції раціоналізму, науково пояснюючи ту галузь, на яку класика не впливала — галузь не просто нераціонального, а саме неусвідомлюваного, підсвідомого: безконтрольні людські «автоматизми».
У психоаналізі Зігмунд Фрейд виділяв три аспекти: пізнавальний, соціокультурний та лікувально-практичний. Провідне місце відводилося стимулам, які впливали на життя людини, її психіку. Перебільшуючи їх значення, Зігмунд Фрейд звів їх до чисто підсвідомих, неподоланних спонукань. Досліджуючи причини патологічних процесів у психіці, рішуче відмовився від вульгарно-матеріалістичних у своїй основі спроб пояснити зміни змісту психічних актів фізіологічними причинами. Але Зігмунд Фрейд зовсім відходить від матеріалістичного світогляду, відмовляється від об'єктивних методів дослідження психіки і створює зовсім довільну, надуману суб'єктивну теорію. Суть її полягає у відриві психіки від матеріальних умов і причин, їх породжуючих. Психіка розглядається як щось самостійне, що існує паралельно з матеріальними процесами і управляється особами, що непізнані, вічними психічними силами, які лежать за межами свідомості. Над душею людини владарюють як Доля незмінні психічні конфлікти підсвідомих прагнень до насолоди (насамперед, статевої), до агресії з принципом реальності, до якого пристосовується свідомість. Усі психічні становища, всі дії людини, а потім і всі історичні події і суспільні явища піддаються психоаналізу, тобто пояснення як прояву підсвідомих, насамперед сексуальних, прагнень, ідеальне, психічне стає причиною історії людства, моралі, мистецтва, науки, релігії, держави, права, війни та ін.
Сучасні прихильники фрейдизму — неофрейдисти, представники шкіл культурного психоаналізу (Карен Хорні, Джеффері Александер та ін.) зберігають недоторканими основну ідеалістичну лінію Зігмунда Фрейда, відмовляючись лише від тенденції бачити в усіх явищах людського життя сексуальну основу і від деяких інших методологічних особливостей класичного психоаналізу. Фрейдистська концепція впливала і впливає на різні сфери буржуазної культури. Вчення Зігмунда Фрейда, не будучи філософським, має значний світоглядний потенціал завдяки специфічному осмисленню суті людини і культури. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Зігмунд Фрейд намагається пояснювати з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону.
Одним з перших з критикою теорії психоаналізу виступає швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Юнг. Основні розходження Карла Юнга із Зігмундом Фрейдом стосувалися двох основних моментів: ролі сексуальних устремлінь у психічному житті індивіда та пояснення природи підсвідомого. Карл Юнг показав, що неприпустимо аналізувати всі прояви підсвідомого з огляду на витіснену сексуальність, що принципово неможливо пояснити походження людської культури з позицій комплексу Едіпа. Концепцію підсвідомого Карл Юнг якісно переосмислює, підкреслює, що підсвідоме включає не лише суб'єктивне та індивідуальне, витіснене за межі свідомості, але колективний, безособовий зміст психічного, що йде з глибокої давнини. Особистісне підсвідоме Зігмунда Фрейда — результат життя індивіда, а колективне підсвідоме Карла Юнга — результат життя людського роду. Тенденції розвитку психоаналізу в сучасному світі суперечливі. Проте можна виділити деякі особливості сучасної психоаналітичної філософії. По-перше, орієнтація на виявлення основ людського буття, структурних елементів психіки, мотивів поведінки особи; по-друге, основним об'єктом дослідження є специфічна форма реальності — психічне, що має власну природу і підкоряється особливим закономірностям розвитку.
Критичний аналіз різноманітних положень фрейдівської теорії стає поштовхом до формування в 30-х роках і пізніше нових течій психоаналізу: неофрейдизм, індивідуальна психологія, сенсуально-економічна теорія, теорія соціалізації та людської взаємодії та ін.
11.Сучасна релігійна філософія (неотомізм, протестантизм)
Релігійна філософія представлена різними течіями.
Найавторитетнішою течією є неотомізм (католицька) як офіційна ф-ка доктрина Ватікану (Жільсон, Марітен). Неотомізм базується на вченні Фоми Аквинського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму. Неотомісти розглядають 2 джерела пізнання – природний розум (науку) і божественне откровення.
Вища реальність – "чисте буття" як духовне, божественне первоначало. Матеріальний світ – другорядний. Бог не лише створив світ, він постійно керує ним. Божественне буття фіксується як "єдність", "благо", "краса", "істина".
Людину неотомізм розуміє як єдність душі та тіла. Прагнучи до блага, особа набуває інтелектуальних, моральних і теологічних чеснот, на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя. Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному провидінню. Неотомізм дедалі ширше розглядає проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки.
Протестантизм (з лат. протестуючий) – різновид християнства (після православ’я і католіцизму). Розвиваючись, протестантська ф-ія набувала різних форм.В першій половині 20 ст. виникла протестантська “теологія кризи”, яка включала:
“Діалектична теологія” Барта – джерело віри є Бог, який породжує цю віру через одкровення ( віра – діалог між Богом і людиною, але ций діалог можливий лише через Христа чи пророків, духовенство. Проблема людини через призму гріховності (людина гріховна одвічно, від природи, подолання гріховності можливе в релігійній жертві).
“Екзистенціальна теологія” Тілліха – доводить тісний зв’язок між Богом і людиною. Спираючись на ф-ію екзистенціалізму,виводиться необхідність релігії з потреби особистості подолати “екзистенціальний страх”. Лише релігія надає людині мужності. Основна хар-ка людини – релігійність. Ідеал – принцип гармонії релігії та культури.
“Деміфологізоване християнство” Бультмана, – спосіб передачі віровчення через біблейські міфи застарів, для подолання цієї кризи необхідно деміфологізувати християнське вчення, воно має бути антропологічним, екзистенціальним. Для людини Бог існує в свідомості, саме Бог визначає людське існування, екзистенцію. Це існування буває справжнім (з вірою) та несправжнім ( без віри)
“Безрелігійне християнство” Бонхьоффера – людство очікують часи повної відсутності релігії (“повноліття” світу, коли людина вирішує проблеми сама , без Бога) Для Бонхьоффера християнство – це вчення, яке здатне перебудувати земне життя людей і яке реалізується в поведінці людей. Зразок такої поведінки – Ісус Христос. На його думку, Ісус закликав не до нової релігії, а до нового життя.
Філософія постмодерну
Наприкінці XX ст. під впливом таких інтелектуальних і культурних течій, як екзистенціалізм, герменевтика, структуралізм, психоаналіз та ін. склалася філософія постмодерну. Основними її представниками є французькі філософи Жак Деррида та Жан-Франсуа Ліотар. Чимало прихильників постмодерну також є у США.
Слово "постмодерн" означає після модерну. Французьке слово "модерн" означає сучасний. Постмодерн – це передусім філософія, яка направлена проти філософії Нового часу. Постмодерністи вважають, що феноменологія, герменевтика, аналітична філософія по суті не відмовились від ідеалів філософії Нового часу. Представники постмодерну готові до найгостріших висновків. Вони намагаються розладнати все те, що здавлює людину в "обіймах тоталітаризму": жорсткі логічні схематики, остаточні висновки, всілякий пошук стійкого, преклоніння перед авторитетами, владні структури, у тому числі науку та техніку, пошук одноманітності, запровадження необґрунтованих цінностей, прагнення обов'язкового порозуміння між людьми, приниження емоційного та чуттєвого, культивування застарілих естетичних та моральних ідеалів.
Заклик постмодерністів такий: більше хаосу, дискретності, плюралізму, чуттєвості, кризи авторитетів, інтуїтивізму, пошук нестабільності, незгоди, нігілізму, відсутності одноманітності, іронія стосовно визнаних цінностей, калейдоскопічності, символічності, нестійкості.