Кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм
Самостійна робота №7
1. Кейнсіанська парадигма в теорії розвитку грошей
Внесок Кейнса в теорію грошей
Докорінна перебудова системи теоретичних поглядів з приводу суті грошей, їх місця і ролі у структурі економічних відносин відбулася у першій третині нинішнього століття. Ця перебудова пов'язана з працями одного з найвидатніших економістів XX ст. Джона Мейнарда Кейнса (1883 – 1946). Йдеться про знамениту тріаду Кейнсових праць, що посіла чільне місце в теорії грошових відносин. Це книжка «Трактат про грошову реформу» (1923 р.), двотомне видання «Трактат про гроші» (1930 р.) і визначальна праця англійського вченого, що стала класикою світової економічної думки, - «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936 р.).
Кейнс був сином відомого англійського економіста Джона Невілла Кейнса, автора книги «Предмет і метод політичної економії», опублікованої 1890 p. Отримав освіту в Ітоні та Кембріджі. Спочатку вивчав математику та теорію ймовірності, але згодом зацікавився економікою. 1905 р.
У своїх наукових творах він розглядає широке коло проблем, зокрема, проблеми теорії ймовірності, монетарної економіки, наслідки мирної угоди, укладеної після першої світової війни. Проте його головною працею є «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей».
Ідеї цієї книжки були із захопленням сприйняті в колах великої буржуазії. Книжку назвали «біблією кейнсіанства». Західні економісти навіть проголосили «кейнсіанську революцію», яка нарешті переможе марксизм. А американський історик економічної думки Селігмен поставив книжку Кейнса поряд з «Багатством народів» Сміта та «Капіталом» К. Маркса.
Учення Кейнса стало своєрідною реакцією на неокласичну школу й маржиналізм, які панували в економічній науці до нього і до яких колись належав і він сам як учень А. Маршалла і кембріджської школи. Економічна криза 1929-1933 pp. різко змінила погляди Кейнса, він рішуче й безоглядно пориває з поглядами А. Маршалла, його ідеями фритредерства й висловлює думку про те, що капіталізм доби вільної конкуренції вичерпав свої можливості та пішов у непам'ять.
Попередниками Кейнса, які розробляли ті чи інші функціональні зв'язки процесу відтворення і положення яких він розвиває далі, можна вважати так звану стокгольмську школу - Б. Умена, Е. Ліндаля; Ф. Кана у Великобританії та А.Ханта у Німеччині. Однак тільки Кейнс чітко сформулював новий напрям економічної теорії - теорію державного регулювання економіки.
На відміну від інших буржуазних економістів, які зосереджували свою увагу на діяльності окремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив рамки дослідження, роблячи спробу розглянути національне капіталістичне господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями - споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Та головним у методі дослідження Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув встановити причинно-наслідкові зв'язки, залежності та пропорції між ними. Це поклало початок такому напрямку економічної науки, який сьогодні називають макроекономічним. «Кейнс, мабуть, повинен посісти постійне місце в історії економічної думки як перша особа, котра розробила повністю обґрунтовану теорію того, що ми називаємо зараз макроекономікою» .
Економічні погляди Дж.М.Кейнса
У докейнсіанській політекономії панував мікроекономічний підхід, тобто аналіз економіки з погляду окремих економічних одиниць. Умови процвітання окремої фірми ототожнювалися з умовами процвітання нації в цілому, примноження її національного багатства, тому у центрі аналізу була окрема фірма, проблеми мінімізації її витрат та максимізації прибутку як джерела нагромадження капіталу. Головна відмінність між макро- та мікроекономічним підходами полягає не в тім, що перший ігнорує інтереси окремих фірм, а другий - національну економіку. Відмінність зв'язана з тим, якому фактору - інтересам окремої фірми чи загальним умовам відтворення - надається вирішального значення для економічного зростання країни. Кейнс віддав перевагу загальноекономічним факторам.
Всупереч уявленню про внутрішню збалансованість ринкової економіки Дж.М.Кейнс у своїх працях теоретично довів, що механізм ринкової конкуренції за нових умов економічного розвитку не в змозі самотужки, без втручання держави, забезпечити ефективне використання головних чинників виробництва й відповідну рівновагу процесу розширеного відтворення.
2. В своїх наукових працях Карл Маркс об’єднав в цілісну структуру теорію трудової вартості та теорію грошових відносин. Розкриваючи суть грошей, К. Маркс показав, що розвиток грошових відносин пов’язаний з вирішенням суперечностей між особливою властивістю товару – споживчою вартістю і його загальною властивістю – вартістю. У Маркса мінова вартість – це єдиний можливий спосіб вираження вартості, її необхідна форма прояву. Це зумовлено тим, що вартість товару – результат абстрактної праці, праці взагалі, яка не може бути ні виявлена, ні виміряна безпосередньо в споживчій вартості товару – свого носія. Тільки в обміні даного товару на інший в споживчій вартості останнього може бути виражена і виміряна вартість, яка проявить себе вже як мінова вартість. Якщо багато товарів виявлять свою мінову вартість в якомусь одному товарі, то споживча вартість останнього стає уособленням мінової вартості взагалі, її абсолютним носієм, тобто грошима.
Таким чином, вклад Маркса в теорію грошей полягає в тому, що він виводить сутність грошей з аналізу суперечності товару. В товарі-еквіваленті (грошах) реалізуються суперечності якісної і кількісної сторін вартості: внаслідок того, що всі товари вимірюють свою мінову вартість в одному особливому товарі, цей виділений товар стає адекватним буттям мінової вартості, її буттям в якості загального еквівалента. К. Маркс визначав три особливості загального еквівалента:
1) його споживча вартість стає формою виявлення протилежності – вартості;
2) конкретна праця, затрачена на його виробництво, стає вираженням абстрактної людської праці
3) своєю протилежністю стає і приватна праця, що реалізується як праця в її безпосередній суспільній формі.
Враховуючи ці властивості, К. Маркс розкрив специфічну роль і місце грошей як абсолютного товару і як форми виразу, уречевленого носія суспільних відносин у товарному виробництві. Він довів, що гроші не просто технічний інструмент системи господарювання, а внутрішньо властивий елемент суспільних відносин, що базується на товарному виробництві. Тому гроші – не тільки “вуаль”, що накинута на процес суспільного відтворення, а його реальний активний елемент. Тим самим Маркс відкрив шлях для успішного вирішення таких глобальних проблем теорії грошей, як грошовий і товарний фетишизм, грошовий механізм макроекономічного регулювання, ринок позикового капіталу та грошовий ринок. Особливої уваги заслуговує марксове положення про гроші як форму виразу суспільних відносин. На його підставі був визначений історичний характер грошей.
Свій аналіз категорії грошей Маркс розпочав з однієї конкретної історичної форми грошей – золота, яке було єдиним носієм грошової суті в той час. Проте він визнавав об’єктивність існування інших історичних форм грошей до золотого монометалізму (срібло, інші метали, просто споживчі товари), а також можливість існування принципово нових форм грошей у майбутньому (нерозмінних знаків, кредитних грошей). Тому з позицій теорії Маркса вилучення золота з грошового обігу не означає, що гроші внаслідок цього втрачають свою товарну природу, або зникає загальний еквівалент – цей вихід означає лише, те що не стало однієї з форм грошового товару. Важливе місце в марксовій теорії грошей займає аналіз кількісного фактора. Він вперше сформулював закони грошового обігу для всіх відомих засобів обігу – дійсних, паперових і кредитних грошей. Марксові розробки теорії грошей не є чимось випадковим, штучно вклиненим у загальний потік розвитку наукової думки в цій сфері. Вони спиралися на всі попередньо нагромаджені знання людей про гроші і послужили важливою основою для їх подальшого поглиблення.
Самостійна робота №8
Необхідність і сутність кредиту
1. Найважливіші джерела позичкового капіталу: 1) грошові кошти, тимчасово вивільняються в процесі виробництва, наприклад засоби, які накопичуються від поступового витрачання (і списання) основного капіталу у формі амортизації для подальшого його відновлення; 2) частину коштів, що вивільняються з-за неспівпадання в часі продажу виготовленої продукції та закупівлі сировини і матеріалів для продовження виробничого циклу; 3) кошти від продажу товарів, які накопичуються для виплати заробітної плати; 4) особисті заощадження (накопичення) населення (відкладаються, наприклад, на придбання житла або товарів довгострокового користування), які накопичуються в банках, ощадних банках та інших кредитних установах; 5) накопичення держави від володіння державною власністю або кошти з державного бюджету.
Рух позичкового капіталу, коливання попиту і пропозиції тісно пов’язані з циклічними коливаннями економіки. У періоди економічного підйому попит на позичковий капітал зазвичай зростає швидше, ніж зростають резерви; під час криз, незважаючи на падіння виробництва, може виникати брак позикових капіталів в зв’язку зі зростаючою фінансовою панікою і масовим вилученням вкладів з банківських та інших кредитних установ при одночасному зростанні попиту на позики з боку підприємств і організацій, які повинні терміново сплатити свої борги перед іншими підприємствами і організаціями під загрозою банкрутства. Нагромадження позичкового капіталу зростає в період депресії: коли пропозиція позичкового капіталу на ринку збільшується, відсоток (плата за надання позичкового капіталу) зменшується. Однак подібні схеми поведінки позичкового капіталу діють тільки в нормально організованою економіці, в іншому випадку при зростанні грошових накопичень населення і підприємств може утворитися брак позикових капіталів (так було, зокрема, в кінці 1990-х рр.. В РФ).
2. Грошовий капітал – функціональна форма промислового капіталу, що у вигляді грошей приносить додаткову вартість. Виник у докапіталістичних формаціях і спершу існував у формі лихварського капіталу та у грошовій формі купецького капіталу.
Накопичення грошового капіталу було важливою умовою виникнення капіталістичного способу виробництва, а згодом – формою кругообороту капіталу. Кругооборот грошового капіталу починається з купівлі на авансований капітал засобів виробництва і робочої сили для створення вартості і передусім додаткової вартості, а завершується реалізацією товарів на ринку, в яких у товарній формі втілена сукупна вартість, створена в процесі виробництва, частину якої становить додаткова вартість. Сукупна вартість складається також із перенесеної конкретною працею вартості засобів виробництва, амортизації основного капіталу, величини змінного капіталу. Отже, грошовий капітал не функціонує безпосередньо у сфері виробництва.
Лихварський капітал — самостійна форма капіталу, історичний попередник позичкового (банківського) капіталу. Його формула Г — Г1 — надання грошей у позику і повернення їх з приростом — лихварським відсотком, що сягав 200—300% річних. У Київській Русі „ милосердним" вважали 60—80% річних. Л. к, виник ще в період розпаду первісного суспільства у зв'язку з появою і розвитком товарно-грошових відносин, які вели до майнового розшарування родового ладу на багатих і бідних. Багаті, які зосередили в себе землю, рухоме майно і гроші, почали надавати збіднілим родичам гроші в позику під відсотки. При несплаті боргу боржник разом із сім'єю ставав рабом кредитора. Дальший розвиток Л. к. одержав у рабовласницькому і феодальному суспільствах, де Л. к. існував у двох основних формах: 1) позики представникам пануючих класів — рабовласникам і феодалам; 2) позики дрібним виробникам — ремісникам і селянам. Завдяки високим відсоткам Л. к. відволікав від сфери матеріального виробництва величезні кошти, руйнував античну і феодальну власність, підривав дрібне виробництво. Капіталізм з самого початку повів нещадну боротьбу з лихварством. Лихварів спалювали на вогнищах. Але основного удару по Л. к. завдав розвиток капіталістичної кредитної системи, банків, позичкового капіталу, що оволодів як сферою виробництва, так і обігу. А Л. к. не був пов'язаний із сферою виробництва, він діяв у сфері грошового обігу, тобто Л. к. був самостійною формою капіталу, Л. к. зберігав свої позиції скрізь, де існують докапіталістичні форми господарювання — дрібне виробництво. Л. к. збирав величезну данину з західноукраїнського селянства в часи Австро-Угорщини і міжвоєнної Польщі. Сьогодні існує у багатьох країнах Африки.
Самостійна робота №9