Стан початкової освіти у дореформений період
Для висвітлення питання розвитку початкової освіти у період з 1861 до 1917 років вважаємо за доцільне розглянути передумови її становлення у дореформенний період, час, у якому закладався фундамент народної школи.
У кінці ХVIII – на початку ХІХ ст. на Півдні України активно йшов процес колонізації краю, виникали нові міста Херсон, Миколаїв, Одеса, містечка, села та хутори, в яких селилися переселенці з Росії, північних районів України, Сербії, Австрії, Румунії тощо. Наплив значної кількості населення створював умови для розвитку промисловості, сільського господарства. На території колишнього «Дикого поля», яке до того населяли лише татари та запорозькі козаки, почали відбуватися значні соціально-політичні зміни.
Прикордонна частина Російської держави була надзвичайно родючою, це дозволяло розвивати тваринництво, землеробство. Завдяки близькості моря почала інтенсивно розвиватися торгівля. Це приваблювало людей для поселення у цих землях. Тільки з 1800 по 1863 рік на території Південної України поселилося близько 2,6 млн. чол. Разом з тим, за утричі довший період ХVII – XVIII століть, у південні степи переселилися близько 3,3 млн. людей. Таврійська, Херсонська і Катеринославська губернії мали найвищі показники приросту населення [127].
Різні сфери економічної діяльності вимагали освічених людей, потреба в яких значно зросла на початку ХІХ ст. Основна частина населення була неписьменною. Тому на території Південної України – Новоросії, а з ХІХ ст. у Херсонській (до 1803 р. – Миколаївській) губернії вже на початку ХІХ ст. почала створюватися мережа парафіяльних шкіл. Враховуючи потребу, кількість шкіл поступово зростала. Але початкових закладів освіти було надзвичайно мало, навчання в них велося примітивно, на низькому методичному рівні.
Наповнюваність шкіл дітьми, як і самих шкіл, була незначною. Заможні люди навчали своїх дітей за допомогою гувернанток та домашніх вчителів, різночинці, купці та ремісники – у священнослужителів і різних грамотіїв. Переважна маса бідного люду була неписьменною. Першою початковою школою було приватне училище у м. Одесі, засноване 1 грудня 1800 року колезьким асесором Врето, яке проіснувало три роки. Кількість учнів становила від 40 до 70[128].
З приходом до влади у 1801 році Олександра І, який був прихильником широкої освіти народу, ситуація дещо змінилася на краще. Вже у 1802 р. молодий імператор створив «Міністерство народної освіти та поширення наук», яке повинно було завідувати всіма навчальними закладами імперії, а в 1803 р. виникло Головне управління училищ і були введені особливі правила, згідно яким школи, створені при Катерині ІІ, почали отримувати поступовий та послідовний розвиток [129].
У 1804 р. в результаті роботи негласного комітету, створеного Олександром І, з’явився Шкільний Статут, який розглядав систему шкіл як єдину загальнонародну, яка складалася з чотирьох сходинок: університетів, гімназій, повітових і парафіяльних училищ. Статут забезпечував наступність освіти. Основу і фундамент всієї системи складали парафіяльні училища (1 рік навчання), які повинні були розповсюджувати знання «серед людей найнижчих станів»[130]. Не дивлячись на те, що сучасники розглядали статут 1804 р. як прогресивний документ, зазначимо, що він був простою декларацією. Основною перепоною реалізації його на практиці було існування кріпосного права. Цієї ж думки притримувалися колишній вихователь Олександра І Лагарп і особистий радник царя М.М. Сперанський [131]. На думку автора «Истории русской педагогики» (1915 р.) П.Ф. Каптерєва „Статут навчальних установ, підвідомчих університетам” носив консервативний характер і вніс у шкільну освіту «сірість, похмурість, холодний день, майже темряву».[132]
Для реалізації освітніх планів потрібні були кошти, яких уряд не виділяв. Тому парафіяльні школи повинні були утримуватися за рахунок місцевих бюджетів. На місцях школи ввірялися священикам і почесним мешканцям у державних поселеннях, або поміщикам – у поміщицьких володіннях. Святіший Синод розпорядженням від 8 березня 1803 року на основі царського указу доручав церковно- і священослужителям викладання навчальних предметів у парафіяльних школах [133]. Духовенство, яке «хоч і з гріхом пополам, вчителювало у парафіях, підтримувало слабке світло освіти у народних масах, не даючи йому згаснути»[134]. Навчання почало носити яскраво виражений релігійний характер. Основними підручниками були переважно книги священного писання або духовного змісту.
«Олександрівські» парафіяльна школа була однорічною, в якій навчали читанню, письму, основам закону Божого і моралі, першим діям арифметики та читали книжку «Короткі настанови про сільське домогосподарство, явища природи, будову людського тіла і взагалі про способи збереження здоров’я» [135].
Починаючи з 1812 р. ставлення царського уряду до освіти народу різко змінилося. Для посилення контролю над школою у 1817 році було створено Міністерства духовних справ і народної освіти [136]. Для реалізації планів уряду був розроблений статут (1824 р.) згідно якого освіта пристосовувалась до потреб кожного стану і в якому головна увага приділялася російській мові та релігійному вихованню[137],[138]. Принцип «однотипності, на який повино спиратися як виховання, так навчання», опирався на царський рескрипт від 14 травня 1826 року[139]. Початкові школи ставали переважно селянськими.
Посилення центрального керівництва справами освіти вимагало створення ефективних адміністративних органів управління навчальними закладами на місцях. Тому, 25 червня 1825 року згідно «Положенню про навчальні округи» було створено 3 навчальні округи – Київський, Одеський та Харківський. Херсонська губернія підпорядковувалася Одеському округу. На чолі цих округів стояли попечителі, яким передавалися всі повноваження по управлінню освітою. Крім того генерал-губернатор мав нагляд за всіма навчальними закладами губернії [140].
З початку царювання Миколи І починає панувати думка, яку висловив міністр народної освіти С.С. Уваров, що народна освіта повинна бути побудована на основах православ’я, самодержавства і народності. Школа починає розглядатися не як засіб освіти, а як засіб політичного виховання [141]. Імператор Микола І, який „горою стояв” за становість освіти, в рескрипті від 19 серпня 1827 року на ім’я А.С. Шишкова наголошував на недопустимість отримання освіти кріпаками[142]. Для прикладу також вказувалося на випадки, коли діти селян-кріпаків проникали не тільки у гімназії, а навіть в університети. Такі явища вважалися занадто шкідливими, тому початкова освіта не отримала розвитку. Народні школи, які виникали стихійно, не маючи від держави ніякої підтримки, з часом зникали. Тому, приступаючи у 1828 році до створення нового статуту шкіл, міністр освіти А.С. Шишков справедливо заявив, що «народна освіта в Росії майже не існує»[143].
«Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам» 1828 року замінив собою статут 1804 року. Згідно статуту початкові школи призначалися переважно для «найнижчих станів», тобто для селян[144]. Курс навчання залишався попереднім і в значній мірі залежав від успіхів учнів. В одному класі учні повинні були навчатися Закону Божому, читанню по книжкам церковного та цивільного друку, чистописанню і чотирьом арифметичним діям. Статут 1828 року (ст. 3426) стверджував, що метою заснування парафіяльних училищ було поширення писемності і початкових, більш-менш потрібних, знань людям самих найнижчих станів. Термін навчання у таких школах був не менше п'яти, або навіть чотирьох місяців. Школи могли відкриватися там де були у цьому потреба та були кошти. Для навчання до парафіяльних училищ приймалися діти всіх станів, хлопчики не молодші 8 років та дівчатка не старші 11 років. Від тих хто вступав, не вимагалося ніяких документів[145]. Рекомендувалося приймати дітей до школи протягом усього навчального року, поділяючи їх на три відділення, залежно від рівня їх підготовки [146] .
Тілесні покарання, які відмінялися за статутом 1804 року, були відновленні статутом 1828 року[147]. Стосовно методики викладання навчальних предметів статут залишив все по старому. Таким чином, статут 1828 року не вніс у систему навчання нічого нового, звузивши задачі народної освіти.
Рівень освіти народу був надзвичайно низьким. Жителі Півдня України не були винятком. У дореформенний період початкова освіта серед населення майже не поширювалася. Так, у 1825 році під час межування церковних земель у селі Піски Херсонського повіту жоден із свідків не зміг розписатися у межовому документі [148], [149].
Перші парафіяльні училища для народу з’явилися на території Херсонської губернії на початку ХІХ ст.[150]. За короткий період часу були відкриті народні школи у Єлисаветграді (1811 р.), Овідіополі (1813 р.), Тирасполі (1812 р.), Олександрії (1816 р.), Дубосарах (1821 р.), Миколаєві (1825 р., 1827 р.) Бериславі (1839 р.), Богоявленську (1839), Бобринці (1841 р.) та інших населених пунктах Півдня України[151], [152]. Наповнюваність шкіл була від 10 до 68 учнів [153].
За дослідженнями І.С. Павлика і П.М. Тригуба у 1825 році на території сучасної Миколаївщини нараховувалося всього 5 навчальних закладів різного типу[154]. 24 вересня 1827 р. у м. Миколаєві була відкрита парафіяльна школа на 25 місць, в якій навчалися діти городян і утримувалася вона за рахунок місцевого бюджету[155]. Училище отримало від міської влади з 10 травня по 1 вересня 1827 р. 1786 руб. Навчання у школі було платним. У 1828 р. у ній вже навчалися 58 хлопчиків та 9 дівчаток [156], [157], [158]. У 1833 році школу було перетворено на платне училище з трирічним терміном начання [159], [160].
У цей період у м. Одесі були засновані Усатовське (1833 р.), Поштове (1837 р.), Канатне чоловіче і жіноче парафіяльні училища (1838 р.), Нарубайське (1838 р.), Михайлівське жіноче (1845 р.), Михайлівське чоловіче (1850 р.), Татарковське (1852 р.) [161],[162], [163]. Робилися навіть спроби відкриття шкіл для глухонімих[164]. Але в цілому процес створення нових початкових шкіл йшов надто повільно[165]. Так, у 1839 році у Херсонській губернії нараховувалося лише 12 парафіяльних училищ з 494 учнями[166]. У Миколаєві до 1855 р. існувало всього 15 початкових шкіл, тому тільки незначна частина дітей була охоплена навчанням. У Одеській дирекції – 14 парафіяльних учлищ охоплювали навчанням лише 1410 дітей[167]. А у Херсоні до 1865 року існувало лише 1 парафіяльне училище [168]. Разом з тим, незважаючи на недостатню кількість початкових навчальних закладів, самовільно відкриті школи закривалися. Про це свідчить доповідна записка штатного спостерігача Миколаївського повітового училища командиру Чорноморського флоту і портів віце-адміралу Моріцу Борису Берху у 1851 році [169]. Особливо повільно йшов процес відкриття народних училищ в сільській місцевості, які здебільшого розташовувалися у військових поселеннях, а після того як змінювався статус поселення, переходили у підпорядковування Міністерства народної освіти [170].
Існували такі початкові школи у сс. Калинівка, Новий Буг, Кашперівка, Казанка, Нова Одеса, Полтавка, Єланець, Володимірівка та інших селах. Рівень викладання був дуже низький. Вчителювали, як правило, відставні унтер-офіцери, семінаристи, селяни-грамотії. Що являли собою такі школи, можна судити про Кладовищенській школі, у якій була лише одна класна кімната. Витрати на придбання навчальних посібників складали 10 руб. на рік, плата за навчання одного учня – 8 руб. на рік. У школі працювали – священик, дві вчительки. У селі Новогригорівка Одеського повіту народна школа тулилася у тісній глинобитній хаті на одну класну кімнату. Важке матеріальне становище змушувало багатьох учнів залишати школу, не провчившись і півроку [171], [172].
У 30-х роках XIX ст. спостерігалися дії уряду щодо заснування училищ у поселеннях державних та удільних селян, на кошти самих же селян. Приватній ініціативі уряд не довіряв. Передова частина суспільства ще з другої половини ХVIII ст. прийшла до висновку, що для проведення освітянської роботи серед населення треба залучати високоосвічених представників суспільства. Але уряд прийшов до думки про те, що справу народної освіти треба повністю передати до рук духовенства. На цю думку їх навів приклад західноєвропейських держав, в яких духовенство відігравало вирішальну роль у справі освіти народу. Ще у 1836 році Святішим Синодом були створені «Правила для навчання поселян, в тому числі дітей розкольників». Особливість цих правил полягала у тому, що процес навчання покладався на духовенство. Ці правила були розіслані по єпархіям для виконання і в наступному 1837 році до Святішого Синоду вже надійшли відомості про відкриття у Росії 100 таких шкіл. Потім їх кількість почала різко зростати. У 1838 році в країні їх вже нараховувалося 1500, в 1853 році – 4820. Але після 1853 року їх стало вже на вдвічі менше. Цікаво відмітити, що ці школи знаходилися у підпорядкуванні Міністерства народної освіти і були підконтрольні штатним повітовим спостерігачам [173]. У 50-х роках XIX ст. ці школи припинили своє існування і є всі підстави вважати, що вони існували лише у звітах церковного відомства. Цей факт підтверджується тим, що вже в кінці 50-х років того ж століття духовенство знову приступило до відкриття церковних шкіл, вважаючи це справою новою[174]. Причиною того, що царський уряд з новою силою звернув увагу на роль духовенства у справі поширення освіти серед народу, став звіт за 1858 рік одного з губернаторів, в якому говорилося про те, що деякі священики навчають грамоті селянських дітей у себе вдома. Імператор Олександр ІІ, відмітивши це місце, вказав на позитивність цього явища і бажаність підтримати його та просив звернути на це увагу єпархіальних архієреїв. Резолюція царя закінчувалася словами: «Прошу щомісячно доповідати мені про хід цієї справи»[175]. З 18 січня 1862 року новим царським рішенням поширення грамотності остаточно покладалися на відповідальність духовенства, а Міністерство народної освіти повинно було сприяти церковному відомству в організації роботи нових парафіяльних училищ[176]. Через деякий час по всій величезній країні почався процес створення церковнопарафіяльних шкіл. В «Епархиальных ведомостях» 50-х-60-х років почала з’являтися інформація про відкриття таких шкіл, та систему їх роботи, кількість учнів та викладачів. Російський педагог М.В. Чехов відмічав: «У відомостях вражає з першого погляду надзвичайно швидке зростання кількості цих шкіл. Відкривають їх і в своїх домівках і в церковних приміщеннях і священики, диякони, і псаломщики, відкривають часто, неначебто, в самий незручний час для селян, наприклад, у травні, або ж червні місяці» [177]. У звітах зустрічалися випадки, коли в одному невеликому селі відкривалися відразу по декілька шкіл, в яких навчалося три, п'ять або навіть один учень. В середньому на одну таку школу припадало від 5 до 10 учнів [178].
На початку 60-х роках XIX ст. на Півдні України також спостерігалося активне зростання чисельності церковнопарафіяльних шкіл. Миколаївські дослідники О.П. Тригуб і О.О. Федорчук вказують, що вже у 1862 році при церквах Херсонської єпархії існувало 286 шкіл, в яких навчалося 4731 хлопчики та 551 дівчинка [179], [180].
Кульмінаційним пунктом зростання чисельності церковних шкіл був 1865 рік. У Російській імперії за звітами їх нарахувалося 21420. Але перевірка на місцях показала, що їх було всього 14135 і що церковне відомство знову значно завищило свої показники. Таким чином, спроба царського уряду організувати поширення грамотності серед народу при допомозі церковного відомства зазнала невдачі. Одна з головних причин – відсутність з боку держави належного контролю за діяльністю Святішого Синоду в цій важливій справі. Можна сміливо зробити висновок, що духовенство надавало уряду завищені дані, організація шкіл проходила формально. З середини 60-х років збір інформації про церковні школи припиняється. Але з часом у представників церкви сформувалася впевненість у тому, що сотні училищ були відкриті «тільки тому, що священнослужителі навчали у себе вдома дітей і тим підготовили грамотне населення» [181].
У період, який ми розглядаємо, відповідальність за роботу початкових шкіл лежала не лише на Міністерстві народної освіти, але й на інших відомствах. Так, Міністерство державного майна опікувалося школами державних селян. Справа у тому, що до початку 30-х років ХІХ ст. у поселеннях цих селян взагалі ніяких шкіл не існувало, і тільки у середині 30-х років з’являються перші народні училища. Влучну характеристику періоду, який розглядаємо, дав член училищної ради при Святішому Синоді С.І. Миропольский: «Про школи турбувалися майже всі відомства, але школи від цього нічого не виграли. Спостерігачами були особи зі шкільними справами не знайомі і не зацікавлені»[182]. У цей час школи були під увагою різних чиновників, в основному із середовища колишніх військових, які турбувалися про те, щоб у школах дотримувалися підлеглість та субординація. Зверталася значна увага на зовнішні атрибути, щоб вивіска на школі була свіжопофарбованою, з двоголовим орлом [183]. Шкіл було мало, багато з них існували фіктивно і учні збиралися в школу тільки перед ревізією, або приїздом «високого» керівництва. Навчання велося безсистемно, тому народ школу не любив, вчителів поважав мало. Народ відвернувся від школи, яка була йому чужою і «казенною», та тільки що й вміла час від часу готувати волосних та сільських писарів, яких народ ненавидів та не шанував, і помічників землемірів. Не вбачаючи нічого позитивного у навчанні, селяни просто, при наявності коштів, відкупляли своїх дітей від школи і дивилися на школу як на якусь повинність, яку встановило керівництво[184]. М.О. Корф наводить приклад, коли працівникові Міністерства державного майна, який відповідав за роботу початкових шкіл, батько учня пропонував мішок пшениці за позбавлення сина від школи [185].
Існуюча у дореформений період адміністративна система управління училищами дозволяла втручатися у справи школи всім бажаючим чиновникам, що призводило до повного безправ’я вчителя і суспільство почало ставитись до школи з глибокою байдужістю [186]. З сільських громад регулярно збиралися кошти на утримання шкіл, винагороду вчителям, підручники, навчальні посібники. Але сільські громади від участі в житті школи були повністю усунені. До того ж селяни всіляко ухилялися від шкільної повинності, не платили грошей на школи, тому вчителі часто голодували, мали бідне та злиденне життя. Школи занепадали [187].
Отже, у першій половині ХІХ ст. – на початку 60-х років розпочався процес становлення народної освіти в Російській імперії і на Півдні України. Зокрема починають виникати перші початкові школи. У значній мірі їх поява була стихійною. Міністерство народної освіти, знаючи про існування народних шкіл, не маючи коштів на їх заснування та утримання, ними не опікувалося. Законодавчі акти з освіти носили в основному декларативних характер. Держава зробила невдалу спробу покласти відповідальність за роботу народних шкіл на церковне відомство, яке «завалило» цю справу. До того ж народ ще не усвідомив у достатній мірі необхідність освіти і ставився до шкіл з недовірою. Кількість початкових шкіл на території Херсонської губернії була незначною. Відсутня була система підготовки вчителів, яких незважаючи на незначну кількість шкіл, катастрофічно не вистачало. Наповнюваність шкіл учнями була надзвичайно низькою.