Владайське повстання (Радомирський бунт).

Перша світова війна привела країну до гострої політичної та економічної кризи. Масового характеру набрали виступи проти продовження війни ("жіночі бунти"). Цар Фердинанд заміною уряду в червні 1918 р. намагався виправити становище, але марно.

У вересні 1918 р. війська Антанти прорвали фронт болгарської армії в районі Доброполе. У її відступаючих частинах почалися стихійні виступи проти армійського командування та уряду. Солдати захопили Головну квартиру болгарської армії (генеральний штаб) і рушили на Софію. Повстанці підійшли до столиці та в ультимативній формі зажадали здати Софію. Скориставшись нерішучістю повсталих, уряд стягнув віддані частини, 29 вересня уклав перемир’я з Антантою і з допомогою німецьких військ завдав поразки повсталим у битві під Владайськом.

Повстання та перемир’я з Антантою змусили царя Фердинанда зректися престолу на користь його сина Бориса ІІІ.

Попри придушення повстання, становище в країні залишалося складним. Щоб якось збити хвилю народного невдоволення, цар пішов на деякі поступки: було введено 8-годинний робочий день, оплачувану відпустку, скасовано податок на прибутки в умовах воєнного часу і т. ін.

Війна дорого обійшлася країні. Загинула п`ята частина чоловічого населення віком від 20 до 50 років. Загальні втрати складали: 155 тис. загиблих, 400 тис. поранених на фронтах і 150 тис. померлих від тифу, холери, грипу цівільного населення. Країна втратила третину національного багатства.

2.2 Політика уряду А.Стамболійського

Після Першої світової війни політичне життя країни було надзвичайно бурхливим, незважаючи на те, що болгарське суспільство з країн Східної Європи було досить прогресивним, відкритим і найдемократичнішим. Болгарська еліта формувалась переважно з числа селян і ремісників. За своїми поглядами представники болгарської еліти були технократами. Система соціального захисту і страхування була найпередовішою на Балканах і охоплювала всі верстви суспільства. Додатковою гарантією соціальної стабільності було те, що селяни і частина мешканців міст були забезпечені землею, яка знаходилась у їх власності.

Стамболійський, будучи сильним ідеологом і людиною емоційною, вміючи використовувати демагогію (блискучий оратор і полеміст), став унікальним лідером аграріїв серед країн Східної Європи. У міжнародних відносинах він закликав до створення болгарсько-югославського союзу. Також він не заперечував проти відокремлення Македонії, вважаючи це кроком до перебудови всіх відносин на Балканах. Для реалізації своїх планів Стамболійський використовував будь які засоби: пускав у хід напіввійськову Оранжеву Гвардію Землеробського союзу, підтасовував результати виборів, нищив лідерів опозиції тощо.

У 1920 р. в Болгарії було запроваджено загальну трудову повинність. За цим законом кожен чоловік віком від 20 до 40 років мусив протягом 8 місяців виконувати фізичну роботу на користь держави і ще 21 день на рік працювати в своєму окрузі. Ця система мала позитивні наслідки для країни. Для будівництва загальнонаціональних об`єктів (доріг, залізниць, мостів, каналів тощо) залучалась додаткова робоча сила. До того ж таким чином Болгарія обходила заборону на загальну військові повинність. Молоді чоловіки під час трудової повинності проходили і початкову військову підготовку. Наступні болгарькі уряди зберегли цю систему.

У 1921 р. був прийнятий закон про максимум землеволодіння (встановлювався в розмірі 30 га + по 4 га на кожного члена сім`ї, в якій було більше 4 осіб). Цей закон мав забезпечити відносно рівний розподіл землі між селянами. Така рівність відповідала селянській ідеології Стамболійського.

У листопаді 1919 р. Болгарія підписала Нейїський мирний договір, згідно з яким вона втрачала 1/10 території. Скорочувалася чисельність збройних сил, ліквідовувалася загальна військова повинність.

У зовнішній політиці уряд не спромігся пом’якшити умови Нейїського договору, а це підривало його авторитет.

Наприкінці 1920 р. почався процес консолідації опозиційних сил, які намагалися скинути уряд. Починаючи з 1922 р. реформи і експерименти починають давати збої. Росте число невдоволених, особливо мешканців міст. Улітку 1922 р. праві та центриські партії утворили Демократичну злагоду. Ці сили спиралися на підтримку царя, який був майстром політичних інтриг. В опозицію стала і БКП ("тісняки"), що вважала Стамболійського «болгарським Керенським».

Скориставшися сприятливими умовами, проти ночі з 8 на 9 червня 1923 р. "Народна змова" і Військова ліга вчинили переворот. Уряд Стамболійського було заарештовано, а його самого жорстоко вбито. Владу захопив уряд, що його очолив лідер "Народної змови" професор економіст Александер Цанков. До уряду Цанкова ввійшли представники майже всіх правих і центриських партій. Новий уряд влаштував справжне полювання на лідерів селянської і комуністичної партій. Загинуло близько 3 тис. чол. За це Цанков зажив собі недоброї слави.

2.3. Комуністичне повстання 1923 р.

Лідери Комінтерну оцінили становище в Болгарії як сприятливе для проведення повстання і встановлення радянської влади. Болгарія повинна була стати плацдармом для поширення світової революції. БКП, об’єднавшися з лівим крилом БЗНС, почала підготовку до збройного повстання, призначеного на 22-23 вересня 1923 р. Було створено військово-революційний комітет на чолі з Г.Димитровим‚ В.Коларовим і Г.Геновим. Перші збройні виступи почалися вже 13 вересня і тривали до 27 вересня 1923 р. Спроба комуністів перейти до терорестичних методів боротьби тільки посилило репресії проти них .

3.4. Болгарія в міжвоєнний період

У січні 1926 р. сталася зміна уряду. Його очолив Андрей Ляпчев, представник Демократичної злагоди. Новий уряд пом’якшив репресії, оголосив амністію. Було дозволено діяльність політичних партій і організацій. Цанком став в опозицію до нового уряду (він критикував його за м`якість), а в 30-40-і роки став відвертим фашистом з обмеженою кількістю прихильників.

Економічна криза охопила Болгарію в 1928 і тривала до 1934 рр. захопивши всі галузі болгарської економіки. Кількість безробітних сягнула 200 тис. Різко погіршилося матеріальне становище населення. На початок 1934 р. національний доход країни складав 61,4% проти 1929 р. (хоча порівняно з сусідніми державами глибина падіння виробництва була значно меншою).

Криза привела до перегрупування політичних сил і посилення боротьби за владу. Після виборів 1931 р. Демократична злагода втратила владу. Урядову коаліцію утворили демократичні партії і БЗНС. Уряд очолив Александер Малинов, який через деякий час передав владу своєму колезі Ніколі Мушанову. Цанков утворив фашистський Народний соціальний рух (НСР), який орієнтувався на Італію та Німеччину.

У травні 1934 р. виникла урядова криза, з якої вирішили скористатися НСР і "Звено" і які 19 травня 1934 р. здійснили державний переворот. На чолі уряду став Кімон Георгієв. Переворот був ретельно підготовлений, бездоганно виконаниий, але заколотники не мали чіткої подальшої мети. Їх прагнення «відродження» країни шляхом «очищення» і «раціоналізації» всіх інституцій і життєвого укладу, були не зрозумілі для народу. Відповідно уряд Георгієва не мав соціальної опори. Цим скористався цар Борис ІІІ, який був хитрим і спритним політиком. Своєю поведінкою він вдавав, що політика його не цікавить; єдиним предметом його захоплення є паровози, яких він колекціонував. Цар поступово усунув молодих і недосвідчених політиків, відкинув їх соціально-економічні починання, проте залишив їх авторитарні методи управління. У країні було скасовано конституцію, розпущено Народні збори, заборонено партії та профспілки.

У період 1934-1939 рр. болгарська економіка зазнала найбільшого у повоєнні роки піднесення, особливо сільське господарство. Це було зумовлено переходом на виробництво високоприбуткових технічних культур (волокнистих, олійних, садових). Також був взятий курс н розвиток легкої промисловості, яка б доповнювала сільське господарство. Така політика дала ріст промислового виробництва за період 1935-1939 рр. 64,1%.

У зовнішній політиці цар пішов на зближення з Німеччиною. За її підтримки Болгарія домоглася скасування статей Неїського договору (Солонінська угода 1938 р.). У 1940 р. Румунія повернула Болгарії Південну Добруджу (основну житницю країни, де вироблялось 20% сільгоспродукції країни). Але за це Болгарія розплатилася втупом у Другу світову війну на боці Німеччини. Щоправда, вона категорично відмовилася взяти участь у війні проти СРСР, обмежившись окупацією Македонії та Фракії (захоплені в Югославії та Греції в 1941 р.).

3. Югославія

3.1. Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців

Перша світова війна призвела до краху Австро-Угорщини й відіграла вирішальну роль в об'єднанні південних слов'ян у спільній державі.

За світової війни відбулося згуртування політичних центрів південнослов'янських народів. Найвпливовішими з них були комітети, засновані у Римі, Женеві й, особливо, у Лондоні - Південнослов'янський комітет (1915) під орудою лідера хорватських націоналістів Анте Трумбича. У липні 1917 р. на грецькому острові Корфу, де тоді перебував сербський уряд, відбулася важлива зустріч між А. Трумбичем та сербським прем'єр-міністром Ніколою Пашичем.

У спільній декларації («Корфська декларація») за підсумками переговорів зазначалося, що укладений пакт передбачає об'єднання сербів, хорватів, словенців і чорногорців у єдиному королівстві під зверхністю сербської династії Карагеоргієвичів. Наріжним каменем об'єднання проголошувалося дотримання федеративно-конституційних засад - кожна із земель, що мали увійти до королівства, зберігатиме свою автономію. «Корфська декларація» стала базовим документом утворення сербсько-хорватсько-словенської держави.

6 жовтня 1918 р. було скликано Народне віче словенців, сербів і хорватів у Загребі, яке 29 жовтня урочисто проголосило об'єднання цих народів у єдину державу. Тим часом Народна скупщина Чорногорії у місті Подгориця проголосила об'єднання Чорногорії з Сербією під егідою Карагеоргієвичів. На порядок денний постало питання про злиття в одне державне утворення Королівства Сербії й Чорногорії та сербсько-словено-хорватської держави. У результаті переговорів між ними 1 грудня 1918 р. було проголошено Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС). Правлячою династією визнавалися Карагеоргієвичі.

Кордони новоутвореного королівства (з 1929 р. воно перебрало назву Югославія) було визнано Сен-Жерменським (з Австрією), Тріанонським (з Угорщиною), Рапалльським (з Італією) та Нейїським (з Болгарією) договорами. Але оскільки таємний Лондонський договір 1915 р. передбачав, що Хорватія й Чорногорія по війні будуть незалежними державами, а дійсно сталося інакше, то виникли серйозні суперечності між Італією та Югославією з питання про приналежність порту Ф'юме (Рієка) у Карінтії. Масла у вогонь додала й Антанта, яка одночасно пообіцяла ці землі обом сторонам, що мало не призвело до італо-югославської війни.

Внаслідок переговорів між делегацією Народного віча та урядом Сербії 1 грудня 1918 р. було підписано угоду про створення єдиної південнослов’янської держави — Королівства сербів, хорватів і словенців (Королівства СХС). До його складу згодом увійшла Чорногорія.

Перша світова війна дорого коштувала південнослов`янським народам. Загальні втрати складали 1,9 млн. чол. загиблих і померлих. Втрати сербської армії складали 369815 вбитих і поранених з 705343 мобілізованих; Чорногорії – 63 тис., що складало 25% її довоєнного населення.

3.2 Видовданська конституція

Королівство СХС конституювалось як парламентарна монархія. 28 червня 1921 р., в день святого Вида (Видовдан) — день пам’яті битви на Косовому полі, Установча скупщина прийняла конституцію. Королю надавалися значні права, в тому числі право разом із скупщиною (парламентом) здійснювати законодавчу владу. Він був головнокомандувачем збройних сил, призначав прем’єр-міністра, міг увести в країні надзвичайний стан, зупинити дію конституції. Король був непідзвітним ні перед скупщиною, ні перед народом. Верховний законодавчий орган країни — Народна скупщина складалася з однієї палати та обиралася на чотири роки. Всупереч поділові на національні області, що склався історично, держава була розділена на 33 жупанії (губернаторства), очолювані великим жупаном, який призначався королем і мав повноваження припиняти рішення виборних органів самоврядування.

Отже, було закріплено унітарний устрій Королівства СХС. Домінуюче становище у країні здобула сербська еліта, яка зайняла майже всі адміністративні посади в країні.

3.3 Національна проблема

Національне питання в країні стало неминучим і логічним результатом переважання сербів. У державу, що мала територію майже 249 тис. кв. км і населення в майже 15 млн чол.

Хоча слов'янське населення спілкувалося подібними діалектами, але у цілому Югославія справляла враження складного і суперечливого конгломерату націй з культурними та матеріальними набутками,релігійними переконаннями, що різнилися.

Урешті-решт, південно-східні райони країни були складовою східної цивілізації, заснованої на православ'ї, а західні - відповідно, католицької західної.

Провідні, порівняно з іншими народами Югославії, позиції з волі короля Александра належали сербам, які становили лише 39 % населення. Найактивніше протидіяла сербізації Хорватія, де Хорватська селянська партія (ХСП), керована С. Радичем, вимагала визнання Хорватської республіки незалежною державою у складі Югославії. Переслідування С. Радича та його прихильників спричинили хвилю протестів проти національної політики уряду і відставки уряду Пашича. Неспокійною була ситуація й у населеному переважно етнічними албанцями Косово та у здебільшого католицькій Словенії.

6 січня 1929 р. Александр опублікував маніфест, згідно з яким у країні ліквідовувалася парламентська монархія, скасовувалася Видовданська конституція, розпускалися Народна скупщина і всі партії та організації, які проводили антидержавну політику. Король перебрав на себе всю повноту влади. У жовтні 1929 р. держава дістала назву Королівство Югославія.

У 1930 р. Югославію охопила економічна криза. Промислове виробництво скоротилося наполовину, а ціни на сільськогосподарську продукцію — вдвічі. Крім того‚ загострилися національні, соціальні та ін. протиріччя у суспільстві. Боротьба за права хорватів, мусульман, словенців набула інтернаціонального характеру. Хорватські усташі (націоналісти) на чолі з Анте Павеличем, яких підтримувала Італія, а згодом і Німеччина, почали вдаватися до терористичних актів.

Хоча слов'янське населення спілкувалося подібними діалектами, але у цілому Югославія справляла враження складного і суперечливого конгломерату націй з культурними та матеріальними набутками, релігійними переконаннями, що різнилися.

Урешті-решт, південно-східні райони країни були складовою східної цивілізації, заснованої на православ'ї, а західні - відповідно, католицької західної.

Провідні, порівняно з іншими народами Югославії, позиції з волі короля Александра належали сербам, які становили лише 39 % населення. Найактивніше протидіяла сербізації Хорватія, де Хорватська селянська партія (ХСП), керована С. Радичем, вимагала визнання Хорватської республіки незалежною державою у складі Югославії. Переслідування С. Радича та його прихильників спричинили хвилю протестів проти національної політики уряду і відставки уряду Пашича. Неспокійною була ситуація й у населеному переважно етнічними албанцями Косово та у здебільшого католицькій Словенії.

3. 4 Державні перевороти 1929 та 1941 рр.

За умов посилення внутрішніх негараздів (часті урядові кризи, активізація великосербських терористичних груп, антисербські виступи у Хорватії та Словенії, парламентська криза, що виявилася у виході з Народної скупщини селянсько-демократичної коаліції) король Александр зважився на рішучі дії. 6 січня 1929 р. він розпустив Народну скупщину, скасував конституцію й оголосив про зосередження у своїх руках усієї повноти влади. Формування уряду Александр доручив популярному серед офіцерства керівнику організації «Біла рука» генералу Петару Живковичу.

Із жовтня 1929 р. країна офіційно стала називатися Югославією, а етнічні назви областей було замінено новими, пов'язаними з назвами річок. Александр ще більше ускладнив національну напругу в королівстві, перекроївши у черговий раз кордони адміністративних одиниць, причому так, що відтепер у кожній з 9-ти провінцій більшість виборців становили серби. Для придушення опозиційних виступів було створено Державний суд захисту держави.

У 1931 р. Александр ініціював прийняття нової югославської конституції, яка практично залишала обабіч парламентського життя ті політичні партії, які заперечували унітарний велико-сербський характер держави, а самі вибори до двопалатного парламенту відтепер були відкритими.

На міжнародній арені Александр орієнтувався на Францію, у планах якої щодо створення альянсу між СРСР, Польщею, Чехо-Словаччиною, Францією й Румунією Югославії відводилося важливе місце. 25 червня 1934 р. у Белграді Л. Варту під час зустрічі з королем порушив проблему врегулювання югославсько-італійських відносин, без чого не могло відбутися стабілізації у Середземному морі.

Візит-відповідь Александра до Франції розпочався 9 жовтня 1934 р. Але того дня 37-річний македонський професійний терорист Величко Георгієв застрелив короля і поранив Л. Варту й генерала Жоржа на марсельській набережній. Французький міністр невдовзі помер у лікарні. Терориста ж було затоптано натовпом, що зібрався привітати югославського короля.

Новим королем Югославії було проголошено старшого з трьох малолітніх синів Александра - 11-річного Петра, а до досягнення ним повноліття його регентом було призначено двоюрідного брата загиблого короля, принца Павла.

У період регентства уряду М. Стояновича вдалося суттєво поліпшити економічну і до певної міри стабілізувати політичну ситуацію в країні. У галузі зовнішньої політики спостерігалися кроки, спрямовані на зближення з Німеччиною та Італією.

Уряд на чолі з Д.Симовичем

Така зовнішньополітична лінія багатьма політичними силами Югославії розцінювалась як хибна, що призвело до відставки у лютому 1939 р. прем'єра та його уряду й приведення до присяги уряду Д. Цветковича. 25 березня 1941 р. він підписав угоду про приєднання Югославії до Троїстого пакту, що стало поштовхом до державного перевороту. Його здійснили прихильники зовнішньополітичної орієнтації країни на західні демократії та СРСР на чолі з генералом Симовичем.

У відповідь на підписання 5 квітня 1941 р. пакту про ненапад з СРСР наступного дня Німеччина вчинила агресію проти Югославії. Молодий король Петр II Карагеоргієвич, який, не чекаючи настання повноліття, узяв на себе відповідальність за долю країни, змушений був 15 квітня емігрувати спочатку до Греції, а потім до Єгипту. Згодом він перебрався до Лондона. 17 квітня Югославію було окуповано нацистськими військами.

Тема 20. Японія, Китай, Індія у міжвоєнний період.

План

1. Японія у міжвоєнний період

2. Китай у міжвоєнний період

3. Індія у міжвоєнний період

Розповідь вчителя

Японія

1. 1 Наслідки Першої світової війни для Японії.

Оголошуючи у серпні 1914 р. війну Німеччині, Японська імперія плекала плани розширення зони свого впливу в Китаї. На другому році війни Японія пред'явила Китаю так звану «21 вимогу», задоволення яких фактично перетворили б цю країну у вотчину Японії. Власне, щодо Китаю й Тихого океану, то тут японці частково досягли мети.

За давньою японською традицією, колону солдатів, що відправлялися на війну, очолював вояк, який ніс на плечі списану ієрогліфами двометрову збільшену копію «самодзі» - круглої лопатки, якою в японській сім'ї розкладають рис у тарілки. Такими лопатами японські генерали сподівалися «черпати» багаті трофеї на полях битв Першої світової війни. По війні їх спіткало гірке розчарування - Вашингтонська мирна конференція 1921-1922 рр. проголосила політику «відчинених дверей» - рівних можливостей для всіх країн - у Китаї. І хоча у Вашингтоні Японії було надано право мати на Тихому океані третій за потужністю (після США й Великої Британії) військово-морський флот водотоннажністю 315 тис. т, вона вважала себе несправедливо обійденою західними державами, насамперед Сполученими Штатами.

Економічна нестабільність у повоєнній Японії призвела до соціальних заворушень, одним з найбільших із яких були «рисові бунти» 1918 р., коли близько 10 млн чоловік протестували проти спекулятивних цін на рис - головний продукт харчування японців.

Хірохіто - регент, а з 1926 р. - імператор Японії, після поїздки в 1921 р. до Європи вбачав свою роль у політичному житті країни як конституційного монарха на кшталт Великої Британії, Бельгії, Голландії та Італії. Він прагнув не втручатися надто активно у відносини армійської верхівки з парламентом, балансуючи між цими двома силами.

Головний тягар труднощів, пов'язаний з повоєнним періодом, ліг на плечі уряду прем'єр-міністра Такаші Хари (1856-1921). Найперше, він поставив собі за мету позбавити впливу олігархів, які надмірно посилились в епоху «реставрації Мейдзі», і зміцнити роль політичних партій у суспільному житті. Т. Хара виявився неперевершеним майстром партійного будівництва й знавцем бюрократичного партійного механізму, зумів заручитися заступництвом впливових японських бізнесменів. Незважаючи на несприятливі внутрішні й зовнішні чинники, Т. Харі вдалося стабілізувати економіку, демократизувати суспільство, забезпечити розквіт інтелектуального й мистецького життя.

1.2 Мілітаризація країни.

Мілітаристські настрої як не можна краще для їх провідників накладалися на прояви в Японії світової економічної кризи, яка до того ж охопила фінансову систему країни ще в 1927 р. До нестатків і злиднів більшості населення, особливо сільського, долучився небачений раніше крах банків, що порушив нормальну діяльність всієї економіки.

Тепер же, переконували вони співгромадян, в умовах нав'язування Японії «несправедливих» договорів потрібно було накопичувати військові сили для «відновлення справедливості» і ввести в оману західну дипломатію щодо дійсних намірів Японії на міжнародній арені.

У 1928 р. майже одночасно з прийняттям «Закону про загальні вибори», за яким кількість виборців зросла з понад З млн чоловік до 12,5 млн, було прийнято «Закон про охорону громадського порядку», яким було передбачено до десяти років тюремного ув'язнення за «антимонархічні» та «антидержавні» дії. Насправді ж під ці формулювання можна було підвести під будь-які вияви невдоволення офіційною урядовою політикою.

Японські солдати вивчають бронеавтомобіль

Ідеологічним прикриттям нагнітання мілітаристських настроїв слугувала ідея про нібито божественне походження Японії. У школах дітям розповідали, що їхня батьківщина - священна земля, якою безперервно управляють нащадки міфічного імператора Дзімми. У центрі шкільної карти «Сусіди Японії» було позначено японську столицю Токіо, а довкола неї було проведено п'ять кіл, що означали етапи експансії Японії. Перше коло охоплювало власне Японію, друге - тихоокеанські острови, Корею, Маньчжурію і частину Монголії, третє - Північний Китай і частину російського Сибіру, четверте - решту Китаю, Індокитай, Борнео й Гавайські острови, п'яте - західне узбережжя США й Канади, Австралію.

Політика уряду представника партії Мінсейто Осаші Хамаґучі (1929-1931) не відрізнялася оригінальними заходами, спрямованими на виведення економіки з кризи, а в основному полягала у закликах заощаджувати, вести аскетичний спосіб життя тощо. Урешті-решт прем'єр виявився нездатним справитися з проблемами внутрішнього життя країни. О. Хамаґучі потрапив під шквал критики за безпорадне борсання в трясовині проблем і загинув у результаті терористичного акту правих бойовиків.

Спекулювання на соціальних проблемах, звернення до самурайського минулого й терор стали невід'ємною складовою дій мілітаристів. У 1932 р. група молодих офіцерів вчинила заколот з метою насадження у країні військової диктатури. Спроба виявилася невдалою, але вона сприяла збільшенню фінансової допомоги мілітаристам з боку крупного японського бізнесу, насамперед пов'язаного з виробництвом зброї. Особливо велику прихильність виявляли до них керівники дзайбацу - потужних трестів і концернів, котрі контролювали такі ключові сектори економіки, як важка промисловість, транспорт, торгівля, фінанси. Об'єднання «Міцуї», «Міцубісі», «Ніссан», розраховуючи на прибутки від майбутніх колоніальних загарбань, не шкодували коштів на підтримку зусиль мілітаристських націоналістичних організацій і груп.

Міст Морко Поло, збройний інцидент на якому став приводом до японо-китайської війни 1937-1945 рр.

Мілітаризація в 30-х рр. політичного клімату досягла кульмінації в 1936 р. під час так званого інциденту 26 березня. Цього дня група молодих офіцерів здійснила спробу знищити у повному складі урядовий кабінет і захопити владу в країні. Заколот було придушено, але відтепер у Японії постав могутній блок цивільної влади з вищим армійським командуванням. Це були люди, які мали підтримку бізнесових кіл, впливових засобів масової інформації, чиновників. Вони готували націю до експансії в Азію і до тотальної (загальної) війни проти Заходу, свідченням чому став вихід Японії з Ліги Націй та агресивні акції на міжнародній арені.

Під час заколоту „молодих офіцерів” (26 лютого 1936 р.)

1.3 Демократичний рух.

Природно, що у країнах з тоталітарним чи авторитарним устроєм демократичні сили змушені діяти у вкрай складних умовах. У подібній ситуації перебували й демократично орієнтовані люди в міжвоєнній Японії. Коли офіційна пропаганда з усіх сил намагалася прищепити нації войовничий дух, коли слова «самурай» і «патріот» вживалися як синоніми, потрібно було мати велику громадянську мужність, щоб протистояти цьому. Особливість Японії, як, власне, й Німеччини та Італії, полягала в тому, що тут до демократичного табору належали всі, хто виступав проти диктатури мілітаристів усередині країни й проти агресивної зовнішньої політики на міжнародній арені. Демократичний рух у Японії потерпав від того, що його учасники були розрізненими й не мали загальнонаціональних центрів. Ліві організації й групи, як, наприклад, «Танемаку хіто» («Сіяч») на чолі з Омі Комакі чи створена в липні 1922 р. Комуністична партія Японії (КПЯ), через свою малочисельність та захоплення теорією на шкоду конкретним діям не справляли вирішального впливу на політику японського уряду та громадську думку. Упродовж 20-30-х рр. партійні активісти КПЯ неодноразово переслідувались владою; не додавала партії авторитету й безперервна боротьба між різними фракціями в ній Ті в Японії, хто передбачав загрозливі для нації наслідки мілітаризації країни, намагалися протидіяти скочуванню її до війни. Так, у листопаді 1930 р. противники мілітаризації поширили серед японських військових воєнних моряків у Шанхайському порту антивоєнні листівки. Того ж року постало «Товариство противників японо-китайської війни».

Японські війська вступають до Шанхаю (1937 р.)

Документи, матеріали

Закон про вибори депутатів до нижньої палати парламенту. 29 березня 1925 р.

(Витяг)

Стаття 5. Правом обирати користуються чоловіки — піддані імперії з 25-річного віку.

Право бути обраним мають чоловіки — піддані імперії з 30 річноого віку.

Стаття 6. Перелічені далі особи не мають активних і пасивних виборчих прав:

1. Особи, визнані нездатними або майже нездатними розпоряджатися власністю.

2. Виборчих прав позбавляються банкроти, які не ліквідували своїх боргів.

3. Особи, які отримують через бідність приватну чи громадську допомогу.

4. Особи, які не мають певного місця проживання.

5. Особи, засуджені до 6 років каторжних робіт або 6 та більше років ув’язнення.

Стаття 12. … Виборці, які не мають основної умови — цензу осідлості … не можуть бути зареєстровані у списку виборців.

Стаття 68. Необхідно, щоб особа, яка висуває свою кандидатуру або кандидатуру іншої особи, внесла 2000 єн за кожного кандидата або цінні державні папери тієї ж вартості.

Стаття 69. Обраними вважаються особи, які отримали найбільшу кількість дійсних голосів.

Стаття 78. Строк повноважень депутатів — 4 роки починаючи від дня загальних виборів.

Стаття 124. Особи, які збирають юрби народу з питань виборів або демонструють загони, або використовують вогні й смолоскипи, або калатають у дзвони та б’ють у барабани, або застосовують прапори чи інші види значків, або здійснюють інші надихаючі дії та, отримавши заборону поліцейського чину, не підкоряться його наказові, підлягають тюремному ув’язненню терміном на 6 місяців або штрафові до 300 єн.

Запитання до документа

1. Яким чином закон обмежував демократичні перетворення в країні?

2. У чому ви вбачаєте позитивні та негативні аспекти закону про вибори?

Американський журналіст, який знаходився в Японії, про існуючий режим у країні

Що більше я знайомлюся зі становищем, то більше розумію, що для завоювання світу японські мілітаристи та ультранаціоналісти намагаються перетворити Японію в тоталітарну державу такого ж типу, яку побудував Гітлер у Німеччині… У країні вживаються ті самі заходи проти лібералізму й демократії, проти капіталізму, матеріалізму та індивідуалізму, які, кажучи словами Гітлера, становили сукупність "небезпечні думки" і подавались японському народові як шкідливий вплив Заходу.

Запитання до документа

1. Про які процеси свідчать наведені в документі факти?

2. Що було спільне і відмінне у режимах, встановлених у Німеччині та Японії?

Китай

2.1 «Рух 4-го травня».

Включення на початку XX ст. Китаю в загальносвітовий політичний, економічний і культурний процес неминуче зумовило повалення маньчжурської династії Цін. У результаті Уханської (Сінхайської) революції 1911-1912 рр. семирічного імператора Пу І було позбавлено влади, а країну проголошено республікою.

Національна народна партія (Гоміндан), очолювана тимчасовим президентом Сунь Ятсеном не втримала влади і та номінально перейшла до головнокомандувача китайської армії Юань Шікая. Придушивши повстання прихильників Сунь Ятсена, Юань Шікай став президентом країни і в 1914 р. розпустив парламент. Після смерті в 1916 р. Юань Шікая, Сунь Ятсен відновив свої політичні позиції й спрямував зусилля на відновлення втраченої єдності республіканського руху.

Перша світова війна, що тоді палала у світі, безпосередньо не втягла у свій вир Китай, проте наклала на нього відбиток. Центральна влада в республіці була досить слабкою, натомість на місцевому рівні усім заправляли тамтешні воєначальники.

Подією, яка спричинила нову потужну хвилю національного руху в Китаї, стало рішення Паризької мирної конференції про передачу колишньої німецької орендної території - півострова Шаньдун під управління Японії. 4 травня 1919 р. пекінські студенти вийшли на демонстрацію під гаслами збереження Шаньдуня за Китаєм, звільнення із займаних посад про японських чиновників, бойкоту японських товарів.

Виступ, який за датою початку отримав назву «Рух 4-го травня», тривав понад два місяці. Поліція неодноразово розганяла демонстрантів, лави яких поповнили учні, ремісники, робітники, дрібні й середні підприємці, китайська інтелігенція. Організаторів та активістів було заарештовано, але це лише згуртувало учасників акції протесту. Урешті-решт, китайська делегація в Парижі відмовилась підписати Версальський договір, заарештованих студентів було випущено на волю, а скомпрометованих чиновників звільнено.

«Рух 4-го травня» також пожвавив партійне життя в Китаї. Сунь Ятсен перебудував Гоміндан за ленінськими рецептами створення централізованої організації з жорсткою дисципліною, отримавши у цій справі підтримку з боку Комуністичного Інтернаціоналу. Лідер Гоміндану прихильно поставився до створення в 1921 р. Комуністичної партії Китаю (КПК), вбачаючи в ній політичного союзника. Союз китайських комуністіві соціал-демократичного Гоміндану відіграв важливу роль в об'єднанні патріотичних сил Китаю довкола ідеї національного суверенітету. На початку 1924 р. відбулося об'єднання комуністів і гомінданівців у єдиний фронт боротьби за об'єднання країни і звільнення її від японського впливу. У липні 1925 р. в м. Гуанчжоу постав Національний уряд Китаю, а головнокомандувачем НРА було призначено Чан Кайші.

2.2 Революційні події 1925 - 1927 рр.

Ще за життя Сунь Ятсена на провідні ролі в Гоміндані висунувся Чан Кайші. Саме йому китайський лідер доручив очолити делегацію Гоміндану, що у вересні-листопаді 1923 р. відвідала Радянський Союз. З огляду на те, що В. Ленін на той час уже був смертельно хворим, китайських посланців приймали Л. Троцький, М. Калінін та інші поважні радянські посадовці. Найбільше при відвіданні Москви, Петрограда й Кронштадта китайців цікавили питання організації Червоної армії.

Початок сходження Чан Кайші на верхівку влади і слави був вражаючим. Коли наприкінці травня 1925 р. поліція розстріляла мирну демонстрацію в Шанхаї, Національний уряд розпочав збройну боротьбу за об'єднання країни. Значну роль у вишколі НРА відіграли радянські військові радники в Китаї. Зокрема, майбутній радянський маршал Василь Блюхер узяв участь у розробці оперативного військового плану Північного походу НРА 1926-1928 рр.

Чисельність НРА стрімко зростала (у 1928 р. вона становила 600 тис), але її бойовий дух залишався невисоким. Більшість особового складу над усе дбала про власну вигоду; процвітали корупція та прагнення до наживи, армія мала дуже слабке управління.

Чан Кайши

Попри все, в очах китайців Чан Кайші був героєм, йому приписувалася виняткова особиста роль в успіхові Північного походу. Незадовго до цього перевороту Й. Сталін надіслав Чан Кайші своє фото з дарчим надписом, про що потім волів ніколи не згадувати.

„Великий похід” комуністичної армії

2.3 Протиборство між Гомінданом і комуністами.

Після успішного завершення Північного походу більша частина Китаю була об'єднана, але тепер розпочалася громадянська війна між Гомінданом і комуністами, які єдині з політичних сил країни не визнали Національного уряду Чан Кайші. Після влаштованої Гомінданом у 1927 р. чистки серед комуністів, КПК намагалася підняти на повстання селян Хунаня та Цзянси. Але селянське повстання під назвою «Осінній врожай» у 1928 р. зазнало поразки, поклавши початок партизанській селянській війні.

Китайські селяни захищають зібраний врожай від японців

Національний уряд, що перебрався з Шанхая до Нанкіна, вдавшись до реформ в економіці, потерпав від хронічного дефіциту бюджету й інфляції; урядові витрати на військову галузь (у 1930 р. чисельність НРА досягла 2 млн вояків) становили понад 70 % усіх бюджетних витрат. Через це уряд, який постійно підкреслював, що він є урядом Гоміндану, втратив масову соціальну опору в народі. Сподівання ж Чан Кайші на фінансову підтримку реформ з боку місцевих крупних землевласників і воєначальників виявилися марними, адже зміцнення центральної влади не відповідало їхнім інтересам.

Проте чи найсерйознішою з невдач національного уряду було те, що йому не вдалося встановити контроль над територією Китаю, утримуваною комуністами. Чан Кайші здійснив п'ять спроб здобути оплот комуністів - Шаньксійську радянську республіку, проголошену в листопаді 1931 р. після розпаду альянсу КПК і Гоміндану. Після низки поразок військове керівництво походом на початку січня 1935 р. перейшло до Мао Цзедуна. Незважаючи на те що під його керівництвом під Січуанем зазнала нищівного розгрому 4-а армія, Мао вчасно перемістив наголос комуністичної революції на сільську місцевість і рішуче повів своїх людей у малозаселений район Шанхая.

Відбиваючи атаки НРА і долаючи важкодоступну місцевість, Мао вивів з оточення до м. Унаня в Шанхайській провінції 6 тис, чоловік, пройшовши з боями за рік понад 9,5 тис. км.

Зовнішні обставини, насамперед експансія в 1931 р. Японії в Маньчжурію і створення там залежної від Токіо держави Маньчжоу-Го, вимагали від китайських політиків припинення братовбивчої війни і згуртування усіх патріотичних сил для захисту національного суверенітету і цілісності Китаю. Головною перешкодою на шляху до об'єднання був Чан Кайші з його переконаністю в тому, що потрібно спочатку перемогти внутрішнього ворога, яким він вважав комуністів, а потім відбити зовнішню агресію. На початку 1936 р. один із правителів Шанхайської провінції вступив у таємні переговори з КПК про створення загальнокитайського фронту боротьби проти Японії.

Документи, матеріали

Листівка, що розповсюджувалася студентами під час демонстрації 4 травня 1919 р. в Пекіні

Нині Японія зажадала на мирній конференції відторгнення Циндао і права контролю над Шаньдунем і досягла в цьому успіху. Її перемога — це наша поразка. Передача Японії прав у Шаньдуні підриває суверенітет Китаю, що веде країну до загибелі. Тому ми, студенти, організовано прямуємо до іноземних посольств, щоб зажадати від усіх країн підтримки, справедливості. Ми сподіваємося, що робітники, торговці та інші верстви населення піднімуться і вживатимуть заходів до скликання Національних зборів, захисту національного суверенітету й покарання національних зрадників, бо від цього залежить існування Китаю або його загибель. Усі співвітчизники нині повинні засвоїти ту істину, що не можна припустити, аби народ схилив голову. Країна в небезпеці! Співвітчизники, піднімайтеся!

Запитання до документа

1. Що спонукало студентів Пекінського університету до радикальних дій?

2. Які вимоги висували студенти?

З інтерв’ю Чан Кайші шанхайській газеті 14 грудня 1927 р.

"Тепер ми повинні твердо встановити напрям наших зов нішніх відносин. Нині консульства радянської Росії повсюди є органами комуністичної партії. Моя позиція зводиться ось до чого: на майбутнє до завершення успіхів національного руху необхідно розірвати дипломатичні відносини з СРСР і відновити їх лише після успіху нашої справи в Китаї… Якщо раніше ми стояли за союз з СРСР, то нині — є противниками такого союзу. Моє переконання полягає в тому, що ми повинні не тільки розірвати з СРСР, а й об’єднатися з іншими державами в боротьбі проти комуністичних партій… Гуандунський переворот — лише початок… Усі кола китайського суспільства повинні об’єднатися для скинення комунізму".

Запитання до документа

1. Чим була викликана така зміна у зовнішній політиці Чан Кайші?

2. На союз з якими державами розраховував Чан Кайші?

Запитання і завдання

1. З’ясуйте становище Китаю після закінчення Першої світової війни.

2. Дайте характеристику "Рухові 4 травня". Які його результати

3. Який вплив мав Радянський Союз на розвиток подій у Китаї?

4. Як можна оцінити події в Китаї 1925-1927 рр.? Чому саме так?

5. Охарактеризуйте політику стосовно комуністів, яку проводив Чан Кайші в період свого правління.

6. Які особливості економічної політики Гоміндану?

7. Порівняйте аграрні перетворення Гоміндану і КПК.

8. Визначіть основні напрямки зовнішньої політики Чан Кайші.

9. Як вплинула японська агресія на взаємини між КПК і Гомінданом?

3. Індія

3.1 Національно-визвольний рух після Першої світової війни.

Індія була чи не найяскравішим колоніальним діамантом у короні Британської імперії. Країна, 90 % населення якої жило в селах, розділена на незліченну кількість етнічних, релігійних і кастових груп, водночас справляла враження велетня, що спить. За середньовічною економічною відсталістю Індії крилася незбагненна для європейців духовна єдність народу, зовнішня покірливість якого часто вибухала акціями протесту й вимогами незалежності.

У політичному житті індійців провідні ролі належали двом організаціям, що об'єднували відповідно індусів і мусульман, - Індійському Національному Конгресу (ІНК, заснований у 1885 р.) й Мусульманській Лізі (1906 р). До певного часу їх об'єднувала спільна мета - незалежність Індії.

Перша світова війна породила в душах індійців суперечливі почуття. З одного боку, чимало з них симпатизували Німеччині та її союзникам - ворогам британських колонізаторів. Інші свідомо стали на бік Великої Британії, покладаючи надії на те, що заслуги Індії у війні будуть належно оцінені Лондоном і країні буде надано незалежність.

Ще на початку XX ст. британська колоніальна адміністрація об'єднала три армії, розташовані в Бомбеї, Мадрасі й Бенгалії, в Індійську армію. Власне індійською вона була лише за назвою, оскільки нею опікувалася Королівська комісія Британії.

Напередодні війни Індійська армія зазнала чергової реорганізації і в ній з'явилося більше індійських офіцерів. У роки Першої світової війни індійські полки брали участь у боях на Західному фронті, а також служили в Месопотамії, Палестині та Єгипті; Велика Британія активно використовувала індійську сировину для потреб військового виробництва.

Індійський національний рух мав особливість, який вирізняв його з-поміж подібних рухів, зокрема й східних країн. Він не поєднувався з соціальним, власне селянським, рухом. Ця особливість була зумовлена тим, що в Індії заможні верстви були зацікавлені не стільки у налагодженні сільськогосподарського виробництва, скільки у надбанні земельної власності. Індійська еліта віддавала перевагу надійним доходам від здачі землі в оренду.

Зміна настроїв у Індії не залишилась непоміченою в Британії. Вона, яка в усі часи славилася вмінням «випускати пар» напруги і не доводити справу до конфлікту з будь-якою зі своїх колоній, була вкрай стурбована наростанням національного руху в Індії. Компромісом убачався з Лондона парламентський акт 1919 р., прийнятий з метою умиротворення індійського націоналізму й упередження вірогідності здобуття Індією незалежності.

Проте урядовий акт, що мав на меті гарантувати громадський спокій в Індії і розглядався як важливий крок на правильному шляху до індійської незалежності, призвів до масових виступів протесту по всій країні. Більше того - у м. Амрітсарі (провінція Пенджаб) - історичному центрі сикхів, де розташований їхній Золотий храм, пролилася кров. У середині квітня 1919 р. у ході акції протесту сикхських націоналістів проти парламентського акта ними було вбито п'ятьох англійців. У відповідь англійські війська вдалися до зброї. Наслідки каральної акції вразили всю Індію - 379 індійців було вбито, 1200 - поранено.

Відтак було зруйновано не лише хиткі сподівання на поступальність переходу через діархію до індійського самоврядування, а й дано могутній поштовх небаченому раніше піднесенню націоналістичного руху в Індії. Індуси і мусульмани, відклавши на потім з'ясування протиріч між собою, єдиним фронтом виступили в боротьбі за цілковиту державну незалежність від Великої Британії.

Війська на вулицях індійського міста (1930 р.)

3.2 М. Ґанді. Кампанія громадянської непокори.

Людиною, якій історією судилося очолити боротьбу свого народу за незалежність і, уникнувши класової війни з її численними невиправданими жертвами, досягти мети, став новий лідер ІНК (з 1920 р.) Махатма Ґанді.

Ще перебуваючи в Південній Африці, Ґанді дійшов висновку, що Індія здобуде незалежність через сатьяграху - ненасильницький опір колоніальній владі. Власне, невиконання розпоряджень британської колоніальної адміністрації, ухиляння від сплати податків, мирні демонстрації та інше не були для Індії чимось новим. Проте саме М. Ґанді звів ненасильницькі принципи в ранг головного та єдиного засобу досягнення омріяної його народом свободи.

Цей, за висловом У. Черчілля, «бунтівний факір» був настільки органічно споріднений зі своїм народом, як, можливо, не був жодний з політичних лідерів XX ст. У часи, коли слова «політика» і «злочин» багатьма сприймалися як синоніми, М. Ґанді поставив перед собою і нацією надмету - поєднати політику і моральність, зробити вільними і щасливими себе, не зробивши при цьому рабами і знедоленими інших.

Ганді під час „Соляного походу”

Соціальний ідеал М. Ґанді Сарводайя

- Повернення індійців до «золотого віку», коли вони жили в гармонії з природою, коли панувала селянська общинна взаємодопомога

- Захист людини як частини природи від руйнівного впливу індустріальної цивілізації

- Національне і духовне визволення індійського народу від чужоземного колоніалізму

- Соціальна рівність і соціальна справедливість

Шлях досягнення ідеалу Сатьяграха

- Відданість релігійним, філософським і культурним національним традиціям

- Духовний, культурний і економічний протест проти колоніального статусу Індії у поєднанні з терпінням і терпимістю

- Ненасилля («ахімса») - єдиний шлях до незалежності: мітинги, демонстрації, відмова від посад в колоніальних органах влади, бойкот англійських товарів, неучасть у виборах тощо

Після того як у 1920 р. ІНК очолив М. Ґанді, Конгрес значно активізував свою діяльність. У 1920-1921 рр. Індією прокотилася хвиля першої кампанії громадянської непокори, наслідком якої стало запровадження в 1921 р. місцевого самоврядування в Індії.

Упродовж двадцятих років британська політична еліта застосовувала різні форми взаємовідносин з рухом М. Ґанді - від репресій до конференцій «круглого столу».

Участь у першій конференції «круглого столу» в 1930 р. брали авторитетні індійські націоналістичні лідери, британські й індійські урядовці. Однак вона закінчилася безрезультатно, оскільки в ній не брав участі М. Ґанді. Він у той час організував «соляний марш» (березень-квітень 1930 р.), відомий як друга сатьяграха.

Під час конференції „круглого столу” у Лондоні

61-річний М. Ґанді з 78 своїми соратниками розпочав 240-мильний марш від Делі до р, Сабарматі біля моря. По дорозі до нього приєдналися десятки тисяч індійців; похід перебував у центрі уваги не лише Індії, а й усього світу. Учасники маршу закликали співвітчизників не сплачувати соляний податок і самостійно добувати сіль, як це робили їхні попередники впродовж усієї індійської історії.

Коли учасники маршу досягли урядових соляних складів, М. Ґанді підібрав грудку солі, що символізувало успішне завершення акції. Самого М. Ґанді було заарештовано й кинуто до в'язниці. У наступні місяці така ж доля спіткала від 60 до 90 тис. інших індійців, зокрема й лідерів ІНК. Після звільнення М. Ґанді в березні 1931 р., він закликав до нової кампанії непокори. Його авторитет був настільки непорушним, що в Лондоні прийняли рішення запросити його на другу конференцію «круглого столу». Поїздка М. Ґанді до Лондона - міста його студентської юності - була дуже корисною для загально індійської справи, адже мільйони англійців отримали з його вуст неупереджену інформацію про те, чого ж насправді домагається Індія.

Розгін англійською поліцією мирної демонстрації

У листопаді 1931 р. британський парламент прийняв так званий Вестмінстерський статут про надання британським домініонам суверенітету і створення Британської співдружності націй. ІНК сприйняв цей документ як підтвердження того, що продовження боротьби змусить-таки Велику Британію визнати незалежність Індії. У 1932 р. розпочалася нова кампанія громадянської непокори, яка засвідчила безперспективність засідань «круглих столів» у Лондоні. ІНК був оголошений поза законом, а М. Ґанді знову потрапив до в'язниці. Проте у Лондоні переконалися, що якщо Британія і далі зволікатиме з розв'язанням «індійської проблеми», то її вирішать самі індійці.

Відтак на початку серпня 1935 р. з'явився Акт про управління Індією (Конституція Індії). На провінційних виборах, що відбулися в Індії наприкінці лютого 1937 р., переконливу перемогу здобув ІНК.

Ця подія знаменувала завершення першого етапу боротьби індійців за незалежність. Через десять років над столицею Індії м. Делі замайорить національний прапор - символ того, що на політичній карті світу з'явилася нова незалежна держава.

Документи, матеріали

Ганді про неспівробітництво і ненасилля

"Національна партія Індонезії бачить, що імперіалізмові притаманні переконання, які суперечать нашим, вона бачить, що імперіалізм використовує свою політичну владу для захисту своїх інтересів,

• ⇐ Назад
• 12