Українська перекладацька школа

Самостійна

Робота №1

Тема: Ф.Кафка. Австрійський письменник модерніст. Поняття про магічний реалізм, експресіонізм, гротеск.

 

Франц Кафка (1883 —1924) – один із найвизначніших німецькомовних письменників XX ст. австрійського походження, більшу частину робіт якого було опубліковано посмертно.Кафка народився 3 липня 1883 року в єврейській сім’ї, що мешкала в гетто міста Праги (Богемія, в той час — частина Австро-Угорської Імперії). Його батько — Герман Кафка (1852—1931), вийшов з чеськомовної єврейської громади, з 1882 р. був торговцем галантерейними товарами. Мати письменника — Юлія Кафка (Леві) (1856—1934) — віддавала перевагу німецькій мові. Сам Кафка писав німецькою, хоча чеську знав чудово. Розмовляв він і французькою мовою. Будучи євреєм, Кафка практично не володів їдиш та почав виявляти цікавість до традиційної культури євреїв тільки в двадцятирічному віці під впливом театральних труп, що гастролювали в Празі; інтерес до вивчення івриту виник тільки в кінці життя.

У Кафки були два молодших брата та три молодші сестри. Обидва брати, не досягнувши і дворічного віку, померли до того, як Кафкі виповнилося 6 років. Сестри Еллі, Валлі та Оттла усі загинули в час Другої світової війни в нацистських концентраційних таборах.

У період з 1889 по 1893 рр. Кафка відвідував початкову школу, а потім гімназію, яку закінчив в 1901 році. Закінчивши Празький університет та захистивши дисертацію в професора Альфреда Вебера, він отримав ступінь доктора права, а потім поступив на службу чиновником у страхову компанію, де і пропрацював до передчасного — через хворобу— виходу на пенсію в 1922 році. Робота для письменника була заняттям другорядним та обтяжливим: у щоденниках та листах він зізнається в нелюбові до свого начальника, товаришів по службі та клієнтів. На першому плані для нього завжди була літературна діяльність, однак робота забезпечувала Ф.Кафці фінансову незалежність від батьків.

У 1917 після легеневого крововиливу в письменника розвився туберкульоз, від якого письменник помер 3 червня 1924 року в санаторії під Віднем.

Аскетизм, невпевненість в собі, самоосуд та хворобливе сприйняття навколишнього світу — всі ці якості письменника добре задокументовані в його листах та щоденниках, а особливо в «Листі батькові» — майстерній інтроспективі стосунків між батьком і сином. Через ранній розрив з батьками Кафка був вимушений вести дуже скромний спосіб життя та часто міняти житло, що наклало відбиток на його відношення до самої Праги та її жителів. Хронічні хвороби дуже дошкуляли йому; окрім туберкульозу, він страждав від мігрені, запаморочення, наривів та інших захворювань. Він намагався протидіяти їм різними засобами, такими, як вегетаріанська дієта, регулярна гімнастика та вживання великої кількості непастеризованого коров’ячого молока. На оточуючих Кафка справляв враження своєю хлоп’ячою, акуратною, строгою зовнішністю, спокійною та незворушною поведінкою, а також своїм розумом і незвичайним почуттям гумору.

Стосунки Кафки зі своїм деспотичним батьком є важливою складовою його творчості. У період між 1912-м та 1917-м роками він залицявся до берлінської дівчини Феліції Бауер, з якою двічі був заручений і двічі розривав заручини. Спілкуючись з нею головним чином через листи, Кафка створив її образ, який зовсім не відповідав дійсності.

Другою нареченою Кафки стала Юлія Вохрицек, але заручини знову ж таки незабаром були розірвані. На початку 1920-х років письменник мав любовні стосунки із чеською журналісткою, письменницею та перекладачкою — Міленою Єсенською. У 1923 році Кафка, разом з дев’ятнадцятирічною Дорою Дімант, на декілька місяців переїхав в Берлін, в надії віддалитися від впливу сім’ї та сконцентруватися на письменництві; відтак повернувся до Праги. Здоров’я в цей час погіршувалося, і 3 червня 1924 року Кафка помер в санаторії під Віднем. Його тіло перевезли до Праги і поховали 11 червня 1924 на Новому Єврейському Кладовищі в районі Страшніце, в спільній сімейній могилі.

За життя Кафки опублікувано всього декілька коротких розповідей, що склали дуже малу частку його робіт, і його творчість приваблювала мало уваги, доки посмертно не були видані його романи. Перед смертю він доручив своєму другу та літературному агенту — Максу Броду — спалити все, написане ним. Його подруга Дора Дімант справді знищила рукописи, які знаходились у неї, але Макс Брод, порушивши передсмертний заповіт Ф.Кафки, зберіг рукописи й опублікував більшую частину його робіт. Усі твори Кафки, окрім декількох чеськомовних листів, написані німецькою мовою.

Сам Кафка опублікував чотири збірки — «Споглядання», «Сільській доктор», «Покарання» та «Голодар» — перший розділ роману «Америка» («Кочегар»), а також декілька інших коротких новел. Проте головні його твори — романи «Америка» (1911—1916), «Проце» (1914—1918) та «Замок» (1921—1922) — залишилися незавершеними і побачили світ вже після смерті автора і всупереч його останній волі.

Одним з найвідоміших творів Ф.Кафки є оповідання «Перетворення». Цьому загалом невеликому твору присвячено сотні наукових статей, існує чимало інтерпретацій, спроб тлумачеь і пояснень. Український літературознавець-германіст Тимофій Гаврилів у статті «Чотири версії одного перетворення» окреслює чотири найпоширеніших варіанти інтерпретації Кафкового твору:

1) Історію Ґреґора Замзи можна прочитати… як казку – дотепну, іронічну, сумну, і не пробувати її тлумачити, адже справжня казка не любить, щоб її тлумачили… Це буде перший і… найвдячніший рівень (найлітературніший, найестетичніший) рівень її прочитання.

2) Історію Ґреґора Замзи можна прочитати як метафору соціальних і / або релігійних проектів, як тематизацію проблеми комунікації і, відповідно, людської самотности, конфлікту «інституція – людина».

3) «Перетворення» можна прочитати як автобіографічне оповідання і спроектувати його на життя Франца Кафки… та експресіоністичних авторів…

4) І, нарешті, перетворення – це спроба ословити своє почування, свій індивідуальний стан, свою душевну конституцію, зазирнути углиб самого себе, показати складні взаємини душі з… довкіллям.

«Магічний реалізм» – це реалізм, у якому органічно поєднуються елементи реального та фантастичного, побутового та міфічного, дійсного та уявного, таємничого. Магічний реалізм притаманний передовсім латиноамериканській літературі.

В 1950-60-х рр. латиноамериканська література пережила справжній «бум». З’явився навіть спеціальний термін «карибське чудо» в літературі. Вона стала загальновідомою у всьому світі, виникла ціла плеяда прекрасних письменників і поєднувала їх схильність до «магічного реалізму». Вперше застосували термін М. А. Астуріаста А. Карпентьєр. В традиціях магічного реалізму творили такі письменники як Ж. Амаду «Мертве море», «Жубіаба», Г. Гарсіа Маркес «Сто років самотності», «Старигань із крилами» А. Карпентьєр «Екуе-Ямба-о!», «Царство від світу того», М. А. Астуріас «Маїсові люди» та ін.

Експресіонізм (від лат. Expressio, «вираження») - абстракціоністська течія в європейському мистецтві, що отримала розвиток наприкінці XIX - початку XX століття, що характеризується тенденцією до вираження емоційної характеристики образу (звичайно людини або групи людей) або емоційного стану самого художника. Експресіонізм представлений у безлічі художніх форм, включаючи живопис, літературу, театр, кінематограф, архітектуру і музику.

Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст.

Визначальні риси експресіонізму:
- зацікавленість глибинними психічними процесами;
- заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;
- оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;
- суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

Гротеск — тип художньої образності, який ґрунтується на химерному поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного. Гротеск — найвищий ступінь комічного. Особливо яскраво виявляються сатиричні форми гротеску.

За допомогою гротеску митець створює специфічний «гротескний» світ, аномальний і дивний світ, в якому реальне та нереальне несподівано постають в органічній єдності.

 

Самостійна

Робота №2

Тема: Томас Манн – німецький письменник, один із засновників інтелектуальної прози ХХ ст. Маріо і чарівник – як новела-застереження. Поняття про новела, підтекст, твір-застереження.

 

ТОМАС МАНН (1875-1955)- німецький письменник, лауреат Нобелівської премії, автор інтелектуально-філософських романів і витончених новел, літературний критик і публіцист. Його кращі романи та новели належать до найвищих художніх досягнень.
Критики, відзначаючи недостатню соціальну значимість його творів, писали, наприклад, що у більшості своїх романів ("Чарівна гора", "Йосип і його брати", "Доктор Фаустус") Томас Манн залишається в колі культурно-історичних і психологічних проблем. Філософським і естетичним спорам, що ведуть його герої, письменник прагне надати епічного розмаху, не зважаючи на те, що доля історії формується не тут, не в цьому вузькому світі, де люди не діють, а міркують. Але письменник щиро й чесно прагне розібратися в тому, що відбувається, він болісно шукає відповідей на животрепетні питання сучасності й у першу чергу на питання про долі культури. У цьому цінність його творчих пошуків".
Томас Манн на такі критичні зауваження відповідав: "Соціальне - моя слабка сторона - я це знаю. Знаю я також, що це суперечить художньому жанрові роману, що вимагає соціального... Метафізичне для мене незрівнянно важливіше... адже роман про суспільство сам собою стає соціальним...". Метафізикою при цьому письменник називав аналіз духовних взаємин і духовних якостей людей. Так що його романи не були соціальними в сенсі критичного реалізму чи соціалістичного реалізму, але вони були соціальними по суті - так вони досліджували глибинні стосунки людей у цьому світі.
Томас Манн ввійшов у літературу в ті часи, коли в ній переважав декадентський вплив, коли значне місце посіла антигуманістична проповідь Ніцше, коли оспівували смерть, тримали орієнтацію на реалізм і висували на перший план "чисте мистецтво". Найбільш модним словом було "модерн", тобто - сучасний, новий.
Багато художників ішли від життя в цей світ нібито передового мистецтва і гинули назавжди для мистецтва щирого, глибокого й вічного. Треба було мати талант досить мужній, щоб не спокуситися, не втратити з свого пильного художницького зору реальну дійсність. Томас Манн таким талантом володів. До того ж у його становленні як видатного письменника йому допомогла велика російська література. Він вивчив досвід Гончарова, Тургенєва, Л.Толстого.
Томас Манн народився 6 червня 1875 року в старовинній бюргерській родині. Популярність приніс Майнові вже перший роман "Будденброки" (т. 1-2, 1901) - велика оповідь про долю чотирьох поколінь любекського патриціанського роду. Підзаголовок роману - "Занепад однієї родини" - осмислюється як прояв деяких спільних біологічно-метафізичних закономірностей, але має і соціальну характеристику: несумісність духовно витончених людей із грубою, агресивною дійсністю Німеччини, що вступала в епоху імперіалізму. У більш широкому плані "Будденброки" говорять про загальний занепад буржуазного суспільства, пронизані почуттям вичерпаності колишніх форм життя. У "Будденброках" яскраво проявилася своєрідність Манна-художника: неквапливість і деталізованість описів, сполучення гостро аналітичного й іронічного начала з емоційною теплотою. У романі помітний вплив німецьких реалістів XIX століття, скандинавських і французьких письменників, а також вплив російської літератури (передовсім Л. Толстого).
Критики відзначають особливий зміст, вкладений письменником у поняття "бюргерство". Томас Манн багато писав про велику бюргерську культуру, говорив, що тепер особливо згубно на неї впливає масова культура Америки. Епоху імперіалізму він називав епохою кризи бюргерства. У контексті творів письменника слово "бюргерство" дуже близьке за значенням до слів "шляхетність" та "інтелігентність". Письменник вважав, що російська література уважно аналізує внутрішню інтелігентність, людську шляхетність, що більш високої людяності, аніж у російській літературі, "не було ніде і ніколи".
Найяскравішим представником бюргерської культури Манн вважав великого Гете. Бюргерство породжується, на думку Манна, конкретними сприятливими історичними і навіть побутовими моментами, але сила його така, що негативними обставинами воно не знищується, лише може зникнути разом з загибеллю людства.
Стихія бюргерства була всепоглинаючою людською і письменницькою пристрастю Томаса Манна. Його інтерес до психоаналізу, романтизму, навіть до мистецтва та музики, були окремішніми моментами на тлі його служіння бюргерству. Бюргерство - основна тема його творчості. І якщо часом у його творчості бюргер і художник вступали між собою в конфлікт, кінцева правда для Томаса Манна була на боці бюргера, справжньої інтелігентності. Саме в той рік, коли молодий автор писав перші свої новели (1894), він познайомився з творами Ніцше, і знайомство це виявилось дуже важливим і взагалі для його духовного розвитку, і зокрема для тематики й стилю ранніх його новел. Чим приваблювала юнака філософія Ніцше? Протестуючи проти брехливої моралі буржуазного суспільства та проти немічного, позбавленого значних ідей декадентського мистецтва, вона сама була махровою квіткою декадансу, отруйною, як показав досвід двадцятого століття, квіткою, що була позбавлена позитивної, цілісної ідеї, називаючи істину, справедливість усього лише втішливими ілюзіями людства, убачала єдине виправдання для життя, котре не визнає моралі і є безжалісним, утім, представляючи собою явище естетичне. Чим приваблювала філософія Ніцше? Протестом, але не тільки цим. Людині, котра побачила на прикладі своєї родини, що ланцюг бюргерських чеснот не такий уже й непорушний, імпонувала рішучість, з якою ця філософія протиставляла мораль і життя. А крім того, для юнака, уже, судячи з його перших новел, який зіштовхнувся з жорстокістю життя в сфері, що посідає у свідомості людей його віку особливо велике місце, одкровенням було саме це переконане протиставлення моральності ідеї вищої, безжалісної "правоти буття". Але любов молодого Томаса Манна до філософії Ніцше була, при всій її проникливості, любов'ю без довіри. "Я майже нічого не приймав у нього на віру,- писав він, згадуючи про ті часи,- і саме це надавало моїй любові до нього глибини". Зміст цього визнання, як ми побачимо згодом, яснішає при знайомстві з першими кроками Томаса Манна в літературі - новелами, написаними в дев'яностих роках, хоча імені Ніцше в цих новелах ми не знайдемо. Т. Манн відкрив себе ще раніше, ніж Ніцше, і це відіграло найважливішу роль у формуванні його уявлень про зразок художньої форми.
До кращих творів Томаса Манна належать новели "Трістан" (1903), "Тоніо Крегер" (1903) та ін., у яких з великою психологічною глибиною змальовані взаємини людей мистецтва зі світом буржуазної практики, у них поєднується іронія з проникливою ліричністю. Приступаючи до роботи над оповіданням "Смерть у Венеції" в 1911 році, автор ще не знав, що воно буде підсумковою оцінкою нового, глибокого аналізу проблем. У 1924 році вийшов роман Томаса Манна "Чарівна гора", у ньому подана картина ідейного життя буржуазного суспільства в переддень Першої світової війни 1914-1918 років. Дія розгортається у високогірному швейцарському санаторії, куди потрапляє молодий інженер Ганс Касторп. Стикаючись з мешканцями санаторію, які втілюють різні сторони сучасної буржуазної свідомості, Ганс Касторп проходить ряд етапів внутрішнього розвитку, наближаючись до поглибленого гуманістичного розуміння світу. Йому не до вподоби декаданс і смерть, він з огидою відкидає фрейдизм. "Чарівна гора" - це місце, де раніше, ніж у низині, згустилася нова духовна атмосфера, центром якої стає Ганс. Роман "Чарівна гора" продовжує традиції німецького виховного роману, є також одним з найважливіших філософських романів XX століття. Для роману характерна "симфонічність" - своєрідний ритм розкриття і зміни тем, повернення до безлічі намічених мотивів. Роман завоював світове визнання. Він вважається одним із найбільш значних і складних творів німецької літератури XX століття. У 1929 році Майнові було присуджено Нобелівську премію. Уперше, до речі, його ім'я почали пов'язувати з Нобелівською премією після опублікування новели "Смерть у Венеції", напередодні Першої світової війни, коли більшість його творів цього жанру була вже написана. Усього написав він їх за своє життя близько трьох десятків, і ця збірка, що складається з восьми новел, охоплює, всього лише невелику їхню частину. Але якщо взагалі новели Томаса Манна можуть слугувати для читачів вступом до всієї його складної творчості романіста, публіциста і критика, познайомити їх із середовищем, з якого вийшов цей автор, із проблемами, що його хвилювали, з його стилем, з його манерою письма, ті вісім новел, створені ним на різних етапах життя та історичних етапах, відібрані з урахуванням такої мети. Вони, нам здається, найбільшою мірою відбивають творчу біографію Томаса Манна, весь важкий шлях письменника, який вважав себе кревним сином німецького бюргерства, болісно пережив свій розлад з бюргерством через потяг до "художництва", до мистецтва, побачив, у який антигуманний тупик бюргерство зайшло, і в пошуках виходу з цього тупика постав у перших рядах борців проти фашизму.
У другій половині 20-х років Манн активно виступає як критик і публіцист. Подолавши консервативні погляди, висловлені в книзі "Міркування аполітичного", він бореться проти зростаючої небезпеки гітлеризму (статті "Німецька мова. Звернення до розуму", 1930). Антифашистськими ідеями перейнята новела "Маріо і чарівник", 1930), а також історична тетралогія на біблейську тему - "Йосип і його брати".
Тетралогія "Йосип і його брати" (1933-1943) складається з самостійних романів "Історія Якова", "Юність Йосипа", "Йосип у Єгипті" і "Йосип-годувальник". Крім того, цим романам передує передмова автора "Пекельний шлях", що коротко викладає історико-міфологічні та філософські концепції книги.
Манн казав, що в цій тетралогії він прагнув показати мальовничий, ілюзорно-пластичний світ стародавності. Роботу над цими романами він назвав "зухвалою грою". За допомогою арсеналу художніх засобів Манн вирішив оживити стародавність, ґрунтуючись на легендах, міфах, піснях і сказаннях. Для цього письменник у 1930 році вирушив до Палестини та Єгипту, місць, що збирався описати. Гуманізуючи міф і показуючи його конкретні соціально-історичні джерела, Манн виступив тут проти характерних для фашизму спроб возвеличити міф і взагалі інтуїтивний ірраціоналізм за рахунок раціонального людського мислення.
Перехід до широкого зображення історичної та сучасної дійсності і висування масштабних, репрезентативних героїв дозволили авторові більш безпосередньо і повно висловити найсуттєвішу проблематику епохи.
З 1933-го року, після приходу до влади нацистів, Томас Манн жив в еміграції у Швейцарії, з 1938-го у США. Гуманістичні заповіти класичної німецької літератури, пропоставлені фашистському варварству, утверджуються в романі про Й. В. Гете "Лотта у Веймарі" (1939) - підсумкові багаторічних роздумів Манна над творчістю Гете. У романі глибоко трактується співвідношення між мистецтвом і дійсністю, між геніальним художником і навколишнім середовищем.
У 1943 році він почав роботу над романом "Доктор Фаустус" (1947) - найбільш значним твором останнього періоду. Це роман про духовні витоки усього відсталого й реакційного, що призвели до виникнення німецького фашизму.
Для Німеччини цей роман має особливе значення, у ньому Манн показує духовну неспроможність інтелігенції, яка загніває, вплив ідей Шопенгауера, Ніцше, Фрейда. Головний герой роману німецький композитор Адріан Леверкюн, котрий був носієм цих вад західної інтелігенції, прирікає себе на сердечну спустошеність, творче безсилля й апатію.
У цьому романі Томас Манн звертається до древнього міфу про Фауста. Леверкюн теж іде на угоду з дияволом. Він теж знехтував свій духовний дар, перейнявся згубним честолюбством, цим і пояснюється його знущання над талантом, хибне уявлення про цінності світу.
Манн вважає, що саме інтелігенція несе відповідальність за трагічні події XX століття. У романі відчувається сильний вплив Ф. М. Достоєвського.
Останні роки життя Манн провів у Швейцарії, у Цюріху. У 1955 році, під час Шиллеровських ювілейних торжеств, він виступав з промовами в НДР і ФРН. 80-річчя письменника в червні 1955 року відзначалося в усьому світі. Помер письменник 12 серпня 1955 року в Цюріху.
Письменницька спадщина Манна залишається в центрі світового літературного життя. Він класик роману XX століття, який зумів розширити рамки жанру й наситити його новим соціально-філософським змістом. Використовуючи традиційні форми роману, Томас Манн поглиблював і перетворював їх. Він надав оповіданню особливої гармонійної поліфонічності, синтезуючи авторську мову та мову персонажів, сучасність і минуле, різні шари дійсності, різні форми її сприйняття, нарешті, конкретність зображення і філософську глибину проблематики. Саме його твори були сприйняті багатьма німецькими письменниками XX століття і навіть цілими поколіннями письменників за деяку точку відліку, за приклад, що визнавався чи заперечувався, за основну даність, у порівнянні з якою яснішою ставала мета і напрямок власної творчості.

Маріо і чарівник – як новела-застереження.

Політика - поняття широке, воно переходить без різкого розмежування до етичних проблем. Т. Манн, з листування. 1930 рік. Італія. Залитий яскравим сонцем морський берег, «встелений м’якеньким, дрібним піском, облямований пінієвими гаями, на нього задивляються близькі гори». Здавалося б, що Творець і природа потурбувалися про те, щоб людям у такому місці було приємно, затишно і радісно відпочивати. Проте оповідач з новели Т. Манна «Маріо і чарівник», дія якої відбувається у курортному містечку Парре ді Венере, в перших же рядках говорить, що в цьому місці «злість, роздратування, напруження… висіли в повітрі». Курортники відразу відчули, що «тутешнім стосункам бракувало щирості й невимушеності». У їдальні центрального Гранд-готелю герою першого ж вечора відмовили у столикові на веранді, яку облюбували діти, бо ті затишні місця тримали для «наших клієнтів». Потім сім’ю оповідача виселили з готелю на тій підставі, що римська аристократка, котра жила у сусідній кімнаті, перелякалася коклюшу, на який нещодавно перехворіли діти. І хоча готельний лікар підтвердив, «що хвороба минула і боятися її немає підстав», адміністратор все ж таки заявив, що іноземцям «доведеться звільнити кімнати й переселитись у флігель». А коли восьмирічна дочка героя «голенька пробігла кілька метрів до води, виполоскала купальник і вернулася назад», її вчинок, тобто вчинок її батьків, викликав страшенне обурення місцевих жителів. Вони сприйняли його як «невдячність і образливу неповагу до гостинної Італії», як наругу над національною гідністю.

У чому ж причина такого задушливого морального клімату в милому курортному містечку? Новела Т. Манна змальовує той страшний час у житті Італії, коли до влади прийшли фашисти, які перш за все насаджували національну винятковість. Ідея національної вищості захопила італійців. Вони «легко ображались, надто любили демонструвати власну гідність, здавалося, зовсім недоречно, виникала боротьба національних прапорів, суперечки за авторитет і ранг; дорослі втручалися не стільки, щоб утихомирити дітей, скільки щоб рішуче захистити головні засади, виголосити гучні слова про велич і гідність Італії». Навіть діти були втягнуті в політику: «на пляжі аж кишіло юними патріотами - неприродне і дуже гнітюче явище».

Та найбільш виразним проявом розбещення людей фашистськими ідеями став сеанс страхітливого чарівника Чіполли. Ця людина, безперечно, була наділена від природи силою впливати на психіку інших, заворожувати на певний час, маніпулювати людьми. Чемного юнака він змусив показати публіці язика, порядна мадам Анджольєрі покірно «полинула за спокусником, що вабив її за собою», декількох глядачів примусив танцювати під ляскіт нагайки. Чіполло насолоджувався своєю владою над людьми, які за його наказом здійснювали вчинки, що принижують їхню людську гідність, зрікалися свого «я». «Глядачів опанувала якась розпуста, вони ніби сп’яніли, як буває пізньої ночі, втратили владу над своїми почуттями, здатність критично оцінювати вплив цієї людини і тверезо опиратися йому». Лише одна людина знайшла в собі сили протистояти злим чарам Чіполли. Кельнер Маріо, прийшовши до гями після гіпнозу, під дією якого він прийняв бридкого чарівника за кохану Сільвестру, застрелив кавальєре Чіполлу. «Жахливий, фатальний кінець. А все-таки він приніс визволення,.,»

Томас Манн, який був очевидцем зародження фашизму в Європі, попереджав людство про ту небезпеку, що нависла над ним у 30-ті роки XX ст. Проте це застереження, на жаль, не втратило свого значення з розгромом фашизму. Час від часу в різних куточках світу виникає загроза тоталітаризму. У новелі «Маріо і чарівник» письменник яскраво показав згубність поділу людства на вищі та нижчі раси, злочинність влади «сильної» особистості, що ґрунтується на приниженні інших людей. Протистояти ж проявам тоталітаризму можуть лише люди з високим почуттям власної гідності, особистості, які не зреклися свого «я», а не натовп знеособлених істот. Для того ж, щоб народ не перетворився на покірне стадо, кожна людина має дбати про збереження свого неповторного «я», активно протистояти ницості, зловживанням владою, несправедливості, жалюгщному підлабузництву в повсякденному житті.

Новела (італ. novella, від лат. novellus — новітній) — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.

Підтекст — інший план повідомлення, який створюється не довільно, а тими ж засобами, що й основний план.

 

 

Самостійна

Робота №3

Тема: Життєвий і творчий шлях Орвелла Джорджа. Алегорична казка «Скотоферма». Поняття про анти-утопію, сатиру.

 

 

Джордж Орвелл (англ. George Orwell; *25 червня 1903, Мотіхарі — †21 січня 1950, Лондон ) — відомий англійський письменник, справжнє ім’я — Ерік Артур Блер (Eric Arthur Blair). Писав журналістські нариси й політичні та літературні есе. Всесвітньо відомим став завдяки двом творам, написаним в останні роки життя: політичній алегорії «Ферма тварин» і роману-антиутопії «1984», де він зобразив тоталітарне суспільство.

Ерік Артур Блер народився в 1903 році в індійському селі Мотіхарі на границі з Непалом. У той час Індія була частиною Британської імперії, і батько майбутнього письменника, Ричард Блер, служив в одному з департаментів індійської адміністрації Великобританії. Мати письменника була дочкою французького торговця. Коли Еріку виповнилося 8 років, його не без проблем влаштували в приватну підготовчу школу в графстві Сассекс. Через кілька років, проявивши неабиякі здібності в навчанні, хлопчик одержав стипендію для подальшого навчання в Ітоні, найпривілегійованішій приватній школі Великобританії. Пізніше в есе «Чому я пишу» Оруелл згадував, що вже в 5—6 років він твердо знав, що буде письменником, а в Ітоні визначилося коло його літературних пристрастей — Свіфт, Стерн, Джек Лондон.

Він жив в аристократичній, але бідній сім’ї, і після закінчення навчання Ерік виїхав з Англії до її східних колоній, як колись його батько й тисячі інших незаможних англійців. Він пішов на службу в імперську поліцію, спочатку в Індії, потім у Бірмі. У 1927 році, розчарувавшись в ідеалах і системі, якій він служив, Блер іде у відставку й переселяється на Портобелло Роуд, у кварталі лондонської бідноти, потім їде в Париж — осередок європейської богеми. Однак майбутній письменник вів аж ніяк не богемний спосіб життя, він жив у робочому кварталі, де заробляв миттям посуду, і набирався досвіду й вражень, які пізніше наповнять його романи й численні есе.

1933 року він публікує збірку нарисів «Фунти лиха в Парижі і Лондоні» під псевдонімом Джордж Орвелл. Святий Джордж — патрон Англії, Орвелл — невеличка річечка на тихій англійській півночі. Так підписує він свої романи, що виходять після цього щороку.

В 1934 році побачила світ книга «Бірманські будні» в якій автор розповів про роки, проведені на службі в колоніях Британської імперії. В 1935 було опубліковано роман «Дочка священика» (A Clergyman’s Daughter) і ряд робіт з найрізноманітніших питань — політики, мистецтва, літератури.

Наприкінці 1936 року, коли в Іспанії почалася громадянська війна, Орвелл, як кореспондент Бі-бі-сі і лондонської газети «Обсервер», разом з дружиною Еллін О’Шоннесі (Eileen Blair) відправляється в Іспанію. Захищали республіку від фашизму в Іспанії різні люди — від комуніста Мате Залки до Ернеста Хемінгуея і Андре Мальро. Як прихильник лейбористської партії Орвелл приєднався до антисталіністської лівої організації ПОУМ, яка діяла під прапором IV Інтернаціоналу, створеного Троцьким. Переслідування троцькістів, що розпочала республіканська влада під тиском Москви, ледве не коштували йому життя. Орвелл не знав, що для Сталіна в Іспанії точилося дві війни — другорядна війна проти фашизму і головна, таємна війна проти Троцького, за монопольний вплив на міжнародний комуністичний рух. Але він прекрасно відчув фальш і брехню, несправедливість звинувачень чесних і хоробрих бійців, вони з дружиною самі ледве не стали жертвами таємних розправ агентів НКВС з їх політичними противниками. Подружжю вдалося втекти з Іспанії, і 1938 року Орвелл видрукував книгу «Данина Каталонії» (Homage to Catalonia), — одну з найяскравіших та найправдивіших розповідей про громадянську війну в Іспанії і один із перших лівих протестів проти сталінської нечистої гри. Водночас Орвелл, як і ряд інших лівих письменників, намагається розгадати таємницю московських політичних процесів проти діячів старого, ленінського керівництва партії, на яких колись незламні більшовицькі вожді, явно духовно розчавлені в застінках, покірно каялися в шпигунстві, тероризмі і диверсіях.

Під час Другої світової війни Джордж Орвелл працював на Бі-бі-сі, потім редактором літературного відділу в газеті, а наприкінці війни — репортером у Європі.

У 1944 році Ерік і Еллін Блер всиновили одномісячного хлопчика, якого вони назвали Ричардом. 29 березня 1945 року під час операції померла дружина письменника.

Після втрати Еллін Орвелл переселився на відлюдний острів на узбережжі Шотландії, де працював, майже ні з ким не спілкувався. Тут він завершив роман «1984», який був опублікований в 1949 році. Помер письменник у січні 1950 року, у віці 47 років.

Алегорична казка «Скотоферма»

«Скотний двір» (англ. Animal Farm: A Fairy Story, в інших перекладах «скотськи господарство», «Скотинячий куточок», «Скотинячий хутір», «Ферма тварин», «Ферма Енімал», «Звіряча Ферма», «Скотоферма» ) - видана в 1945 році сатирична казка (a fairy story), звана також антиутопією, Джорджа Оруелла [1] [2]. У казці зображена еволюція стану тварин, які вигнали із загорожі (спочатку називався ферма «Садиба» (в інших перекладах «Панський Двір»)) його попереднього власника, жорстокого містера Джонса, від безмежної свободи до диктатури свині на прізвисько Наполеон.

У казці Оруелл показав переродження революційних принципів і програм, тобто поступовий перехід з ідей загальної рівності і братерства до тоталітаризму. «Скотний двір» - притча, алегорія на революцію 1917 року і наступні події в Росії.

Крилатий вислів із казки:

«Всі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших» («All animals are equal, but some animals are more equal than others»)

Сім заповідей, проголошені тваринами на оборі:

· Той, хто ходить на двох ногах - ворог.

· Той, хто ходить на чотирьох ногах або має крила - друг.

· Тварина не носить одяг.

· Тварина не спить у ліжку (пізніше додано: з простирадлами).

· Тварина не п'є спиртного (пізніше додано: надміру).

· Тварина не вб'є іншу тварину (пізніше додано: без причини).

· Всі тварини рівні (пізніше додано: але деякі рівніші за інших).

Поступово, одну за однією, Наполеон виправляв, а потім і зовсім скасував усі заповіді крім однієї, сьомий. Проте, і ця заповідь не залишилося незміненій і прийняла такий вигляд - «Всі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших»

Кінець казки песимістичний: На «фермі тварин» затверджується нова еліта - свині. Постарілого робочого коня, який уособлює робочий клас, керівні свині здають на бійню, а його шкуру пропивають з сусідами-капіталістами. Свині починають нагадувати людей, а люди - свиней. Єдиним персонажем, що зберігає людське обличчя, залишається м-р Фредерік.

Антиутопія -напрямок у художній літературі, що описує державу, в якій взяли гору негативні тенденції розвитку. Антиутопія є повною протилежністю утопії.
Сатира — гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства звисміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних із

Самостійна

Робота №4

Тема: Альбер Камю – французький письменник модерніст. Інтелектуальна проза, екзистенціалізм, абсурд, роман, притча, роман-хроніка.

 

Альберт Камю визначний французький романіст, філософ, публіцист вважав, що письменник – це “оголений нерв епохи”, і тільки він здатний відчути “духовні потоки”, які линуть від кожної людини окремо і людства взагалі, визначаючи моральний стан всієї цивілізації. Таке розуміння призначення літератури й митця дозволило А.Камю стати одним з лідерів філософсько-мистецького напрямку екзистенціалізму. Поставивши існування людини в центр буття, письменник завжди боровся за звільнення її розуму і душі від абсурдної дійсності. Він проголосив необхідність бунту проти уставлених норм і повернення світові пріоритету особистості. Завдяки цьому письменник мав великий вплив на розвиток європейської культури ХХ ст

 

Біографія
Народився Альберт Камю 7 листопада 1913 році в містечку Мондові в Алжирі, який на той час був французькою колонією, у сім’ї найманого сільськогосподарського робітника, що через рік після народження сина помер від поранення на полі бою Першої світової війни. Мати. Іспанка за походженням. Працювала прибиральницею в багатих сім’ях. Дитина зростала у злиднях. Освіту пощастило здобути тільки завдяки допомозі одного з учителів ліцею, який виклопотав для хлопця стипендію. У 1932-1936 рр. під час навчання в Оранському університеті (Алжир) Альберту доводилося тяжко працювати, що призвело до виснаження організму й захворювання на сухоти. Проте це не завадило йому бути життєрадісним, енергійним, жадібним до знань і розваг, чутливим і до краси середземноморської природи, і до глибин духовної культури. “Я перебув, - писав згодом А.Камю, - десь на півдорозі між злиднями і сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити, нібито все гаразд в історії та під сонцем; сонце навчало мене, що історія – це ще не все. Змінити життя – так, але тільки не світ, який я обожнював”.

Захоплення середземноморською красою і французькою філософією з часом зумовило його світогляд й естетику, які базувалися на середземноморській культурній традиції та античній культурі з її язичництвом і культом тіла. У цій системі юнак намагався уникнути протиставлення духу і тіла, злити їх в органічну єдність.

А.Камю брав активну участь і в громадському житті. У 1934 році вступив до комуністичної партії, яку покинув через три роки, проводив антифашистську пропагандистську роботу, організував самодіяльний театр, співробітничав з незалежною лівою пресою. У цей час почалася його письменницька діяльність. Тоді, зокрема, були написані перший варіант роману “Сторонній” та нотатки до есе “Міф про Сізофа”.
Навесні 1940 року вперше приїхав до Франції, куди остаточно переселився через рік. В окупованій країні приєднався до Руху Опору, друкувався в підпільній газеті “Комба”, а згодом її очолив. У 1943-1944 рр. видав у нелегальній пресі “Листи німецькому другові”, в яких з гуманістичних позицій засуджував спроби виправдання людиноненависницької ідеї фашизму. На цей час А.Камю став відомим як автор “Стороннього” та “Міфу про Сізофа”. Що побачили світ у 1942-1943 рр. і викликали захоплення французької інтелігенції. Ці твори були сприйняті як екзистенціалістські, співзвучні з напрямами, що за національної катастрофи поширювалися серед свідомої частини населення.
Саме завдяки творчості А.Камю філософське вчення екзистенціалізму стало популярним у Франції. В його основі, а надто у варіанті А.Камю, є твердження абсурдності буття (“абсурд є метафізичним станом людини у світі”,- говориться у “Міфі про Сізофа”), уявлення про світ як про царство хаосу і випадковості. Чільне місце посідає думка про те, що людина відповідальна сама за себе. Людині доводиться жертвувати собою. Аби виправдати своє існування. Вже самим актом народження вона виявляється закинутою у світ поза своєю волею і бажанням. З моменту появи вона отримує від природи й смертний вирок, термін виконання якого їй невідомий. Убивають хвороби, старість, війни, кати, злидні, навіть сонце, як у романі “Сторонній”

У годину вирішального випробовування людина залишається наодинці з собою. Зі своєю долею. Тепер їй належить стати Людиною, створити себе із закинутої у світ матерії. Людина народжується не тоді, коли з’являється на світ, а тоді, коли силою свого розуму створює себе як мислячу істоту. Це духовне народження відмежовує її від природи, робить свідомою своєї минущості. Сонце, каміння, море, дерева, чужі співпереживання духовній драмі людини. Але й суспільство, оскільки йдеться про соціальний колектив, потребує віри в уже існуючі цінності. Воно карає бунтарство за допомогою своїх соціальних інституцій – армії, поліції, суду, громадської думки. Такий внутрішній конфлікт романів і п’єс письменника-екзистенціаліста.

Водночас А.Камю проголошував, що розум людини, усвідомлюючи абсурдність буття, не може змиритися з нею. Людина, що мислить, кидає виклик абсурдові, не сподіваючись на його остаточне подолання.

“Для людини без шор, - зазначив А.Камю в “Міфі про Сізофа”, - немає видовища прекраснішого, ніж свідомість у двобої з дійсністю, яка перемагає. Ні з чим не зрівняти образ гордої людяності… Дисципліна, якій дух себе підпорядковує, воля, яку він кує з будь-якого підручного матеріалу, рішучість зустрічати віч-на-віч – у цьому є могутність і непересічність”.

Цей трагічний стоїцизм з часу Руху Опору став для Камю основою його гуманістичної етики. За його допомогою письменник у роки окупації та національного приниження пробуджував активний відгук у гуманістично настроєної французької інтелігенції. По-своєму мобілізував її на боротьбу з фашизмом.
Невелика за обсягом творча спадщина А.Камю створювалась переважно під час Другої світової війни та повоєнних років. Це наклало свій відбиток і на теми, що порушувалися письменником, і на спосіб їх висвітлення. Для його творчості характерне поєднання власне белетристики з філософськими роздумами.
У 1947 році вийшов у світ роман “Чума”, який засвідчив найвищу межу ідейної еволюції автора: за визначенням самого письменника відбувся перехід від “етапу абсурду” до “етапу протесту”. Письменник працював також у жанрі філософської етеїстики та громадсько-політичної публіцистики, виступив у ролі літературного критика.

У 50-х роках А.Камю пережив світоглядну і творчу кризу, що призвело до зниження його творчої активності. Письменник чимдалі частіше не знаходив відповіді на складні проблеми, які ставило перед ним і суспільством життя. Загострилися суперечності, притаманні його світогляду й суспільно-політичній позиції, що знайшло вираження у тракті “Бунтівна людина” (1951). Відкриваючи вади буржуазного суспільства Франції та його Заходу, Альберт Камю не приймав і соціалізм Східної Європи у його сталінському варіанті.

Книга “Бунтівна людина” значною мірою була реакцією на злочини сталінізму, на сталінські масові репресії та терор. На великому історичному матеріалі Альберт Камю дійшов висновку про неминучість переродження революції у тиранію, перетворення колишніх борців проти гноблення не значно жорстокіших гнобителів. На думку автора, це універсальний і фатальний закон історії, її абсурд. Протистояти йому може тільки постійне бунтарство, опозиція влади, яка є неминучим насильством і несправедливістю.

У 1957 році Альберт Камю одержав Нобелівську премію за свою літературну творчість.

4 січня 1960 року на сорок сьомому році життя письменник загинув у автомобільній катастрофі.

Інтелектуальна проза - це не науковий термін, це "планка", яку кожен вибирає сам.

Екзистенціалізмабофілософія існування(фр. existentialisme від лат.exsistentia — існування) — напрям уфілософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі.

Абсýрд (від лат. absurdus — не милозвучний) — безглуздість, нісенітниця, те, що протирічить здоровому глузду. В літературознавстві термін у цьому значенні вживається істориками літератури і критиками, які аналізують поведінку персонажів художніх творів з позицій правдоподібності (культурно-історична школа, реальна критика).

Роман (фр. roman — «романський») —літературний жанр, найпоширеніший у XVIII–XX століттях; великий за обсягом, складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.

Притча - короткий повчальний розповідь в алегоричній формі, що містить в собі моральне повчання (премудрість) . За змістом притча близька до байки.

Роман-хроніка (від грецьк. — літопис) літературна форма роману, містить викладення подій в їх часовій послідовності в житті однієї людини чи цілої сім'ї. Але крім цього містить суто романні засоби — переживання і конфлікти людей. Сюжетоутворюючу роль грає саме час, розповідь це почергова зміна епізодів.

 

 

Самостійна

Робота №5

Тема: Осмислення досвіду Другої Світової війни у ліриці європейських та російських авторів. Пауль Целан «Фуга смерті».

 

 

У другій половині XX ст. змінюється суспільна культурна атмосфера у світі. Пом'якшення клімату, бурхливий розвиток науки і техніки позначилися на всіх сферах життя і мистецтва. Важливою подією 60-х років став вихід людини в космос, що змусило світ замислитися над долею цивілізації. З освоєнням зоряного простору людство почало пов'язувати нові проекти перетворення дійсності. У.Еко назвав 60-і роки "пробудженням від важкого сну з кривавими картинами й сценами численних убивств". Однак світові не вдалося розв'язати всі свої проблеми. Духовне піднесення заступив трагізм загрози екологічної кризи та ядерної катастрофи. Найбільшою подією кінця XX ст. став крах соціалістичної системи, що привело до зміни географічних та економічних кордонів, пошуків нових засад співіснування різних держав; цей процес триває нелегко, що пов'язано зі складністю зміни суспільних форм і свідомості, однак головний результат XX ст. - усвідомлення людством згубності насильства у всіх його проявах і взаємозалежності всіх на планеті.
Світовий прогрес другої половини XX ст. визначився передусім розвитком західної цивілізації, що мала як переваги, так і недоліки. З одного боку, люди отримали сучасну техніку, поліпшились умови життя, а з іншого - цивілізація почала поглинати особисті інтереси, негативно впливаючи на моральний
• стан суспільства. Посилюється загальна відчуженість, дійсність перетворюється "на механічний театр-маріонеток, де режисером виступила пані Машина" (А. Камю). Урбанізація призводить до знеособлення людини, яка почуває себе "дуже незатишно у холодному Всесвіті"(У.Еко).
Кінець XX ст. викликав занепокоєння у багатьох представників культури. Відчуженість людини, зміна суспільних устоїв, бурхливий розвиток цивілізації, відмова від колишніх ідей поставили нові запитання: що буде з людиною і світом, куди прямує суспільство, як відновити моральні цінності? Тому центральним явищем літературного процесу другої половини XX ст. став перехід до постмодернізму, який філософ А.М. Фуко назвав "хворобливим дитям літератури кінця віку, сповненим лихих передчуттів, катастрофічності, страху перед дійсністю".
Постмодернізм (лат. past - префікс, що означає наступність; фр. moderne - сучасний, найновіший) - загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, головними рисами яких є показ зруйнованої свідомості, деформованої дійсності, задушливої атмосфери епохи.
З'явившись у 1917 році, термін поширився наприкінці 60-х спершу для означення стильових течій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації та техніцизму, а невдовзі - у літературі та живописі. Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж.Дерріди, Ж.Батея, Ж.- Ф.Ліотара.
На Заході поява постмодернізму була зумовлена переважно вичерпністю індустріального суспільства - виникненням мультинаціональних монополій, комп'ютерної цивілізації, загрозою екологічної та ядерної катастроф, а також необхідністю оновлення модернізму. В літературах країн Східної Європи, на думку українського літературознавця Г. Сиваченко, це явище, крім того, виникло і як одна з небагатьох можливостей для письменника зберегти власну мистецьку й людську позиції, відстояти, бодай у такий спосіб, власний погляд на світ за умов потужного політичного та ідеологічного пресингу.
Постмодернізм - явище досить широкого масштабу, що виникає на основі тотальних технологій та ідеологій, проте не обмежується їх запереченням. Думка філософа Ж.Бодрійяра про те, що реальність "агонізує", стала крилатою серед постмодерністів. А.-М.Фуко ще в 60-х роках висунув питання: "Чи не вмерла вже сама людина?"
Герой літератури постмодернізму - людина, що загубилась у повсякденному бутті, втратила зв'язок із Всесвітом, гостро переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів. Вона не відає, куди йти, у що вірити, навіть про що думати й що відчувати, оскільки її думки й почуття здеформовані під впливом трагічної дійсності. Постмодернізм в образно-символічній формі відтворює загальній абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв'язків у світі, падіння людства у безодню, де немає шансів на спасіння.
Твори постмодернізму відрізняються особливою поетикою. Автор взаємодіє з текстом, як з цілим світом. Розуміння "тексту як світу" зумовлює численні ремінісценції, підкреслену цитатність, які, з одного боку, відтворюють дійсність у розбитих образах колишньої культури, а з іншого - нагадують про необхідність об'єднати "розірвані шматки реальності" в цілісну картину, віднайти втрачений зв'язок між подіями, думками, почуттями.
Надзвичайної актуальності в літературі постмодернізму набув прийом естетичної гри. Гра письменників з реаліями буденності та літературними архетипами (прообразами) порушує глибинні зв'язки, замість морального підґрунтя - плазма бездуховності. У багатьох творах життя постає страшним театром, якимось апокаліптичним карнавалом. Літературна гра дає можливість переосмислити дійсність, більше того - переграти певні ситуації,, щоб знайти відповіді на складні питання. А коли гра поєднується зі сміхом, вона перетворюється на протистояння загальному абсурду. Відомий теоретик і практик постмодернізму італійський учений і письменник У.Еко вважає, що, "коли вже минуле неможливо знищити, оскільки його знищення веде до німоти, його слід-переосмислити іронічно, без наївності", позбавляючи людину страху від жахливого буття.
Сюжет у постмодерністських творах, як правило, розпадається на велику кількість мікросюжетів, відступів, коментарів тощо. Текст є своєрідним колажем думок, почуттів, ситуацій, ремінісценцій; Мета такого "роздрібнювання" оповіді - показати втрату цілісності у самій дійсності, дисгармонію існування людини у світ. Однак усі мікросюжети об'єднуються в творчій уяві оповідача. Він постає як Творець і водночас як персонаж більшої, ніж "текст", реальності - життя. Письменник сподівається, що особистість зможе подолати власну відчуженість і стати об'єднуючою силою не лише у "тексті", а й у світі.
Характерною ознакою постмодернізму є поєднання комічного і фантастичного. Пародія, гротеск, художнє передбачення допомагають авторам оволодіти логікою абсурду, зазирнути за межу реального, протиставити суцільному хаосу "сміх життя".
Нерідко представники постмодернізму застосовують елементи різних напрямів і течій - реалізму, натуралізму, "потоку свідомості", експресіонізму, сюрреалізму та ін., які активізують пошук засобів боротьби з трагічністю буття.
Постмодернізм - це складний і багатомірний рух сучасної думки, її своєрідна реакція на зміни у світовій цивілізації. За словами американського дослідника Дж.Гассана, це "зусилля зрозуміти наше історичне сучасне, осягнути взаємовплив мов", знання і влади в нашу епоху, поєднати й підтримати реальні категорії нашої екзистенції". На думку Г.Сиваченко, постмодернізм - це значною мірою усвідомлена праця з іншою матерією, з простором культури, що є категорією не менш реальною.
Постмодернізм розвивається у жанрах фантастичної притчі, роману-сповіді, антиутопії, оповідання, міфологічної повісті, соціально-філософського і соціально-психологічного роману та ін. Жанрові форми можуть поєднуватись, відкриваючи нові художні структури. Визнаними "майстрами постмодернізму є У.Еко, Кобо Абе, Д.Фаулз, І.Кальвіно, В.П'єцух, А.Бітов, Ю.Андрухович та ін.
У другій воловині XX ст. активізується жанр наукової фантастики, який у своїх кращих зразках поєднується з прогностикою (прогнозами на майбутнє) та антиутопією. Письменники-фантасти намагаються усвідомити загальні тенденції розвитку цивілізації, показати вплив наукових досягнень на життя людини, попередити про небезпечність перетворення особистості на "гвинтик" державної машини, про відповідальність людства за долю Всесвіту. Фантастична оповідь дедалі більше отримує символіко-алегоричний характер, містить широкі філософські узагальнення (Дж. Ацдайк, К.-А.Портер, Дж.-Р.Толк'єн, Р.Шеклі, Р.Бредбері, С.Лем, А. і Б.Стругацькі та ін).
У цей період у прозі, поезії, драмі посилюється тенденція до поглиблення інтелектуалізму.
Інтелектуалізм (лат. intellectus - розум, пізнання, intellectualis -розумовий, розсудливий) - умовна назва стильової домінанти твору або літературної течії, роду, жанру, пов'язаних з відчутною перевагою інтелектуально-розмислових елементів образного мислення над емоційно-чуттєвими.
Інтелектуалізація літератури другої половини XX ст. виявляється в посиленні уваги до складних філософських проблем (людина і світ, природа і цивілізація, техніка і культура, прогрес і мораль тощо), а також у схильності персонажів, оповідача, ліричного героя до розумових рефлексій, самоаналізу, у розбитті драматизму процесу мислення, у тяжінні до певних розумових абстракцій. Розвиток і протиборство ідей, понять стає рушійною силою сюжету. У цей період інтелектуалізм визначив розвиток притчі, філософського роману, драми ідей, філософської лірики.
У передвоєнний час виникає, а після Другої світової війни активно розвивається екзистенціалізм. Екзистенціалізм (лат. existentiel - існування) - напрям у філософії і течія модернізму, в якій джерелом художнього твору є сам митець, що виражає життя особистості, створюючи художню дійсність, яка розкриває таємницю буття взагалі.
Джерела екзистенціалізму містились у працях німецького мислителя XIXст. Е.-С.К'єркегора. Теорія сформувалася в працях німецьких (М.Хайдеггер, І889-1976; К.Ясперс, 1883-1969) та французьких (А.Камю, 1913-1960; Ж.-П.Сартр, 1905-1980) філософів та письменників. М.Хайдеггер уважав, що мистецтво не можна аналізувати, інтерпретувати, його потрібно тільки переживати. Правда, яку несе твір, завжди суб'єктивна та індивідуальна, бо реальність піддається в художньому творі "запереченню", вона "переборюється", підтверджуючи активність свідомого й підсвідомого у митця. Ці положення по-різному розвивають представники екзистенціалізму. Для Г.Марселя характерне дещо містичне розуміння цих постулатів, для Ж.-П.Сартра - соціально-політичне. К.Ясперс розумів мистецтво як спосіб формування в людини потреб свободи, передусім політичної.
Екзистенціалізм у художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Письменники прагнуть збагнути причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце висуваються категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Представники цієї філософії стверджували, що єдине, чим володіє людина, це її внутрішній світ, право вибору, свобода волі.
Екзистенціалізм поширюється у французькій (А.Камю, Ж.-П.Сартр та ін.), німецькій (Е.Носсак, А.Деблін), англійській (А. Мердок, В.Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н.Мейлер, Дж.Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах. В Україні проявився у 1920-х роках у творчості В.Підмогильного, пізніше - у спадщині І.Багряного, Т.Осьмачки, В.Барки, В.Шевчука та ін.
У другій половині XX ст. розвивається "новий роман" ("антироман"), який, на думку Д.С.Наливайка, виникає як заперечення екзистенціалізму.
Антироман - жанровий різновид французького модерного роману 1940-1970-х pp.
Термін уперше запровадив Ж.-П.Сартр у передмові до роману Н.Саррот "Портрет невідомого" ( 1947). Представники цього жанру (Н.Саррот, А.Роб-Грійє, M Бютор, К.Симон та ін.) відтворювали розірвану свідомість особи, стан її почуттів та вражень. В антиромані нема "відображеної дійсності", комфорту, сюжетних колізій, зав'язки чи розв'язки, нема героя; його вмотивованих вчинків, емоцій. В естетиці антироману важливе місце посідають прийоми безгеройної та безфабульної розповіді. Кожний із письменників використовує свою манеру письма, вдаючись то до зображення містичної влади речей над людьми (А.Роб-Грійє), то до "напіврозмовй", потоку свідомості, внутрішньої діалогічності підсвідомого (Н.Саррот), то до мозаїки сприймань, схоплень, роздумів (М.Бютор). Протиставляючи себе майстрам класичного роману в аспекті змалювання сучасної людини й шукаючи нових засобів виразності, "нові романісти" досягли неабиякої майстерності, проте деякі письменники, як Ф.Соллерс, Ж.Рікардо, зазнали творчої поразки, відмовившись від показу духовного світу людини.
Значним явищем театрального авангарду другої половини XX ст. с так званий "театр абсурду". Цеп термін набув свого поширення, завдяки монографії англійського літературознавця М.Ессліна ("Театр абсурду" - 1961). М.Есслін об'єднав драматургів другої половини XX ст. за певними типологічними ознаками, а саме: відсутність місця й часу дії, руйнування сюжету і композиції, ірраціоналізм, парадоксальні колізії, сплав трагічного і комічного. У драмі "театру абсурду" нічого не відбувається, а те, що діється, - абсурдне й незрозуміле, - чиниться невідомо чому й задля чого. М. Есслін, уводячи новий термін, підкреслював, що саме поняття абсурду щодо явищ сучасної драматургії не вміщується в його словникове значення "безглуздя" чи "нісенітниця". Воно має глибокий морально-філософський сенс, і "театр абсурду" слід розглядати не як щось негативне, а як відображення суттєвих духовних тенденцій нашого часу, від творення стану сучасної людини, що знаходиться у розладі зі світом, природою, іншими людьми, із самою собою.
Найталановитішими представниками "театру абсурду" є С.Беккет, Е.Йонеско, Е.Олбі, М.Фріш, С.Мрожек, Г.Грасс, Дж.Релбер, А.Копіт та ін., хоча самі драматурги заперечують свою приналежність до будь-якого напряму чи школи. Різні дослідники неодноразово робили спробу "винаходу" нового терміну щодо явищ, які криються за поняттям "театр абсурду". Серед них: "театр обурення" (Р.Брустайн), "театр протесту і парадоксу" (Дж.Веллворт), "театр насмішки" (Е.Жакар) тощо. Невизначеність терміну, втім, не заперечує усталених тенденцій у сучасній драматургії, яка продовжує пошук нових шляхів у мистецтві.
Помітним явищем у світовому процесі другої половини XX ст. став "магічний реалізм".
"Магічний реалізм" - напрям, у якому органічно поєднуються елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності.
Найбільш розвинувся в латиноамериканській літературі (А.Карпент'єр, Ж.Амаду, Г.Гарсіа Маркес, М.Варгас Льоса, М.Астуріас та ін.). Особливу роль у творчості цих авторів відіграє міф, який виступає основою твору. Митець, намагаючись осмислити різноманітні явища (реальні, культурні, свідомі, підсвідомі та ін.), прагне до універсальності своїх образів і створення загальної моделі буття. Класичним зразком такого методу є роман Г.Гарсіа Маркеса "Сто років самотності" (1967), де в міфічно-реальних образах відтворено історію Колумбії та всієї Латинської Америки.
На думку А.Карпент'єра, специфіку латиноамериканського "магічного реалізму" зумовлює прихильність письменників до барокових форм, які дозволяють створити дивовижний і яскравий світ, "де поєднались усі раси й культури і зустрілись усі епохи". Автори намагаються осмислити історичний ДОСВІД людства у широкому міфологічному і культурному контексті, не зосереджуючись на окремих фактах чи подіях, а висвітлюючи загальні тенденції духовної та суспільної еволюції.
У другій половині XX ст. розвивається і традиційний реалізм, який набуває нових ознак. Зображення індивідуального буття все "більше поєднується з історичним аналізом, що зумовлено прагненням митців усвідомити логіку соціальних законів (Г.Белль, Е.-М.Ремарк, В.Биков, Н.Думбадзе та ін.). У художній прозі помітне місце посідає філософська та політична публіцистика.
Ускладнюються засоби побудови твору: в оповіді переплітаються різні часові й просторові плани, події розгортаються в різних напрямках. Нерідко використовується композиційний принцип контрапункту - поєднання відносно незалежних сюжетних ліній, які розвиваються з неоднаковою швидкістю і не завжди послідовно (Б. Пастернак, У. Фолкнер та ін.). Цей принцип допомагає письменникам відтворити багатогранність сучасної епохи.
Помітне прагнення реалістів до широких узагальнень, що виявляється в зображенні подій різних країн і народів від глибокої давнини до наших днів. Світ неначе отримує втрачену цілісність в уяві письменників, які тяжіють до возз'єднання реальних зв'язків і стосунків (Ч.Айтматов, Е.Хемінгуей та ін.). Однак синтетизм оповіді часто порушується - і в змісті, і в композиції, і в стилі твору, що засвідчує відсутність гармонійної єдності в навколишній дійсності.
Як зауважив О.Звєрєв, реалістична література XX ст. відбила розпад Всесвіту на окремі світи, показала драматизм існування людини, у якої не залишилось "іншого реалізму особистого життя - самотнього, жахливого, безнадійного, але все-таки справжнього" у загадковому і таємничому бутті.
Таким чином, літературний процес другої половини XX ст. визначається передовсім переходом від модернізму до постмодернізму, а також потужним розвитком інтелектуальної тенденції, наукової фантастики, "магічного реалізму", авангардистських явищ тощо. Загалом мистецтво другої половини XX ст. відрізняється особливим драматизмом, але, як писав Е.Хемінгуей, "надія приходить нізвідки, і в цьому її сила". У літературі останнього часу висловлюються сподівання на повернення світові втрачених ідеалів, відновлення порушених зв'язків, подолання відчуженості.

ЦЕЛАН ПАУЛЬ (1920-1970)
Пауль Целан (справжнє прізвище - Анчель) - австрійський поет і перекладач - народився 23 листопада 1920 року в Чернівцях (Буковина) німецькомовним євреєм румунського підданства. Його батько був небагатим комерсантом. Маленьке місто Чернівці (до 1944 року - Черновиці) мало дуже бурхливу історію: до 1775 року воно належало Молдавському князівству, після 1775 року - Австрії, з 1918року - Румунії.
Початкову освіту Целан отримує у народній школі (1926-1930), а з 1930 по 1938 роки відвідує греко-латинську гімназію. В юності поет захоплюється ідеями марксизму і анархізму. Літературні уподобання формувалися під впливом творчості Гофмансталя, Рільке. Потяг до поезії і самостійної творчості проявився дуже рано: перші вірші з'являються у 1934-1935 роках.
З 1938 року Целан у Франції вивчає медицину в медичній школі міста Тур, але з початком Другої світової війни вимушений повернутися додому, де продовжує навчання у Чернівецькому університеті (займається романською філологією).
З 28 червня 1940 року по 22 червня 1941 року перебував у радянському громадянстві (у 1940 році до Буковини вступають радянські війська, і Буковина приєднується до СРСР). Після встановлення радянської влади у Чернівцях поет пристосовується до нових умов життя: вивчає російську мову і працює перекладачем. Наступні три роки (1941 - 1944) Целан виживав в обстановці безупинного кошмару між життям і смертю, утратив усіх рідних, залишився живий лише завдяки чистій випадковості. У 1941 році Чернівці окуповують німецько-румунські війська, сім'я Целана потрапляє до єврейського гетто. Через деякий час батьки поета були депортовані до концтабору, звідки вони вже не повернулися. Сам Пауль Целан потрапляє до румунського трудового табору на примусові дорожні роботи, де, незважаючи на страшні умови, залишається живим.
Події цих років стали трагедійною основою всієї подальшої творчості поета. Саме в роки війни Целан вдруге народжується як поет, як творча людина, яка має і хоче сказати щось дуже важливе, донести до людства ту істину, яку він збагнув у тяжкі часи воєнних випробувань. У 1944 році він повертається до Чернівців і продовжує навчання в університеті (вивчає англійську мову і літературу). Целан збирає свій перший (ще машинописний) збірник поезій, куди увійшли як воєнні, так і найкращі довоєнні вірші. Восени того ж 1944 року зібрано другий (також машинописний) збірник. Обидва збірники були віддані на прочитання відомому буковинському поету Маргулу-Шперберу, який високо поцінував перші поетичні спроби молодого поета. Ранні поезії Целана були вперше надруковані у Румунії вже після смерті поета.
На початку 1945 року поет зволів не чекати милостей від нової адміністрації, перетнув радянський кордон і відновився в румунському підданстві. Він свідомо залишив зону юрисдикції радянської окупаційної влади, бо не переносив політичної плутанини, що панувала там, і занадто добре знав про зникнення колишніх австрійських громадян у підвалах СМЕРШу.
Працював у видавництві "Російська книга" у Бухаресті, перекладав румунською російську прозу, писав власні вірші. Саме тут, у Бухаресті, вперше на літературній арені з'явилось ім'я Целана: у 1947 році в авангардистському журналі "Агора" надруковано три вірші, підписані новим, нікому ще не відомим прізвищем - Целан: німецьке написання свого прізвища - Antschel - Пауль переробив у псевдонім Zelan, але пізніше писав його на французький лад Celan.
Повоєнна Румунія