ІСТОРИЧНІ ПРИКЛАДИ, ЯК РОБОТА ЖУРНАЛІСТІВ МОЖЕ ВПЛИВАТИ НА СУСПІЛЬСТВО
Електронні мас-медіа (телебачення і радіо) зазвичай мають велику аудиторію, йдеться про сотні тисяч, мільйони, а подеколи й десятки мільйонів людей. Відтак, електронні ЗМІ, крім інформування, чинять безумовний вплив на формування громадської думки. Відтак, журналісти, які створюють інформаційні програми на телебаченні і радіо, повинні розуміти свою персональну відповідальність. І знати, що недотримання ними професійних стандартів чи етичних норм може вести до важких наслідків для величезної аудиторії, яка буде дезинформована у важливих для всього суспільства питаннях.
ДВА ПРИКЛАДИ, які не мають відношення до «чистої» журналістики, але наочно демонструють силу електронних ЗМІ для суспільства
У жовтні 1938 року в США сталася надзвичайна паніка, яку викликала трансляція на радіостанції CВS радіоверсії фантастичного роману Герберта Уеллса «Війна світів». Люди реально повірили в те, що в США висадилися загарбники з Марсу, масово покидали міста і тікали світ за очі.
У квітні 1985 року в Києві сталася справжня паніка, люди кидали роботу, хапали дітей і намагалися втекти від смертельної небезпеки – на Київ ішло цунамі! 10-метрова хвиля, яка мала поховати майже все місто, внаслідок прориву греблі Київської ГЕС. Насправді на одному з Київських підприємств відбувалися навчання з громадянської оборони. Не маючи власної радіомережі, вони орендували київську частоту на час обідньої перерви. І те, що мало стати навчальною тривогою для одного підприємства, стало панікою для всього міста. Лише до вечора ситуація нормалізувалася, але для цього довелося (і це прецедент для мас-медіа СРСР) декілька разів оголошувати по радіо і телебаченню, що це була навчальна тривога, а Київське море стоїть на місці і не збирається поховати столицю України.
ІСТОРІЯ ЧОРНОБИЛЯ (коли «мовчанка» мас-медіа призвела до трагічних наслідків для мільйонів людей)
Історія Чорнобильської катастрофи – надзвичайно широка тема, але можна сьогодні з упевненістю казати про те, що цієї катастрофи не могло статися в суспільстві, де журналісти сумлінно виконували б саме журналістську роботу. На жаль, в СРСР журналісти були пропагандистами «політики партії і уряду».
Повна засекреченість ядерної тематики призвела до того, що в країні було збудовано декілька АЕС з потенційно вибухонебезпечними блоками. За рік до Чорнобиля схожа аварія почала розвиватися на Ленінградській АЕС (однотипній з Чорнобильською), але там лише сприятливі обставини вберегли від вибуху реактора. Радянська преса про цю аварію не писала нічого. Для суспільства вона залишилася таємницею.
«Мовчання» радянської преси в дні аварії призвело до того, що люди в Україні, Білорусі і частині Росії, які потрапили під найбільші радіоактивні випади, не були поінформовані щодо небезпеки. Досить сказати, що перша публікація на цю тему сталася лише на четвертий день після аварії – програма «Время» повідомила, що на ЧАЕС «сталася незапланована зупинка реактора, але ситуація під контролем, небезпеки для людей нема». А всі ці дні зруйнований реактор продовжував викидати в повітря високоактивні продукти поділу ядер!
Слід також додати, що справжні масштаби радіаційного забруднення і можливі наслідки для наступних поколінь журналісти не «розкопали» й до сьогоднішнього дня, хоча з часів аварії минуло вже майже чверть століття.
ІСТОРІЯ ТЕДА ШУЛЬЦА (коли журналісти могли запобігти Карибській кризі)
16 квітня 1961 року одна з найбільших газет світу – американська The New York Times мала вийти з сенсаційною передовою статтею Теда Шульца, в якій розповідалося б про те, що 17 квітня навчений і озброєний ЦРУ десант висадяться на Кубі, щоб повалити «режим» Кастро. Журналіст зумів «розкопати» всі матеріали і документальні свідоцтва цієї агресії. Але газета вийшла без цієї статті. Президент Кеннеді знайшов «переконливі аргументи» для керівництва газети, чому така стаття вийти друком не може. Йшлося, звісно, про патріотизм, національну безпеку і про відповідальність за наслідки такої публікації. Керівництво газети так само, з тими ж «переконливими аргументами» зуміло відмовити журналістів від публікації.
Невдала висадка десанту в Бухті Свиней стала провальною для зовнішньої політики США і стала катастрофічною для всієї світової політики. Надзвичайний міжнародний скандал, пов’язаний з цим актом агресії, став стартовим кроком до того, що увійшло в історію як Карибська криза, коли світ стояв за півгодини від початку ядерної війни!
Президент Кеннеді, який зманіпулював журналістами, перекладаючи на них власну відповідальність, згодом повторив це, закинувши керівництву The New York Times в прямому ефірі АВС: «У вас була ця інформація, то чому ж ви її не опублікували?! Так, це був би скандал, але він не був би більшим за те, чим це закінчилося. І крім того, тоді б не загинули люди».
СПРАВЖНІ МОТИВИ ТЕРАКТУ НА ДУБРІВЦІ (чи вижив би бодай один заручник, якби не радіостанція «Эхо Москвы»)
Захоплення заручників під час спектаклю «Норд-Ост» залишає надзвичайну кількість запитань без відповідей, оскільки російська преса надзвичайно жорстко контролюється владою.
Але один епізод цієї драми заслуговує на серйозну увагу. В перші години теракту спецслужби зробили все можливе, щоб обмежити будь-який витік інформації в пресу. Натомість давали дозовану інформацію. Зокрема, речник російського президента Ястржембський майже відразу ж повідомив журналістам (і це пішло в ефір!), що терористи вимагають… 5 мільйонів доларів!
«Офіційну версію» (яка була свідомою брехнею) дезавуювало радіо «Эхо Москвы», головний редактор якого Олексій Венідіктов у прямому ефірі дав слово ватажку терористів, який і озвучив справжні вимоги – припинення війни в Чечні. Венідіктова згодом влада і силовики за це звинувачували в «пособництві терористам» і на нього навіть було заведено кримінальну справу. Але з точки зору журналістики, Венідіктов просто виконав свій професійний і громадянський обов’язок, повідомивши російському суспільству і всьому світові важливу правду: терористи вимагають цілком зрозумілих і абсолютно не меркантильних речей.
Якби «офіційна версія» продовжила своє життя, найімовірніше, ніхто б живим з театру на Дубрівці не вийшов би. Оскільки люди, які були там – і самі терористи, і заручники – перетворилися б для російської влади на носіїв жахливої правди, і неможливо було б суперечити їхнім свідченням після багатьох днів відвертої брехні.
«ПОМАРАНЧОВА РЕВОЛЮЦІЯ» (що про події на Майдані могли знати українці і росіяни)
Якщо взяти без політичної оцінки події на Майдані наприкінці 2004 – початку 2005, а лише «голий» фактаж, можна констатувати, що українці про події на Майдані мали змогу довідатися з прямих трансляцій 5-го каналу, який єдиний (хай і по-своєму тенденційно, оскільки був єдиним «рупором опозиції») подавав справжній наочний фактаж. Інші українські телеканали жорстко контролювалися Банковою, відтак подавали надзвичайно спотворені факти. Давайте звернемо увагу лише на одну «фактичну лінію» - скільки людей було на головній площі України.
Український глядач мав вибір. Можно було подивитися переважно середні і крупні плани масового протесту на «Інтері», «1+1», ICTV, Першому каналі тощо. І потім натиснути на кнопку пульту, щоб побачити загальні плани на 5-му каналі. І все ставало очевидним.
А жителі Росії і разом з ними багатьох країн СНД мали у своєму розпорядженні лише великі московські канали – ОРТ, Перший, НТВ. А там їм показували зовсім іншу картинку. Українські журналісти, які працювали в ті дні на Майдані, добре знають єдину точку, на якій писали або передавали в прямому ефірі свої стендапи власні кореспонденти російських каналів: це біля будівлі «Укоопспілки», на тлі пагорба, де в ті дні людей не було, оскільки занадто крутий схил і дуже слизько. Відтак російські журналісти могли «виправдано» казати, що «шалені морози розігнали жалюгідні залишки протестувальників». А в цей час перед їхніми ж очима був багатотисячний мітинг!
Відтак українці і росіяни так до сьогодні і мають принципово різну «картинку» подій Майдану. Зрозуміло чому російське суспільство сприймає цей справжній народний протест надзвичайно скептично. Це – ціна неправдивої журналістської роботи.
СВИНЯЧИЙ ГРИП І ЗАГИБЕЛЬ ЛЮДСТВА (або до якої дезинформації суспільства призводить непрофесіоналізм журналістів)
На Заході полюбляють тему Апокаліпсису. І живе вона не лише в художньому кіно. Наші ЗМІ, користуючись матеріалами західних інформагенцій (Reuters, AP тощо), також доносять до українського суспільства різноманітні західні «страшилки». Такі, як «атипова пневмонія», «коров’ячий сказ», «проблема 2000», «пташиний грип», різноманітні астероїди, які вже мчать, щоб зруйнувати Землю, глобальний тероризм тощо…
Але все це було «там», нам про це доморощені мас-медіа просто переповідали, звісно, як про «смертельну небезпеку для людства», але таку, яка десь за межами нашого повсякденного життя.
Чергова «апокаліптична» тема – «свинячого грипу» нещасливо збіглася в часі з нашою передвиборною кампанією. І кандидати в Президенти України, кожний по-своєму, зацікавилися темою, як способом зробити собі піар і поцупити додаткових грошей. Робота у політиків така – боротися за владу будь-якою ціною.
Але українські журналісти в цій ситуації до своєї роботи (і, зокрема, до стандартів своєї професії) поставилися халатно. І просто почали ретранслювати в ефір «апокаліптичні» виступи політиків-кандидатів на тему «смертельного для людства свинячого грипу». Кілька тижнів такої кампанії на «великих» телеканалах будувалися на грубому порушенні стандартів. Головними експертами-вірусологами в сюжетах журналістів виступали політики. Звісно, це спричинило до справжньої паніки серед людей. І людей можна зрозуміти: грип крокує країною щороку, але ніколи раніше ЗМІ йому не приділяли навіть і 10-ї частини тієї уваги, як восени 2009-го! Коли кожного дня продовжуються повідомлення на тему «люди продовжують вмирати» - це справді страшно. У журналістів же кілька тижнів навіть не було гадки хоча би порівняти кількість смертей від грипу цього року зі статистикою попередніх років. Тоді б усе стало на свої місця. Так, грип – хвороба погана і може бути небезпечною в окремих випадках. І їй треба приділяти увагу. І журналістам, і владі. Але робити це треба не для того, щоб нагнітати паніку і створювати вигідні умови для спекуляції ліками чи марлевими пов’язками, а для того, щоб суспільство було добре поінформоване і про хворобу, і про заходи профілактики.