ПОЛІТИКА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ
Політика, як декларує заголовок, – явище суспільне. Це означає, що вона – породження взаємин, які виникають між соціальними одиницями: громадянами і їх різноманітними угрупуваннями – громадськими організаціями, рухами, партіями, трудовими колективами – одним словом між соціальними суб’єктами. Існування цих суб’єктів ґрунтується на задоволенні їхніх потреб та інтересів. Як формулював Л.Фейєрбах „Існування людини без потреб є марним існуванням. Що взагалі позбавлене потреб, те не має потреби у існуванні”.
Поняття „потреби” й „інтереси” в суспільно-політичній літературі вживаються практично як синоніми, що закономірно. Адже за визначенням, інтересами є усвідомлені потреби. Якщо вдатися до розгорнутого тлумачення, то інтерес слід визначити як об’єктивно зумовлений мотив діяльності суб’єкта, який включає в себе усвідомлення власної потреби, умов та засобів її задоволення. Саме заради задоволення своїх потреб та інтересів люди працюють і воюють, будують і руйнують, вчиняють революції і державні перевороти, приймають закони та запроваджують суспільні порядки.
Як кажуть, світом рухають інтереси. І це безпосередньо стосується політики. Політичне мислення і світосприйняття розпочинається з усвідомлення людиною своїх інтересів, їхньої відмінності від інтересів інших людей, розуміння необхідності докладати зусилля для подолання перешкод при їхньому здійсненні, чіткого усвідомлення того, що головною такою перешкодою є інші люди, котрі теж прагнуть задовольнити властиві їм інтереси. Це усвідомлення може бути вихідним пунктом як кримінального, так і політичного ставлення до життя. Якщо соціальний суб’єкт прагне знищити іншого суб’єкта, діє за сталінським принципом „немає людини – немає проблеми”, ми спостерігаємо кримінальне ставлення. Якщо ж соціальний суб’єкт прагне домогтися свого за допомогою соціальної взаємодії – маємо політичне ставлення.
Отже, в основі політики лежить змагання інтересів окремих соціальних суб’єктів заради переважного задоволення своїх потреб та інтересів.
Проте далеко не всі суспільні змагання набувають політичного характеру. Перехід у політичну якість відбувається лише тоді, коли якийсь соціальний суб’єкт прагне задовольнити свої обмежені, часткові щодо решти суспільства інтереси шляхом підпорядкування йому інтересів інших груп суспільства, коли частковий інтерес подається як загальний, як такий, що є обов’язковим для всіх, коли соціальний суб’єкт опосередковує розв’язання своїх проблем впливом на суспільство загалом.
Наприклад, коли робітники шляхом страйку домагаються підвищення заробітної плати на своєму підприємстві, це є виявом захисту економічних інтересів. Коли ті ж працівники виступають за прийняття відповідного закону, тобто загальної норми, обов’язкової для всіх, їхня діяльність набуває ознак політичності. Тобто політика є вираженням інтересу соціального суб’єкта, але неодмінно у загальнозначимій, загальнообов’язковій формі.
Попри все розмаїття індивідуальних та групових інтересів і вподобань, у суспільстві завжди існують цінності, у яких зацікавлені всі. Це дотримання певного порядку і безпеки, збереження й розширення зв’язку, зміцнення цілісності суспільства, протистояння руйнівним впливам, покращення, чи хоча б відтворення умов життя гідних людини, звільнення суспільства від залежності, як щодо природи, так і інших суспільств.
Звідси, політика – це ще й засіб організації, підтримання певного порядку у суспільстві, узгодження інтересів окремих спільнот, збереження цілісності суспільства.
Наявність всезагального інтересу не заперечує існування приватного інтересу, а навпаки – передбачає і включає його. Задоволення всезагального інтересу – це здійснення всього того, що забезпечує нормальне людське життя. Перш за все, це збереження єдності, цілісності розшарованого суспільства, здійснення процесів його життєдіяльності – виробництва, обміну, набуття знань, розвитку культури тощо. Без реалізації цих загальносуспільних потреб неможливе задоволення індивідуальних, класових, групових потреб. Проте ця істина далеко не завжди усвідомлюється соціальними суб’єктами. Тому в основі політики як сфери суспільної життєдіяльності знаходиться також необхідність підпорядковувати часткові інтереси інтересові загальному.
Звідси, необхідним структурним елементом політики, який і визначає її якісну своєрідність як регулятивної сфери суспільства, є влада – право, здатність, можливість суб’єкта політики підпорядковувати своїй волі об’єкти політики безвідносно до їх потреб, інтересів, переконань і намірів, що чиниться від імені всезагального інтересу.
Зосередження уваги на окремих з цих складових політики веде до практично протилежних підходів до розуміння політики.
Так зосередження уваги на змаганні, протиставленні, підпорядкуванні одних інтересів іншим викликало до життя конфронтаційне розуміння політики. Яскравим прикладом такого розуміння є марксистське, згідно з яким політика і держава виникли як знаряддя класового панування.
Інший підхід до визначення політики базується на її органічному зв’язку з владою. Як підкреслював свого часу М.Вебер: „Політика, судячи з усього, означає прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в собі обіймає”. Сучасні прихильники даного підходу визначають політику як особливий вид діяльності пов’язаний зі здобуттям, здійсненням і утриманням влади.
Такий підхід мало чим відрізняється від конфронтаційного, оскільки розглядає владу як мету політики. Крім того, обидва підходи ігнорують таку складову політики як спрямованість на загальносуспільні справи.
Дану ваду у витлумаченні сутності політики усуває консенсусний підхід. Його прихильники, починаючи від Платона, який визначав політику як мистецтво жити разом, наполягають па соціальному призначенні політики. Розтлумачуючи цю тезу П.Шляхтун стверджує, що влада, через яку визначається політика, є не метою, а лише засобом політики, за допомогою якого досягаються певні суспільні цілі, насамперед, задоволення інтересів і потреб.
Сьогодні теоретики політології сходяться на тому ,що така риса політики як спрямованість на збереження цілісності суспільства, узгодження соціальних інтересів на засадах консенсусу зрештою виводить на питання ефективного керівництва та управління суспільством.
При цьому за вирішальний аргумент використовують думку М.Вебера про те, що поняття „політика” „має надзвичайно широкий сенс і охоплює всі види діяльності щодо самостійного керівництва. Говорячи про валютну політику банків, про дисконтну політику Імперського банку, про політику профспілки під час страйку, можна говорити про шкільну політику міської або сільської громади, про політику правління, яке керує корпорацією, нарешті, навіть про політику розумної дружини, яка прагне управляти своїм чоловіком”. Такий погляд призводить до визначення політики як діяльності з керівництва та управління суспільством в цілому, чи його окремими ланками на основі публічної влади.
Підсумовуючи усі названі риси та складові політики, ми можемо її визначити як одну зі сфер суспільного життя; особливий вид діяльності, пов’язаний із владою як інструментом регулювання суспільного життя через задоволення інтересів соціальних суб’єктів при одночасному збереженні цілісності суспільства.
Структура політології
Політика як системне суспільне явище характеризується складною багаторівневою структурою. Зазвичай в структурі виокремлюють:
1. Політичну організацію (politi) – сукупність інститутів публічної влади (державних інститутів, партійних, громадсько-політичних об’єднань, груп тиску, громадських організацій, рухів).
2. Політичну свідомість (policy) – у її межах визначається зміст, мета, засоби політичної діяльності.
3. Політичні відносини та політичну діяльність (politics).
Такий, сказати б, традиційний підхід більше вказує не на структуру, тобто важливі і тривкі взаємозв’язки між елементами системи, скільки на ці елементи, зовнішні прояви політики.
Виділяючи внутрішні рушії політики, тривкі і визначальні для політики зв’язки ми схильні виділити:
1) Змагання інтересів соціальних суб’єктів.
2) Їх вираження у загальнообовязковій формі.
3) Збереження цілості суспільства шляхом узгодження інтересів.
4) Підпорядкування окремих інтересів загальносуспільним.
5) Керівництво і управління суспільством.
Функції політики
Дане питання є продовженням попереднього „Структура політики”. Адже структури витлумачуються саме як функції. Звідси і назва відповідного методу пізнання „структурно-функціональний”.
Функції політики ми витлумачуватимемо як призначення політики у суспільному житті, – які потреби життєдіяльності суспільства вона задовольняє.
1. З попередньо сказаного випливає, що головною функцією політики є керівництво та управління суспільними процесами в кінцевому підсумку заради збереження єдності та цілісності суспільства. Цій генеральній функції підпорядковується решта функцій:
2. Виявлення, формулювання і задоволення соціальних інтересів. Це теоретичне формулювання більше відображає один з ідеалів політики. Що стосується практичної політики з конкретною командою, що перебуває при владі, то дана функція трансформується наступним чином: задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства. Це пов’язано насамперед з відставанням росту суспільних ресурсів від росту суспільних потреб.
3. Єднання суспільства за допомогою узгодження соціальних інтересів. Оскільки інтереси соціальних суб’єктів можуть не співпадати, то єднання і узгодження може здійснюватися як в формі гармонізації, так і в формі субординації та підпорядкування часткових інтересів загальним. Тому діалектика даної функції полягає у тому, що зусилля влади, спрямовані на інтеграцію суспільства можуть у поточному політичному житті викликати гострі соціальні конфлікти, навіть загрозу руйнування цілісності суспільства.
4. Раціоналізація соціальних суперечностей і конфліктів. Як відомо, людська діяльність відбувається на позитивному чи негативному емоційному фоні. Звичайно, що соціальні суперечності та конфлікти породжують у соціальних суб’єктів негативні емоції і якщо вони накладаються на ідеологічні суперечності, то нерідко суб’єкт, який представляє другу сторону суперечності, на жаль, демонізується, дегуманізується в очах опонента. Таким чином, об’єктивні, природні суперечності, що неминуче виникають при взаємодії соціальних суб’єктів через емоції, можуть завести до порушення суспільного консенсусу, протистояння, конфлікту, а то й соціальної катастрофи. І протиставити емоційному раціональне має саме політика. Дана функція випливає з потреби усувати прояви дестабілізації політичного життя через цивілізовані засоби, ґрунтовані на об’єктивних прорахунках щодо ефективності тих чи інших дій, на здобутках науки, використанні деідеологізованого діалогу і т.д.
5. Легітимація політичного життя, тобто приведення усіх проявів політичного життя у відповідність з політичними та правовими нормами – законами.
6. Соціалізація особистості. З погляду нових поколінь політика покликана сформувати особистість як громадянина та створити йому умови для включення його у цій якості у світ суспільних відносин. Для цього вона має надати йому засоби для активного впливу на соціальне середовище з метою досягнення балансу між необхідністю пристосуватися до соціального середовища і одночасно змінювати та вдосконалювати його відповідно до своїх потреб та інтересів.
7. Забезпечення послідовності, наступності та іноваційності суспільного поступу. Оскільки суспільство, як визначає синергетика, є надскладною, відкритою, нелінійною системою, тобто такою, що час від часу перебуває в неврівноваженому стані, розвиваючись за нелінійними траєкторіями, які не підпорядковуються причинно-наслідковим зв’язкам і в момент невизначеності можуть обирати найнесподіваніші з можливих напрямків розвитку; оскільки політична система відкрита, то люди неспроможні чітко визначати мету розвитку, особливо з огляду на змінювані параметри довкілля, тобто вплив інших систем. У кращому разі в можливостях соціально суб’єкта є виявлення домінантного напряму еволюції, який і може бути потрактований як мета суспільного розвитку. Лише відповідно до неї суспільства можуть вибрати певний варіант свого функціонування. В гіршому випадку, піддавшись закликам екстремістів, суспільства скочуються до нігілізму, заперечуючи і відкидаючи всі попередні надбання цивілізації, даремно розтрачуючи матеріальні й духовні ресурси.
Політика у даному контексті має забезпечити послідовність розвитку суспільства, використовуючи попередній досвід людства, чи окремого суспільства, максимально скористатися вчорашніми ресурсами для вирішення актуальних проблем, а з іншого боку запроваджувати новації, що найадекватніше відповідають викликам сьогодення.