Дебрифінг стресу критичних інцидентів”, як метод попередження постстресових розладів

 

Зазвичай в гострій фазі постстресових порушень групові стратегії не використовуються, тому що постраждалі перебувають на різних стадіях стресу, часто просто не готові обговорювати свої почуття в групі.

Групові методики показані у випадках, коли люди спільно пережили психотравму, наприклад, у складі групи, наряду або цілого підрозділу.

В таких випадках поблизу від місця подій можуть бути проведені сеанси декомпресії і розрядки, спрямовані на зняття психологічної напруги, викликаної травмою. Ці сеанси представляють собою укорочені дебрифінги, що включають в себе короткий вступ, обговорення фактів, надання інформації. Їхнє завдання – виключити необхідність у подальшому „повному” дебрифінгу або, навпаки, стимулювати участь в ньому, якщо така потреба виникне.

Після закінчення періоду участі проводиться так звана деескалації або демобілізація – зменшення дистресу, пов’язаного з поверненням до повсякденного життя і діяльності. У рамках короткої 10-15-хвилинної бесіди обговорюються симптоми постстресових реакції, способи їх зменшення, даються відповідні рекомендації. Наприкінці бесіди начальник віддає розпорядження про порядок подальшої організації служби та проходження реабілітаційного періоду, якщо це передбачено в даному випадку. На закінчення дається необхідна інформація про час і місце проведення психодіагностичного обстеження та/або повного психологічного дебрифінгу.

У найбільш структурованому вигляді процес роботи з наслідками колективної психічної травми відображає метод „дебрифінгу стресу критичного інциденту”, розроблений американським психологом Дж. Мітчелом в 1983 році, він здобув з тих пір широке поширення.

Психологічні дебрифінги як форма надання допомоги в кризових ситуаціях проводяться з групами людей, які спільно зазнали стресові або трагічні події. Це можуть бути групи, утворені за ознакою професійної приналежності, або просто об’єднані спільністю пережитої ситуації. Підкреслюється, що дебрифінги не замінюють собою власне лікування, яке буває необхідно в деяких випадках. Їх мета – мінімізувати небажані психологічні наслідки і попередити розвиток синдрому посттравматичних стресових розладів.

Ця мета досягається шляхом:

− „вентиляції” вражень і емоцій;

− когнітивної організації досвіду;

− зменшення тривоги і напруженості;

− розуміння універсального характеру індивідуальних реакцій, що досягається в процесі інтенсивного „обміну” почуттями;

− мобілізації ресурсів для соціальної підтримки, посилення групової солідарності і згуртованості;

− підготовки учасників до правильного сприйняття свого подальшого стану та використання різних стратегій психологічної допомоги.

Процес дебрифінгу зазвичай складається з трьох основних частин:

1. „вентиляції” почуттів в групі і оцінювання стресу ведучими;

2. докладного обговорення „симптоматики” та психологічної підтримки;

3. мобілізації ресурсів, надання інформації та планування подальшої допомоги.

Виділяють від 5 до 7 обов'язкових фаз, через які проходить група:

А. Вступна: представлення ведучого, роз’яснення цілей, завдань і правил, зняття тривоги в учасників з приводу „незвичності” процедури.

Основними правилами, яких дотримуються як ведучі, так і учасники, є:

− не змушувати нікого з групи говорити або обговорювати те, чого вони не захочуть. Єдина вимога - це назвати своє ім’я і ставлення до інциденту (характер участі). Всі уважно вислуховують те, що говорить кожен з учасників;

− дотримуватися конфіденційності: те, що відбувається або обговорюється у групі, призначено тільки для групи і не виноситься на зовні;

− не допускати критичних суджень стосовно іншої людини: ніхто не повинен розглядати те, що відбувається як „розбір” або „трибунал” – для них знайдеться інше місце;

− кожен може говорити лише про свої переживання, вчинки (від першої особи), а не про чужі;

− учасники попереджаються про те, що вони можуть знову пережити негативні почуття, що природно, тому що мова йде про дуже болісні речі. Однак, завдання дебрифінгу як раз і полягає в тому, щоб навчитися справлятися з реальними негативними емоційними станами;

− група працює без перерв, що не означає неможливості залишати її на час з тим, щоб все ж таки повернутися, якщо цьому не заважають невідкладні обставини.

Б. Факти: кожен розповідає про те, що відбувалося з ним: що він бачив, де перебував і що робив. Відновлюється повна картина події та хронологія подій. Згода щодо фактів сприяє когнітивній організації досвіду. Вираження емоцій на цій фазі допускати не слід.

В. Думки, емоції, почуття: ведучий просить перейти від опису подій до розповіді про внутрішні психологічних реакціях на них. Дуже важливо пригадати найперші враження, думки, що пронеслися в голові, імпульсивні вчинки і емоційні реакції. Незважаючи на те, що розповіді можуть набувати досить драматичний характер, не можна допускати, щоб домінували почуття кого-небудь з учасників, а всі інші перетворилися б на слухачів: кожен повинен отримати можливість висловитися і постаратися висловити свої переживання. Ведучий підтримує в групі розуміння того, що висловлюючись, учасники знову переживають сильний стрес, однак це відбувається в ситуації, коли реальна небезпека минула, а їхні почуття знаходять розуміння і підтримку групи.

Г. Симптоми: обговорюються актуальні емоційні, когнітивні та соматичні прояви посттравматичного стресу, відзначені учасниками зміни у сприйнятті свого „Я” і поведінки. Складається перелік симптомів, що описує спектр психологічних наслідків критичного інциденту в даній конкретній групі.

Кожен учасник отримує можливість краще розібратися в своєму стані, відзначаючи і ті симптоми, про які, в силу різних причин, він не висловлювався.

Д. Освіта (інформування): роз’яснення учасникам природи постстресових станів як „нормальних реакцій на екстремальну ситуацію”; обговорення варіантів і способів подолання негативних психологічних наслідків, що вже мають місце і тих, що можливі у майбутньому.

Є. „Закриття минулого” і новий початок: підводиться своєрідний підсумок під тим, що було пережито. Минуле не можна просто забути, воно вимагає активного до себе ставлення з тим, щоб знайти в собі сили для нового життя. Ритуали „закриття минулого” вироблені в культурі (поминання, річниці, відвідування місць, пов'язаних з подіями, тощо), однак вони припускають і власну творчу участь: наприклад, багато хто з тих, що пережили катастрофу, присвячують себе тому, щоб допомогти уникнути нових катастроф або зменшити їх травматичні наслідки, використовують свій досвід при наданні допомоги, беруть участь в діяльності добровільних рятувальних бригад тощо.

Формально процедура дебрифінгу завершується питаннями учасників до ведучих, порадами, як вести себе в майбутньому, де шукати джерела психологічної підтримки або професійної допомоги, роздачею пам'яток, листівок (якщо вони заздалегідь підготовлені).

Закінчення дебрифінгу завжди спеціально акцентується, що надає процесу завершеність і логічну стрункість. При цьому ведучий роз’яснює, в яких випадках слід звернутися за професійною допомогою. Це можуть бути випадки, якщо:

− стан не покращиться в найближчі шість тижнів;

− стан почне раптово погіршуватися;

− з’являться труднощі при виконанні звичної роботи або понизиться працездатність.

За даними зарубіжних авторів, до 75% осіб, що пройшли психологічні дебрифінги, відзначають їх високу ефективність і корисність.

Переваги методу полягають в тому, що він:

1) надає можливість взаємного навчання людей тому, як краще мобілізувати свої ресурси для подолання стресу;

2) дозволяє краще зрозуміти природу травматичного стресу, його прояви та способи подолання, з тим, щоб використовувати ці знання при можливих нових драматичних інцидентах;

3) надає умови для самовираження і здобуття впевненості у собі в умовах взаємної підтримки та професійної участі фахівців-психологів.

Дебрифінги проводяться по завершенні надзвичайних подій. В окремі види виділяються дебрифінги, що проводяться по закінченню надзвичайних подій, пов’язаних з втратами особового складу.

Наприкінці опису такого методу групової психологічної роботи з особовим складом, як дебрифінг, вкажімо, що його дієвість була підтверджена вітчизняними психологами в ході надання медико-психологічної допомоги особам, які постраждали від землетрусу у Вірменії, від аварії з радіоактивними елементами в м. Гоянія (Бразилія), від природних катастроф на острові Монтесерата (Алексіс Лоренсо Руїс), в ході проведення реабілітаційних заходів з особовим складом сил ООН, що знаходяться в Боснії (О. О. Теличкіна), і Вітебському реабілітаційному центрі (Н. В. Якушкін).

Вказані методи і процедури психологічної допомоги призначені перш за все для попередження розвитку ПТСР, проте іноді вони можуть не бути вчасно проведеними з об’єктивних чи суб’єктивних причин, та й навіть їх своєчасне проведення не гарантує уникнення ПТСР. „Зустріч зі смертю” це велике випробування, до якого складно адекватно підготуватися і яке завжди має наслідки.

Психолог військової частини повинен бути готовим діагностувати ПТСР у військовослужбовців, що потрапили в екстремальні ситуації в яких загинули товариші чи цивільні особи чи була реальна загроза такої загибелі. У разі наявності симптомів посттравматичного синдрому психолог повинен вміти організувати і проводити індивідуальну, а за необхідністю і групову реабілітаційну роботу.