Етапи розвитку господарського контролю. Перші прояви контролю відносяться до матріархату і патріархату, де рід був головним виробничим осередком
Перші прояви контролю відносяться до матріархату і патріархату, де рід був головним виробничим осередком. Цей осередок базувався на суспільній власності на засоби виробництва і колективній праці.
На цьому етапі суспільного розвитку спочатку виник примітивний облік, недосконалої форми, як засіб контролю за кількістю заготовлених і спожитих продуктів. Проте контроль за розподілом здобутих продуктів в первісному суспільстві здійснювався на засадах демократизму.
Однак відсутність товарно-грошових відносин давала можливість здійснювати тільки кількісний контроль простих господарських процесів.
За умов рабовласницького устрою, де основу виробничих відносин складають особиста власність на засоби виробництва рабовласника та рабів, все ширшого розвитку набуває обмін, виникає заморська торгівля, з'являються гроші, створюється торговий і лихварський капітал Відповідно до цього й контроль здійснюється вже не лише за кількістю заготовлених і виготовлених продуктів, й за процесом розвитку торгівлі.
Одночасно в такому суспільстві контроль перетворюється на засіб управління і сприяння експлуатації, він також оберігає приватну власність рабовласника. Тому особливого значення в цей період набули державний облік, контроль та ревізія. Наприклад, в стародавньому Єгипті за 4 - 3 тисячі років до нашої ери облік здійснювався, передусім, при дворах царів.
Наступний етап розвитку контролю пов'язаний з феодальним устроєм суспільства. При цьому в перший же період розвитку феодалізму досягнутий рівень обліку в рабовласницькому суспільстві був тимчасово забутий.
Поступове відродження та розвиток контролю припадає на ХІ—XIII століття - період утворення великих світових торгових центрів (Венеції та Генуї). Надалі відбувається трансформація господарського обліку в бухгалтерський.
Цьому сприяло піднесення товарного виробництва, розвинення внутрішньої та зовнішньої торгівлі, розвиток банківської діяльності (XIV—XVIІІ ст.). На цей період історії розвитку контролю також припадає підготовка спеціалістів, видання перших спеціалізованих книжок - італійця Луки Пачолі (1494 р.), голландців -Яна Імпіна (1543 р.) і Симона ван Стевіна (1607 р.); французів - Жака Саварі (1675 р.) і Матьє де ла Порта (1712 р.) та ін.
За часів феодалізму відбувається поділ контролю на зовнішній і внутрішній, набуває особливого значення контроль за розрахунками між купцями і банками, а також за наявністю і рухом торгового капіталу.
Подальший розвиток контролю здійснюється у напрямку прийняття спеціальних законів та норм стосовно обліку та рахування торгових і банківських операцій, різних видів господарської діяльності.
У XVIII ст. видається цілий ряд відомчих інструкцій про порядок ведення обліку та здійснення контролю в державних установах. У 1723 і 1743 роках видана Інструкція ревізіон-колегії, в 1766 - Інструкція бухгалтерії, в 1768 році - Інструкція митному касиру.
З середини XIX століття до 50-х років XX століття відбувається диференціація та розвиток окремих напрямків досліджень, а саме: бухгалтерський облік, статистика. Пізніше застосовується системний та комплексний підхід до вивчення контролю, який як наука набуває сучасних рис.
Тобто у загальному плані можна визначити, що зміна форм власності, виробничих відносин та розвиток державності є основними важелями, під впливом яких і відбувався розвиток контролю.
Історія контролю в Україні нерозривно пов'язана з історією становлення її державності. При цьому, входячи до складу Російської імперії, Україна не мала власних органів фінансового контролю. Контрольні функції, як і на всій території Росії, виконувало згідно з «Положенням про місцеві контрольні установи в імперії» від 3 січня 1866 року Управління державного контролю, яке працювало при Міністерстві фінансів.
Пізніше Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 29 січня 1919 року в м. Харкові утворено Народний комісаріат державного контролю УРСР. З цього часу органи фінансового контролю неодноразово реорганізовувались, але його функції залишались незмінними
Так, із січня 1924 року спеціальним органом документального та наступного фінансового контролю оголошено Фінансово-контрольне управління (ФКУ) СРСР.
Діяльність ФКУ спочатку охоплювала тільки союзний та республіканські бюджети, а з липня 1925 року її поширено і на місцеві бюджети.
У листопаді 1926 року фінансово-контрольне управління СРСР реорганізовано в Державний фінансовий контроль та його місцеві органи, які отримали більшу самостійність і права.
В кінці 1932 - на початку 1933 рр. фінансово-контрольне управління УРСР перетворилося на фінансово-бюджетну інспекцію, яка проіснувала до 1937 року. В жовтні 1937 р. в складі Наркомфіну СРСР починають створюватися спеціальні контрольно-ревізійні управління. Положення про це управління було затверджено урядом країни. Контрольно-ревізійне управління (КРУ) мало право проводити документальні ревізії всіх наркомів, відомств, організацій, закладів і виробництв. Відповідно до цього з 1937 до 1956 року фінансовий контроль в Україні здійснювало Контрольно-ревізійне управління Наркомату, пізніше - Міністерство фінансів СРСР.
У 1956 році контрольно-ревізійне управління було в складі Міністерства фінансів України.
У грудні 1965 року з метою більш активного залучення громадськості до наглядової діяльності органи партійно-державного контролю перетворено в органи народного контролю, масовою ланкою яких стали комітети, групи і пости.
Тому в умовах ринкових відносин стали формуватися нові органи державного контролю. Так, після здобуття Україною незалежності виникла необхідність у підвищенні ролі державного фінансового контролю і в 1993 році було прийнято Закон України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні».
Указом Президента України від 27.08.2000 № 1031 „Про заходи щодо підвищення ефективності контрольно-ревізійної роботи” Головному контрольно-ревізійному управлінню України надано статус центрального органу виконавчої влади.
Відповідно до Указу Президента України від 09.12.2010 № 1085/2010 „Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади” Головне контрольно-ревізійне управління України реорганізовано у Державну фінансову інспекцію України.
При цьому в процесі розвитку системи контролю в умовах розбудови ринкових відносин в Україні можна виділити два основних етапи:
етап становлення (1990-1997 рр.), протягом якого сформовані базові умови для створення системи контролю та мережі контролюючих органів
етап удосконалення (з 1998 року), який передбачає заходи щодо реформування та подальшого розвитку контролюючих, інституцій у державній сфері та громадському суспільстві
Поруч із цим системі розвитку контролю в Україні притаманні екстенсивні методи, головними задачами яких є формування нових органів контролю.
Організація державного фінансового контролю в даний час на Україні має безліч недоліків. Тут можна відзначити, що фінансовий контроль потребує удосконаленні і посиленні своєї ролі у всій сукупності економічних відносин.
2.Кадрове забезпечення контрольної діяльності.
Кадри контролю - це працівники апарату управління, які виконують функції контролю. Успіх діяльності ревізійної ланки, стиль її роботи в значній мірі залежать від складу співробітників.
Кадрове забезпечення – це специфічна, повторювана діяльність, здійснювана у процесі управління органами ДФІ, змістом якої є забезпечення органів і підрозділів необхідним, відповідаючим певним вимогам, контингентом людей, а також інформацією про нього, впровадження науково-обґрунтованих методів добору, розстановки, навчання, виховання, стимулювання кадрів, правового регулювання проходження служби та надання правового захисту особовому складу органів ДФІ України.
Кадрове забезпечення фінансових інспекцій залежить від правильності визначення штатної чисельності, укомплектованості штатів, професійної підготовки інспекторів, підвищення їх кваліфікації. Важливе значення у кадровій роботі посідає класифікація кадрів. У науковій літературі зустрічаються різні основи їх класифікації.
1. Об’єктивна класифікація – ділить кадри за об’єктивними ознаками: віком, статтю, освітою, громадянством, стажем роботи в системі та на посаді, професією, наявністю нагород, вченого ступеня та ученого звання тощо.
2. Посадова класифікація – кадри поділяються за займаними посадами в системі.
3. Професійна класифікація – усі особи, зайняті у системі, діляться за професіями, а в їх рамках – за спеціальностями. Основою класифікації є наявність спеціальної освіти.
4. Юридична класифікація передбачає поділ працівників та представників влади, посадових осіб та допоміжно-технічний (обслуговуючий) персонал.
5. Функціональна класифікація передбачає виділення трьох категорій працівників:
5.1. Керівники – особи, відповідальні за прийняття та організацію виконання управлінських рішень, а також за управління персоналом: керівники всіх органів ДФІ, організацій, підприємств, їх структурних підрозділів, а також заступники керівників.
5.2. Спеціалісти – найбільш чисельна та структурно складна категорія. Базовим критерієм віднесення працівників до спеціалістів є використання ними професійних знань, умінь, навичок, набутих у результаті спеціалізованого навчання. Серед них можна виділити декілька груп:
– працівники, які приймають і виконують управлінські рішення у рамках функціональних обов’язків у сфері зовнішнього управління;
– працівники, зайняті переважно або виключно оперуванням інформацією, підготовкою управлінських рішень;
– спеціалісти у вузькому розумінні слова.
5.3. Технічні виконавці – особи, які зайняті переважно виконанням технологічних операцій щодо збирання, фіксації, обробки, оформлення, зберігання, тиражування матеріалів.
У сучасних умовах, коли проводиться адміністративно-правова реформа, одним із головних напрямів удосконалення управління є поліпшення роботи з кадрами.
Кваліфікацією ревізора(інспектора) називають ступінь його вміння і придатності до виконання контрольно-ревізійної роботи. Її визначають набутими знаннями, вмінням, досвідченістю і професійними навичками.Високий рівень кваліфікації поступово переходить в майстерність, яка характеризує досконалість в здійсненні ревізорської діяльності.Майстерність передбачає таке володіння уміннями і навичками застосування законів, інструкцій, положень і наказів, таку їх "відпрацьованість", яка поєднує процес з’ясування цілей вивчення операцій та документів і швидкий підбір способів і прийомів їх досягнення.
Якостями творчого мислення ревізора є:
ü Проблемний характер письмової інформації, що вивчається;
ü Оперативність мислення;
ü Динамічність мислення;
ü Продуктивність творчої роботи;
ü Вміння виявляти суттєві властивості, зв'язок і відношення між фактами, що вивчаються;
ü Сміливість, оригінальність і обґрунтованість висування ревізійних версій і їх безпомилкове вирішення;
ü Логічність мислення;
ü Критичність, неупередженість і об’єктивність мислення.
Контроль – це і наука, і мистецтво. В якій мірі ревізор пізнав цю науку, оволодів цим мистецтвом і є, перш за все, основою його кваліфікації.