Самостійна робота №3 Культура Відродження

1)Реформація (від лат. reformatio - перетворення, виправлення) — християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи у XVI столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел християнства, який набув форми релігійної боротьби проти католицької церкви і папської влади.

Реформацію пов’язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі — та відповідно називають протестанською, лютеранською або євангелічною.

Передумовою до Реформації була криза папства у 14-15 ст. — західна схизма. Рух із церковного поступово переростав в суспільний через невтілені надії на церковну реформу після рішень Констанцького собору1414–1418 років (папа Мартин V) і особливо Базельсько-Флорентійського собору 1431–1449 років (папа Євгеній IV), а також віденського конкордату (умови) 1448 року щодо Німеччини між римсько-німецьким кайзером Фрідріхом ІІІ-ім і папою Миколаєм V.

Безпосереднім початком Реформації вважається розповсюдження Лютером персональних листів-звернень, в яких доводилося, що Спасіння та Божа милість досягаються завдяки Вірі, а не сповіді в гріхах. Загальним суспільним поштовхом стала публікація латинською 25 жовтня 1517 року в місті Віттенберзі заклику до теологічної дискусії у вигляді 95 тез, в яких йшлося про гріх та кару, і особливо критикувалась торгівля індульгенціями.

Ініційований Мартіном Лютером церковно-релігійний рух призвів до розриву єдності західно-європейської церкви — появи національних церковних спільнот та виникнення нової теології протестантизму.

ротягом всього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в пануючий на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно, як у світському феодальному суспільстві розташовувались різні категорії сеньйорів івасалів — від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліруградуювали за феодальними ступенями від Папи (верховного первосвященика) до парафіяльного кюре. Як великий феодал, церква в різних державах Європи володіла до ¹/₃ кількості всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи й прийоми, що й світські феодали^[1]. Узурпуючи таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація, церква одночасно формувала ідеологіюфеодального суспільство, маючи завданням обґрунтування закономірності, справедливості та богоугодності цього суспільства. Монархи Європи, у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.

Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати й процвітати доти, доки панувала її матеріальна основа — феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття і всюди в Європі почалося формування нового класу, що поступово захопив у свої руки економіку, а потім почав прагнути до політичної гегемонії, — класубуржуазії. Новому класу, що претендував на панування, потрібна була нова ідеологія. Власне, вона не була такою вже й новою: буржуазія не збиралася відмовлятися від християнства, але їй було потрібно зовсім не те християнство, яке обслуговувало старий світ; нова релігія повинна була відрізнятися від католицизму в першу чергу простотою та дешевизною: меркантильній буржуазії гроші були потрібні не для того, щоб кидати їх на вітер, будуючи величні собори і проводячи пишні церковні служби, а для того, щоб, вкладаючи їх у виробництво, створювати й примножувати свої підприємства. Відповідно до цього ставала не тільки непотрібною, а й просто шкідливою, вся дорога організація церкви з її Папою,кардиналами, єпископами, монастирями й церковним землеволодінням. У тих державах, де склалася сильна королівська влада, що йшла назустріч національній буржуазії (наприклад, в Англії чи Франції), католицька церква особливими декретами була обмежена у своїх претензіях і цим на час врятована від загибелі. У Німеччині, наприклад, де центральна влада була примарною і Папська курія отримала можливість господарювати, як у своїй вотчині, католицька церква з її нескінченними поборами і здирництвом викликала загальну ненависть, а непристойна поведінка первосвящеників багаторазово цю ненависть посилювала, адже їхні настанови для простих людей, повязані з невибагливістю та утриманням від розкоші, йшли в розріз з їхнім власним життям. Не останню роль зіграла також торгівля індульгенціями, безсоромний продаж яких викликав обурення щиро віруючих людей.

Крім економічного і національного гніту передумовою Реформації послужили гуманізм і змінене інтелектуальне середовище Європи. Критичний дух епохи Відродження дозволив по-новому поглянути на всі явища культури, в тому числі і на релігію. Акцент Відродження на індивідуальність і особисту відповідальність допоміг критично переглянути церковну структуру, а мода на давні рукописи та першоджерела звернула увагу людей на невідповідність першохристиянства і сучасної церкви. Люди з пробудженим розумом і мирським світоглядом ставали критично налаштованими до релігійного життя їх часу в особі католицької церкви.

2) У Німеччині, яка на початок XVI століття все ще залишалася політично роздробленою, невдоволення церквою поділяли практично всі стани: селян розоряла церковна десятина і посмертні побори, продукція ремісників не могла конкурувати з продукцією монастирів, яка не оподатковувалася, церква розширювала свої земельні володіння в містах, погрожуючи перетворити городян у довічних боржників^[7]. Все це, а також величезні суми грошей, які Ватикан вивозив з Німеччини^[8], і моральний занепад духовенства, послужило приводом до виступу Мартіна Лютера, який31 жовтня 1517 прибив до дверей Віттенберзької Замкової церкви свої «95 тез». У них доктор богослов'я виступав проти продажу індульгенцій і влади Папи над відпущенням гріхів. У проповідованому ним ученні він проголошував, що церква і духовенство не є посередником між людиною і Богом. Він оголосив помилковими претензії папської церкви на те, що вона може давати людям за допомогою таїнства «відпущення гріхів» «порятунок душі» в силу особливих повноважень від Бога, якими вона нібито наділена. Основне положення, висунуте Лютером, наголошувала, що людина досягає «спасіння душі» (або «виправдання») не через церкву і її обряди, а за допомогою віри, дарованої йому безпосередньо Богом^[9].

Також Лютер спростував авторитет Священного Переказу, тобто постанов церкви і папські декрети, відводячи роль єдиного джерела релігійної істиниСвятого Письма^[9].

Папство спочатку не виявило особливої занепокоєності його виступом. Сутички між різними чернечими орденами були не рідкісним явищем, так що і цього разу Папа вважав це «чернечою сваркою». Однак Лютер, заручившись підтримкою Фрідріха, курфюрста Саксонського, не поступався надісланим папським емісарам, у той же час зобов'язуючись не поширювати свої ідеї за умови, що мовчання будуть зберігати і його противники^[10].

Однак події на Лейпцизькому диспуті змусили його перервати мовчання. Висловивши підтримку Яну Гусу і недовіру церковному собору, що засудив його, Лютер прирік себе на прокляття і розрив відносин з церквою. Наступним кроком було те, на що до цього практично ніхто не наважувався: 10 грудня 1520 ана очах великого натовпу громадян Лютер спалив Папську буллу, в якій засуджувалися його погляди. Тут у справу втрутилася світська влада. Новообраний імператор Священної Римської імперії Карл V викликав Лютера на імперський сейм у Вормсі з метою переконати його відмовитися від своїх поглядів — аналогічно тому, як сто років раніше подібну спробу зробив Імператор Сигізмунд відносно Гуса. Лютеру дали два дні, щоб дати відповідь на питання про те, чи готовий він відмовитися від нього. В кінці другого дня Лютер, стоячи перед імператором, оточеним верховними світськими і духовними правителями Німеччини, відповів: «На тому стою. Не можу інакше. Хай допоможе мені Бог». Шляху назад більше не було. Згідно з Вормським едиктом, Лютер був оголошений поза законом на території Священної Римської імперії.

3) Гуманізм довів, що «святе невігластво» католицької церкви, ченців, їхня нездатність читати давніх авторів призвели до нерозуміння текстів Святого Письма.

Текст Біблії, так само як інших священних книг, надзвичайно багатозначний, майже кожен може знайти там саме те, що шукає. Прихильник покори міг знайти відомий заклик підставити щоку, прихильник бунту — громові промови біблійних пророків і віщі слова Христа: «Не мир приніс я вам, братія, а меч». Отже, під час Реформації Біблія стає ідейним джерелом і лівих, і правих, і контрреформації, бо всі посилалися на Святе Письмо: адже після перекладу Біблії великі маси люду дістали змогу її тлумачити.

Здійснилася обіцянка Яна Гуса зробити так, що будь-яка чеська старенька знатиме Святе Письмо краще за біскупа. Проте будь- який священний текст (Біблія, Коран, тексти Трипітаки, Зенд-Авеста тощо) створювався протягом тривалого часу і в процесі культурно- історичної трансляції не завжди зберігав автентичність. Відтак окрім змістової естетичної та філософської багатозначності тексту, що випливала з його внутрішньої композиції, виникала зовнішня текстуальна багатозначність. Проте ці тексти зазвичай невразливі для критичних зауважень про їхню суперечливість. Навпаки, саме ці розбіжності й алогізми є джерелом їхньої сили та феноменального впливу на людську свідомість і почуття. Дуже багато залежить від того, під яким кутом зору читають такий текст, що саме шукають у ньому, на що звертають увагу.

Гуманісти й реформатори запропонували своє прочитання Біблії. Вона промовляла до християн тією самою мовою (латинська Вульга- та), якою оповідав про чесноти Цицерон і якою славили прекрасні й сильні людські почуття Вергілій і Горацій, отож гуманізм і запропонував розуміти біблійну істину як поетичну, образи Святого Письма розглядати як художні, які читач мав розшифровувати відповідно до свого рівня культури. Виправдовуючи античну систему цінностей, гуманізм знецінив церковну традицію відлучення християнина від читання Біблії.

Борючись із папством, діячі Реформації на першому її етапі заохотили переклади Біблії національними мовами. Це дало змогу познайомити письменних людей зі Святим Письмом, але в поєднанні зі світською критикою гуманістів-філологів призвело до того, що воно почало втрачати авторитет бездоганного джерела істини. Книга, яку Церква відносила як Боже одкровення, виявилася суперечливою й не відповідала знанням читача XVI століття про природу та історію. Це підважувало престиж не лише католицизму, а й протестантської церкви. На другому етапі Реформації протестантська теологія всіляко перешкоджає світському тлумаченню Біблії, рятуючи її в завзятій полеміці з ренесансною філологією від переведення до розряду античних літературних творів.

Неупередженому сприйняттю біблійних книг найбільше заважає суперечливість змісту Старого і Нового Заповітів. Над спробами звести їх у єдине вчення ретельно працювали богослови. Реформатори були вже неспроможні засвоїти стоси книжок і розмаїття теорій та поглядів на цю тему. Зовсім по-іншому підійшов до проблеми «узгодження» Еразм Роттердамський, переводячи її з богослов'я у філософію. Він звернув увагу на відсутність духовного начала в юдаїстсь- кій релігійній практиці. У трактаті «Зброя християнського воїна» («Зброя») Еразм пояснював, що нова істина міститься не в зовнішніх обрядах та юдаїстських церемоніях, а безпосередньо у вченні Христа. Під вченням Христа Еразм розумів принципи гуманістичної моралі. Таким чином, створювалася програма формування нової людини через подолання застарілих норм Старого Заповіту. У цій площині сформульоване Еразмом протиставлення Нового Заповіту Старому переросло рамки порівняння текстів, ставши проблемою моралі, проблемою філософії. Це по-своєму використали Лютер та діячі інших течій Реформації.

4) Попри те, що спочатку протестантизм не виявляв особливого інтересу до мистецтва, Реформація позначилася і на цій галузі людської діяльності. Протестантський світогляд захопив багатьох митців, незалежно від їхньої конфесійної належності.

Провідна роль у розвитку живопису так званого Північного Відродження від самого початку належала Німеччині. Мистецтво цієї доби — мистецтво міське; воно розвивалося переважно у великих містах країни, де розквітали наука й ремесла, де сильне й заможне бюргерство гарантувало митцям постійні замовлення і спокійні умови для творчості.

Роздрібненість Німеччини у XV столітті, слабкість зв'язків між культурними центрами спричинили появу великої кількості місцевих художніх шкіл і напрямів. Тільки на початку XVI століття навколо видатних художників формуються школи, які перебували цілком під впливом особистості їхніх засновників.

Можна виділити певні райони, що відіграли першорядну роль у розвитку німецького мистецтва XV-XVI століть. Це — Нижня (Північна) Німеччина з багатими ганзейськими містами (Гамбург, Бремен, Любек), Нижній Рейн (Кельн і міста Вестфалії), Франконія (Нюрнберг, Вюрцбург), Швабія (Аугсбург і Ульм), Баварія (Мюнхен), Середній Рейн, Ельзас (Кольмар, Страсбург) і Верхній Рейн (Базель, Фрейбург і міста, розташовані на Боденському озері), Австрія (Тіроль, Зальцбург і міста вздовж Дунаю). В XVI столітті виникає ще й саксонська школа живопису. Художні школи різко поділяються на північні і південні. Проте впадає в очі велика відмінність між витворами нижньорейнських і верхньорейнських майстрів. Ниж- ньорейнські художники тяжіли до Нідерландів (адже тоді навіть не було державного кордону між цими двома областями), а художники Верхнього Рейну й австрійці — до італійців. Можливо, саме надихаю- чись італійським прикладом, південь країни першим став на шлях новаторства. В кожному разі нові імпульси виходили з південних областей Німеччини, а північ країни сприймала їх із деяким запізненням.

Німеччина пережила своє Відродження, що мало тут глибоко самобутній, національний характер, і прикметною рисою цього процесу був його найтісніший зв'язок із Реформацією, із притаманним їй особливим стилем мислення і світогляду. Протягом XIII-XIV століть у Німеччині неподільно панувало мистецтво готики. Воно виникло в містах і досить швидко набуло аристократичної вишуканості. Це мистецтво зрілої феодальної доби. Величезні споруди готичних соборів нагадують компендіуми вчених схоластів, духовна віддаленість від повсякденного та абстрактність художніх образів близькі до містики Екхарда й Таулера.

Але вже у другій третині XV століття становище змінюється. На півдні зароджуються нові течії, що силкуються розірвати міцні ланцюги готичного мистецтва, художники намагаються по-новому поглянути на світ і зобразити його таким, яким він є. Становлення нового мистецтва відбувалося тим болісніше, що в Німеччині передові художні сили не мали такого потужного союзника, як античне мистецтво. А готика зросла органічно як місцевий, для всіх звичний стиль, тоді як в Італії вона великою мірою була чужорідним явищем, і перемога над нею не складала там особливих труднощів.

Епоха Відродження в Німеччині почалася на межі XV-XVI століть. Тоді німецьке мистецтво піднімається до висот світової слави, розквітає творчість Дюрера, Грюневальда, Кранаха, Гольбейна. У німецьке мистецтво вливається потужний потік реалізму. Образи насичуються життям. Художники немовби прозрівають; перед ними відкривається реальний світ, прекрасний і багатий.

Однак на німецькому Відродженні позначилися соціальні й ідеологічні пристрасті. У ньому важливе місце посідають політичні та релігійні мотиви. Через це в німецькому мистецтві переважав етичний складник, а естетичні елементи відігравали в ньому меншу роль, ніж в італійському. Там переважає раціоналістична основа, а мистецтво Німеччини є ареною, де борються і взаємно проникають одне в одного раціоналізм і містика. В час релігійної боротьби годі було втриматися на позиціях світлого раціоналізму. Але містицизм доби Реформації та селянських воєн — це не просвітлена неземна містичність готичного образу, а покатована плоть грюневальдського Христа.

Італійський ренесанс створив собі одного кумира — людину. Північні художники однаковою мірою цікавилися людиною та її оточенням. (Не дивно, що в Німеччині й Нідерландах виникли нові жанри — пейзаж і натюрморт.) Проте ставлення до самого образу людини виявилося різним.