Проблема передбачення в соціології
Що слід розуміти під обґрунтованим передбаченням?
Чи можуть бути зроблені успішні історичні передбачення? Безумовно, можуть. Але існує різниця між соціологічним передбаченням і здогадом або бажанням, прийнятим за дійсність. Обґрунтування передбачення вимагає двох речей. По-перше, потрібна теорія, яка подає умови, при котрих різноманітні речі стаються чи не стаються (тобто модель, вершиною якої є твердження типу «якщо – то»). Це теорія більш строгого взірця, ніж те, що переважно соціологи розуміють під цим терміном. Це не категорійна схема, не метатеорія і навіть не модель процесу, котрій бракує послідовностей типу «якщо – то», які піддаються спостереженню. По-друге, необхідна також емпірична інформація про вихідні точки – початкові умови у твердженні «якщо – то». Моє передбачення совєтського колапсу базується як на засадах геополітичної теорії, так і на емпіричних даних про стан Совєтського Союзу та його противників у 1970-х роках.
Значна частина плутанини в суперечці про те, чи можливе передбачення, відбувається через невміння розрізнити ці два компоненти. При відсутності теорії передбачення є просто емпірична екстраполяція. Це не дає великої можливости до передбачення, якщо екстраполяція короткочасна, коли все, що робиться, – це поширення процесу, який вже йде, без знання того, що змушує його змінити напрям. Довготермінова емпірична екстраполяція може бути відверто помилковою. Значна частина передбачень, які роблять соціологи, – саме такого ґатунку. Наприклад, ми чуємо твердження, що до середини ХХІ ст. більше половини американських дітей будуть дітьми представників меншин. При відсутності теорії про те, що визначає етнічну самосвідомість, передбачення цього ґатунку сумнівні, бо вони припускають, що не буде ні етнічної асиміляції, ні змін в соціяльних категоріях етнічности. Найбільшим провалом у соціологічному передбаченні була помилка демографів, котрі у 1940 р., не маючи жодної теорії, в яку би входив бум дітонародження, екстраполювали тенденції та робили демографічні прогнози, похибка котрих досягла 100 млн. осіб.
Теоретичні засади плюс емпіричні дані необхідні для передбачення, до якого ми можемо мати певну довіру, передбачення, котре є чимось більшим, ніж здогадка. Це передбачає, що теорія також мусить бути обґрунтована. Обґрунтованість макросоціологічної теорії ніколи не належить до типу «все або нічого»; при розгляді складних процесуальних моделей зі зворотними зв’язками між внутрішніми процесами і зовнішніми відносинами серед таких одиниць, як держава, ніколи немає простого та чіткого статистичного прийняття чи неприйняття всієї моделі повністю. Це не означає, що окремі компоненти моделі не можуть бути сфальсифіковані, але опір фальсифікації в покроковому аналізі не є головним способом побудови правдоподібної макродинамічної моделі. Успіх мого передбачення стосовно Російської імперії підвищує нашу оцінку обґрунтованости моделі, але якщо би теорія не мала иншої основи, ніж цей випадок, то наше довір’я до подальшого її застосування залишалося би радше гіпотетичним. Повна узгодженість усіх джерел даних є центральною для наших висновків про обґрунтованість, і ця узгодженість проявляється тією мірою, якою теоретичні положення, що сумують різні випадки, можуть бути приведені до логічної відповідности один з одним. Узгодженість геополітичної теорії, військово-ресурсної теорії створення держави та теорії державного розпаду є джерелом взаємної обґрунтованости для них усіх. У попередньому огляді цих моделей я посилався на ряд досліджень, частина котрих була проведена після того, як я запропонував у 1980 р. геополітичне передбачення совєтського колапсу. Дослідження і розвиток теорії в цьому напрямі продовжується і в даний час. Для обґрунтування всієї моделі та у зв’язку з цим для демонстрації, що передбачення було зроблене швидше на систематичній основі, ніж ad hok, час, коли таке дослідження проводилося, неважливий. У цьому сенсі поступальний розвиток макрополітичної теорії продовжує підвищувати (або, припустімо, може підірвати) обґрунтованість даного геополітичного передбачення.
З цієї точки зору давайте розглянемо деякі з инших передбачень і постфактуальних пояснень колапсу Совєтської імперії17.
Етнічне повстання. Найістотніше передбачення, відоме мені у 1980 р., було зроблене д’Анкос [d’Encausse, 1979]. Воно базувалося на емпіричній екстраполяції. Д’Анкосс прорахував демографічні тенденції для росіян та инших народів Совєтського Союзу і прийшла до висновку, що імперія розпадеться у ХХІ ст., коли неросійські національності будуть становити більшість. Чи було це вірогідною основою для передбачення? Чи можемо ми вивести певну теоретичну засаду із застосування д’Анкос етнічних демографічних тенденцій? Передбачення д’Анкос передбачає, що сам розмір етнічних груп детермінує їхню відносну політичну силу і, імпліцитно, поліетнічні держави мають тенденцію до заворушень і дезінтеграції. Чого бракує – то це більш широкої теорії умов, при яких етнічні групи асимілюються, залишаються відмінними від инших або дробляться на ще дрібніші підгрупи. Але тенденції змін етнічних кордонів дуже варіантні, і здається, що головна детермінанта – геополітична [Collins and Waller, 1994]. Иншими словами, коли центральна держава (core state) геополітично сильна, престиж її домінантної етнічної групи високий, і це стає стимулом для етнічної асиміляції; коли ж геополітична дезінтеграція вже почалася, мобілізуються етнічні сепаратистські рухи як провідники процесу децентралізації влади. Звідси висновок, що при відсутності комплексу геополітичних умов передбачення відносної чисельности етнічного населення не було б обґрунтованим передбаченням совєтського колапсу18.
Дуже важливо не піднімати ці проблеми просто для визначення того, кому належить довіряти щодо передбачень. Передбачення – це не окрема спроба вибору вдалих співпадінь із серії промахів; воно корисне тільки тоді, коли ми знаємо, що у нас є надійний інструмент, знаряддя, котре ми можемо використати неодноразово і в різних умовах. Наприклад, це ключове питання для ситуації у Східній Европі та Центральній Азії у 1990-х роках і, без сумніву, у ХХІ ст. – чи приводить тільки сама чисельність етнічного населення до дезінтеграції держави, чи загальні геополітичні умови визначають напрямок етнічної асиміляції або дисиміляції. Тільки на підставі хорошої загальної теорії ми можемо запропонувати передбачення-прозріння (predictive insight)19.
З огляду на те, давайте розглянемо заяви, зроблені post factum, після революцій 1989-1990 років і особливо після літа 1991 р. Більшість цих теорій належать до двох категорій:
а) репресивні режими, такі як совєтський, були приречені на повалення своїми народами, і
б) централізована (і a fortiori головним чином соціялістична) організація економіки неминуче програвала у змаганні з більш високою продуктивністю вільного ринкового капіталізму.
Залишимо осторонь той факт, що фактично до кінця 1980-х років більшість соціяльних дослідників розглядали совєтські соціялістичні режими як стійкі (permanent). Чи задовільні ці дві популярні ретроспективи в якості теорій?
Повалення репресивних режимів. Теорія (а) явно неправильна. Це – бойовий клич радости в момент, коли скидають монументи. Але репресивний характер держави був слабкою підставою для передбачення її вразливости до народної революції при відсутності ознак державної кризи у верхах та умов для ресурсної мобілізації знизу (див. докази, на котрі посилається Тілі [Tilli, 1978] та Скочпол [Skocpol, 1979]).
Капіталізм проти соціялізму. Теорія (б) повинна змусити нас насторожитися, оскільки вона, очевидно, є формою ідеологічної зловтіхи, Однак, у певною мірою вона лише правдоподібна, навіть для геополітичної теорії, оскільки, якби вона була б правильна, то мала б сильний вплив на відносні рівні ресурсів, які живлять військову могутність різних держав (тобто було би ненакопичувальним аспектом засади 1). Щоби уникнути застосування теорії post hoc до обраного випадку, ми повинні розглянути, які загальні засади прийнятні. Одна з них полягає в тому, що економічна продуктивність у сфері споживчих товарів є першочерговою детермінантою політичних революцій. Як порівняльно-історичне узагальнення це твердження просто неправильне.
Друга слабкість полягає у тому, що теорія переваги капіталістичного виробництва над соціялістичним не ясна стосовно до часу. Її застосування ad hoc до періоду совєтського спаду 1980-х років дуже вузьке; у більш ранній період (упродовж 1950-х і 1960-х рр., приблизно до 1975 р.) совєтські соціялістичні економіки переживали більший ріст, ніж більшість їх капіталістичних суперників [Kennedy, 1987, p. 429-431; 490-496]. У праці [Szelenyi і Szelenyi, 1994] на цій підставі стверджується, що соціялістичні економіки, можливо, були тільки в середній частині циклічної фази спаду в 1980-х рр. і що політичний занепад був викликаний факторами, котрі є випадковими з точки зору економічно обґрунтованої теорії. Навряд чи з цього аргументу можна зробити будь-який висновок, оскільки нема добре розвинутої підстави теорії довготермінових патернів зміни соціялістичної економіки. На жаль, це ж треба сказати також про довготермінові патерни капіталістичних економік. Існує достатньо даних про наявність циклічних процесів і криз, але нема загальних засад визначення того, коли і чому капіталістичні економіки можуть опинятися в циклічній кризі під час росту соціялістичних економік (як в 1930-х роках) або коли та чому може існувати зворотна ситуація (наприклад, випадок у 1980-х роках). У майбутньому соціяльна наука може поглибити своє розуміння предмету і свою здатність до передбачення, розглядаючи такі макроекономічні патерни. Але баланс даних та узгодженість теоретичного розвитку припускають, що, навіть коли ми будемо ліпше розуміти економічні цикли, це не доведе, що вони є незалежними детермінантами державної експансії або державного розпаду; у ліпшому випадку вони наведуть додаткові причинні контури, що входять у центральну модель отримання державою ресурсів та існуючих у ній напруження.
У нашому розпорядженні є також критичне емпіричне порівняння, яке дозволяє нам співставити відносні чесноти геополітичної теорії та теорії переваги капіталістичної продуктивности: тимчасові патерни державної могутности Совєтського Союзу і Китаю. Ці дані свідчать проти моделі державного колапсу, заснованої на капіталістичній перевазі. Лі [Li, 1993] показує, що всі труднощі китайських комуністичних сил у ХХ ст. випливають із геополітичної теорії, і передбачає на основі відносних геополітичних переваг Китаю на межі ХХІ ст., що не варто очікувати тут внутрішньої революції. Иншими словами, соціялізм сам по собі не пояснює зміни державної слабкости або сили, тоді як вони пояснюються геополітичними умовами20.
Сказане не випливає із заперечення економічної слабкости соціялізму, але чи можливо термінами загальної теорії вивести з цього факту адекватне пояснення совєтського розпаду? Існує добре розвинута основа аналізу неефективности централізованої планової економіки державних підприємств [Kornai, 1992]. Більше того, як показує Вальдер [Walder, 1994], Ні та Лайн [Nee and Lian, 1994], спроба реформувати таку систему через запровадження ринкових структур послаблює і розщеплює правлячу еліту, підриваючи структуру спонукальних мотивів у чиновників, знижуючи їх залежність від центрального ієрархічного контролю та заохочуючи опортуністичне прагнення до особистої економічної вигоди. Однак, ці процеси не можуть служити основним поясненням колапсу комуністичного режиму; ринкові реформи, не ефективні у Совєтському Союзі, були допоміжними для комуністичного правління у Східній Европі, і найбільш активними у Китаї 1980-х років, де держава була найсильнішою. Випадки Угорщини і Польщі, де були проведені досить глибокі ринкові реформи, ілюструють змішання цих двох видів процесів. Ринкова реформа породила внутрішню потребу політичних змін, однак це привело до повномасштабної революції тільки в контексті геополітичної кризи Совєтського Союзу, котрий втратив контроль над владою.
Вальдер, Ні та Лайн вважають цілком справедливим міркування, що ринкова реформа врешті підірве соціялізм у Китаї. Не йдеться ні про державний розпад, ні про демократичну революцію. Оскільки економічний ріст за рахунок ринкової економіки буде й надалі підсилювати геополітичні позиції Китаю, слід очікувати, що держава стане сильною, навіть якщо б вона еволюціонувала до якоїсь иншої форми політичної економіки, що відрізняється від чистого соціялізму21.
Особистість. Инший фактор, ретроспективно використаний для пояснення занепаду совєтської системи, – це вплив окремих особистостей. Основний аргумент при цьому є антитеоретичним: такі унікальні фігури, як Горбачов, поява яких не передбачувана, можуть створити ключові, поворотні моменти у світовій історії. Однак, це легко спростувати. Такі всесвітньо-історичні особистості не з’являються випадково, вони стають значимими, якщо структурно перебувають у такій позиції, де їх дії мають виключно важливі наслідки. Такі позиції існують тільки при наявності високо централізованих структур влади та при умові, що владні коаліції до цього моменту роздроблені та постійно змінюються. Тобто, умови для появи соціяльно значимих особистостей сформовані в теорії державного розпаду та споріднених з нею теоріях формування держави і мобілізації соціяльних рухів. З соціологічної точки зору йдеться про ріст і падіння індивідуальної харизми.
Реформаторський рух Горбачова дає особливо яскравий приклад того, як харизма залежить від навколишньої соціяльної динаміки. Горбачов був невідомою фігурою, зв’язаною через Андропова з совєтськими органами безпеки, поки у 1980 р. він не очолив Комуністичну партію. Саме тоді, коли він, у відповідь на структурну кризу, взяв курс на реформи, Горбачов став харизматичною фігурою; ми можемо прослідкувати за цим новим громадським діячем на масових зборах і в поїздках, де він був оточений емоціями і зробився емблемою ліберальних і миролюбний надій22. Цей ореол харизми почав руйнуватися, коли натовпи, котрі він мобілізував, пішли далі за нього, і примусова влада його режиму була підірвана, залишивши його представником ослабленого державного керівництва. Великі особистості піднімаються і падають. Більш загальний соціологічний урок – приділяти увагу умовам, при яких можна очікувати на з’яву таких особистостей.
Ідеологія. На совєтський колапс деколи посилаються як на приклад домінуючої ролі ідеології. Падіння в різних випадках приписують неприборканим ідеям етнічного націоналізму, свободи або капіталістичного ринку (особливо його споживацькій етиці). Нема причини сумніватися в існуванні цих систем вірувань. Але питання полягає в наступному: «Чи визначали вони совєтські переміни?» і «Чи забезпечує ідеологія основу для передбачень взагалі, або ж для висновку про те, що передбачення неможливе?»
У випадку з етнічними ідеологіями структурні умови для такого типу мобілізації були розглянуті вище. Етнічний націоналізм потенційно існує завжди, він поперемінно схиляться у напрямку асиміляції до більших національних одиниць (пануюча тенденція в останні століття; див. [Tilly, 1993, p. 246-247]) або до місцевого сепаратизму. Висновок, що автономна сила етнічної ідеології сама визначає, яким шляхом піде, буде тавтологією. Те ж можна сказати про ідеологічні гасла капіталізму. Прокапіталістична ідеологія не мала єдиного гасла навіть при зміні десятиліть ХХ ст., коли було кілька різких перепадів популярности про- та антикомуністичних ідеологій. Коли і де відбуваються ці зміни, не було систематично проаналізовано. Якщо ми зводимо тезу капіталістичної ідеології до поширення західних споживацьких установок, то вражає, що сучасна ідеологія західних інтелектуалів та масової культури – це зовсім не розхвалювання споживацтва, але постмодерністична атака на нього. Таким чином, антисоціялістична ідеологія дисидентів не співпадала з поглядами тих, котрі вважалися провідниками такої ідеології на Заході.
Більш теоретичний підхід до ролі ідеології в державних розпадах і революціях виявляється в накопиченій масі досліджень, котрі послужили джерелом даної праці. Ідеології, що асоціюються з напрямками революції, досить різноманітні, і теоретичне пояснення в них розвинуте недостатньо. Ґольдстоун [Goldstone, 1992, pp. 416-448], подібно до Скочпол, стверджує, що ідеологія не є суттєвою частиною пояснення державних розпадів. (Иншими словами, ідеологія – це найближча, але не основна ланка причинного ланцюга; вона починає діяти тільки тоді, коли внутрішньоелітний конфлікт і державна фіскальна криза вже досягли значного рівня. Порівняйте формулювання Моедл [Moaddel, 1992]). Для Ґольдстоуна ідеологія більш точно передбачає те, що настане після розпаду. Тим не менше, нам бракує систематичної теорії про те, яка ідеологія з’явиться в різних випадках. Є достатні свідоцтв, що ідеологічні рухи «крокують назад у майбутнє». Наприклад, головний спалах класового конфлікту на початку промислової революції в Англії відбувся під впливом реакційної ідеології робітників, що намагалися повернути час назад, до ремісничого виробництва, але змогли тільки закласти основи для регулювання фабричного виробництва [Calhoun, 1982].
Моє передбачення про [колапс] совєтської системи включало теоретичний доказ того, що ідеологія слідує за геополітикою. Стосовно тих частин Совєтського Союзу, котрі потрапили в геополітичну орбіту найближчих ісламських держав, я передбачив, що поширення ісламу буде рушієм (vehicle) повстання. Престиж ідеології піднімається і падає з державною могутністю її найбільш явних прибічників; таким чином, успіх Іранської революції під гаслами ісламського фундаменталізму привів до швидкого підйому ісламського фундаменталізму на сусідніх територіях, включно з Афганістаном. Я вважав, що для основної частини Совєтського Союзу державний розпад і зміна режиму повністю могли би відбутися під впливом ідеології якогось дисидентського руху в комунізмі. Так воно і здавалося спочатку (горбачовський реформаторський комунізм), але я не передбачав, що процес розпаду швидко поверне в капіталістичному напрямку. Тут мені належало би використати загальний принцип, згідно з яким ідеології, як і правителі, делегітимізуються з падінням владного престижу режимів, які є їх носіями. Так само, як поразка у І Світовій війні підірвала ідеологічний престиж капіталістичних реформаторів, що очолили російський уряд, і підготувала ґрунт для відходу до антикапіталістичної ідеології, геополітично обґрунтована поразка Совєтського Союзу (і наступне падіння владного престижу комуністів – прибічників реформ Горбачова) викликала відхід до антикомуністичної та прокапіталістичної ідеології23.
Таким чином, при розпаді держави нібито існує тенденція зміщення від однієї суперницької ідеології до иншої. Оскільки ідеології зазвичай не зводяться до пари альтернатив, ця засада є далеко не всезагальною. Слід глибше проаналізувати умови, котрі породжують різні ідеології та висувають ту чи иншу з них на перший план24. Без сумніву, ідеологія може бути інкорпорована в загальну теорію передбачень державних розпадів, але замість того, щоби представляти її як якусь самостійну, невблаганну рушійну силу, нам треба встановити умови для появи її різновидів та їх місце у причинному ланцюгу.
У результаті, розглянуті тут конкуруючі пояснення совєтського розпаду, виявилися поясненнями ad hoc. Вони не спираються на загальні засади, сумісні з поясненням широкого кола явищ. Натомість, геополітична теорія базується на порівняльних даних, отриманих з більш широкої сфери. Геополітична теорія державної зміни ще далека від досконалости та ще не пройшла емпіричної перевірки. Тим не менше, вона дає більш або менш точні передбачення і пояснення. Вона добре стикується з головними напрямками теорії та досліджень розвитку держави, державних занепадів і революцій. Деталі того, як дійсно відбувся совєтський розпад, узгоджуються з процесами, очікуваними на підставі цих моделей. Доречно зробити висновок, що геополітична теорія – це наріжний камінь, на котрому може будуватися подальша робота з вивчення передбачень (див. Додаток).
Наскільки точні передбачення. Сучасна геополітична теорія не є точною. Історичні атласи показують, що умови, які детермінували геополітичні вигідні та несприятливі характеристики, змінюються досить повільно, протягом століть [Collins, 1978]. Оскільки держава контролює військову силу на своїй території, відносний розподіл такого роду ресурсів виявляється в суттєво коротші періоди воєн та пов’язаних з ними гострих ресурсних напружень; головні війни в основному продовжуються від двох до п’яти років, рідко – понад десять. Це дає нам два різні часові порядки: довготривале, повільне, латентне нарощування чи скорочення ресурсів, яке переривається періодами воєн, коли такі зрушення проявляються у відкритих змінах територіальної могутности. Умови, котрі визначають, коли війни розгораються або, відповідно, коли війни завершуються, містять велику кількість инших факторів25. Ці фактори, очевидно, випадково врівноважують один одного на довгому відрізку часу, однак, тривалі зміни у розподілі ресурсів врешті приводять або до експансії, або до [територіального] зменшення держави. Коли ми використовуємо геополітичну теорію для актуальних передбачень, залишається певна властива їй неточність. З допомогою історичних атласів я підрахував, що геополітичні ресурси дають передбачувальну точність до 30–50 років; у рамках таких періодів неможливо довідатися (лише із геополітичних даних), коли відбудуться найбільш гострі та значні військово-обґрунтовані кризи. У 1980 р. я передбачив, що Совєтський Союз розпадеться упродовж наступних 30–50 років. Чесно кажучи, я був здивований, що це сталося так швидко, але, без сумніву, у часових рамках мого передбачення26.
Через фактори цієї проміжної ланки або мезорівня причинности – скажімо, завжди можуть бути створені дипломатичні союзи, котрі нейтралізують будь-яку окрему силу чи слабкість, – деколи стверджувалося у набагато ширшому сенсі, що геополітчні ресурси за своєю сутністю не здатні передбачати змін державної могутности. Ман [Mann, 1989] заперечував формулювання геополітичної теорії, що належала Кенеді [Kennedy, 1978], говорячи, що будь-яка модель є необґрунтованою, оскільки дипломатичні союзи не передбачувані. Але хіба насправді дипломатія є царством вільних виборів? Наразі ще не було систематичного протистояння між літературою з дипломатії та літературою з геополітичної теорії, але слід гадати, що дипломатія йде слідом за геополітикою. Я пропоную дві гіпотези:
Гіпотеза 1. Геополітично сильні держави нав’язують союзи слабшим державам, що безпосередньо межують із зоною їхньої військової експансії; навпаки, слабкі держави шукають захисту з боку сусідніх сильних держав або поступаються нав’язаним з ними союзам.
Гіпотеза 2. Там, де досягається баланс сил (тобто в зонах, де багато держав посягають на кордони одна одної), держави створюють альянси за принципом «ворог мого ворога – мій друг». Ці альянси ведуть до геополітичного патерну шахової дошки і роздроблености внутрішнього реґіону, яка передбачена геополічною засадою 3. Ці центральні чи внутрішні реґіони існують доти, доки окраїнні держави є слабкими; коли ресурси могутности комулятивно нарощуються у протилежних кінцях центрального реґіону, альянси мають тенденцію перетворюватися на біполярні блоки, де умови диктують більші держави. Історичні приклади, починаючи від римської експансії до совєтського та американського альянсів ХХ ст., вселяють думку, що (зовсім не всупереч геополітичним засадам) дипломатія – це геополітика, що провадиться иншими засобами.
Існує і третій порядок часу – набагато коротший з поміж наведених вище. Це час громадського руху. Його серцевиною є два або три дні, упродовж яких влада в державі ніби підвішена і балансує, мобілізуються натовпи на вулицях і хвилі ентузіазму чи страху створюють масивні соціяльні мережі, зокрема військові, які примикають то до одного, то до другого центру влади. Навколо цього мікрофокуса часу, коли дійсно здійснюється перехід державної влади, – революційних днів народної слави – існує напівтемрява напівінтенсивної мобілізації, яка продовжується кілька тижнів. Цей період може розтягнутися на місяці, якщо ентузіазм руху пошириться на ряд центрів державної влади, таких як столиці Східної Европи восени чи взимку 1980-1990 рр. або республіки Совєтського Союзу, починаючи з 1990 р. і далі27.
Цей мікрофокус часу мобілізації настільки емоційно інтенсивний і настільки здатний створювати символи, що він має тенденцію затьмарювати два инші порядки тимчасових процесів (десятилітні чи столітні зрушення стосовно державних ресурсів та кілька років військового напруження), котрі роблять його можливим. Влітку 1991 р. типовим журналістським кліше було дивуватися тому, що совєтський режим зміг так швидко змінитися. Однак, з точки зору соціології було б дивно, якби зміни в державному управлінні не відбулися швидко. Ядром держави (монополії організованої військової сили) є коаліція сил примусу, учасники котрої дисциплінують один одного з допомогою погроз. Коли така коаліція розколюється і замінюється иншою, вона повинна швидко пройти через певний спусковий момент, бо для кожного її учасника надзвичайно небезпечно залишитися за межами переможної коаліції. Ці спускові точки породжують крайні, дуже заразливі емоції і створюють відчуття, що все коливається на терезах, що це момент свободи і вибору. Саме це породжує поширене уявлення, що революції безпричинні і непередбачувані.
Тим не менше, проходження через такі спускові моменти структуроване двома першими порядками часових процесів, про котрі я говорив. Коли саме ця спускова точка буде пройдена – важко передбачити, в будь-якому випадку з більш «макро» точки зору, але [цілком] можна передбачити, що такі спускові точки будуть всередині більшого проміжку часу, коли макропорядки причинности перейдуть певний поріг.
Вкладені рівні передбачення від макро- до мікрорівня. Те, що я тут розглядав, є проблемою макро/мікро. Питання про різні порядки причинної та передбачувальної точности добре підкреслює характер стосунків між макро- і мікрорівнем. Нас цікавить континуум, а не дихотомія. Крайня область макрорівня містить ті патерни причинного зв’язку, котрі є відносно найбільшими в часі і просторі, натомість крайня область мікрорівня містить патерни соціяльної організації, котрі можуть розпізнаватися у відповідно менших зрізах часу і простору. Таким чином, співвідношення між більш «макро» і більш «мікро» – це один із вкладених рівнів (див. рис. 6). Геополітичний макрорівень – це причинні патерни, котрі охоплюють періоди від десятиліть до століть, а також різні ступені зв’язаности соціяльних організацій у різних реґіонах. Його передбачувальні узагальнення можуть у ліпшому випадку вилитися у твердження про напрямок змін в геополітичних перевагах і недоліках, а також вказувати на зрушення, котрі відбуваються десь у межах 30-50 років.
Рис. 6. Вкладені макро- і мікрорівні передбачуваности розпаду держави
Вкладеними в такі часові періоди є помірно великомасштабні процеси, такі як війни і державні розпади. (Враховуючи неточність нашого словника для инших випадків, ми могли б розглядати їх як нижнє «макро» або верхнє «мезо»; в ланцюгах відносин, котрі можуть розвертатися упродовж кількох років, вони зв’язують тисячі або мільйони діючих осіб, які не бачать один одного). Проблема неточности передбачення на цьому верхньому мезорівні стосується насамперед ініціювання конфлікту або розпаду, котре може бути за своєю суттю випадковим настільки, наскільки воно залежить від поєднання великої кількости дрібніших криз, як у «нормальних випадковостях» за Пероу [Perrow, 1984]. Однак, як тільки процес розпаду починає реалізовуватися, він демонструє значну частку теоретичного порядку в тому сенсі, що універсально проявляються абстрактні риси розповзання примусових коаліцій та їх заміни иншими. Згадаймо, однак, що успішне передбачення вимагає поєднання обґрунтованої теорії плюс емпіричного знання релевантних стартових точок; передбачення часто неможливо зробити в розпал розгортання подій ще й тому, що інформація про ці емпіричні умови недоступна.
Звужуючи фокус ще більше, ми досягаємо нижнього мезорівня часу мобілізації руху та вкладених у нього бурхливих часів апогею колективної поведінки28. Імпліцитно ці події нижнього мезорівня вибрані з більш широкого кола подібних часових періодів, у котрих переважає заведений порядок і явно не стається нічого такого, що заслуговувало би на аналіз. І знову основна неточність передбачення пов’язана, головним чином, з визначенням часу, коли активність одного чи иншого виду виникає в даному реґіоні. У співдоповіді Курана [Kuran, 1995] на згадуваному уже симпозіумі подається досить вагома причина, чому точне визначення часу цих спускових точок не може бути передбачене самими учасниками подій. Цією причиною є теорія непередбачуваности на третьому рівні вкладеного макро-мікро-контінууму точки виникнення опозиційних соціяльних рухів. Омана стосовно надання переваг, котрі є нормальною умовою для суб’єктів всередині навзаєм примусової коаліції, може сама розвіятися тільки в особливих випадках (котрі врешті виводяться із вкладеного макрорівня процесів на рівень державного розпаду). Однак, як тільки спускова точка пройдена, динаміка соціяльного руху та пікові періоди колективної поведінки дотримуються сильно структурованих патернів. Натовпи, навіть в апогеї емоційного ентузіязму, не поводяться хаотично, а демонструють значну соціяльну координацію аж до рівня справжніх мікропатернів [поведінки] [McPhail, 1991, p. 158-184]. Такі спускові точки можуть бути також охарактеризовані як перехід через умови критичної маси; цей перехід відбувається при певних мережевих умовах, визначених Марвелом і Олівером [Marwell and Oliver, 1993].
Коротко кажучи, проблема передбачення неточности виникає саме в тих точках, де ми переходимо з одного рівня макроаналізу на инший, вкладений у нього рівень соціяльної взаємодії; ця вкладеність веде нас просто до зрушення в часових порядках, до якого й належить неточність. У такий спосіб, на підставі розгляду факторів, котрі діють упродовж даного проміжку часу (наприклад, півстоліття), неможливо передбачити з певною точністю процеси, що стануться упродовж 3-10 років; те ж стосується вкладень, які послідовно звужуються у часі.
Перешкоди для успішного соціологічного передбачення. Існує багато причин, чому соціологи не роблять більш якісних передбачень. Зокрема, це нездатність відрізнити емпіричну екстраполяцію від теоретично обґрунтованого передбачення та нездатність теоретиків зібрати адекватні дані про емпіричні стартові точки, котрі можуть бути відправними для передбачень. Крім того, існує значна кількість конкуруючих теорій у багатьох сферах і відносно слабка концентрація уваги на тому, які напрямки теорії мають найвищий рівень обґрунтованости (за критеріями, про які я говорив вище). Більше того, значна частина метатеоретичних дискусій у соціології стосується не якогось конкретного змістовного пояснення, а абстрактних причин, чому таке пояснення (і тим більше передбачення) людських дій неможливе і, можливо, аморальне. Не вступаючи в довгі дебати з приводу історицизму, інтерпретивізму та гуманізму, слід зауважити, що неможливість передбачення відкидається у розгляді випадку колапсу Варшавського пакту і СССР та що в соціології є багато инших галузей, де відповідне зосередження уваги на в найкращий спосіб обґрунтованій пояснювальній теорії разом достатньою інформацією про емпіричні стартові точки може дати инші успішні передбачення29.
Питання негуманности чи аморальности передбачень повинно розглядатися окремо. У даному випадку я відчуваю, що не було нічого аморального в 1980 р. у спробі сприяти тому, щоби перемогти гонку ядерних озброєнь.
Певні внутрішні перешкоди для передбачення існують у самій спільноті соціяльних дослідників. Є також зовнішні умови, котрі, вірогідно, є перешкодами для макросоціологічного передбачення політично значних подій. Одна з них – це поява політичних ідеологій суспільства, членами котрого ми є також. Я вже зазначив, що упродовж більшої половини 1980-х років і ліберали, і консерватори були сковані стереотипним образом совєтської могутности. До кінця 1980-х років ліберальні реформи Горбачова вже йшли повним ходом, а газети Сполучених Штатів писали про них тільки на внутрішніх сторінках. Під час президентської кампанії 1988 р. претендент Майкл Дукакіс ігнорував у зовнішній політиці ініціативи військової деескалації, навіть не дивлячись на опитування, які показали, що Горбачов був більше популярний у Сполучених Штатах, ніж будь-який американський політик. На початку літа 1989 р., всього за кілька місяців до того, як у Східній Европі почався відкритий розпад, президент Буш та його адміністрація дотримувалися думки, що реформи були тільки хитрощами і необхідно продовжувати нарощування військової могутности [Facts on File World Political Almanac, 1986-1989].
Чи можемо ми отримати соціологічний урок з поведінки американських політиків наприкінці 1980-х років стосовно динаміки ідеології? Виявляється, ідеології, що проявилися під час попередніх конфліктів, змінюються повільно, навіть коли змінюються структурні умови, які лежать в їх основі. І тільки коли відбувається драматична, відкрита зміна у поверхневих стосунках, на перший план висувається новий набір ідеологічних символів. До 1989 р. пануючі у світі погляди полягали в тому, що комуністичні держави міцні та могутні; всього через кілька років такою ж загальною думкою стала віра, що вони були приречені на поразку. Жоден з цих поглядів не базувався (або не базується) на добре обґрунтованому теоретичному розумінні основ державної влади. Соціологи спроможні внести вклад у таке розуміння тією мірою, якою вони можуть відділити себе, бодай в якійсь частині свого життя, від популярних політичних ідеологій.
Випадок Пола Кенеді свідчить, що це зробити непросто. Кенеді в 1987р. опублікував загальне дослідження підйомів і падінь державної могутности, застосовуючи його до всіх головних держав сучасного світу. Кенеді самостійно сформулював деякі з головних засад геополітичної теорії (котрі я перечислив вище), базуючи свій аналіз на засадах ресурсної переваги (1) і надмірного розширення (4). Тим не менше, він не застосував ці засади до майбутнього занепаду совєтської системи, оскільки його головною турботою була небезпека занепаду Сполучених Штатів як результат надмірного розширення військової могутности. Тут очевидний вплив ідеологічних переконань. Кенеді виражав точку зору американських лібералів, стурбованих тим, як уникнути повторення помилки В’єтнамської війни; в його теорії ця стурбованість була присутня у виді засади надмірного поширення військової могутности на окремі реґіони, результатом чого було вичерпання ресурсів. Теоретичні засади Кенеді та історичні порівняння, які стоять за ними, правильні настільки, наскільки далеко вони заходять; його передбачення зазнало поразки через ідеологічні переконання, які сфокусували його увагу на державі, яку він найбільше хотів застерегти, – його власній, – і водночас, примусили його упустити дослідження держави, в якій геополітичні напруження були найбільшими.
Існують також більш рутинні причини, через котрі ми не розвиваємо або не використовуємо передбачувальну силу пояснюючої соціології. Звичайний дискурс і ритуали соціяльної взаємодії мають тенденцію утверджувати вже існуючі соціяльні інститути, так що вони здаються міцними і незмінними. Етнометодологічні дослідження щоденної аргументації показують, що соціяльні суб’єкти (actors) воліють сприймати постійне тло нормальности як щось само собою зрозуміле; коли якийсь випадок викликає пролом у нормальних очікуваннях, ми намагаємося якнайшвидше залатати цю діру, знову надаючи їй нормальної форми. Це одна з причин, чому рядові соціяльні суб’єкти сприймають макроструктуру світу через лінзи ідеологій, хоч ці ідеології всього лише нав’язують світові певне довільне відчуття порядку. Тим не менше, рутинна поведінка дослідників і теоретиків соціології, це не те ж, що рутинна поведінка звичайних суб’єктів; ми накопичили інтелектуальні ресурси, котрі дозволяють нам збирати докупи узгоджені та емпірично обґрунтовані моделі соціяльних процесів, категорії котрих не повинні бути такими ж, як і категорії повсякденного життя, які сприймаються як само собою зрозумілі. Можна сказати, що соціологічна теорія може використовуватися для більш надійних передбачень, ніж доступні для «неозброєного ока». Використання теорії дає соціології можливість внести свій особливий і суттєвий вклад.
Перспективи передбачувальної соціології. Здатність соціології робити надійні передбачення є ознакою зрілости цієї дисципліни. Надійне передбачення – це не одноразовий захід; воно базується на кумулятивному розвитку теорії та досліджень. Вивчення перспективних шляхів і тупиків, накопичення даних і виявлення відмінностей і взаємозв’язків, усвідомлення складности та стратегічне спрощення центральних моделей – для того потрібні покоління. Було би дивним, якби такий прогрес не відбувся через 100 років інституціонального існування соціології, приблизно від заснування «American Journal of Sociology», одночасно з академічною та професійною організацією соціології і в Сполучених Штатах, і у Франції. Макродинаміка політичних змін є одним з найбільш давніх і постійних об’єктів дослідницького інтересу в соціології; захопленість та енергія, з якими вона вивчалася упродовж років, зробили її центром теорії, здатної приносити все більше користи, мірою того, як більш відточені варіанти теорії будуть опрацьовані в майбутньому.
Додаток
Подальше застосування теорії геополітики і державного розпаду. Щоби проілюструвати загальне застосування теорії геополітики та державного розпаду, розглянемо коротко оцінку майбутньої політичної стабільности у двох неспокійних регіонах середини 1990-х років.
Південна Африка має великі геополітичні переваги порівняно зі своїми сусідами на Африканському континенті (і стосовно кількох більш північних держав): вона має переваги розмірах і ресурсах, бо володіє найбільш чисельним населенням і величезною економікою, вона займає окраїнну позицію на противагу багатофронтовим державам; у безпосередній близькості від неї немає инших сильних і здатних до експансії держав; в її нинішньому становищі немає небезпеки надмірного військового розширення, хоч у майбутньому через багато десятиліть воно могло би стати проблемою, якби Південна Африка скористалася своїми геополітичними перевагами, щоби заснувати імперію з держав-клієнтів. Головною умовою, яка до 1994 р. стримувала Південну Африку від експансії, була внутрішня війна між чорним і білим населенням; у більш ранній публікації [Collins, 1978, p. 32] я припустив, що в наступні десятиліття після того, як чорна більшість візьме політичний контроль, Південна Африка увійде у фазу експансії. Оскільки зовнішній конфлікт приносить солідарність, а легітимність випливає з престижу міжнародної могутности, експансія військової могутности Південної Африки буде сприяти успішній інституціоналізації її режиму. (Зауважимо, що експансія не обов’язково базується на відкритому завоюванні; вона могла би набути форми, схожої на могутність Сполучених Штатів у період після 1945 р.: очолити коаліції союзників і виконувати миротворчі місії).
Протилежним випадком є геополітичне передбачення колишньої Югославської Федерації та її безпосередніх сусідів. Тут змішаність населення та економічних ресурсів перешкоджає набуттю явної переваги будь-якою з цих держав та державних фрагментів; все перебуває тою чи иншою мірою в «багатофронтовій ситуації». (Значить, історично вони були об’єднані тільки великими імперіями, заснованими в зонах з більш концентрованими ресурсами на північний захід або південний схід). Це формула політики переміщеного балансу сил; етнічна шахова дошка є результатом багатьох століть таких геополітичних змін. До того часу, коли Европейська спільнота стане інтегрованою та експансіоністською військовою силою, що бере під своє крило держави-клієнтів, можна очікувати, що цей Балканський реґіон буде вибухонебезпечним і з низькою режимною леґітимністю*.
1. «Particularistic» в термінології Р. Колінза означає прив’язаність суджень до окремих просторово-часових реалій історії.
2. Статті [Collins, 1978] є джерелом наведених далі матеріалів, якщо нема инших зносок. Загальна модель, сформульована в цій статті, базована на узагальненні попередньої літератури з геополітичної теорії, а також на дослідженні, у якому використані історичні атласи Близького Сходу та Европи, що охоплюють період 3 000 років, плюс незалежну серію, що охоплює Китай. Це ширша база, ніж та, котра використовується в більшості літератури з міжнародних відносин і геополітики, де використовувалися дані, які стосуються в першу чергу Европи після 1500 р., а в другу чергу – класичного періоду греко-римської Античности.
3. Навпаки, обмеженість більшої частини літератури з міжнародних стосунків полягає в тому, що вона займається поясненням виникнення війни та умов стабільности чи перехідних періодів у міждержавній системі. Однак, більш широка проблема полягає у визначенні умов, які детермінують зміни у рівні могутности держави і, особливо, могутности як результату війни.
4. К. Боулдінґ [Boulding, 1962, p. 237-239] подав формальний висновок кумулятивної переваги у випадку гри з двома учасниками.
5. Останній варіант є типом спрощення, котрий з’явився внаслідок державної роздроблености середньовічної Европи. Три великі імперії чи коаліції, що йшли одна за одною, боролися за гегемонію: Еспанська Габсбурзька імперія проти коаліції, яка центрувалася навколо Франції; французька військова та дипломатична експансія, що досягла найвищої точки в Наполеонівській імперії; вісь з центром у Німеччині проти об’єднаної периферії в І та ІІ Світових війнах. Повторення цього патерну з иншими учасниками в цих ролях передбачає структурні умови, такі як висунуті в кумулятивній динаміці засад 1–3, плюс фактори, що врівноважують через випадковість (randomizing), котрі визначають, хто виконує такі ролі. У кожному випадку сама експансіоністська коаліція зазнала поразки через воєнне виснаження.
6. Війни між Римською та Перською імперіями, що досягли кульмінації на поч. VII ст. виснажили одну і другу, залишивши вакуум могутности, в котрий несподівано вторглася арабська коаліція з її новою ідеологією ісламу. Инші випадки з китайської історії наведені у роботі [Collins, 1978]. У результаті виснаження Німеччини, Британії та Франції у ІІ Світовій війні світ потрапив під панування двох окраїнних держав – Сполучених Штатів і Росії. Головна дискусія в літературі з міжнародних відносин [Waltz, 1979; Gilpin, 1981] стосуються того, чи ведуть до більшої стабільности, чи до вірогідности великої війни ситуації багатостороннього балансу могутности чи двостороння поляризація. Емпіричні матеріали, що наводяться при цьому, непереконливі, між иншим ще й тому, що досліджені тільки короткі часові інтервали. За період 250 років чи більше, котрі я дослідив в історичних атласах, геополітична ситуація зазвичай врешті спрощувалася і досягала кульмінації у вирішальній війні.
7. Друга частина цього емпіричного патерну відповідає принципові Зімеля – Коузера: перехресні зв’язки знижують інтенсивність конфлікту [Coser, 1956, p. 78-89].
8. Иншими словами, сучасні технології дають можливість набагато збільшувати відстань, на котру військові сила може бути скерована на короткі проміжки часу. Однак, у випадку довготривалого опору (навіть на значно нижчому рівні військових ресурсів) видатки забезпечення на далекій відстані є визначальними, що і виявили Сполучені Штати у В’єтнамі в 1963-1975 рр. Упродовж минулих 2 000 років відбулося тільки незначне збільшення максимального розміру імперій і не було тенденції до частіших спроб створення світових імперій. Цей факт підсилює висновок, що співвідношення між відстанню транспортування і витратами забезпечення суттєво не змінилося. Логістичні (що стосуються постачання і пересування) обмеження на пересування ефективної військової сили в різних історичних умовах були вивчені Ван Кревельдом [Van Creveld, 1977, 1991].
9. Формально ці п’ять засад можуть бути об’єднані в один складний вираз. Окраїнна перевага підсилюється за рахунок переваги в ресурсах відносно сусідніх держав; надмірне розширення є фундаментальною засадою для встановлення відносної вразливости окремих географічних точок стосовно держав з даними ресурсами і вантажем забезпечення (logistical loads); вирішальні війни є результатом тривалого накопичення ресурсів і геополітичних переваг і невигод. Технічна трудність в дослідженні цього формалізму полягає в тому, що математичні методи і методи комп’ютерного моделювання направлені тільки на розрахунок геополітичної сили однієї держави з довільними оцінками його зовнішнього оточення. Не існує простого способу моделювання загального патерну систем множинних держав в топологічному просторі (тобто різноманітності можливих просторових конфіґурацій, що впливають на окраїнну перевагу). До того часу комп’ютерне моделювання проводилося тільки для спрощених версій геополітичних засад, див. [Hanneman, Collins and Mordt, 1955].
10. Я не розглядаю тут різні види революційних коаліцій та контркоаліцій, оскільки значною мірою вони перебувають поза сферою держави. У цій частині своєї моделі Скочпол базується на положеннях Мура [Moore, 1966]. Проведений Муром аналіз різноманітних структурних наслідків різних типів класових стосунків у капіталістичному сільському господарстві перевірений Пейджем [Paige, 1975]; він близький також до раннього формулювання Стінчкомба [Stinchcombe, 1961]. Мур відроджує марксистський класовий аналіз революцій, зміщуючи фокус із промислових на аграрні стосунки; Скочпол відкриває инші напрямки, роблячи наголос на автономній динаміці держави. Ці лінії [розвитку] теорії не обов’язково є альтернативами. Модель державного розпаду є ключовою для вирішення питання про ініціювання революції; на учасників конфліктів і на напрямки, котрі воно обирає, особливо після революції, впливають економічні стосунки. Відносна вагу цих факторів vis-а-vis з иншими факторами повинні прояснити подальші розслідування.
11. Ключове порівняння – реставрація Мейджі в Японії [Goldstone, 1991, p. 404-414], під час якої період швидше демографічної стабільности, ніж росту, відіграв роль у виникненні державної фіскальної кризи та инших аспектів напруження; це сталося тому, що натуральні доходи були зафіксовані з кожного виду [продуктів], в той час як ціни при оплаті готівкою зростали разом з економічною експансією. Більш детальне порівняння моделей Скочпол і Ґольдстоуна див. у праці [Collins, 1993].
12. Хоча це твердження не піддавалося систематичній перевірці, історичні дані, здається, свідчать на його користь. Важко послатися на будь-який приклад, в котрому весь політичний (або релігійний) порядок виявився би делегітимованим чи скинутим, тоді як правитель зберіг би особисту популярність; і, навпаки, здається не існує прикладів, коли новий інституціональний порядок був би встановлений дуже непопулярним лідером. Різниця між особистою та інституціональною легітимністю, виявляється, емпірично діє тільки на небагатьох рівнях континууму. Це не означає, що сильна особиста непопулярність правителя є єдиним шляхом до інституціональної легітимности (як аспекту того, що ми зазвичай називаємо революцією). У деяких випадках це правильно: особиста неприязнь до релігійної та сексуальної моралі короля Карла І була прелюдією Англійської революції 1640 р. Коливання особистої популярности Горбачова були частиною динаміки де легітимації совєтського режиму. З иншого боку, жертв революції, таких як Людовік XVI у Франції та Ніколай ІІ в Росії, якось особливо не ненавиділи, хоч вони і не були популярними фігурами [Stone, 1979, p. 335]. У всіх випадках ореол режимної кризи пришвидшував особисту непопулярність.
13. Дані, що тут наводяться, взяті з робіт [Collins, 1986; Fakts on File, 1984-1991; Keesing‘s Record of World Events, 1984-1991] у тих випадках, коли нема инших посилань.
14. «Таким чином, дуже схоже на те, що як тільки перший раунд серйозних криз привів би до втрати Східної Европи чи иншої окремої території, був би приведений в дію кумулятивний процес внутрішнього послаблення з кульмінацією в кінцевій страті наступного ряду етнічно відмінних завойованих територій: Балтійських держав, України, Кавказу і центрально-азійських мусульманських територій» [Collins, 1986, p. 203].
15. Третій шлях – перемога однієї держави, що провадить до світового панування, – був виключений, тому що атомна війна спричинила надзвичайне знищення ресурсів [Office of Technology Assessment, 1979]. Крім того, засади 1–3 і 5 показували, що Росія не вийшла би переможцем у війні з ворожою коаліцією.
16. Це не означає, що в період геополітичної кризи 1980- років не було инших джерел внутрішньо елітного конфлікту, які відходили у минуле. Як зазначено нижче (в розділі «Капіталізм проти соціалізму»), проблеми економічної неефективности та орієнтованих на ринок реформ також розкололи комуністичну еліту; але порівняння Китаю, Совєтського Союзу і Східної Европи показують, що ці економічні проблеми не могли бути ключем до розпаду Совєтської імперії.
17. Більш детальний огляд теорій, котрі виявилися помилковими у передбаченні совєтського колапсу, див. у працях [Collins and Waller, 1992; Gaddis, 1992].
18. Застосована до США модель д’Анкос припускала би, що Сполучені Штати з їхнім наростаючим диспаритетом в коефіцієнтах народжуваности в різних етнічних групах ідуть до дезінтеграції за етнічними лініями. Геополітична теорія, застосована до поточних умов, котрі дозволяють очікувати високого рівня могутности для Сполучених Штатів у середньо віддаленій перспективі, передбачає, що такого типу дезінтеграції не відбудеться.
19. З причин такого типу передбачення занепаду, зроблене совєтським дисидентом Андрієм Амальриком [Amalrik, 1970], повинно розглядатися як явище ad hoc, оскільки воно не базувалося на засадах широко обґрунтованої застосовуваности.
20. Слід зауважити, що Ґольдстоун [Goldstone, 1992] застосовуючи свою модель державного розпаду з підкресленням причинного ланцюга, породженого ростом населення, робить висновок, що Китай наприкінці ХХ ст. перебуває у передреволюційній фазі. Таким чином, ми маємо пряме протиріччя між передбаченням геополітичної теорії та передбаченням демографічно центрованого варіанту теорії державного розпаду. Майбутні події дозволять оцінити правдивість цих теорій.
21. Варіантом моделі капіталістичної переваги є стадіальна теорія розвитку, за якою всі инші види економік в кінцевому рахунку поступаються дорогою капіталізмові. Таке теоретизування повністю може бути викликане ідеологічною ейфорією періоду антикомуністичного повстання. Емпірично наразі немає явних ознак того, що відбувається перехід від соціалізму до капіталізму. У середині 1990-х років ще не ясно, чи багато держав колишнього Совєтського блоку стають повністю сформованими ринковими капіталістичними економіками; можливо, що упродовж довгого часу гібридні чи якісь инші форми будуть переважати. Схоже, що пануючою формою, успадкованою від розпаду соціалізму, буде промисловий феодалізм (industrial enterprise feudalism) [Burawoy and Krotov, 1992]. Теорії економічних переходів [від стадії до стадії] ще належиться пройти довгий шлях розвитку, поки вона не отримає обґрунтування; без такої теорії у нас мало підстав, на котрі можна покластися для систематичних передбачень.
22. Так, візит Горбачова до Китаю у травні 1989 р., метою якого була спроба зменшити геополітичну конфронтацію, став каталізатором масової демонстрації на площі Тянанминь. Поразка цього повстання показала, що однієї тільки індивідуальної харизми замало, щоби провести структурну зміну при відсутності факторів, перерахованих у теорії державного розпаду (див. [Li, 1993]).
23. Ідеологічний престиж капіталізму за час його існування, можливо, таким чином зв’язаний з його політичними союзами такою ж мірою, як і з економічною продуктивністю. Адже ідеологія капіталізму поширилася світом разом з британським, а потім американськими геополітичними впливами і була піддана нападкам саме в ті часи і в тих місцях, де геополітичний контроль слабшав. Це питання потребує більш систематичного дослідження.
24. Зроблені Вутноу [Wuthnow, 1989] систематичні порівняння того, які европейські держави прийняли чи відкинули протестантизм, Просвітництво і соціалістичні рухи ХІХ ст., служать тут, можливо, основою для нашої більш розвинутої моделі. Центрована на державі теорія Вутноу споріднена з моделлю державного отримання ресурсів Скочпол – Ґольдстоун – Тілі. Центральний процес, що лежить в основі головних нових ідеологічних рухів, – це поява нових економічних і організаційних ресурсів, котрі підсилюють державний сектор. Коли це стається разом з патовою ситуацією між державними діячами та консерваторами, які управляють власністю (варіант моделі Скочпол), відкривається можливість для третьої фракції культурних діячів (cultural entrepreneurs); їхній успіх залежить від рівня патової ситуації між двома гілками внутрішньо елітного конфлікту, а також від ступеня експансії нових матеріальних і організаційних засобів культурного виробництва.
25. Є деякі успіхи у передбаченні виникнення війн, яке визначило існування конкретних стартових точок, в котрих відбуваються міжнародні суперечки; емпірично успішна модель будується на свіввідношенні ресурсів і на моделях альянсів держав, що протистоять між собою [Bueno de Mesquite and Lalman, 1992].
26. Не всі аспекти совєтського розпаду були включені в моє геополітичне передбачення. Було відмічено, що перехід був відносно безкровним, з тривалою революцією тільки в одному випадку (Румунія). Очевидно, даний патерн відкидав теорію революційної зміни, в будь-якому разі теорію, втілену у вислові Маркса: «Насильство є повивальною бабкою всякого старого суспільства, коли воно вагітне новим». Однак, геополітична теорія і теорія державного розпаду не має н думці, що кожен період є насильницьким, але тільки стверджує, що накопичення ресурсних напружень на підставі організованих засобів насильства приводить у рух процеси, котрі закінчуються зміною режиму.
27. Ці недавні випадки здаються частиною більш загального процесу «революційної епідемії» в тісно пов’язаних державах; хорошим прикладом є хвиля революцій навесні та восени 1848 р., що поширилася зі Швейцарії, Італії та Франції через німецькі держави, Австрію, Угорщину, а потім уляглася протягом наступного року. Друга хвиля повстань пройшла містами всієї Німеччини та Центральної Европи наприкінці І Світової війни [Kinder and Hilgemann, 1968, p. 328, 406]. Теорія «революційного зараження» повинна бути сформульована.
28. Я позначаю це як «нижнє мезо», залишаючи «мікро» для дійсно малих засобів взаємодії між небагатьма суб’єктами «обличчя в обличчя» у напрямку вниз, до ультра-мікрорівня розмовно-емоційних або вербальних ритмів.
*Це передбачення Р. Колінза, зроблене у 1994 р. і опубліковане у 1995 р., повністю підтверджується трагічними подіями в албанському Косові. – Прим. ред.
Переклала Любов Козак
Література
Amalrik, Andrei. Will the Soviet Union Survive until 1984? N. Y.: Harper and Row, 1970.
Andreski, Stanislav. Military Organization and Society. Berkeley: Univ. of California Press, 1971.
Becker, Abraham S. Silting on Bayonets: The Soviet Defense Budget and the Slowdown of Soviet Defense Spending. Santa Monica, Calif.: RAND/UCLA Center for the Study of Soviet International Behavior, 1986.
Idem. Ogarkov’s Complaint and Gorbachev’s Dilemma: The Soviet Defense Budget and Party-Military Conflict. Santa Monica, Calif.: RAND, 1987.
Bendix, Reinhard. Tradition and Modernity Reconsidered // Comparative Studies in Society and History, 1967. 9. P. 292-346.
Bernstein, Alvin H. Soviet Defense Spending. Santa Monica, Calif.; RAND, 1989.
Bessinger, Mark R. Nonviolent Public Protest in the USSR, December 1, 1986 - December 31, 1989. Washington, D.C.: National Council for Soviet and East European Research, 1990.
Boulding, Kenneth. Conflict and Defense. N. Y.: Harper and Row, 1962.
Bueno de Mesquite, Bruce and Lalman, David. War and Reason. New Haven, Conn.: Yale Univ. Press, 1992.
Bueno de Mesquite, Bruce, Siverson, Randolph M. and Woller, Gary. War and the Fate of Regimes: A Comparative Analysis // American Political Science Review, 1992. 86. P. 638-646.
Burawoy, Michael and Krotov, Pavel. The Soviet Transition from Socialism to Capitalism // American Sociological Review, 1992. 57. P. 16-38.
Calhoun, Craig. The Question of Class Struggle. Chicago: Univ. of Chicago Press, 1982.
Chase-Dunn, Christopher. Global Formation: Structures of the World Economy. Oxford: Blackwell, 1989.
Collins, Randall. Long-Term Social Change and the Territorial Power of States // Research in Social Movements, Conflicts and Change, 1978. P. 1-34.
Idem. Does Modern Technology Change the Rules of Geopolitics? // Journal of Political and Military Sociology, 1981. 9. P. 163-177.
Idem. Weberian Sociological Theory. N. Y.: Cambridge Univ. Press, 1986.
Idem. Maturation of the State-Centered Theory of Revolution and Ideology // Sociological Theory, 11 (March), 1993. P. 117-128.
Collins, Randall and Waller, David V. What Theories Predicted the State Breakdowns and Revolutions of the Soviet Bloc? // Research in Social Movements, Conflicts, and Change, 1992. 14. P. 31-47.
Idem. The Geopolitics of Ethnic Mobilization: Some Theoretical Projections for the Old Soviet Bloc // Legacies of the Collapse of Marxism. Ed. by John H. Moore. Arlington, Va.: George Mason Univ. Press, 1994. P. 79-104.
Coser, Lewis A. The Functions of Social Conflict. Glencoe, III.: Free Press, 1956.
Downing, Brian M. The Military Revolution and Political Change: Origins of Democracy and Autocracy in Early Modern Europe. Princeton, N. J.: Princeton Univ. Press, 1993.
d’Encausse, Helene C. Decline of an Empire: The Soviet Socialist Republics in Revolt. N. Y.: Harper and Row, 1979.
Enggass, P. M. Geopolitics: A Bibliography of Applied Political Geography. Monticello, Ill.: Vance Bibliographies, 1986.
Evans, Peter B., Rueschemeyer, Dietrich and Skocpol, Theda (eds.) Bringing the Stale Back. N. Y.: Cambridge Univ. Press, 1985.
Facts on File: World Political Almanac. N. Y.: Facts on File, 1984-1991.
Gaddis, John Lewis. International Relations Theory and the End of the Cold War // International Security, 1992. 17 (3). P. 5-58.
Gelman, Harry. The Soviet Turn toward Conventional Force Reduction: The Internal Struggle and the Variables at Play. Santa Monica, Calif.: RAND, 1989.
Gilpin, Robert. War and Change in World Politics. N. Y.: Cambridge Univ. Press, 1981.
Goldstone, Jack A. Revolution and Rebellion in the Modern World. Berkeley and Los Angeles: Univ. of California Press, 1991.
Idem. Immanent Political Conflicts Arising from China’s Environmental Crisis // Occasional Papers Series of the Project on Environmental Change and Acute Conflict. American Academy of Arts and Sciences, Cambridge, Mass, 1992.
Hunneman, Robert A., Collins, Randall and Gabriele, Mordt. Discovering the Long-Term Dynamics in Abstract Theory: Simulation Experiments with State Legitimacy and Imperialist Capitalism // Sociological Methodology, 1995. Vol. 25.
Hepple, Leslie W. The Revival of Geopolitics // Political Geography Quarterly. 1986. 4(4). P. 21-36.
Keesing’s Record of World Events. London: Longman, 1984-91.
Kennedy, Paul. The Rise and Fall of the Great Powers: Economic Change and Military Conflict from 1500 to 2000. N. Y.: Random House, 1987.
Kinder, Hermann and Werner Hilgemann. Atlas Historique. Paris: Stock, 1968.
Kornai, Janos. The Socialist System: The Political Economy of Communism. Princeton, N. J.: Princeton Univ. Press, 1992.
Kuran, Timur. The Inevitability of Future Revolutionary Surprises // American Journal of Sociology. Vol. 100. 1995.
Li, Jie-li. Geopolitics of the Chinese Communist Party in the Twentieth Century // Sociological Perspectives. 1993. 36. P. 315-333.
Liddell-Hart, B. H. History of the Second World War. N. Y.: Putnam, 1970.
Luttwak, Edward. The Grand Strategy of the Roman Empire: From the First Century A. D. to the Third. Baltimore: Johns Hopkins Univ. Press, 1976.
Mann, Michael. The Sources of Social Power, vol. 1. N. Y.: Cambridge Univ. Press, 1986.
Idem. Comments on Paul Kennedy’s The Rise and Fall of the Great Powers // British Journal of Sociology. 1989. 40. P. 331-335.
Marwell, Gerald and Pamela Oliver. The Critical Mass in Collective Action: A Micro-Social Theory. N. Y.: Cambridge Univ. Press, 1993.
McNeill, William H. The Rise of the West: A History of the Human Community. Chicago: Univ. of Chicago Press, 1963.
McPhail, Clark. The Myth of the Madding Crowd. N. Y.: Aldine, 1991.
Moaddel, Mansoor. Ideology as Episodic Discourse: The Case of the Iranian Revolution // American Sociological Review. 1992. 57. P. 357-379.
Modelski, George and W. R. Thompson. Sea Power and Global Politics since 1494. Seattle: Univ. of Washington Press, 1988.
Morgenthau, Hans J. Politics among Nations. N. Y.: Knopf, 1948.
Moore, Barrington Jr. Social Origins of Dictatorship and Democracy. Boston: Beacon, 1966.
Nee, Victor and Peng Lian. Sleeping with the Enemy: A Dynamic Model of Declining Political Commitment in State Socialism // Theory and Society. 1994. 23. P. 253-296.
Norpoth, Helmut. Guns and Butter and Government Popularity in Britain // American Political Science Review, 1987. 81. P. 949-970.
Office of Technology Assessment, U. S. Congress. // The Effects of Nuclear War. Washington, D. C.: Government Printing Office, 1979.
Oslrum, Charles W., Jr. and Dennis M. Simon. Promise and Performance: A Dynamic Model of Presidential Popularity // American Political Science Review. 1985. 79. P. 334-358.
Paige; Jeffrey M. Agrarian Revolution. Berkeley: Univ. of California Press. 1975.
Parker, Geoffrey. The Military Revolutions: Military Innovation and the Risc of the West? N. Y.: Cambridge Univ. Press, 1988.
Perrow; Charles. Normal Accidents. N. Y.: Basic. 1984.
Roeder, Philip G. Soviet Federalism and Ethnic Mobilization // World Politics, 1991. 43. P. 196-232.
Schellng, Thomas C. The Strategy of Conflict. Cambridge, Mass.: Harvard Univ. Press, 1962.
Sedaitis, Judith B. and Jim Butterfield (eds.) Perestroika from Below: Social Movements in the Soviet Union. Boulder, Colo.: Westview, 1991.
Skocpol, Theda. States and Social Revolutions. N. Y.: Cambridge Univ. Press, 1979.
Singer, J. David. Explaining War. Beverly Hills, Calif.: Sage, 1979.
Singer, J. David and Paul F. Diehl. Measuring the Correlates of War. Ann Arbor: Univ. of Michigan Press, 1990.
Stinchcombe, Arthur L. Agricultural Enterprise and Rural Class Relations // American Journal of Sociology. 1961. 67. P. 165-176.
Idem. Constructing Social Theories. N. Y.: Harcourt Brace, 1968.
Stone, Lawrence. The Family, Sex and Marriage in England, 1500-1800. London: Weidenfeld and Nicolson, 1979.
Szelenyi, Ivan and Balazs Szelenyi. Why Socialism Failed: Toward a Theory of System Breakdown-Causes of Disintegration of East European State Socialism // Theory and Society. 1994. 23. P. 211-231.
Tilly, Charles. From Mobilization to Revolution. Reading, Mass.: Addison-Wesley, 1978.
Idem. Coercion, Capital, and European States, A. D. 990-1990. Oxford: Blackwell, 1990.
Idem. European Revolutions, 1492-1992. Oxford: Blackwell, 1993.
Thompson, William R. On Global War: Historical-Structural Approaches to World Politics. Columbia: Univ. of South Carolina Press, 1988.
Van Creveld, Martin. Supplying War: Logistics from Wallenstein to Patton. N. Y.: Cambridge Univ. Press, 1977.
Idem. Technology and War: From 2000 B. C. to the Present. N. Y.: Free Press, 1991.
Walder, Andrew G. The Decline of Communist Power: Elements of a Theory of Institutional Change // Theory and Society. 1994. 23. P. 297-324.