Груповий метод психологічної реабілітації
Зазначимо, що яким би не був груповий формат, групова терапія спрямована на досягнення певних терапевтичних цілей:
− поділ з терапевтом (і групою) повторного переживання травми в безпечному просторі (при цьому терапевту необхідно слідувати за пацієнтом, не форсуючи процес);
− зниження почуття ізоляції і забезпечення почуття приналежності, доречності, спільності цілей, комфорту і підтримки; створення підтримуючої атмосфери прийняття та безпеки від почуття сорому;
− робота в одній групі з тими, хто має схожий досвід, що дає можливість відчути універсальність власного досвіду;
− позбавлення від почуттів ізольованості, відчуження, незважаючи на унікальність травматичної переживання кожного учасника групи;
− забезпечення соціальної підтримки і можливості розділити з іншими людьми емоційне переживання;
− прояснення загальних проблем, навчання методам подолання наслідків травми і досягнення розуміння того, що особиста травма вимагає свого розв’язання;
− спостереження за тим, як інші переживають спалахи інтенсивних афектів, що дає підтримуючий і підбадьорюючий ефект;
− можливість бути в ролі того, хто допомагає (особа, що здійснює підтримку, стає впевненою, здатною повернути почуття власної гідності);
− розвиток „почуття ліктя”, коли загальні проблеми поділяються учасниками групи один з одним;
− подолання почуття власної нецінності – „мені нема чого запропонувати іншому”;
− можливість довідатися про життя інших членів групи і зсув, таким чином, фокусу з почуття власної ізольованості і негативних самозневажливих думок;
− зменшення провини і сорому, розвиток довіри, здатності розділити горе і втрату;
− можливість роботи з „секретом” – ділитися з кимсь, крім терапевта, інформацією про себе;
− зміцнення впевненості у тому, що можливий прогрес в терапії; важливим підставою для такого оптимізму є атмосфера оберігання в групі, яка дає досвід нових взаємин;
− прийняття групової ідеології, мови, які дають можливість учасникам групи сприйняти стресову подію іншим, більш оптимістичним чином;
− отримання можливості скласти власне уявлення про реальність змін, які відбуваються з кожним членом групи.
Приведемо опис методу групової психологічної реабілітації, що був розроблений М. Ш. Магомед-Еміновим. Цей метод групової психологічної реабілітації досить гарно зарекомендував себе у роботі з особами, що пережили втрату близьких людей, товаришів. Цей метод підрозділяється на два види: 1) група спілкування, або група „спільності долі” і 2) групова психотерапія ПТСР, або „негативно-позитивна терапія”. Для проведення цього методу реабілітації складається група з 8-12 чоловік (іноді і більше) за ознакою гомогенності психічної травми, тобто з осіб, які зазнали травматичний стрес у схожих екстремальних ситуаціях. Основною метою групового методу є забезпечення соціально-психологічної адаптації, подолання психічної травми шляхом відтворення ситуації, послідовного відтворення травматичного досвіду і зміна сенсу травматичного досвіду, його асиміляції, формування ефективних стилів самоконтролю і саморегуляції, трансформації особистості. Для реалізації цієї комплексної задачі необхідно створити в групі клімат довіри, причетності до долі один одного, особливо формування почуття безпеки і толерантності до травматичного стресу. Слід враховувати, що з-за наявності афективних стресових станів у людей з посттравматичними стресовими реакціями (розладами) буде виникати багато негативних реакцій, спрямованих як один на одного, так і на ведучого. У зв'язку з цим, а також щоб запобігти травматичну відіграш, ризик декомпенсації, і виникає необхідність розподілу групового методу на два види: групу спілкування та психотерапевтичну групу, які, з одного боку, становлять послідовні стадії єдиної групової психотерапії, а з іншого боку, перша може проводитися незалежно від другої при ПТС-реакції і СПНТС (соціально-психологічні наслідки травматичного стресу).
Група спілкування
За своєю основною умовою група спілкування називається групою „спільності долі” (ГСД) і включає в себе як різновиди: 1) групу проказування або реп-групу; 2) групу зустрічей – спільне проведення часу в своєму колі, створення щось на зразок мікросоціальної мережі; 3) групу вирішення завдань – учасники цієї групи спільно займаються вирішенням якихось життєвих завдань, виконанням певної діяльності тощо.
Без спеціальної психологічної роботи групи спілкування нестабільні: вони то розходяться, то назад сходяться (за цим стоять амбівалентні установки).
Група спілкування проводиться так, що в ході спілкування учасники формують групову спільність, групову ідентичність „спільної долі”: вони розповідають про себе, придивляються один до одного, промовляють свої життєві проблеми. Тут люди обережно вимовляється в ситуації клімату довіри, не заглиблюючись у травматичний досвід. Процес відреагування відбувається в м’яких умовах і в негострі формах. Тим, у кого є ПТС-реакції і СПНТС, часто досить проходження груп спілкування. „Спільність долі” повинна бути не умовою формування комплексу жертви, а навпаки – джерелом самоприйняття та прийняття відповідальності за свою долю. Це дозволяє людині вийти з цієї спільності, увійти в життєву ситуацію, де вона може бути причетною до унікальних доль інших людей, не схожих на її особисту долю. Отже, відбувається психологічний рух від занурення в свій маленький світ і відчуження від соціуму – в коло „спільності долі”, а і з нього – у світ причетності до різноманіття людських доль.
Групова психотерапія ПТСР називається негативно-позитивною терапією з наступних міркувань. По-перше, назва вказує на мету терапевтичної роботи: 1) звільнення від негативного базису – дезадаптації, ПТСР тощо; 2) досягнення нової інтеграції в життя, нових форм адаптації в соціум тощо. По-друге, відзначається як значення переживання негативного досвіду, так і важливість позитивних переживань. По-третє, розгортається рух від антипатії до оточення, що не приймає чи не розуміє, до Я, яке приймає Ми-групу, щоб далі виділити в переживанні „спільності долі” своє Я, зміцнити впевненість у собі і почуття відповідальності і повернутися знову в навколишній великий світ людей з симпатією до них (щоб давати і отримувати, щоб отримувати і давати). По-четверте, в групі як опрацьовується негативний досвід, так і набувається новий позитивний досвід.
Психотерапевтична група – це глибинно-психологічна робота, в якій в певних умовах клімату безпеки і робочого альянсу проводиться опрацювання травматичного досвіду, перебудова психічної організації особистості, прийняття відповідальності, посилення здатності приймати рішення і робити вибори.
Тому, перш ніж члени групи будуть ділитися своїми минулими травматичними переживаннями в умовах прийняття, доцільно також досягти поступового вираження негативних переживань, що виникають в терапевтичній ситуації, так само, як і позитивних. Після досягнення емоційного відреагування членів групи формуються передумови для позитивного прийняття один одного, що стає основою для звернення до минулого трагічного досвіду. Проте вираз переживань – це тривалий процес, що має циклічний характер, амбівалентність своїх проявів.
Образно кажучи, перш ніж люди почнуть заглиблюватися в свій травматичний досвід, у них повинна сформуватися здатність, толерантність витримувати „натиск” цього досвіду: у попередньому „щадному” спілкуванні в кліматі довіри вони повинні проговорити свої актуальні проблеми, що означає також розвиток здатності співпереживання, емпатії. У прийнятті та співприйнятті вони як би зміцнюють свою особисту позицію, відновлюють порушений травмою, втратою нарцисичний баланс Я. Таким чином, групи спілкування стають підготовчої стадією для проведення глибинної психотерапії ПТСР. Коли розгортається власне групова психотерапія, знову треба враховувати перехід від негативного до позитивного, і навпаки. Саморозкриття найчастіше спочатку призводить до вираження негативних емоцій і прояву у відповідь реакцій відкинення, дистанціювання.
Опишемо етапи, необхідні для здійснення основних завдань групової роботи.
Початкова фаза.
Ця фаза складається з декількох етапів. На першому етапі відбувається знайомство: ведучий пропонує членам групи розповісти про себе; на другому він створює умови для вільного проказування; далі, на третьому, обговорює, що служить перешкодами ефективному життю, і пояснює значення травматичного досвіду як перешкоджаючого фактора і важливості його подолання; потім займає більше пасивну позицію, даючи можливість членам групи активізуватися, залучитися в ситуацію самовираження та міжособистісного спілкування. Все це в злегка зміненому вигляді відповідає групі „спільності долі” у варіанті реп-групи проказування з легкою інтенсифікацією для виявлення психологічних перешкод і прояснення їх значення як перешкод до інтеграції, що вимагають подолання.
Основна фаза.
На початку цієї фази важливо досягти „саморозкриття” членів групи у зв'язку з актуальною життєвою ситуацією, що виникла. Проблемне саморозкриття може посилити тривогу у деяких членів групи, внаслідок чого проявляться агресивні реакції-нападки і у відповідь „оборонні” реакції. Після подолання вираження негативних реакцій необхідно відновлення і поглиблення прийняття, що дає можливість ведучому поступово підводити членів групи до розповідей про минулі переживання, тобто переходити до глибинного розкриття (інтенсифікація). Необхідно стежити за тим, щоб на членів групи не чинився тиск, і саморозкриття було добровільним і під силу кожному з них. Як тільки з’ясується, що учасник наблизився до межі своїх можливостей переживання травматичного досвіду, треба допомогти йому відновити самовладання і зміцнити впевненість.
Заключна фаза.
Необхідно створити можливість і досвід співпереживання і глибокого прийняття членами групи іншої людини після її розповіді про свої трагічні переживання. Подібне прийняття призводить до посилення самодостатності, формування самостійності та відповідальності, що сприятиме створенню для членів групи можливості адаптації в соціумі та подолання внутрішніх труднощів, вирішення своїх життєвих проблем.
Таким чином, дорога психотерапії: це шлях від соціального відчуження у великому світі до „спільної долі” і повернення до самоприйняття власного Я, це формування здатності бути причетним до різноманіття доль і пов’язувати свою долю з долею іншої людини, нехай відмінною, але також унікальною. Тобто це шлях „зі світу відчуження – у світ подібності, зі світу подібності – у світ відмінності”.
Рекомендована література
1. Артюшин, Л. М. Праця в особливих умовах / Л. М. Артюшин, С. П. Мосов, О. Р. Охременко. – К.: Химджест, 2004. – 94 с.
2. Котенев, И. О. Опросник травматического стресса для диагностики психологических последствий несения службы сотрудниками органов внутренних дел в экстремальных условиях. Метод. пособие / И. О. Котенев. –М., 1996. – С. 3-27.
3. Лазебная, Е. О. Военно-травматический стресс: особенности посттравматической адаптации участников боевых действий / Е. О. Лазебная, М. Е. Зеленова // Психологический журнал, 1999. –Т. 20. – № 5. – С. 62-74.
4. Магомед-Эминов, М. Ш. Новые аспекты психотерапии посттравматического стресса: Методические рекомендации / М. Ш. Магомед-Эминов. – Харьков: Медицина, 1990. – 32 с.
5. Магомед-Эминов, М. Ш. Феномен экстремальности / М. Ш. Магомед-Эминов. – 2-е изд. – М.: Психоаналитическая Ассоциация, 2008. – 218 с.
6. Маклаков, А. Г. Личностный адаптационный потенциал: его мобилизация и прогнозирование в экстремальных условиях / А. Г. Маклаков // Психологический журнал, 2001. – Т. 22. – № 1. – С.16-24.
7. Меновщиков В.Ю. Психологическое консультирование: работа с кризисными и проблемными ситуациями / В. Ю. Меновщиков. – 2-е изд., стер. – М.: Смысл, 2005. – 182 с.
8. Психология экстремальных ситуаций / Под ред. В. В. Рубцева, С. Б. Малых. – 2-е изд., стер. – М.: Психологический ин-т РАО, 2008. – 304 с.
9. Пуховский, Н. Н. Психопатологические последствия чрезвычайных ситуаций / Н. Н. Пуховский. – М.: Эксмо, 2000. – 285 с.
10. Пушкарев, А. Л. Посттравматические стрессовые расстройства: диагностика, психофармакотерапия, психотерапія / А. Л. Пушкарев, В. А. Доморацкий, Е. Г. Гордеева. – М.: Изд-во Института психотерапии, 2000. – 109 с.
11. Тарабрина, Н. В. Практикум по психологии посттравматического стресса / Н. В. Тарабрина. – СПб.: Питер, 2001. – 325 с.
12. Тарабрина, Н. В. Синдром посттравматических стрессовых нарушений: современное состояние проблемы / Н. В. Тарабрина, Е. О. Лазебная // Психологический журнал,1992. – Т.13. – №2. – С. 14-29.
13. Цыганков, Б. Д. Пограничные нервно-психические нарушения у ветеранов войны в Афганистане (посттравматические стрессовые нарушения). Метод. рекомендации / Б. Д. Цыганков, А. И. Белкин, В. А. Веткина, А. А. Меланин. – М., 1992. – 16 с.
14. Черепанова, Е. М. Саморегуляция и самопомощь при работе в экстремальных условиях / Е. М. Черепанова. – М., 1995. – 33 с.
15. Човдырова, Г. С. Медико-психологическая реабилитация личного состава МВД России, осуществляющего оперативно-служебную деятельность в экстремальных условиях. Метод. рекомендации / Г. С. Човдырова. – М., 2003. – 132 с.
16. Човдырова, Г. С. О некоторых клинических вариантах посттравматического стрессового расстройства у сотрудников органов внутренних дел / Г. С. Човдырова // Пограничная психиатрия. Сборник научных трудов / Под ред. Ю.А. Александровского. – М., 2001. – С. 157-165.
ЗАКЛЮЧЕННЯ
Розробляючи ці методичні рекомендації, укладачі виходили із необхідності надати практичним психологам частин внутрішніх військ, що здійснюють психологічних супровід військовослужбовців в екстремальних ситуаціях, психологічний інструментарій, який є не тільки науково обґрунтованим, але й показує гарні результати у практиці використання.
До цих методичних рекомендацій було включено матеріали, що мають допомогти практичним психологам у формуванні готовності військовослужбовців (зокрема водіїв внутрішніх військ) до дій в екстремальних ситуаціях, у контролі їх станів в цих ситуаціях. Крім того, до цих методичних рекомендацій було включено методи та конкретні методики профілактики та реабілітації посттравматичних стресових розладів.
У першому розділі методичних рекомендацій укладачами реалізується ідея про те, що формування психологічної готовності до дій в екстремальних ситуаціях передбачає психологічне інформування про особливості переживання таких ситуацій, а також інформування про пізнавальні та емоційно-вольові процеси, яке дозволяє досягти більш ефективного формування їх довільності у військовослужбовців. Укладачі виказують надію, що зібрані у цьому розділі матеріали стануть основою для конспектів лекцій психологів, що безпосередньо здійснюють психологічну підготовку водіїв внутрішніх військ до дій в екстремальних ситуаціях. У методичні рекомендації увійшли також матеріали про моделювання екстремальних ситуацій в процесі тренувань водіїв внутрішніх військ та приклади процедур їх ідеомоторного тренування.
Укладачі методичних рекомендацій наголошують, що психологічне інформування, реальні тренування в умовах, що моделюють екстремальні ситуації, та ідеомоторні тренування є взаємодоповнюючими і поодинці втрачають свою ефективність. Звісно, відносна простота та дешевизна лекційних занять та ідеомоторних тренувань підкупають, проте їх проведення майже втрачає сенс без реальних тренувань в умовах, що моделюють екстремальні.
У другому розділі методичних рекомендацій укладачами було зібрано сучасні і перевірені часом методики діагностики негативних станів, що розвиваються у екстремальних ситуаціях. Приділено увагу і такому цікавому питанню, як ретроспективна діагностика стану, яка, наприклад, може стати у нагоді під час відстроченого з’ясування причин автомобільних катастроф.
Крім того, наведені ознаки і проби, що дозволяють діагностувати наявність алкогольного і наркотичного сп’яніння у водія-військовослужбовця. Ці стани нерідко є наслідками переживання екстремальних ситуацій військовослужбовцями, і, зазвичай, вони ускладнюють вихід із негативних переживань.
В методичних рекомендаціях також розглядаються особливості діагностики суїцидальних тенденцій.
У третьому розділі наведено матеріал про сучасні способи надання оперативної індивідуальної і групової психологічної допомоги військовослужбовцям, що потрапили в екстремальні ситуації. Зокрема, надаються методичні рекомендації для проведення такого визнаного серед військових психологів методу оперативної групової допомоги, як дебрифінг, ефективність якого була доведена вітчизняними психологами під час здійснення психологічного супроводження військовослужбовців у Боснії. Приводиться досить повна процедура навчання новому ефективному методу зняття гострого стресу „Ключ”, що гарно себе зарекомендував у роботі з жертвами бесланської трагедії.
Методичні рекомендації містять досить детальний опис критеріїв діагностики посттравматичних стресових розладів та сучасні методики діагностики ПТСР. Зокрема, наведена методика діагностики ПТСР у правоохоронців, розроблена російським психологом І. О. Котєнєвим, та методика запропонована М. Ш. Магомед-Еміновим, який розглядає екстремальність з точки зору „негативності-нейтральності-позитивності”. Розроблена ним методика дозволяє діагностувати посттравматичнне зростання.
Крім того, укладачі методичних рекомендацій анонсують розроблену цим автором індивідуальну і групову психореабілітацію осіб, що вціліли в екстремальних ситуаціях. В її основу покладений багаторічний досвід терапевтичної роботи з ветеранами війни у Афганістані та дослідження однієї із потужних наукових структур, яка займається проблемами екстремальності, – Московського державного університету імені Ломоносова. Зокрема в стінах цього закладу було розроблено один із сучасних поглядів на психотравматизацію особистості в екстремальних умовах – смислову концепцію травми.
Сподіваємося, що ці методичні розробки знайдуть гідне застосування психологами частин внутрішніх військ, які здійснюють психологічну підготовку військовослужбовців (в тому числі і водіїв внутрішніх військ) до дій в екстремальних ситуаціях. Сподіваємось також на зворотній зв’язок від них, щоб мати можливість вдосконалювати психологічний інструментарій, що застосовується психологами під час здійснення психологічного супроводження військовослужбовців внутрішніх військ.