Документом у соціології називають штучно створений людиною предмет, призначений для зберігання і передавання інформації.
Опитування – це найпоширеніший метод одержання первинної інформації в соціології
Вибірковий метод – коли після аналізу частини (вибірки) робиться висновок про ціле (генеральну сукупність). Цей метод запозичений з статистики і використовується в соціології дуже широко.
Самостійна робота #4
Соціальна мобільність — перехід індивіда, соціального об'єкта або цінності, створеної або модифікованої завдяки людській діяльності, від однієї соціальної позиції до іншої. Поняття було введено П. Сорокіним у 1927 р.
Існують два основних види соціальної мобільності — міжгенераційна і внутрішньогенераційна, і два основних типи — вертикальна і горизонтальна. Вони в у свою чергу поділяються на підвиди і підтипи.
Під вертикальною мобільністю розуміють ті відносини, що виникають при переміщенні індивіда або соціального об'єкта з одного соціального прошарку в інший. В залежності від напряму переміщення вирізняють висхідну мобільність(соціальний підйом, рух вгору) і низхідну мобільність(соціальний спуск, рух вниз). Між ними існує певна асиметрія: всі прагнуть підніматися і ніхто не хоче опускатися соціальною драбиною. Як правило, висхідна мобільність — явище добровільне, а низхідна — вимушене.
Горизонтальна мобільність передбачає перехід індивіда з однієї соціальної групи в іншу, яка розміщена на тому ж рівні. Різновидом горизонтальної мобільності є географічна мобільність, що полягає не в зміні статусу або групи, а переміщення з одного місця в інше, зберігаючи при цьому попередній статус. Якщо до зміни місця додається зміна статусу, то географічна мобільність перетворюється в міграцію.
Класифікація може бути проведена і за іншими критеріями. Так, наприклад, розрізняють індивідуальну мобільність(переміщення індивіда відбуваються незалежно від інших) та групову мобільність(переміщення виникають колективно).
Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) — це висхідна чи спадна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар'єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя.
Міжгенераційна мобільність (інтергенераційна) — це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з'ясувати, як змінилися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколіннями батьків. Масштаб міжгенераційної мобільності свідчить про те, наскільки в тому чи іншому суспільстві нерівність переходить від одного покоління до іншого. Якщо міжгенераційна мобільність невелика, то це свідчить про укоріненість нерівності в даному суспільстві.
У соціології маргіналізація це процес соціального падіння або знаходження у невисокому і заздалегідь програшному соціальному статусі. Маргіналізація нижчих прошарків населення притаманна ієрархічному і патріархальному суспільству; Маргіналізація літератури коли йдеться про занепад її впливу;
Tакого роду соціальна колізія починає ставати дедалі помітнішим суспільним фактором і в Україні, хоча на сьогодні вона ще не стала предметом адекватного реагування ані науковців, ані політиків, більше того, це навіть влаштовує декого з останніх, адже маргінальні верстви з надзвичайною легкістю піддаються маніпулюванню і при певному рівні адміністративно-ресурсного та інформаційного забезпечення можуть бути спрямовані в бажаному для певних політичних інституцій руслі. Але така ситуація, яка може бути до певної міри безпечною та прогнозованою за умов стабільного розвитку суспільства, в періоди загострення соціальних відносин (імовірність яких не можна відкидати у будь-якій суспільній організації) здатна перетворити маргінальні структури на визначальний дестабілізуючий чинник, який починає впливати на суспільство відповідно до іманентних маргінесу можливостей. Якщо ж такого роду структури стають об'єктом маніпуляцій безпринципних демагогів, нерідко підтримуваних у власних корисливих інтересах політичними організаціями, то зазначений симбіоз може поставити будь-який державний організм на межу катастрофи з важко прогнозованими для даної країни наслідками.
Самостійна робота #5
1,Осóба — людський індивід як суб'єкт соціальних та юридичних відносин і свідомої діяльності.
Особистість — поняття, вироблене для відображення соціальної природи людини, розгляду його як суб'єкта соціокультурного життя, визначення його як носія індивідуальності, що розкривається в контекстах соціальних відносин, спілкування і предметної діяльності[1], соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин.
Під «особистістю» розуміють стійку систему соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства або спільності. Поняття “особистість” характеризує суспільну сутність людини, пов’язану з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства. Біологічна характеристика людини в нього не входить.
Індивідуальність— сукупність своєрідних психічних особливостей і певних властивостей людини, які характеризують її неповторність і виявляються у рисах характеру, у специфіці інтересів, якостей, що відрізняють одну людину від іншої
В різних суспільствах (в залежності від рівня економічного та культурного розвитку) існують різні поняття норми, а також відповідно різні ставлення до тих людей, які якимось чином виділяються з цієї норми. В плані соціальних стосунків, поняття норми залежить також від історії та культури людей, їх національності. Поняття норми є змінним, але закономірністю є те, що чим демократичніше суспільство, тим терплячішим воно є до будь-яких відхилень. Тоталітарні ж режими в усі часи переслідували будь-які прояви нестандартної поведінки.
2,Девіáнтна поведíнка (відхильна поведінка) — поведінка індивіда або групи, яка не відповідає загальноприйнятим нормам, внаслідок чого відбувається порушення цих норм.
Проблема девіантної поведінки та її корекції завжди була важливою у педагогіці, психології, кримінології, але останнім часом вона набуває масового характеру.
У період різких переломів у суспільстві часто порушується єдність буття і свідомості, виникає невідповідність взаємодії суб'єктів і соціальних інститутів, неадекватність соціальної політики і моралі. Розмитість норм, ослаблення соціальної регуляції спотворює духовні і культурні підвалини. Відбувається розрив між прагненням до швидкого зростання матеріального добробуту і відсутністю важелів саморегуляції, заснованих на високій культурі, духовності.
Самостійна робота #6
1. Особливості національної культури у контексті відродження українського соціуму
Будь-які суспільні чинники відображаються у системі цінностей і норм. Відповідно суспільні реформи повинні мати необхідну соціокультурну передумову — цінності й норми, які регулювали б життя більшості людей. Однак сучасні реформи в соціально-політичній, економічній сферах відбуваються за відсутності адекватної системи цінностей, норм, моделей соціальної діяльності. За таких умов тривалий час функціонуватимуть застарілі соціокультурні інститути, цінності й норми.
З огляду на це необхідно співвідносити мету й характер реформ з реальними умовами та орієнтаціями людей, враховувати особливості культури соціуму, окремих верств і груп. В іншому разі культурну політику спіткає крах, а культуру — загальна криза:
— втрата культурою своєї основної — людинотворчої функції;
— поглиблення суперечностей між продуцентом духовних цінностей та їх користувачем, відчуження від культури широких верств населення, змушених користуватися низькопробними культурними зв'язками;
— зростання шовіністичних настроїв, піднесення цінностей національної культури над цінностями культур інших етносів;
— переорієнтація зусиль зі сфери продукування культурних цінностей у сферу поширення та використання їх;
— припинення розвитку нових стилів і напрямів у художній творчості, мистецтві, архітектурі, поява маси еклектичних культурних зразків, зниження художнього смаку, здатності творити «за законами краси»;
— зростання ірраціоналізму, мессіанських та містичних настроїв, поширення антиінтелектуалізму, ганьбливого ставлення до творців духовних цінностей;
— поширення масової культури, активізація субкультур, різноманітних сленгів, допуск ненормативної лексики на сторінки друкованих видань, у засоби масової інформації;
— перетворення процесу освіти та виховання на процес трансформації, передачі знань;
— зниження регулятивної функції моралі, утвердження імморалізму як принципу буття;
— втрата культурою здатності до саморозвитку, виникнення потреби в інокультурних зразках;
— десакралізація базових цінностей культури, формування «ціннісного вакууму»;
— зміна способу входження сучасної людини в актуальну культуру в умовах НТР. Сьогодні люди можуть набути будь-яких знань, не маючи необхідності щось вивчати, не стимулюючи до роботи мозок і душу.
Особливості культурної ситуації в Україні визначають такі субкультурні підсистеми: висока інтелігентська субкультура, яка розвиває традиції елітарної культури; радянська культура, заснована на патерналізмі; субкультура ліберальних цінностей, що охоплює частину молоді, підприємців, інтелігенції; комплекс маргінальних субкультур нижчого класу, яким властивий переважно тоталітарний підхід до особистості. Внаслідок деградації системи радянських культурних цінностей утворюється соціокультурна ніша, за заповнення якої борються західна і маргінальна субкультури. Але найглибше криза культури виявляється у кризі особистості.
Отже, на початку XXI ст. істотно змінюється розуміння та роль культури в суспільстві. Значно свідомішим є використання науки, освіти, технічної, фізичної, духовної, моральної культури в організації та нормалізації трудової та суспільної діяльності людей.
Розширилося використання етнокультурного чинника у формуванні нових суспільних відносин. Суспільство XXI ст. визначатиметься не стільки товарами, як формуванням і поширенням високої культури, знань, освіченості, кваліфікації, обміну інформації. Оновлення знань, передусім соціальних, кваліфікації, навичок стане особливо важливим у житті кожної людини, передбачаючи розвиток її здібностей, активізуючи її науковий, культурний і моральний потенціали.
2. Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб, вироблення обов´язкових для всього суспільства рішень.
Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:
— за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, культурна, національна, військова тощо);
— за орієнтацією (внутрішня, зовнішня);
— за масштабами (міжнародна, світова, локальна, регіональна);
— за носіями й суб´єктами (політика держави, партії, руху, особи);
— за терміном дії, (коротко-, середньо-, довгострокова). Політика має складну структуру. Найчастіше виокремлюють у ній три головні елементи:
Неоднозначність побутових уявлень про політику пов´язана зі складністю й багатогранністю її виявів. Саме тому побутують різні наукові тлумачення, в яких політика постає як одна зі сфер життєдіяльності суспільства; система певних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, держав між собою і з владою; сукупність дій, заходів, установ, за допомогою яких узгоджуються інтереси різних верств населення; прагнення здобуття і використання державної влади, цілеспрямованого впливу на неї; участь у справах держави, у визначенні форм, завдань, змісту її діяльності; наміри, мета і способи дій правлячої еліти та її оточення; прояви хитрощів, обережності, таємничості, ухилянь, обачності.
Самостійна робота #7
1,Як самостійний науковий напрям соціологія економіки зародилася в США в середині 50-х років XX ст. Головна соціальна передумова її виникнення полягала в необхідності пошуку шляхів ефективного управління людьми в процесі виробництва в умовах розширення та поглиблення економічних зв'язків, загострення соціальних протиріч. Формування економічної соціології було підготовлене розвитком наукової думки. Перші теорії взаємодії економіки та суспільства постали ще до виникнення самої соціології. Однією з них була теорія економічного лібералізму А. Сміта. У своїх поглядах він базувався на уявленні про утилітаристську (практичну, корисну) природу людини, коли кожен товаровиробник переслідує свою вигоду та інтерес, а суспільство об'єднує зусилля та плани індивідів. Економічну систему А. Сміт уявляв як саморегулюючу систему, втручання в яку політиків приносить лише шкоду. Держава повинна бути гарантом свободи підприємницької діяльності, повної конкуренції і т.ін. Ідеї А. Сміта згодом були розвинуті у працях Д. Рікардо, головна з яких — «Основи політичної економії та оподаткування» (1817) — присвячена проблемам економічної діяльності людини. Йому належить вироблення теорій розподілу та відтворення, які мають за своєю природою соціальний характер. З погляду економічної соціології, заслуговує на увагу і праця англійського економіста Т. Мальтуса «Досвід про закон народонаселення» (1798), в якій досліджується взаємозалежність між виробництвом та динамікою народонаселення.
2.Особливості економічної та соціальної сфер суспільства
Економічна сфера є цілісною підсистемою (розглядаючи її відносно автономно від суспільства, ведуть мову про економічну систему) суспільства, що охоплює всі види виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для життєдіяльності людей. До неї належать державні, кооперативні, приватні, акціонерні та інші форми підприємств і власності, різні типи економічної діяльності (виробнича, фінансова, торгова тощо), а також різні типи економічних відносин між індивідами, спільнотами (колективами, об'єднаннями, регіонами, державами тощо). За словами видатного американського економіста П. Самуельсона, економічна система суспільства (він називає її економічною організацією) покликана вирішувати такі взаємозалежні проблеми:
— які товари, послуги і в якій кількості виробляти;
— як, хто, завдяки яким ресурсам і на основі яких технологій має їх виробляти;
— кому адресовані ці товари і послуги, як вони будуть розподілені в суспільстві між різними групами людей.
Соціальна сфера — це відносини і взаємодія індивідів, соціальних груп, спільнот, що мають різне соціально-економічне становище в суспільстві.
Вона характеризується різним відношенням до власності (підприємці та наймані працівники), до організації праці (керівники та підлеглі), до джерел доходів (прибуток, заробітна плата, гонорар, пенсія), різним рівнем доходів (багаті, бідні, злиденні).
На межі економічної та соціальної сфер внаслідок їх взаємодії виникають соціально-економічні процеси. Ядром і суб'єктом цих процесів є людина — особистість як елемент соціальних спільнот (професійних, демографічних, територіальних, етнічних та ін.), включена у систему економічних і соціальних відносин (діяльність щодо виробництва, розподілу, обміну матеріальних цінностей), а також міжгрупові соціальні взаємодії.
Усе це свідчить, що у сфері економіки взаємодіють не одномірні економічні індивіди, а соціально і психологічно багатогранні особистості, які поєднують у собі етнічні, політичні, культурні та інші аспекти, що виявляються у раціональній та ірраціональній поведінці. Процеси, які є ядром економічної системи, функціонують не тільки в економічній сфері, а й у багатьох інших підсистемах суспільства — політичній, соціо-культурній, соціальній, сімейно-побутовій. У цьому можна переконатися, аналізуючи вплив на економічну систему політичних, соціальних, культурних та інших факторів.
Самостійна робота #8
1. Соціально-трудові відносини - це комплекс взаємовідносин між їхніми сторонами - найманими працівниками, роботодавцями (суб'єктами) і органами сторін за участі держави (органів законодавчої та виконавчої влади) і місцевого самоврядування, що пов'язані з наймом, використанням, відтворенням робочої сили та спрямовані на забезпечення високого рівня і якості життя особистості, колективів та суспільства в цілому.
Соціально-трудові відносини охоплюють широке коло питань - від соціально-економічних аспектів майнових відносин до системи організаційно-економічних і правових інститутів, що пов'язані: з колективними та індивідуальними переговорами, укладенням договорів і угод, визначенням умов та розмірів оплати праці, залагодженням трудових конфліктів, участю найманих працівників в управлінні виробництвом тощо.
2,Основною умовою виникнення та функціонування соціально-трудових відносин у ринковій економіці є юридична незалежність сторін цих відносин.
Стиль — сукупність прийомів впливу керівника в його діяльності; манера поведінки відносно підлеглих, щоб зробити на них вплив з метою досягнення цілей організації.
Поняття стилю доцільно застосовувати насамперед стосовно особистості керівника. Причому індивідуальний стиль є особливою формою поєднання виробничої функції керівника з його функцією регулювання особистих взаємовідносин між членами підпорядкованого йому колективу. До суб’єктивних якостей керівника, які визначають стиль його керівництва, відносять інтелект, загальну культуру, рівень професійної майстерності, особливості характеру і темпераменту, моральні якості та ін.
Стиль керівництва залежно від ступеня делегування повноважень можна поділити на:
директивний (вказівний) — негайне виконання підлеглими вказівок керівника без прислухання до їхніх міркувань;
авторитарний — керівник сам вирішує, що і як необхідно зробити, домагаючись певної ініціативи від підлеглих;
демократичний — рішення приймаються після обговорення;
делегуючий (який наділяє повноваженням) — члени групи працюють практично самостійно. Вони забезпечують високу гнучкість у визначенні цілей і завдань, визначають шляхи і способи виконання завдань та вирішення
Методи управління — це засоби та прийоми впливу керівника на колектив для більш повного використання можливостей, які є для вирішення поставлених перед ним завдань. На колектив можна впливати двома основними способами: примусом та стимулюванням (мотивацією).
Самостійна робота #9
1. Суттєвою особливість сучасного етапу розвитку релігії є секуляризація, під якою розуміється процес витіснення релігійно-міфологічної картини світу науково-раціональним її поясненням, і тісно пов'язане з ним ослаблення впливу релігії на різні соціальні інститути - освіту, економіку, політику і т.п.
Цікаві міркування та факти щодо процесу секуляризації викладаються в книзі відомого англійського соціолога Б. Уїлсона. Симптоми занепаду релігії в сучасному світі він бачить у послабленні впливу релігійної моралі на поведінку людей, які значною мірою орієнтовані зараз на нові матеріальні цінності. Сучасний світ все більше перетворюється в раціонально конструйовану середовище, в якому мало місце залишається для дії божественних сил.
Однак у сучасній соціології існує й інша точка зору на процес секуляризації, яку відстоюють прихильники культурологічного та феноменологічного підходів - Т. Парсонс, П. Бергер, Т. Лукман та ін Вони вважають, що ослаблення ролі церкви в сучасному світі не свідчить про усунення релігії з життя людей. Вони вважають, що в сучасному суспільстві має місце не секуляризація, а «релігійна трансформація». Церковні релігії тепер поширюються головним чином серед периферійних елементів суспільства, але релігія не зникає, вона трансформується в нову соціальну форму, істотною рисою якої є індивідуальний вибір людиною системи релігійних значень.
2. Відносини з релігійними громадами, особами, які належать до різних конфесій, у нашій країні регулюють Конституція України (ст. 35. Право на свободу світогляду і віросповідання) і Закон України "Про свободу совісті та релігійних організацій" від 23 квітня 1991 року, який підтверджує, що ніхто не може встановити обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-який примус щодо визначення громадянином свого ставлення до релігії, участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігій. У Законі закріплюється рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви.
Завдяки вдосконаленню законодавства, адміністративним та організаційним заходам вдалося нормалізувати релігійну обстановку.
Незабаром після проголошення незалежності визріла криза в православ'ї України, яке функціонувало на платформі РПЦ. Собор православної церкви в Києві проголосив автокефальність (незалежність), визнав себе Українською православною церквою (УПЦ). Собор звернувся до Московського патріархату з проханням канонізувати її в такому статусі. Але Московський архієрейський собор категорично відхилив прохання українського собору, а Філарет, який на той час вже мав титул Блаженніший екзарх патріарший, за таку постановку питання піддався злісним нападкам. Тим самим Московський патріархат продовжив політику щодо православної церкви в Україні в старому руслі, в якому православ'я в Україні, її церква розглядалися вторинним явищем порівняно з РПЦ в Росії.
Самостійна робота #10
1.Конфліктологія - наука про закономірності зародження, виникнення, розвитку, дозволу та завершення конфліктів будь-якого рівня.
Рішення певного кола проблем, що викликали зародження конфлікту, може сприяти подоланню тих труднощів, які вже позначилися у зв'язку з визначенням сутності конфлікту, об'єкта і предмета конфліктології.
Нині в Україні вирізняють такі проблеми в галузі конфліктології:
• напрацювання категоріального та понятійного апарату з основ конфліктології, створення наукової бази, аби викладати конф-ліктологію у вищих навчальних закладах як одну з важливих та необхідних наук;
• інтеграція гуманітарного, медико-біологічного й технічного підходів у дослідженні конфліктів і пошуку індикаторів їхнього раннього виявлення з використанням сучасних системно-математичних методів, ЕОМ;
• підготовка фахівців для наукового та практичного дослідження проблем прогнозування, запобігання та розв'язання конфліктів, створення спецгруп практиків-конфлікте логів;
• вивчення та уміле запозичення кращого світового досвіду з конфліктології за допомогою організації та проведення міжнародних конференцій, симпозіумів, тренінгів і направлення фахівців до інших країн для ознайомлення з набутим досвідом за сприяння Міжнародного фонду "Відродження";
• організаційно-дослідна робота для створення підручників і методик для практичних порад щодо розв'язання та запобігання конфліктам.
2. В процесі свого розвитку конфлікт проходить декілька етапів. Ці етапи чи стадії не є обов’язковими , можливо, що деякі із них в ході конфлікту „проскакують”, по різному складається тривалість кожної стадії (етапу), проте послідовність їх в будь-якому конфлікті буде однаковою. Таким чином, динаміка конфлікту – процес його зміни. Отже у конфлікті розрізняють такі 6 стадій:
– передконфліктна ситуація (латентний період);
– інцидент;
– ескалація;
– кульмінація;
– завершення конфлікту;
– постконфліктна ситуація.