Порядок взаємного розміщення головних та підрядних речень підпорядкований логічній взаємозалежності різних фактів.
Однією з ознак офіційно-ділового синтаксису є надзвичайна величина, громіздкість речень. Особливо це стосується певних його жанрів, зокрема дипломатичних конвенцій, меморандумів, декларацій тощо. Проте така тенденція стилю не утруднює розуміння тексту завдяки логічній підпорядкованості міркувань, уточнення основної думки підрядними реченнями. Сам факт підрядності свідчить про взаємозв’язок і зв’язок між явищами, потребу ж деталізувати обставини вимагає використання не простих, а розгорнених складних синтаксичних будов. Наприклад: Міждержавна комісія, яку очолять Президент Кучма та віце-президент Гор, базуючись на цих здобутках, має втілювати у життя багатообіцяючий потенціал українсько-американського партнерства — Президент Кучма і віце-президент Гор проводитимуть щорічні зустрічі й керуватимуть роботою Комісії, яка здійснюватиметься у чотирьох Комітетах: з питань зовнішньої політики, безпеки, торгівлі, інвестицій, а також постійного економічного співробітництва.
6.За типом мовлення (або формою реалізації інформації) тексти поділяються на
тексти-розповіді, тексти-описи і тексти-роздуми.
ТЕКСТ-РОЗПОВІДЬ
Текст-розповідь подає інформацію про події, явища, вчинки людей (або персонажів, якщо текст художній).
Розповідь є основним елементом прозового художнього твору.
До тексту-розповіді належить також переказ.
Напр.:
І ось що він мені розповів.
Начебто сто років тому у цьому будинку жив привід. І не просто якийсь там звичайний, а… Як би його краще назвати? Своєрідний, чи що?..
Річ у тім, що кожного дня народження одного із членів родини (будь-кого!) робив цей привід ювілярові "подарунок", власноручно з'являючись перед усіма мешканцями цього будинку одночасно.
ТЕКСТ-ОПИС
Текст-опис - це текст, у якому послідовно подіються ознаки, характерні для людини, явища, зображуваного предмета або історичної епохи.
Описи дуже часто використовуються у художніх творах.
Напр.:
У давніх слов'ян Новий рік пов'язувався із землеробним календарем.
З 10 століття вже християнська Русь святкувала його 1 березня, розпочинаючи сільськогосподарчі роботи, а через п'ять століть Новий рік перенесли на 1 вересня, знаменуючи кінець збору врожаю.
І лише з 1700 року за наказом Петра Першого християнське літосчислення ведеться з 1січня.
ТЕКСТ- РОЗДУМ
Текст-роздум - найчастіше це міркування героя (або автора) над тим чи іншим явищем, з обгрунтуванням, розкриттям причиново-наслідкових зв'язків.
Часто у зачині (початку) текста ставиться питання, на яке далі в логічній послідовності. доказово дається відповідь.
Тексти - роздуми найчастіше зустрічаються в науковому (зокрема, в науково-популярному) та публіцистичному текстах.
Напр.:
Вважається, що коли у людини немає друзів, вона починає вести себе агресивно.
Свідки стверджують, що саме це й привело Володимира до злочину.
Можливо, так воно і було, але є, мені здається, ще якась причина, яка спричинила цьому лиху.
Тема 1.2. Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискусії
План
1. Поняття літературної мови
2. Мовна норма, варіанти норм
3. Ознаки та аспекти культури мовлення
4. Мовленнєва культура — критерій професійної майстерності фахівця
5. Причини недостатнього рівня культури мовлення та способи підвищення мовленнєвої культури
6. Культура мовлення під час дискусії
Студенти повинні:
знати зміст понять «літературна мова», «мовна норма», функції мови;орієнтуватися в основних процесах розвитку сучасної літературної мови.
1.Літературна мова — унормована мова сусп. спілкування, зафіксована в писемній (див. Писемна мова) та усній (див. Усна мова) практиці. Л. м. — одна з форм над. мови, що існує поряд з іншими її формами — діалектами (територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору. Гол. ознаки Л. м. — її наддіал. характер, стабільні літ. норми в граматиці, лексиці, вимові (див. Норма мовна), функц.-стильова розгалуженість. Зміст поняття «літературна мова» змінюється у процесі істор. розвитку цього явища. У період Середньовіччя для багатьох народів Європи Л. м., або мовою писемної л-ри, була Чужа лат. мова; у сх. слов’ян роль такої культурної, писемної мови виконувала церковнослов’ян. мова, якою створювалася і поширювалася насамперед реліг. л-ра.
Період консолідації нації супроводжується виникненням Л. м. на живій народнорозм. основі. Л. м. об’єднує представників нації безвідносно до місця їх проживання чи соціального стану. Використання Л. м. в усіх сферах комунікат. практики сусп-ва (засобах масової інформації, держ. установах, у системі освіти, науки, культури, худож.-літ. творчості) забезпечує її поліфункц. характер.
Л. м. зазнає свідомого впливу носіїв нац. мови, які дбають про дотримання літ. норм, розширення її функцій. Л. м. — це не лише мова писемних пам’яток (див. Пам’ятки української мови), хоча становлення її відбувається саме через писемну практику — рукописні та друк, тексти. Із зростанням консолідуючої функції Л. м. зростає вага її усного різновиду, який поширюється через тех. засоби інформації. Л. м. не можна ототожнювати з мовою худож. л-ри, в якій використовуються позаліт. мовні засоби худож. зображення.
Л. м. становить культурне надбання нації, виступає важливим чинником єдності нац. мовного простору. Духовний і матеріальний розвиток народу відбивається у його Л. м. Завдяки стабільності літ. норм здобутки в галузі госп., сусп.-політ., культур., худож.-естет, життя нації зберігаються у Л. м. і передаються новим поколінням. Л. м. чутлива до сусп., культур.-істор. умов розвитку сусп-ва. Поширення її залежить від стану мовної політики в державі, освіти, культур, традицій народу. Л. м. взаємодіє з ін. формами нац. мови, зазнає впливу усної розм. практики, пристосовуючи літ. норми до адекватного вираження думки й почуттів.
Укр. писемні пам’ятки засвідчують староукраїнську літературну мову і нову українську літературну мову. Староукр. мовою написано юрид., ділові документи, створено культову (релігійну) л-ру. Структуру староукр. літ. мови відбито в граматиках і словниках, у численних текстах літописної (див. Літописи), істор. л-ри, госп. порадниках, різножанрових худож. творах, у полем, л-рі, шкільних драмах тощо. Нова укр. літ. мова, починаючи з творів І. Котляревського, найповніше репрезентована художнім стилем, меншою мірою — публіцистичними, наук., епістолярними творами. Елементи староукр. літ. мови перейшли і в нову укр. літ. мову, яка сформувалася на середньонаддніпрянській діал. основі (див. Середньонаддніпрянський говір), але постійно вбирала в себе також виражальні засоби ін. укр. наріч.
Сусп.-політ, умови, в яких перебував укр. народ, розділений між Рос. та Австро-Угор. імперіями, спричинилися до існування двох варіантів літ. мови — східноукраїнського і західноукраїнського, що характеризувалися відповідними регіон, нормами. Східноукр. мовно-літ. практика зазнавала впливу рос. мови, а західноукраїнська — польс. та нім. мов. Об’єднання укр. земель у єдиній державі сприяло наддіалектній уніфікації Л. м., розбудові системи стиліст, варіантних засобів мовного вираження.
Л. м. порівняно з діалектами має ширші можливості взаємодії з ін. мовами, запозичуючи терміни, розвиваючи жанрово-стильові різновиди. Як наддіал. форма нац. мови Л. м. має розгалужену систему синонім. рядів, її лекс. багатства відображаються у словниках омонімів, паронімів, у лексиконах іншомов. слів, що приходять у літ. мову через книжні стилі. У зв’язку з тим, що Л. м. зазнає впливу позамовних чинників і процес кодифікації її норм залежить від свідомої орієнтації носіїв літ. мови, закономірними є дискусії про тенденції розвитку, динаміку літ. мовних норм. Гол. проблема — співвідношення книжних і розм. елементів, шляхи демократизації, онароднювання Л. м., допустимі межі іншомов. впливів тощо.
Поліфункціональна Л. м. характеризується розгалуженою системою стильових різновидів української мови, які, взаємодіючи між собою, сприяють розвиткові мовно-виражальних засобів, шліфуванню стиліст, норм. Кожний період розвитку укр. літ. мови (див. Історія української літературної мови) характеризується різним співвідношенням функц. стилів, неоднаковою орієнтацією на діалектні, народнорозм. джерела, а також переоцінкою критеріїв становлення літ. норм. У сучасній українській літературній мові літ. норма орієнтується не лише на мовно-худож. практику, а й на стандарти мови засобів масової інформації, де реалізуються, крім писемних, і орфоеп. норми Л. м. Крім того, інформативна сфера вбирає і популяризує лексику всіх функц. стилів, усталює фразеологію, синтаксис, нейтр. стиліст. варіанти, прийнятні для широкого кола носіїв Л. м. Творцем Л. м. виступає загальноосвічений, культур. соціум, причому важлива роль належить мовним індивідуальностям, які цілеспрямовано шліфують, опрацьовують літ. слово.
Вчення про Л. м. розвинулося у 30 — 50-і pp. 20 ст., коли окреслилося коло теор. питань про стабільність і динаміку літ. норм, їх кодифікованість, про функц.-стильову диференціацію Л. м., обґрунтування загальнонац. характеру Л. м., про її залежність від мовної ситуації у сусп-ві. Якщо спочатку Л. м. як об’єкт дослідження ототожнювалася з писемною мовною практикою, почасти з мовою худож. л-ри, то 50 — 80-і pp. у теорії Л. м. відзначаються увагою дослідників до її усних форм. Розширюється обсяг поняття Л. м., активізуються соціолінгвістичні (див. Соціолінгвістика) методи дослідження варіантів літ. норми, визначення ступеня літературності різних текстів. Опис Л. м. не обмежується констатацією явищ, відображених у літ.-худож. текстах. Дедалі більша увага звертається на вивчення мовних ситуацій, що входять неодмінним компонентом у функціонування Л. м. як носія культур. мовної традиції і як форми соціальної престижності.
2.Норма мовна — сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок сусп. спілкування у певний період розвитку мови і суспільства. Н. м. — гол. категорія культури мови, а також важливе поняття заг. теорії мови. Розрізняють єдино можливі, обов’язкові Н. м., які відбивають характерні ознаки системи мови, і норми літературної мови.
Нормативними в укр. мові є, напр., чергування [о], [е] з [і] в закритих складах (діл — долу, піч — печі), перехід у певних позиціях приголосних г, к, х у ж, ч, ш та [з’], [ц’], [с’] (нога — ніжка — нозі, рука — ручка — руці, вухо — вушко — у вусі), твердість губних б, п, в, м, ф, що не мають м’яких відповідників, а також твердість шиплячих ж, ч, ш, які можуть бути у відповідних позиціях напівм’якими, пор. жито — жінка, чистий — чільний, шити — шість.
У системі понять нац. мови Н. м. пов’язана з діалектами (територіальними й соціальними) та літ. мовою. Норма в діалектах мови частково охоплює норму загальнонар., нац. мови. Якщо фонол. система укр. мови характеризується наявністю твердого й м’якого [р] (рада — ряска), то в фонол. системі пд.-сх. говорів ця ознака Н. м. реалізується у м’якості р, що займає кінцеву позицію або всередині складу (типу [кобзар’], [базар’], [р’амці]), а в пд.-зх. говорах нормою є тверда вимова р (типу [бурак], [радно] тощо). Тобто наявне в укр. мові протиставлення твердого і напівм’якого р у різних діалектах реалізується по-різному, відбиваючи особливості діал. систем. У системі пн. наріччя укр. мови засвідчується закінчення -у(-ю) в дав. в. іменників ч. p., яке вирізняється у протиставленні до ін. відмінкових закінчень. Норма укр. нац. мови передбачає можливий вибір з двох варіантних закінчень дав. в. -ові, -еві(-єві) та -у(-ю). Це приклади взаємодії норми і системи укр. мови. Діал. нормі протиставляється літературна. Діалектна засвоюється носіями мови стихійно, в процесі функціонування тер., соціальних діалектів, а літературна вимагає свідомого користування мовою, культивування правильних, зразкових мовних форм.
Н. м. — поняття ширше, ніж літ. норма, але вужче, ніж мовна система. Це категорія історична, змінна, зумовлена змінами в самій системі мови (внутрішньомовні чинники розвитку Н. м.), взаємодією укр. мови з ін. мовами, що виявляється у поширенні інтерферентних явищ на всіх рівнях мовної системи, взаємодією усних і писем. стилів, впливом книжної мови і розмовної мови на формування Н. м. Процес усталення Н. м. відбиває історію розвитку укр. мови, закономірності її стильової диференціації, тенденції нормалізації й кодифікації літ. мови. Розрізняють норму безваріантну (напр., слово земля вимовляють з наголосом на ост. складі) і варіантну (напр., паралельно вживаються форми (у) цвіті і (у) цвіту).
Поч. період становлення Н. м. супроводжується наявністю значної кількості варіантних форм (див. Варіантність норми) — правописних, орфоеп., лекс., грамат., стилістичних. З одного боку, варіантність — ознака неусталеності Н. м., з другого — ознака розбудованої стиліст. системи літ. мови. Варіанти літ. норми є ознакою її динамічності, рухливості, а отже, й джерелом пост, мовних змін, що відображають пошуки адекватних засобів мовного вираження. Визначальна риса Н. м., зокрема літературної, — це стабільність, дотримання усталених, загальноприйнятих правил щодо слововживання, написання, наголошування, грамат. оформлення висловлювання. Правильність, досконалість, зразковість — характеристики, що визначають нормативну літ. мову, високу культуру мови. Порушення літ. норми спричиняються впливом діал. наголошування слів чи діал. вимови (хожу, ходю зам. літературного ходжу); сплутуванням слів, що мають близьке звучання, але відмінну семантику, тобто слів-паронімів типу тактовний, тактичний, талан — талант; незнанням законів синтакс. сполучуваності слів, коли вживають вислів типу молодший брата зам. нормативних молодший від (за) брата, тощо.
Н. м. зазнає змін, тому серед варіантних норм розрізняють застар. норми або такі варіанти, що відбивають тенденцію до виникнення нових норм. До застарілих належить, зокрема, наголошування рóсійський зам. сучас. росíйський, вимова [л’éктор] зам. [лéктор].
Н. м. звичайно співвідноситься з рівнями мовної структури, але не ототожнюється з ними. Розрізняють орфоеп., орфогр., словотв., лекс., фразеол., грамат., стилістичні норми. Існують такі критерії встановлення літ. норми: територіальний, або культурно-історичний — тобто основа, на якій формується літ. мова; загальновизнані зразки і мовна традиція; відповідність системі мови; поширеність відповідного мовного явища тощо. Для писемної мови існує орфогр. норма — система правил, що встановлює передачу звукової мови на письмі (див. Орфографія). На основі вищезгаданих та ін. критеріїв, а також на підставі узагальнень свідомої літ.-мовної практики носіїв мови літ. норма фіксується у словниках, граматиках, довідниках, тобто підлягає кодифікації.
Стійкість, однозначність одних норм відрізняється від можливої варіантності, змінності інших. Напр., правила літ. укр. вимови, зокрема, збереження дзвінкості приголосного у кінці слова або складу перед глухим, чітка (без редукції) вимова голосних належать до типу стійких, однозначних норм. Стиліст. норми (як краще, доцільніше побудувати синтакс. конструкцію, якому зворотові надати перевагу) менш категоричні й однозначні. Вони здебільшого залежать від стилю, можливих емоц. та експресив. відтінків вираження думки.
Норми укр. літ. мови формувалися у процесі стильового розгалуження мови. З виникненням усних стилів масової інформації, зростанням ваги тех. засобів мовного спрямування грунтовніше опрацьовується орфоеп. норма літ. мови.
Акцентологічні, орфоеп. норми сучас. укр. літ. мови, що засвідчені в словниках (Українська літературна вимова і наголос. К., 1973; Орфоепічний словник. К., 1984), дослідженнях В. Винницького, В. Скляренка, грунтуються на вивченні усної літ. практики, а також пам’яток укр. літ. мови. Н. м. як об’єкт лінгв. дослідження привертає увагу мовознавців 20-х pp. 20 ст. (О. Синявський, О. Курило, М. Сулима). Про грамат., лекс. норми укр. мови йдеться в працях «Уваги до сучасної української літературної мови» О. Курило (1920, 1923, 1925), «Нариси з української синтакси (У зв’язку з фразеологією і стилістикою)» С. Смеречинського (1932), «Наша газетна мова» (1928), «Мова сучасного українського письменства» (1930) М. Гладкого; тогочасні правописні норми засвідчені в «Правописному словнику» Л. Голоскевича (1914, 1930, 1952, 1994). Пропаговані в цих виданнях деякі норми застаріли, напр., настанови вживати при пас. дієприкметниках на -ний, -тий не ор. в. суб’єкта дії, а конструкцію з прийм. від, пор.: Птиця вбита стрілою — Птиця вбита від стріли, або рекомендація писати бінт, бінтувати (сучасне: бинт, бинтувати).
Складним був процес становлення лекс. норми, особливо формування термінол. лексики з різних наук. галузей. В унормуванні термінол. і номенклатурної лексики відіграли певну роль перекладні спец. словники, не позбавлені різнобою й пуристичних тенденцій. Вирізнявся лексикогр. рівнем «Практичний російсько-український словник» (1926), складений [арків. філологами М. Йогансеном, М. Наконечним, К. Німчиновим, Б. Ткаченком. Перекладні словники, а також найбільший в історії укр. мови тлумачний «Словник української мови» в 11 томах сприяли кодифікації лекс. норми укр. літ. мови. Норми літ. мови шліфуються, перевіряються на тривалість існування у практиці функц. стилів, у пост/ процесі взаємодії усної і писемної мови.
В історії укр. літ. мови відбивається змагання літ. норм, властивих сх. і зх. писем.-літ. практикам (варіантам укр. літ. мови), витворення на спільному мовно-культур. грунті єдиних літ. норм укр. мови. Усталенню цих норм в укр. мові сприяла наукова і видавнича діяльність І. Огієнка. Програмним гаслом журналу «Рідна мова», що його заснував і редагував протягом 1933 — 39 І. Огієнко у Варшаві, було твердження: «Для одного народу — одна літературна мова, один правопис». Становленню Н. м. в укр. пресі присвятив ґрунтовні дослідження М. Жовтобрюх. Питання літ. норми висвітлюються у зб. «Культура слова».
3,4,5. Культура мови — дотримання усталених мовних норм усної і писемної літ. мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про К. м. — окр. галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наук, критерії в оцінці мовних явищ. Важливими складовими частинами К. м. є ортологія, стилістика мови (функціональна й експресивна оцінка мовних засобів), стилістика мовлення (ступінь доцільності використання мовних засобів у тексті). Гол. завдання К. м. — виховання навичок літ. спілкування, пропаганда й засвоєння літ. норм у слововжитку, грамат. оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику. Низька К. м. характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Напр., помилково вживають вислови добро пожалувати зам. ласкаво просимо, підписка газет зам. передплата газет, дякувати його зам. дякувати йому; неправильно наголошують слова: рóблю, пи'шу, підéмо зам. роблю', пишý, пíдемо. Ознакою низької К. м. є оглушення дзвінких приголосних у кінці слів і складів, м’яка вимова шиплячих, коли вимовляють дуп зам. дуб або чьому, шчьо зам. чому, що.
К. м. оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стиліст. вправності, майстерності мовця у використанні лекс., грамат. синонімів, у доборі варіантів висловлювання тощо. Існують, зокрема, синтакс. засоби увиразнення оратор. мови — риторичні питання, звертання до слухачів, різноманітні форми діалогізації мови, які надають оратор. стилеві емоційності, невимушеності, жвавості. Висока К. м. означає володіння стиліст, багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні стереотипи, недбалість у висловленні — це бідність думки. К. м. безпосередньо пов’язана із станом нормування, кодифікації літературної мови, відбитим у словниках, граматиках, практ. курсах мови. Регулювальна функція К. м. полягає, зокрема, в досягненні діал. рівноваги між нормат. та істор. граматикою, між практ. і теор. курсами мови. Вона по-різному реагує на закономірності усної мови і писемної мови. Культура усної мови — це традиції усного спілкування освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови. К. м. — категорія оцінна, але індивід. смаки, уподобання мають грунтуватися на сусп. мовній практиці. Основи К. м. закладаються у дошкільному та шкільному вихованні. Тут формується мовний етикет, засвоюються зразки мовної поведінки, відшліфовані в процесі культур. спілкування носіїв мови. Індивід. робота над К. м. триває протягом усього свідомого життя мовця.
Виховання К. м. — це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих худож.-естет, зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. В широкому розумінні К. м. передбачає високий рівень нац.-мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та ємоц. культури нації.
К. м. як соціолінгв., етнопсихолінгв. дисципліна залежить від мовної політики, сусп. функцій мови, поширення престижу літ. мови через освіту, театр, видавничу діяльність, засоби масової інформації.Культуромов. підхід до літ. писем. практики започатковується в перших словниках, граматиках, автори яких (Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, П. Білецький-Носенко та ін.) орієнтувалися на певні зразки, вибираючи їх із можливих варіантних форм, підкреслюючи специфіку української серед ін. мов. Культура укр. мови утверджувалася завдяки таким працям, як «Грамматика малороссийскаго нарЂчія» О. П. Павловського (1818), дослідженням Я. Головацького, П. Житецького, К. Михальчука, А. Кримського та ін. Становленню лекс. норм укр. мови сприяв «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка (1907 — 09).
З 20-х pp. 20 ст. активне обговорення питань нормалізації укр. мови супроводжувалося появою перекладних термінол. словників, практ. курсів укр. мови, посібників з К. м., серед них праці О. Курило, М. Сулими, С. Смеречинського, М. Гладкого, Є. Плужника, В. Підмогильного. Аналізові літ. норм укр. мови було присвячено зб. «Культура української мови» (1931). Загальноліт. норма утверджувалася в працях І. Огієнка. Вчений звертався до питань становлення і розвитку літ. мови, обґрунтовував специфіку синтакс., лекс., правописної норми тощо. Кодифікації літ. норм у 30 — 40-і pp. сприяло видання праці «Норми української літературної мови» О. Синявського (1931). Унормування укр. літ. мови в післявоєнний період грунтується на прийнятті «Українського правопису» (1946), його 2-ї (1960), 3-ї (1990) і 4-ї (1993) редакцій, на виданні нормат. словників сучас. укр. мови.
Діяльність наук, і письменницької громадськості в галузі К. м. активізувалася у 60 — 80-і pp. 20 ст. 1963 у Києві відбулася респ. конференція з питань К. м., на якій учителі, письменники висловили тривогу про стан викладання укр. мови в школах, про звуження функцій укр. мови в республіці, а отже, й про заг. зниження К. м. Громад, резонанс мали виступи й культуромовна діяльність письменників М. Рильського, К. Гордієнка, О. Ільченка, Б. Антоненка-Давидовича, М. Шумила, П. Панча, О. Кундзіча, Д. Білоуса, мовознавців М. Жовтобрюха, В. Русанівського, М. Пилинського, В. Коптілова, А. Коваль та ін. Поширенню орфоеп. норм сучас. укр. мови сприяли «Словник наголосів української літературної мови» (1959) та «Орфоепічний словник» (1984) М. Погрібного, словникдовідник «Українська літературна вимова і наголос» (1973). Лекс. та грамат. норми укр. мови розглядалися у працях Є. Чак.
1972 в Ін-ті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР створено відділ культури мови (тепер цей відділ в Ін-ті укр. мови НАН України), з 1967 видається зб. «Культура слова». Протягом 70 — 80-х pp. К. м. постійно пропагується через засоби масової інформації (радіожурнал «Слово про слово», з 1989 — «Слово», телепередачі «Живе слово», «Культура української мови», з 1990 — «Говоримо українською»). Активізувалася діяльність у галузі К. м. на сторінках газет і журналів, особливо в зв’язку з прийнятим у 1989 Законом УРСР «Про мови в Українській РСР». Про К. м. дбає Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка.
У прагненні громадськості регулювати мовні процеси, берегти чистоту мови, визначати міру вживання іншомов. слів, неологізмів, взагалі мовних змін часом діють тенденції пуризму, коли через настійні заборони вживати певні слова й вислови культивується мова дистильована, навіть штучна, далека від живомов. практики. Тому культуромовні рекомендації мають постійно враховувати різноманітність стилів і форм висловлювання, спиратися на факти історії літ. мови для того, щоб уникати суб’єктив. заборонних правил. Увага громадськості до К. м. визначається заг. рівнем розвитку над. культури.
Сучасне суспільство не може існувати без мови – найважливішого засобу спілкування, засобу вираження думок та передачі досвіду сучасникам і нащадкам. Мова – наше національне багатство, тому на перший план виходить питання культури мови. Серед них головними є питання оволодіння правилами граматики, правопису, вимови й наголошення. Величезне значення має також вивчення й правильне використання мовних засобів вираження думки залежно від мети й змісту висловлювання.
Правильність мови – це насамперед дотримання тих літературних норм, які є усталеним зразком, еталоном для носіїв цієї мови.
6. Важливе місце після логіки та організації дискусії має культура мовлення. Адже не так вже й багато людей у ході суперечки вміють дотримуватися елементарної культури мовлення. Це в першу чергу стосується використання необразливих, дипломатичних формулювань і т.п., це стосується вмінню висловлювати лаконічно свою думку, не припускатися двохзначного трактування своїх висловлювань і позицій.
Важливе місце також слід приділити часу виступів сторін, які ведуть дискусію. Не можна, щоб одна сторона мала більше часу для виступів.
Не можна, щоб хтось зі сторін переходив на силові методи ведення дискусії. Сила голосу – це ще не вирішення проблеми, це не наближення до найкращого розв’язання суперечки.
Не можна у жодному разі під час дискусій використовувати недозволені методи ведення суперечок: ображати один одного, натякати на якісь певні негативні сторони один одного, не маючи конкретних доказів чи відносячи до суперечки речі, які не мають логічного відношення до розглядуваних питань.
Тема 1.3. Специфіка мовлення фахівця (відповідно до напряму підготовки)
План
1. Мова і професія
2. Майстерність публічного виступу
3. Види підготовки до виступу
4. Управління мовленням та його структурування з допомогою тематичної організації, зв’язності та злитості
5. Набір відповідних тактичних та мовних засобів у межах конкретного виду усного вербального спілкування
Студенти повинні:
знати основні умови ефективного мовленнєвого спілкування, композицію публічного виступу;готуватися до публічного виступу, правильно сприймати фахову інформацію, володіти різними видами усного професійного спілкування.
1. Кожна національна мова - універсальна система, в якій живе національна душа кожного народу, його світ і духовність. Українська мова - невмирущий скарб істини, краси, благородства, знань, мистецтва, сьогодні йдеться про розширення сфер функціонування української мови. Це засіб не лише спілкування, а й формування нових виробничих відносин.
Науково-технічний прогрес, перебудова соціально-економічної політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Разом з піднесенням рівня знань представників різних професій підвищуються і вимоги до мови.
Ми стали свідками народження нових професій і формування їх мови. У зв'язку з упровадженням української мови на підприємствах та установах помітно збагачується словник різних професій новою науково-технічною, суспільно-політичною лексикою і термінологією. Що означає знати мову професії?
Це - вільно володіти лексикою свого фаху, нею користуватися. Мовні знання - один з основних компонентів професійної підготовки. Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання та діяльності, то правильному професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя.
Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в складній професійній ситуації та в контактах з представниками своєї професії.
2.Мовна майстерність - це володіння здатністю, використовуючи мовні норми, вибирати із можливих варіантів найбільш вдалий для викладення у мовленні чи на письмі своїх думок та відношень.
Яскравими прикладами мовної майстерності можуть служити художні твори видатних українських письменників.
Доречність та недоречність вибору тих чи інших мовних засобів для створення більшої виразності вивчається в стилістиці та культурі мовлення.
Культура мови якнайщільніше пов‘язана з дотриманням літературних норм слововживання – з семантично[1] точним і стилістично доречним вибором слова, з граматично й стилістично правильною сполучністю слів.До порушення норм слововживання може призвести змішування близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів(паронімів: дільниця – ділянка; громадський – громадянський), уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння буквального значення рідковживаних чи застарілих слів, неправильне вживання запозичень, порушення норм сполучності тощо. Кожна освічена людина має дотримуватись культури своєї мови, а особливо це стосується спеціалістів, які повинні не допускати мовних помилок у своїй сфері діяльності.
Як наголошується в довіднику “Культура української мови”, літературно правильні в цілому слова, вислови, якими користуємося, не завжди забезпечують нормативність нашого мовлення. Щоб порозумітися, мало знати окремі лексеми, треба вміти поєднувати їх, правильно відтворювати сказане на письмі. У дотриманні літературних норм є чимало труднощів, які незрідка призводять до помилок. Вони особливо помітні в мові засобів масової інформації, а також в усному мовленні. Існує два типи норми: однозначна (опановувати мову, але освоїти родовище; оплатити проїзд, але платити за проїзд, два поверхи, але п’ять поверхів; велика різниця, а не дві великі різниці тощо) і варіантна (бути в жеку і бути в ЖЕК; два великі яблука і два великих яблука; імунітет, стійкість проти хвороб і до хвороб). Керуючись принципом “Як правильно?”, ми дотримуємося, по суті, однозначної норми, яка обов’язкова для мови взагалі, власне, для всіх її стилів. Проте є ще норми, котрих ми дотримуємося, виходячи з принципу “Як краще?”. Це різновид варіантної норми. Порівняйте: нейтральне стати птахом і поетичне обернутися птахом; нейтральне нагородити і книжне, урочисте удостоїти. Обидва типи норми також враховують, перекладаючи тексти українською мовою. Так, російською кажемо мероприятие, а нашою тільки захід; значимый передається як значущий (не значимий); совпадать — збігатися (не співпадати). Перекладаючи вислів точно такой же, беруть до уваги стиль, де він ужитий. Приміром, поряд із більш нейтральним такий (отакий) самий, достоту такий в усному мовленні використовують такий самісінький.
3.Готуючись до публічного виступу, необхідно дотримуватися таких підготовчих етапів:
1 обдумування теми;
2 збирання та нагромадження інформації, осмислення її й запам'ятовування;
3 конспектування літератури з розглядуваного питання;
4 складання розгорнутого плану майбутнього виступу;
5 написання тексту (повного або часткового).
Збираючи та нагромаджуючи інформацію для виступу, потрібні для доповіді виписки краще роботи на окремих картках і точно їх документувати (автор, назва твору, рік і місце видання, сторінка).
Окрему увагу слід приділити ілюстративному матеріалу, який пожвавить майбутній виступ, зробить його доступнішим, цікавішим і більш наочним, урізноманітнить виклад, ілюстраціями можуть бути й цитата відомого автора, і дотепний, влучний вислів, навіть вірш, прислів'я, приказка. Крім того, ще й образ художнього твору, випадки з життя, газетна замітка.
План майбутнього виступу складається ще під час нагромадження матеріалу'. Коли ж матеріал для доповіді чи лекції зібрано можна переходити до складання розгорнутого плану. Кожна назва розділу простого плану доповнюється викладом основних формувань, практичних та цифрових даних, цитат тощо. Розгорнутий план - це вже готовий матеріал, з яким можна виступати, поминувши такий етап, як написання розгорнутого викладу.
Тези виступу - такий же робочий інструмент промовця, як і розгорнутий план, тільки характер їх трохи інший. Професійно складені тези - це підготовлена, продумана доповідь або лекція, економно викладена, але повна: у тезах наявні всі основні положення її. Від повного тексту доповіді тези відрізняються тим, що вони містять лише найважливіші положення, які ще
мають бути розкриті Й обґрунтовані під час виступу; в них немає фактів, ілюстрацій, полеміки.
Повний текст виступу пишуть звичайно тоді, коли публічна лекція чи доповідь залишається як документ, коли це офіційна доповідь звітного характеру. Текст виступу пишеться повністю і толі коли матеріал складний об'ємний, якщо доводиться розглядати ряд серйозних теоретичних проблем. Робота над повним текстом необхідна також для остаточного опанування матеріалу, відшліфування формулювань.
Одне з найважливіших питань, що виникають при підготовці публічного виступу, — чи обов'язково складати письмовий текст промови. Слід сказати, що це залежить від досвіду оратора (початківцеві писати текст промови обов'язково, експромти може собі дозволити лише досвідчений оратор) і обставин, при яких відбувається виступ. Для мітингу чи політичного клубу характерним є спонтанність; науковий виступ, лекція — заздалегідь підготовлені і обґрунтовані.
Звичайно, писати текст виступу — справа нелегка. Але це має багато переваг. Записану промову можна перевіряти, виправляти. її можна показати колегам, спеціалісту, добиваючись таким чином вдосконалення змісту і форми викладення, а цього не досягнеш, якщо промова тільки в голові. Написаний виступ легше запам'ятовується і довше утримується в пам'яті, ніж неоформлений в кінцевому вигляді матеріал.
Існує 4 типи підготовки до виголошення промови:
— ті, що написані і читаються за конспектом;
— ті, що готують заздалегідь, але не вчать напам'ять;
— ті, що готують заздалегідь і вчать напам'ять;
— імпровізовані (експромти).
У певних випадках «пописаному» говорити просто необхідно, і не завжди тому, що промовець сам не може сказати кілька живих та яскравих слів. Просто ситуація вимагає дуже точного слововживання.
Першим прикладом читаної за рукописом промови є офіційна політична промова, бо те, про що говорять політичні діячі, є занадто важливим, і найдрібніша неточність може призвести до прикрих непорозумінь, навіть дипломатичних конфліктів.
Наступним видом промови, яка читається, може бути наукова доповідь на конференції чи хоча б студентський реферат. Науковий текст, викладений на папері, дає змогу логічно скомпонувати матеріал, чітко викласти висновки.
Іноді доводиться виступати по телебаченню чи радіо. Виступ по каналах масової комунікації також найчастіше готують заздалегідь і читають за конспектом.
В усіх наведених випадках можна порадити оратору, щоб він мав перед собою рукопис, бажано в надрукованому вигляді, щоб легко і впевнено читати текст. Тоді увага зосереджуватиметься на логічній інтонації, наголосі, на підвищенні чи зниженні тону тощо. Варто також пам'ятати, що одна сторінка машинопису (ЗО рядків) читається приблизно 2 хвилини, отже, можна легко вкластися у відведений регламент часу.
Виступи тривалістю 1-2 години напам'ять не вивчити. За таких обставин оратор ґрунтовно готується до виступу, опановує значний науково-інформаційний матеріал, але, як правило, не «засушує» його, читаючи з конспекту. Запам'ятавши певний обсяг матеріалу, він викладає його перед аудиторією «з нам яті», часом імпровізуючи, що справляє враження плину живої думки та значної ерудиції оратора.
За будь-яких обставин заглядати у заготовлений текст треба неначе мимохідь, не створювати враження, що без нього промовець виступити не зможе.
Отож, коли передбачається тривалий за часом виступ, оратору необхідно добре засвоїти, систематизувати матеріал, уявити канву майбутнього виступу. Коли є що сказати, то промовця «несе» сам матеріал, йому хочеться поділитися зі слухачами тим, що його зацікавило, що він добре знає.
Бувають випадки, коли з тих чи інших міркувань читати промову недоцільно. Але одночасно потрібно точно зберегти її зміст, нічим не знехтувавши. Наприклад, під час вшанування ювіляра, який чекає сердечного, живого слова й не сумнівається, що промовець добре знає особу, якій присвячує свій виступ. Оскільки подібні промови не бувають, як правило, надто довгими, варто спочатку написати текст, а потім вивчити його напам'ять. Справа того варта: досконале володіння текстом дасть змогу зосередитись на власне ораторських прийомах.
Це ж стосується і виступів на дипломатичних прийомах, де високо цінується лаконізм, щирість, вишуканість слова при добрих манерах. Коли немає впевненості в тому, що вдасться імпровізувати, краще знову-таки написати текст заздалегідь й вивчити його напам'ять (це не стосується офіційного документа, який читається з листа).
Описані вище ситуації характеризуються тим, що мають офіційний характер, але вимагають певної щирості й сердечної відкритості. По суті справи, ці ситуації внутрішньо мало чим відрізняються і від проповіді, яку теж треба добре знати заздалегідь, виголошуючи в інтонаціях щирості й душевної відкритості.
Імпровізовані промови виникають спонтанно, самі по собі, за різних обставин, наприклад, під час дискусії, різноманітних зборів, засідань комісій.
Але запам'ятайте старий жарт: найкращий експромт — той, що заздалегідь підготовлений. Знаючи наперед програму зборів, проблеми, якими займається та чи інша комісія, уявляючи собі, нарешті, людей, у яких ви в гостях, ви можете буквально «на ходу» продумати, що саме скажете й що люди бажали б від вас почути.
Кожен тип промов мас свої переваги і свої недоліки. Читання писаного справляє враження несміливості або скутості; імпровізація може схилити людей до думки, що промовець занадто легко маніпулює словами, отже — викликати певну недовіру до них; проголошення завченого тексту інколи теж справляє ефект, протилежний сподіваному. Промовець завжди мас бути готовий перейти з одного типу промови на інший. Якщо не зважати на те, що атмосфера в аудиторії змінилася і відповідно слід змінити тип виступу порівняно з тим, на який настроював себе промовець, — годі сподіватися на успіх. Найчастіше успіху досягають промовці, які оптимально поєднують елементи різних типів промов, залежно від того, яку мету вони ставлять і перед якою аудиторією виступають.
Останнім робочим кроком при підготовці с пробне виголошення промови. Тим, хто прагне стати оратором, необхідно потренуватися в проголошенні промови вдома — вголос чи «про себе». Це допоможе вам визначити час звучання промови, орієнтуючись приблизно на 100-120 слів на хвилину (саме такий темп найбільш сприятливий для аудиторії). Як правило, певний простір відводиться імпровізації.
Дуже зручними помічниками при репетиції виступають відеомагнітофон, магнітофон чи дзеркало. За їх допомогою ви можете оцінити себе ніби «збоку», розробити систему жестів, попрацювати над виразом обличчя тощо.
4.Мовлення— процес реалізації мовної діяльності, єдиний об’єктив. прояв мови. Поняття М. охоплює такі конкр. аспекти мови, як усне висловлення вголос, промовляння без сприйманої на слух артикуляції (т. з. внутрішнє М.), письм. фіксація висловлень у процесі їх формування, а також тексти як письм. відображення чи усні повторення процесів висловлення і як результати цих процесів. М. як заг. процес сусп. мовної діяльності складається з індивід. актів М. кожного члена мовного колективу. Оскільки індивід. акти М. є носіями певної конкр. інформації, розрахованої на свідоме сприйняття ін. членами мовного колективу, поняття М. охоплює також конкр. семантику кожного висловлення — усного чи писемного. У сучас. лінгвістиці поняття М. слідом за Ф. де Соссюром розглядається в протиставленні поняттю мови, під яким при цьому розуміється мовна система як упорядкована сукупність структур. одиниць мови — фонем, слів, грамат. форм, синтакс. схем, словосполучень і речень. Серед відмінностей цих двох протиставлюваних аспектів мови звичайно підкреслюється активність, динамічність, суб’єктивність, індивідуалізованість, довільність, цілеспрямованість, ситуативна зумовленість М. і пасивність, статичність, об’єктивність, сусп. закріпленість, обов’язковість, незалежність від ситуації, нецілеспрямованість системи мови. При такому протиставленні мовна система (мова) здебільшого ставиться на єдиний онтол. рівень з М. як один з двох однаковою мірою автономних мовних проявів. М. ж нерідко розглядається як реалізація мовної системи. Тут не враховується, що мовна система є лише внутр. властивістю мови, наявної тільки у вигляді М. Об’єктивно існують повторювані в різних висловленнях роз’єднані в просторовому і часовому відношеннях варіанти структур. одиниць мови, систем. характер яких проявляється в подібностях і відмінностях конкр. висловлень (явищ М.) при їх зіставленні.
Як реальний конкр. прояв мови в цілому М. є явищем набагато складнішим і піддається дослідженню значно важче, ніж абстр. мовна система. На відміну від парадигмат. характеру мовної системи, в якій структурні елементи мови лише виділяються, протиставляються один одному та об’єднуються за своїми структур. особливостями в групи відносно однотипних інваріантних одиниць, М. має синтагмат. характер лінійно формованих конструкцій, у межах яких поєднуються і взаємодіють структурно різнотипні одиниці мови, що зазнають у цих умовах широкого варіювання. Найбільш поширеним є варіювання в галузі семантики лекс. одиниць. Велику кількість варіантів допускає звукова сфера М. — фонеми, просодичні характеристики слів, інтонац. оформлення речень. Варіювання в галузі лексики набуває характеру паралельного функціонування синонімів як повнозначних, так і служб. слів. Трапляються варіанти і в формах словотвору та словозміни. Варіювання мовних одиниць у процесах М. залежить від трьох осн. факторів екстралінгв. і внутрішньомов. характеру: ситуації і сфери функціонування М. (соціальне чи профес. середовище, цільове спрямування М.), індивід, особливостей мовця (вік, освіта, фах, стать), фонет., лекс. і синтакс. контексту. Окр. вид розходжень між інваріантами мовної системи і варіативними проявами М. становлять характерні для розм. практики узвичаєні відхилення від стандартизованих мовних норм і випадкові індивід. помилки М.
М. є осн. об’єктом лінгв. досліджень. При цьому спостереження ведуться як над самими процесами М. (здебільшого за допомогою звукозаписувальної та експерим.-фонет. апаратури), так і, частіше, над текстами. Абстр. мовна система та її елементи піддаються лінгв. опрацюванню лише на вищих етапах абстрагування й узагальнення, зокрема в типол. дослідженнях і при розгляді загальнотеор. проблем мовознавства. Результати досліджень М. здебільшого набувають узагальненого характеру і стають компонентами наук. опису мови як системи («лінгвістики мови», за термінологією Ф. де Соссюра). Разом з тим дослідження конкр. явищ М. ведуть до розкриття об’єктив, закономірностей самих процесів М. і є основою розробки лінгвістики М., яка на сучас. етапі набуває інтенсив. розвитку. Найбільше лінгвістика М. вивчається в рамках спільної для мовознавства і лінгв. філософії теорії мовних актів, яка висвітлює особливості формування в різних ситуаціях окр. типів висловлень, підпорядкованих певним комунікат. цілям, і в лінгвістиці тексту як одному з аспектів багатопрофільної філол. теорії тексту. До сфери лінгвістики М. належить також осн. проблематика стилістики, мови худож. л-ри, мови окр. письменника, риторики, відповідні (далеко не всі) аспекти синтаксису.
Мовлення внутрішнє—використання у процесах розумової діяльності психічних відображень мовних знаків — слів і речень — без вимовляння їх уголос і без писемної фіксації. М. в. супроводжується прихованою артикуляцією мовних звуків, яка піддається інструм. реєстрації. М. в. як думання з опорою на образи мовних знаків відмежовують від пригадування повної форми якогось суцільного усного чи писемного тексту і від цілеспрямованого формування у думці нового тексту. М. в. у процесі думання відрізняється від зовн. мовлення стислістю, уривчастістю, значним смисловим навантаженням окр. слів, можливістю заміни конкр. образів певних слів і словосполучень схематичними уявленнями про них чи про їхні функції у структурі думки. Крім мовознавства, М. в. вивчає психологія і фізіологія. Вивчення М. в. забезпечує безпосереднє розкриття конкр. характеру взаємозв’язку мови і мислення.
5.Спілкування — це не просто обмін інформацією, воно передбачає взаємну активність партнерів. Успішність спілкування залежить від рівня соціальної чуттєвості до людей, психологічної пильності та емоційної чутливості. При нерозвиненості однієї з цих складових спілкування може стати не результативним чи взагалі не відбутися.
Пізнання і взаємний вплив людей один на одного — обов'язковий елемент всілякої спільної діяльності, незалежно від того, що є її метою (досягнення матеріального результату, виховання тощо). Від того, як люди відображають та інтерпретують зовнішність і поведінку, багато в чому залежить характер їх взаємодії і діяльності та результати, яких вони досягають.
Отже, людина виступає щодо партнерів по спілкуванню не тільки як об'єкт і суб'єкт впливу, а й одночасно як суб'єкт пізнання. Основними процесами, завдяки яким людина сприймає та переробляє інформацію, що надходить від іншої людини, є сприймання, мислення та уявлення.
Дослідами встановлено, що цілісний образ людини виникає поступово і пов'язано це з просторово-часовими умовами, в яких відображається об'єкт. Наприклад, люди з нормальним зором в умовах доброї видимості виділяють людину з оточення на відстані двох кілометрів. На відстані одного кілометра видно загальний контур, 700 м — сприймаються рухи рук та ніг, 300 м — голова, овал обличчя, колір одягу, 60 м — розрізняються очі, ніс, пальці. В умовах поганої видимості показники сприймання людини на відстані гірші.
Колір елементів верхньої половини фігури визначається раніше, ніж нижньої. Велике значення має ракурс (збоку, зверху), в якому сприймається людина. При сприйманні обличчя напрямок розглядання — зверху вниз, від волосся до губ, тобто верх голови є точкою початку сприймання обличчя.
При описанні зовнішності людини елементи її розподіляються нерівномірно. Так, якщо за 100 % прийняти загальну кількість елементів зовнішності, то відображення фізичних рис (зріст, статура, волосся тощо) становить 82 %, виразні рухи (міміка, жестикуляція) — 14 %, оформлення зовнішності — 4 %.
Окрім власне психофізіологічних чинників, на сприймання та розуміння людини людиною впливають вікові, статеві, професійні та інші ознаки. Так, з віком при словесному відтворенні зовнішності збільшується кількість елементів виразних рухів, проте зменшується кількість елементів оформлення зовнішності. Найбільш точно оцінюється вік однолітків, гірше — молодших, найгірше — старших за віком. Педагоги в першу чергу описують одяг, потім мову, міміку, манеру поводитися, художники — відповідно обличчя, зріст, міміку. Чоловіки та жінки приблизно однаково ідентифікують очі людини, але жінки точніше визначають пропорції обличчя, рот, ніс, чоловіки — брови, овал обличчя, вуха, підборіддя.
Певні закономірності виявляються при сприйманні та розумінні психічних станів, зокрема, емоційних. Так, найбільш точно ідентифікуються подив, відраза, гірше — горе, гнів, позитивні емоції.
Але найбільшою мірою сприймання та розуміння іншої людини залежить від чинників, що мають соціально-психологічну природу. Виділяють такі механізми:
1. Фізіогномічна редукція — судження про внутрішні, психологічні особливості на основі зовнішнього вигляду (виразу обличчя, статури, ходи, постави тощо).
У кожній національній культурі існує безліч фізіогномічних уявлень та прикмет. Добре відомо, що означає, наприклад, тверде підборіддя, високе чоло, вузькі губи. Існує фіксований набір прикмет і щодо інших частин обличчя (очей, брів, вух). Дослідами О. Бодальова встановлена наявність таких стереотипів сприймання: люди з квадратним підборіддям мають сильну волю, з високим чолом — розумні, з жорстким волоссям — непокірного характеру, повні люди — добродушні, люди низького зросту відзначаються властолюбством, енергією, бажанням командувати, гарні люди — нерозумні й самолюбиві, тонкі губи — ознака потайливості, постійно напіввідкритий рот — невеликого розуму.
Наскільки такі уявлення справедливі? Відомо, що фізіогномісти часом дають дуже точну характеристику людині, яку вони короткочасно спостерігають. Але є й інший погляд — не можна жорстко пов'язувати окрему деталь зовнішності з характером, це обов'язково призведе до помилки. Істина полягає в тому, що зовнішність, звичайно, відображає деякі внутрішні особливості, і у цьому немає нічого ненаукового чи ідеалістичного (будова скелетно-м'язової системи визначає конституцію, яка, у свою чергу, впливає на манеру поведінки і характер). Відповідно, механізм фізіогномічної редукції може бути корисним, якщо не вимагати від нього надто багато — абсолютної точності та надійності.
Звідки беруться фізіогномічні уявлення? Ми не набуваємо їх у процесі накопичення особистого досвіду (наприклад, не виміряємо висоту чола та не співставляємо її з інтелектом), а дістаємо вже готовими із соціального оточення. Це не наше особисте надбання, а продукт колективної творчості. Підтвердженням цього є той факт, що фізіогномічні уявлення в різних культурах значною мірою відрізняються. Наприклад, у в'єтнамській культурі великий рот корелює з високим інтелектом, причому це стосується лише чоловіків. Слід враховувати, що «ключі» однієї культури можуть бути непридатними для іншої. Цим пояснюється недиференційованість сприймання й запам'ятовування людей іншої расової приналежності: зовнішність їх здається нам дуже подібною, аж до ілюзії повної ідентичності.
Отже, придатний чи ні механізм фізіогномічної редукції для спілкування? Однозначної відповіді на це запитання немає. Він дуже простий і зручний, але призводить до непорозуміння, якщо неправильно застосовується і не доповнюється іншими, більш складними та точними ознаками.
2. Соціальна категоризация та порівняння — це розподіл людей за певними категоріями, тобто визначення їх соціального статусу та порівняння зі своїм статусом. Така процедура може бути досить простою (наприклад, «старий — молодий», «бідний — багатий») або ж складною (наприклад, «розумний — дурний», «порядний — непорядний»). Вона дуже важлива, бо людина з невизначеним соціальним статусом зазнає труднощів у спілкуванні, відчуває самотність, ідентифікуючи себе з певною соціальною групою, ми сприймаємо її права, обов'язки, привілеї. Виникає відчуття «Ми» (моя група) на відміну від «Вони» (їх група), причому в міжгруповому спілкуванні «Ми» частіше переоцінюються, а «Вони» — недооцінюються.
Із зазначеного можна зробити важливий висновок: наше розуміння людей завжди певною мірою неточне та упереджене, бо якщо «Ми» не дає хоча б маленької переваги, то потерпає самооцінка. Ця тенденція виявляється як в оцінках, уявленнях, судженнях, так і в зовнішній поведінці, причому вона посилюється в умовах змагання, особливо з невизначеними критеріями. При оцінці результатів більш упередженими виявляються ті, що програють чи мають нижчий статус. Отже, в умовах соціальної несправедливості різко зменшується вірогідність неупереджених оцінок, терпимості та взаєморозуміння між людьми, що належать до різних груп, причому психологічно найбільше страждають ті, що не мають ніяких благ та привілеїв.
3. Стереотипізація — розуміння іншої людини шляхом віднесення її до певної соціальної групи та автоматичного перенесення на неї типових для даної групи характеристик. Термін запропонований американським журналістом О. Ліпманом для визначення штампів та кліше («фіксованих картинок у голові») в людському спілкуванні.
Існує багато визначень стереотипів. Найбільш коротке з них — «усі вони такі». При цьому не має значення, хто це конкретно та які вони насправді: усі професори неуважні, усі англійці — стримані, усі жінки — непостійні. Приклади можна продовжувати. Характерно, що при цьому всі знають — насправді це не так, об'єднувати всіх одним штампом — велике спрощення і огрубления дійсності. Але стереотипи все ж існують, бо вони виконують свою функцію — просто й швидко категоризувати індивіда.
Грубість, схематизм, ворожість по суті своїй не притаманні стереотипізації, а виникають як наслідок соціальних умов. Стереотипи необхідні для психологічної регуляції міжособистісної взаємодії, без них людина «потонула» б у хаосі інформації, що надходить.