Релігійна філософія XX ст.
| У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і технологій релігійна філософія, як і релігійний світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи> але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протистояння двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеїстичний світогляд. З іншого боку, у XX ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих самих успіхів науки складно було не замислитись як над можливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі. Окрім того, саме у XX ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що наука - це могутня, проте - не всемогутня сила, що є багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес. Частково інтерес до релігійної філософії у XX ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематичними постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: стало зрозумишм, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'язку із цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрещення природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття. Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філософська концепція неотомізму - оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. енциклікою Римського папи була проголошена офіційною філософською доктриною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов'язковим. Визнаними представниками, можна сказати - корифеями неотомізму є французькі філософи Ж Маритен (1882-1973), Е. Жільсон (1884-1978) та американський філософ Ю. Бохеньський (1902 - 1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Томи та намагалися їх далі розвивати та інтерпретувати. У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність. світ речей нам наданий реально цей світ може засвоюватися практично у досвіді життя і сьогодні залишаться в силі тлумачення Св. Томою симфонії розуму та сили відповіді на найважливіші для людини питання слід шукати у текстах Святого Письма та в божественному об 'явленні вирішення найважливіших проблем світової філософії можливе лише на грунті релігійного світогляду, божественного об'явлення пізнання розпочинаються із відчуття, із реальних контактів людини з дійсністю, але переходить в активізацію тих кращих інтелектуальних здібностей, якими наділив нас Бог * Досить активними неотомісти поставали у політичній діяльності XX ст.: вони виступали із гаслами соціальних та церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності. Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св. Томою, наголошували на необхідності орозум-нення волі). Його представниками були К. Барт (1886- 1968), Я. Тілліх (1886 - 1965), Р. Бультман (1884 - 1976). Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О. Блаватсъка, Р. Штайнер), учення "живої етики " (О. Реріх) та російську релігійну філософію (М. Бердяев, П. Флоренський), ідеї яких мали і мають неабиякий вплив і поширення. Представники теософії ("теос" - бог, "софія" -мудрість) ґрунтували свої твердження на тезі про те, що релігії усього світу ведуть розмови про одне й те ж - про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв'язку. Якщо ж відслідкувати оте єдине та належним чином його зрозуміти, ми зможемо ближче підійти до осмислення сутності божества. Із цієї тези випливала також теософська пропаганда екуменізму - руху за об'єднання усіх релігій світу. Учення "Живої етики " базувалося на переважно етичних тезах давньоіндійських філософсько-релігійних течій, називаючи себе різновидом йоги. Воно стверджувало матеріальність усього існуючого, щоправда, проводячи розрізняння тонкої матерії і грубої. В людському єстві жива етика нараховувала сім шарів сутностей, що ієрархічно сходили до божественної тілесності, тому життєве завдання людини вбачалося у тому, щоби пройти шляхом самовдосконалення і підпорядкувати своє життя вищому шару. Це вчення є досить поширеним в Європі, у тому числі - і в Україні. Його пропагандою займаються осередки "Товариства Реріха". Російська релігійна філософня (або філософія російського релігійного ренесансу) найбільш широко і потужно розгорнула свою діяльність на початку XX ст. Вона включила у поле своєї проблематики всі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному, пов'язаному перш за все із східним православ'ям світогляду. Поставивши людину у центр своїх розмірковувань, ця філософія виводила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов'язаної із збиранням розпорошеної в світі первинної енергії позитивного буттєвого творення. На засадах такого підходу до світу та людини вирішувались проблеми свободи волі, творчості, соціального життя, робилися численні дослідження у напрямах персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики та ін. *- Особливу роль представники цієї філософії відводили так званій "софійності" світу, виводячи божественну премудрість, втілену в творінні та у діяннях Христа, майже на рівень особливої божественної іпостасі. Значна частина філософів цього напряму була відправлена за межі радянської держави та продовжила свою діяльність за кордоном (у Чехії, Югославії, Франції), а частина загинула під час сталінських репресій. |
1. Формування філософії марксизму
Марксизм, зокрема його філософське вчення, увійшов в історію як найголовніше досягнення суспільної думки другої половини XIX і першої половини XX століть. Його популярність значною мірою пояснювалася відповідністю умовам того часу, настроям революційних борців проти капіталу. Та в нашому столітті він досяг не лише апогею, а й зазнав глибокої кризи, яка обумовлюється тим, що в ряді положень марксистської теорії були незрозумілі чи перебільшені або навіть зведені в абсолют такі положення, котрі не мали значення абсолютних істин, особливо в його економічній і соціально-політичній теоріях. Тому ставлення до марксизму різних соціальних і політичних сил було й залишається різним: марксизм — це абсолютна істина, придатна на всі часи й для всіх народів; марксизм — це суцільна помилка; соціалістична ідея повністю тупикова;
практика соціалістичного будівництва неадекватна теорії марксизму і таке ін.
Щоб з'ясувати повніше причини такої розбіжності оцінок треба дослідити умови й фактори його виникнення та розвитку.
Як відомо, марксизм виник у 40-х роках XIX століття. Причин, що його породили, багато. Це й суспільно-політичні, історичні, економічні умови, теоретичні джерела та природничо-наукові передумови.
До перших слід віднести ті обставини, що в середині XIX століття капіталістичні відносини швидко розвивалися в країнах Європи й Америки. Протиріччя між працею й капіталом різко загострилися. Постійними супутниками були економічні кризи. Росло безробіття, озлидніння трудящих мас. Це вказувало на гострі суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами тогочасного капіталістичного суспільства.
Класова боротьба між пролетарями та буржуа в ЗО—40-х роках минулого століття загострилася. Пролетаріат із "класу в собі" перетворився в "клас для себе". Пролетарський рухвиріс кількісно й організаційно. Аналізуючи його, Ф.Енгельс виділив основні форми цієї боротьби: стихійні виступи робітників проти окремих капіталістів; луддизм (стихійна боротьба, що виражалася в руйнуванні машин, застосування яких спричинило скорочення робочої сили); масовий страйковий рух, який призвів до утворення робітничих спілок; стихійні виступи робітників окремих заводів, фабрик, міст, у яких пролетаріат чітко заявив про свої класові вимоги (Ліонське повстання французьких робітників у 1831 — 1834 роках, Сілезьке повстання німецьких робітників у 1844 році); чартистський рух, який виник в Англії у другій половині 30-х років XIX століття і досяг свого апогею в 40-х роках. Це був широкий, масовий і політично оформлений пролетарський рух.
Всі ці виступи зазнали поразки. Тому невдовзі постало питання про необхідність створення такої теорії, яка могла б допомогти робітничому класові в його економічному, соціальному й політичному звільненні.
На прохання лідерів робітничих партій і спілок К.Маркс і Ф.Енгельс написали для них програму "Маніфест Комуністичної партії". В ньому і наступних своїх працях вони створили вчення, яке одержало назву марксизму. Воно складалося з діа-лектико-матеріалістичної філософії, політичної економії і наукового соціалізму. Можна вважати, що головною умовою його виникнення були потреби класової боротьби пролетаріату. Та й сам розвиток капіталізму виявив матеріальну основу суспільного прогресу, його об'єктивні закономірності — його діалектику. Це було передумовою формування історико-ма-теріалістичної концепції і того розуміння діалектики, яке характерне для марксизму і ленінізму.
У своєму виникненні марксизм як світогляд пролетаріату і його партії спирався й на теоретичні джерела та природничо-наукові передумови. Одним із таких теоретичних джерел була німецька класична філософія, зокрема діалектика Г.Гегеля й матеріалізм Л.Фейербаха. Маркс і Енгельс творчо переробили філософію Гегеля, відкинувши "абсолютну ідею", похідним для якої нібито є матеріальний світ і взяли на озброєння її "раціональне зерно" —діалектику. На відміну від інших ідеалістів, Гегель розглядав "дух" у безперервному процесі розвитку. Він першим серед філософів Нового часу дав аргументовану критику метафізичного методу, який панував тоді в науці й філософії. Відкинувши вчення Гегеля про "світовий розум", Маркс і Енгельс використали і далі розвинули вчення про розвиток світу, тобто діалектику, бо хоч цей метод і був розроблений на ідеалістичній основі, все ж представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу безперервного руху, перетворень і розвитку. Гегель дав узагальнений аналіз усіх найважливіших категорій діалектики, сформулював основні її принципи й закони. Завдяки сформульованому діалектичному методу філософія Гегеля зайняла почесне місце в історії філософії, стала одним з теоретичних джерел марксизму.
Теоретичним джерелом марксизму було й матеріалістичне вчення Л.Фейербаха. В історію філософії він увійшов як видатний матеріаліст, який вів боротьбу проти ідеалізму й релігії, справив великий вплив на К.Маркса й Ф.Енгельса, сприяв їхньому відходу від ідеалізму./'Критикуючи ідеалізм Гегеля, Фейербах відкинув його, не помітивши в ньому "раціонального зерна". Матеріалізм Фейербаха, ігноруючи діалектику, страждав відсутністю історичного підходу, неумінням дослідити явища з точки зору їх розвитку. Фейербах не переносив матеріалістичних поглядів на явища суспільного життя і тому був матеріалістом "внизу" і ідеалістом "вгорі". Його матеріалізм був ще й антропологічним, оскільки Фейербах розглядав людину абстрактно (як біологічну істоту), не дійшов до розуміння її суспільної природи. В теорії пізнання Фейербах хоч і стояв загалом на матеріалістичних позиціях, все ж ігнорував практику. Тому його матеріалізм був ще й споглядаль-нимДЕ>ейєрбах виступав і як атеїст. На його думку, не бог створив людину, а людина — бога.
Одним із теоретичних джерел марксизму була й англійська класична політична економія (А.Сміт, Д.Рікардо), основоположники якої поклали початок трудовій теорії вартості, встановили факт існування суспільних класів. 1 хоч їх вчення мало обмежений характер, воно все ж сприяло матеріалістичному розумінню історії.
Теоретичним джерелом марксизму був і утопічний соціалізм (К.Сен-Сімон, Ш.Фур'є, Р.Оуен). Його сильною стороною на той час була критика капіталістичного ладу, глибоке розкриття його основних протиріч. Соціалісти-утопісти вірили в краще майбутнє, пропагували ідеї соціалізму. Слабкою ж стороною їхнього вчення було те, що вони не бачили соціальних сил, які б могли реалізувати ці ідеї. І всежїхня концепція сприяла матеріалістичному розумінню історії.
Важливу роль у становленні марксистської філософії відіграли досягнення природознавства, якими була ознаменована перша половина XIX століття. До цього природодослідники лише збирали емпіричний матеріал і описували його. Тому причини багатьох фізичних явищ вони часто вбачали в загадкових силах ("флогістон", "теплород" і т.д.). Маркс і Енгельс узагальнили досягнення тогочасного природознавства, використавши їх для створення діалектико-матеріалістично-го світогляду.
Особливого значення тут набули відомі три великі відкриття (закон збереження енергії, вчення про клітинну будову живих організмів і еволюційна теорія Дарвіна). Вони відіграли важливу роль в обгрунтуванні єдності матеріального світу, матеріального характеру й нерозривного зв'язку процесів, що відбуваються в природі. Ці відкриття дали можливість пояснити основні процеси природи й відкинули метафізичний погляд на світ, стали природничо-науковою основою, на якій виникла діалектико-матеріалістична філософія.