Приймалися конституції чоти­рьох видів: едикти, декрети, рескрипти і мандати.

Едикти імператоравідрізнялися від едиктів преторських. Останні являли собою програму діяльності магістратів, тоді як імператорський едикт містив постанови, обов'язкові для всього населення Римської імперії. Декрети — це рішення імператорів у конкретних судових справах. Рескрипти — пи­сьмові відповіді на запити, що надійшли імператору з різних питань. Мандати – інструкції чиновникам адміністративних і судових питань.

Декрети та рескрипти засто­совувались як рішення імператорів у конкретних справах. У цей же час робляться спроби перших приватних (неофі­ційних) кодифікацій імператорських конституцій.

Едикти магістратів

У період республіки поширеною формою римського права стають едикти магістратів, передусім преторів.

Завдання преторів полягало у наданні допомоги консулам, а за відсутністю останніх претори виконували їх обов'язки. Поступово в їхніх руках зосереджується судова влада і від­повідно змінюються їхні функції. Міський претор здійснював правосуддя в Римі. Претор перегрінів вирішував майнові спо­ри, що виникали між перегрінами або перегрінами — з одно­го боку, і римськими громадянами — з іншого.

Посада претора була дуже почесною. Претору, як за­ступнику консула були підвідомчі ті самі справи, що й консулу. Проте, головним було його право проголошувати едикти по судових справах, що відіграло значну роль у розвитку римського права.

Для здійснення своїх функцій і в межах своєї компетенції претор перед вступом на посаду видавав едикт, в якому ви­кладав правила судочинства, обов'язкові для всього населен­ня і самого претора протягом року. По закінченні його пов­новажень зазначені правила втрачали свою силу. Новообра­ний претор перед вступом на посаду оголошував власний едикт, вивчивши едикти своїх попередників. Правила, що до­вели свою ефективність у практиці їх застосування і виявля­лися придатними для захисту відносин, що виникали, вико­ристовувались в новому едикті. Невдалі, нежиттєздатні пра­вила відмирали, не діставши застосування в наступних едик­тах. Отже, кожний новообраний претор видавав свій едикт, який був результатом творчості не тільки його автора, а й ко­лективним творінням багатьох попередників, що увібрало в себе їх практичний досвід.

Потреба в розробці й проголошенні нових правил судочин­ства та правосуддя була зумовлена нездатністю цивільного права на­дійно захистити відносини, що складалися у нових соціально-економічних умовах. Наприкінці періоду республіки Рим пе­ретворився на величезну рабовласницьку державу. Цивільне право або взагалі не мало відповідних норм, або вони не відповідали новим вимогам. Отже, претор змушений був вишукувати нові правові засоби або пристосо­вувати норми застарілого цивільного права до нових економічних від­носин. Однак претор відкрито не протиставляв цивільному праву свої едикти.

Склалась досить парадоксальна ситуація. З одного боку, претор не міг творити право. Він не мав повноважень скасовувати застарілі норми цивільного права і створюва­ти свої власні — це виходило за межі його влади. З іншого боку, створені претором правила через те, що вони відповідали інтересам рабовласників і вимогам часу, почали застосовувати в едиктах наступних преторів, вони перехо­дили з покоління в покоління, поступово перетворюючись у правові норми —преторське право.

Едикти магістратів, насамперед преторів, були джерелом утворення особливої системи норм, дістали назву преторського права.

Консультації правознавців

За найдавніших часів юристами були жерці — служителі храмів понтифіки. Вони становили замкнену касту, юридич­ні знання тримали в глибокій таємниці, консультації надава­ли за певну винагороду. Так тривало досить довго, доки Гней Флавій, син вільновідпущеника, не вкрав книгу, в якій місти­лися позови та інші відомості про закони, і не передав її на­роду. Пізніше вона дістала назву цивільне право Флавія.На знак подяки народ обрав Флавія трибуном, сенатором і курульним едилом (Д. 1.2.7). Після обнародування Флавієм позовів юриспруденція поступово почала переходити до рук світ­ських юристів.

У період республіки, як і в інші часи, юристи належали до пануючого стану і були виразниками його світогляду, в ос­новному посідаючи високе службове становище. Свої кон­сультації та іншу юридичну допомогу вони здійснювали у ви­гляді порад, як належить діяти в тих чи інших, спірних ситуа­ціях, надавали консультації з питань укладення договорів та інших правочинів, складання ділових документів тощо; керували процесуальними діями сторін при розгляді спорів.

Юристи своїми тлу­маченнями законів вони надавали окремим нормам потрібно­го змісту, необхідного напряму і цим самим фактично ство­рювали нові норми. З огляду на авторитет юристів та їхніх консультацій такі тлумачення набули загальнообов'язкового характеру і вже в республіканський період стали окремою формою права. Консультаційна практика юристів впливали на розвиток права.

Однак найвищого розквіту римська юриспруденція досяг­ла, коли центр правотворчої діяльності було перенесено від преторів до правознавців. Претори як демократичний інститут республіканського Риму не вписува­лися в межі принципату, вони поступово втрачали авторитет, нормотворчу активність.

Найвидатнішим юристам надавалося право офіційних консультацій.

Юристи, діставши таке право, давали консультації ніби від імені принцепса, спираючись на його авторитет, що надавало консультаціям офіційного характеру, а судді обґрунтовували свої рішення, приймаючи їх як обов'язкові.

Практика надання окремим видатним юристам права офі­ційного тлумачення законів тривала до V ст. Однак із вста­новленням абсолютної монархії правотворча активність їх помітно занепала. В 426 р. було прийнято закон «Про циту­вання юристів», згідно з яким в основу судового рішення можна було покласти твори Папініана, Павла, Ульпіана, Гая, Модестіна і тих юристів, на кого вони посилались.

 

Список використаної літератури

 

1. Типі Ливий. История Рима от основания города. — Т. 1—3 / Пер. с лат. — М., 1989.

2. Тойнби А. Дж. Дослідження сторії / Пер. з англ.: У 2-х т. — К., 1995.

3. Тойнби А. Дж. Постижение истории / Пер. с англ. — М., 1991.

4. Харитонов Є. О. Історія приватного права Європи. Витоки. — Одеса, 1999.

5. Підопригора О.А. Основи римського приватного права: підручник для студе­нтів юридичних вузів та факультетів. - К.: Вентурі., 1997.