Практика призначення покарання за вчинення умисного вбивства
Аналіз практики призначення покарання за вчинення умисного вбивства з кваліфікуючими ознаками показав, що суди в переважній більшості справ про розглядувані злочини призначали винним особам покарання відповідно до вимог ст. 65 КК.
Проте, у судовій практиці мали місце випадки неправильного застосування судами кримінального закону при призначенні засудженим покарання по справах цієї категорії.
Пленум Верховного Суду України у п. 61 Постанови від 24 жовтня 2003 р. № 7«Про практику призначення судами кримінального покарання» (із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України № 18 від 10 грудня 2004 р., № 8 від 12 червня 2009 р. та № 11 від 6 листопада 2009 р.) звернув увагу судів на особливості призначення покарання за вчинення готування до злочину або вчинення замаху на злочин. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 68 КК у разі засудження особи за готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, а відповідно до ч. 3 цієї ж статті у разі засудження за замах на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК. При цьому, призначаючи особі покарання згідно з частинами 2 і 3 ст. 68 КК, у вироку суд повинен наводити відповідні мотиви; посилатися на ст. 69 КК у такому разі не потрібно.
Правила частин 2 і 3 ст. 68 КК не можуть бути застосовані при призначенні покарання особі, яка у віці 18 і більше років вчинила злочин, за який передбачено найбільш суворий вид покарання – довічне позбавлення волі, оскільки цей вид покарання є таким, що виключає можливість визначення його половини чи двох третин.
Однак до осіб, які вчинили готування до такого злочину або вчинення замаху на злочин у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку, і яким не може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі (ч. 2 ст. 64 КК), мають застосовуватися вимоги частин 2 і 3 ст. 68 КК, виходячи з максимального покарання позбавлення волі на певний строк.
Верховний Суд України, розглянувши справу щодо Сотникова Є.В., констатував, що суд касаційної інстанції в двох справах неоднаково застосував кримінальний закон, у результаті чого було ухвалено різні за змістом судові рішення щодо подібних суспільно небезпечних діянь. Це сталося внаслідок неоднакового розуміння колегіями суддів питання щодо співвідношення норм Загальної і Особливої частин КК, а саме – ч. 3 ст. 68 і ч. 2 ст. 115 КК.
Як встановлено судами, засуджені у різних справах Юзипчук В.О. і Сотников Є.В. учинили замах на умисне вбивство.
Вироком апеляційного суду Черкаської обл. від 6 грудня 2010 р. Юзипчука В.О. засуджено за ч. 2 ст. 15 і пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 13 ч. 2 ст. 115 КК до довічного позбавлення волі.
Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2011 р. вирок щодо Юзипчука В.О. залишено без зміни.
Постановляючи зазначену ухвалу, суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки найбільш суворим видом покарання, передбаченого санкцією ч. 2 ст. 115 КК, є довічне позбавлення волі, яке не має строкового виміру, суд, призначаючи Юзипчуку В.О. покарання, обґрунтовано не застосував положення ч. 3 ст. 68 КК. І такий висновок ґрунтується на вимогах закону.
У справі Сотникова Є.В. касаційним судом було прийняте протилежне за змістом рішення.
Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України, змінюючи своєю ухвалою від 14 квітня 2011 р. вирок апеляційного суду Запорізької обл. від 19 листопада 2010 р. щодоСотникова Є.В. та пом’якшуючи йому покарання за ч. 2 ст. 15 і п. 7 ч. 2 ст. 115 КК до 9 років позбавлення волі, на обґрунтування такого рішення послалася на ч. 3 ст. 68 КК, вимоги якої, на думку суду, не були враховані судом першої інстанції при призначенні засудженому покарання.
Однак, при призначенні покарання Сотникову Є.В. за замах на вчинення вбивства з хуліганських мотивів судом касаційної інстанції було ухвалено помилкове рішення та безпідставно йому було пом’якшено покарання до 9 років позбавлення волі.
Постановою Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р. ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України від 14 квітня 2011 р. щодо Сотникова Є.В. скасована, а справа направлена на новий касаційний розгляд.
Аналогічна помилка була допущена апеляційним судом Тернопільскої обл. у справі щодо Кошути П.П., якого вироком Борщівського районного суду Тернопільської обл. від 15 серпня 2011 р. було засуджено за ч. 2 ст. 15 і п. 1 ч. 2 ст. 115 КК на 14 років позбавлення волі. Апеляційна інстанція вирок змінила з пом’якшенням міри покарання до 10 років позбавлення волі і на обґрунтування такого рішення послалася на ч. 3 ст. 68 КК, хоча підстав для цього у даному випадку не було, оскільки Кошута П.П., 1959 р. н., тобто будучи повнолітнім, учинив злочин, за який передбачено найбільш суворий вид покарання – довічне позбавлення волі.
Відповідно до ч. 4 ст. 67 КК, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як обтяжуючу.
У вироку Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 9 вересня 2011 р., яким засуджено Юферева О.В. за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК, суд першої інстанції послався як на обтяжуючу покарання обставину – настання тяжких наслідків – смерті потерпілої. Апеляційна інстанція в цій частині вирок суду першої інстанції змінила, виключивши з мотивувальної частини вказану обтяжуючу покарання обставину, оскільки настання смерті передбачено диспозицією ч. 2 ст. 115 КК.
Вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 20 квітня 2011 р. щодо Лозинського В.О. змінено апеляційною інстанцією шляхом виключення з мотивувальної частини вироку визнання обставинами, що обтяжують покарання засудженого, – вчинення злочину з особливою жорстокістю, загально небезпечним способом і настання такого виду тяжких наслідків, як смерть. У зв’язку з чим пом’якшено останньому покарання за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК.
Своє рішення суд другої інстанції мотивував, зокрема, і тим, що вчинення злочину з особливою жорстокістю, загально небезпечним способом є ознаками пунктів 4, 5 ч. 2 ст. 115 КК, які Лозинському не інкримінувалися.
Пленум Верховного Суду у п. 18 Постанови роз’яснив, що при засудженні особи за декількома пунктами ч. 2 ст. 115 КК покарання за кожним пунктом цієї статті окремо не призначається. Однак, при його призначенні необхідно враховувати наявність у діях винного декількох кваліфікуючих ознак умисного вбивства як обставин, що впливають на ступінь тяжкості вчиненого злочину.
Проте, всупереч вимогам п. 18 Постанови, вироком Олевського районного суду Житомирської обл. від 15 серпня 2011 р. Ражика О.Б. було окремо засуджено за п. 4 ч. 2 ст. 115 КК на 14 років позбавлення волі з конфіскацією майна, за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК на 13 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Із застосуванням вимог ст. 70 та ст. 71 КК визначено остаточне покарання 14 років 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією майна. Ухвалою апеляційного суду Житомирської обл. від 1 листопада 2011 р. цей вирок скасовано в частині призначення покарання та справу повернуто на новий судовий розгляд.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 КК при складанні покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
Вироком Апеляційного суду Закарпатської обл. від 18 березня 2011 р. особі за вчинення злочинів, передбачених пунктами 1, 4, 6, 12 ч. 2 ст. 115, частинами 3, 4 ст. 187 КК, ч. 3 ст. 185 КК, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим визначено покарання за сукупністю злочинів у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна. На підставі ч. 1 ст. 71 КК суд до покарання за цим вироком, приєднав частину невідбутого покарання у виді 1 року позбавлення волі за попереднім вироком Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської обл. від 25 листопада 2005 р. і остаточно визначив покарання за сукупністю вироків у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна.
Касаційним судом було визнано, що часткове приєднання до покарання за новим вироком невідбутої частини покарання за попереднім вироком, як то передбачено ч. 1 ст. 71 КК, не суперечить фактично застосованому принципу поглинення менш суворого покарання довічним позбавленням волі відповідно до вимог ч. 2 вказаної статті.
Разом з тим відповідно до ч. 2 ст. 71 КК при складанні покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
Розглянувши справу, Верховний Суд України констатував, що касаційний суд ухвалив помилкове рішення, оскільки не врахував положень ч. 2 ст. 71 КК. Постановою Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 квітня 2012 р. ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2011 р. щодо засудженого скасовано, а справу щодо нього направлено на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Висновки та пропозиції
Аналіз судової практики розгляду кримінальних справ про умисне вбивство показав, що суди України забезпечують в цілому правильне вирішення справ цієї категорії.
Разом з тим в ході аналізу виявлені непоодинокі недоліки в роботі органів досудового слідства, які тягли за собою перекваліфікацію дій винних осіб, повернення справ на додаткове розслідування чи навіть скасування постановлених у таких справах вироків судами вищої ланки.
У судовій практиці також мали місце випадки неправильного застосування кримінального закону як при кваліфікації дій засуджених, так і при призначенні останнім покарання за вчинення умисного вбивства з кваліфікуючими ознаками.
Слід зауважити, що усунення зазначених в аналізі недоліків сприятиме правильному і однаковому застосуванню закону при розгляді справ зазначеної категорії.