Методологічні підходи до вивчення етнічних спільнот
Самостійна робота №12
Центральною рядоутворювальною категорією етносоціології є, безперечно, етнос. Але розуміння етносу та етногенезу (тобто процесів розвитку етнічних спільнот) було і залишається неоднозначним. Визнання значущості етнічних проблем в історії людства йшло поряд із виникненням різних, інколи діаметрально протилежних поглядів, концепцій і теорій. Нині виявляється можливим з’ясувати основні методологічні підходи до цієї проблематики у західній та українській соціології, поклавши в основу класифікації різні критерії.
За першим із них — характером утворення етносу — вирізняються концепції, які розглядають етнічні спільноти як природно утворені і штучно сконструйовані. Представники першої з них вважають, що етноси — це об’єктивна реальність, яка супроводжує весь хід історичного розвитку людства й виникає незалежно від волі та свідомості людей.
Етноси створюються й розвиваються природно#історичним шляхом поза суб’єктивними прагненнями і сприйняттями членів, що їх утворюють. Прикладом розробки проблем етносу в цьому напрямі є концепція академіка Ю.Бромлея, який з 1965 по 1989 рр. очолював Інститут етнографії в Москві. Ця концепція протягом довгих років визначала методологічні підходи радянської науки до вивчення етносів і етнічних процесів, навіть нині російські дослідники говорять про продовження «ери Бромлея» у сучасних етнографічних та етносоціологічних студіях.
Він визначав етнос як сталу сукупність людей, що склалася на певній території і характеризується відносно стабільними особливостями мови, культури і психіки. Саме ці моменти: ідея спільності походження («рідна земля»), спільності історичної долі, мовної і культурної єдності стають основою наступного усвідомлення людьми своєї єдності й відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), що фіксується у самоназві (етнонім).
Етнос Ю.Бромлей розглядав як родовий щодо конкретно-історичних типів: роду, племені, народності й нації, які послідовно змінюють один одного, але існують не самі по собі, а є прив’язаними до певних суспільно-економічних формацій (не забуваймо, що Ю.Бромлей був радянським академіком і мусив узгоджувати свої наукові погляди з панівною марксистсько-ленінською ідеологією). Відтак первісній формації відповідали роди й племена, рабовласницькій і феодальній — народності.
Нації ж виникають із розвитком капіталістичних виробничих відносин і продовжують існувати при соціалізмі, а на вищій сходинці комуністичної суспільно-економічної формації поступово зникають. Отже, теорія етносу Ю.Бромлея, яка мала свої позитивні риси (визнання етнічної самосвідомості однією з центральних ознак етносу), поєднувалася з формаційним підходом, який по суті заперечував активну роль свідомості людини в історичному розвитку, що й зумовило внутрішню суперечливість і двоїстість цієї теорії.
У радянській науці концепції Ю.Бромлея протистояла теорія етногенезу Л.Гумільова. Спираючись на ефект, відкритий В.Вернадським, він доходить висновку, що всі живі системи (разом зі спільнотами) працюють на біохімічній енергії, поглинаючи її з довкілля. Система перебуває в ідеальному, гармонійному стані лише тоді, коли абсорбує стільки енергії, скільки необхідно для її життєзабезпечення. Надлишок енергії призводить до активізації системи, дефіцит — до згасання її життєвих функцій і розпаду.
Саме з такого погляду Л.Гумільов описує етнічні системи, які існують дуже довго, від 1200 до 1500 років кожна. Ці системи творяться і розвиваються завдяки накопиченню значної кількості пасіонаріїв (від лат. passio — пристрасть, страждання) — тобто людей, що мають здатність іти до мети всупереч інстинктам. Пасіонарність є наслідком мутації, що відбувається під впливом різноманітних процесів у біосфері, як-от підвищення сонячної активності або тектонічних процесів у надрах Землі. Пасіонарність не захоплює всієї популяції, а стосується лише окремих осіб, до того ж різною мірою. Такими особами були Александр Македонський, Корнелій Сулла, Ян Гус, протопоп Аввакум, Жанна д’Арк, Наполеон. Зростання питомої ваги пасіонаріїв у популяції призводить до зміцнення етнічної системи, політичного, соціально-економічного, культурного піднесення. Згодом настає період стабільності, потім частішають стани конфліктності й депресії, а далі настає повільний занепад, що провадить до загибелі цієї етнічної системи. Втім, її руйнація не означає депопуляції, а лише розрив зв’язків між її компонентами і
подальше входження до нової етнічної системи.
Отже, можна визначити відмінності двох концепцій (Ю.Бромлея і Л.Гумільова). Для Ю.Бромлея етнос — це, радше, стабільний стан, а для Л.Гумільова — процес. Для першого сутнісні риси етносу пов’язані з соціальними характеристиками, для другого — з природними чинниками.
Ю.Бромлей однією з центральних ознак етносу вважає самосвідомість, натомість Л.Гумільов — поведінку, вчинки, взаємовідносини осіб, які утворюють певний етнос. Те, що їх поєднує, полягає у визнанні довготривалого часу існування етносів як об’єктивної реальності в історії людства, яка виникає природним шляхом. Бо навіть пасіонарії в Л.Гумільова — це не так свідомі будівничі етносів, як знаряддя дії сил природи.
У західній науковій думці позиції, близькі до бромлеївських, обстоює англійський учений Е.Сміт. Приділяючи головну увагу феноменові нації, він розглядає і донаціональний рівень творення ідентичностей, прадавні корені нації. У своїх працях він доводить реальність до національних етнічних спільнот, утворених відповідними етнічними ідентичностями. Новітні нації, на його думку, були сформовані на основі пре модерних домінантних ядер, які анексували або просто привернули до себе інші етнічні ядра чи їхні фрагменти та об’єднали їх навколо держави.
Відмінність концепцій Ю.Бромлея і Е.Сміта полягає в тому, що останній вважає свідомість іманентною та невід’ємною умовою виникнення націй. Для Ю.Бромлея таке припущення було неприйнятним через матеріалістичність парадигми, в якій він працював. Тому в його творах етнічна самосвідомість позбавлена активної ролі.
Природній версії походження етносів протистоять конструктивістські концепції природи етнонаціональних утворень, її прибічники (Ф.Геккманн, Е.Ґеллнер та інші) стверджують, що етнічні спільноти не існували
з давніх-давен; вони виникають не в результаті природно-історичного процесу, а є продуктом діяльності інтелектуальної еліти, об’єднання людей, яке цілеспрямовано формується довкола певного ключового символу. Це може бути мова, міф про спільне походження, спільна історична пам’ять тощо. За сприятливих умов етноінтегруюча діяльність інтелектуальної еліти призводить до створення національної держави.
Таким чином, відмінність між прихильниками двох груп концепцій полягає у трактуванні процесу створення етнічних спільнот або як природного, або як штучно здійснюваного, сконструйованого.
Іншим критерієм є форма існування етнічних спільнот. Одні соціологи вважають, що етноси й нації — це реально існуючі соціальні спільноти, які надаються до спостереження і емпіричного дослідження. Будучи соціальною реальністю, вони (як і кожний природний процес або явище) володіють певними зовнішньо фіксованими прикметами та ознаками. Саме такий підхід до вивчення етнонаціональних утворень демонструють представники позитивістського напряму в соціології, їхні концепції мають також назву атомістичних, або механістичних.
Атомістичний підхід бере початок з пануючого у XVIII ст. атомістичного
розуміння суспільства й знаходить своє продовження у позитивістських концепціях середини ХІХ — початку XX ст. Суть його полягає в тому, що він розглядає етнічні утворення як суму об’єктивних характеристик або ознак. Серед них зазвичай виступають емпірично дані показники: мова, територія, культура, історичні традиції, економічне життя тощо, які загалом характеризують певну сукупність людей. Різновидом атомістичного підходу можна вважати й марксистську концепцію, де етнічні спільноти (рід, плем’я, народність, нація) визначалися через набір характерних зовнішніх ознак, серед яких домінуючими були економічні процеси. До представників цього напряму в трактуванні етнічних спільнот належать уже згадувані Ю.Бромлей, почасти Е.Сміт, а також Ю.Семенов та інші.
Для багатьох сучасних соціологів світу (насамперед Б.Андерсона, який вводить у науковий обіг спеціальний термін «уявлені спільноти») етнічні спільноти не існують реально, а базуються на людській свідомості та є «уявленими» співтовариствами. На думку Б.Андерсона, будь-яка спільнота, більша за село, є уявленою, тому що люди можуть лише уявляти, що належать до певного колективу або групи, але не мають ані айменшого шансу на те, щоб зустрітися хоча б з одним відсотком людей, риналежних до них. Подібних думок дотримується більшість західних вторів, а також російські науковці .Тишков, А.Гуревич, І.Кон та інші.
Проміжну позицію обстоюють американські вчені Т.Шибутані і .Кван. Вони вважають, що етнічні категорії є суб’єктивними і б’єктивними водночас: вони суб’єктивні, оскільки існують лише в исленні людей, однак разом з тим і об’єктивні, тому що становлять обою міцно вкорінені вірування, що поділяються більшістю людей, та снують незалежно від свідомості індивідів.
Нарешті третім критерієм у розгляді етнічних спільнот можуть бути ізні основи їхнього розвитку. Для соціологічної концепції марксизму арактерним є розгляд соціально-економічних факторів як базових в творенні різних типів етнічних спільнот. Так, первісний спосіб иробництва з пануванням суспільної власності на засоби виробництва причиняється до того, що йому відповідають такі етнічні утворення, як оди і племена. За рабовласництва та феодалізму, заснованих на риватній власності різного ґатунку, не існувало сталих економічних в’язків, що й породжувало нестійкі та мало згуртовані народності, де оловною інтегруючою ознакою була територія. І лише утворення апіталістичного способу виробництва з його спільним економічним инком зумовлює появу націй, центральною ознакою яких є спільність кономічного життя.
Один із представників сучасної європейської марксистської думки Гобсбаум відомий своєю працею «Нація і націоналізм» та редагуванням збірки «Винайдення традицій». Як представник марксистської ечії, він робить головний акцент на економічному розвиткові та ласових суперечностях, визнаючи, що нація виникає лише на певному івні розвитку економіки внаслідок соціальних змін і впливу політичних инників. У його концепції до появи націй існує етнос. З цього етносу з асом формується нація на базі певного набору символів, які етнос несе минулого і які становлять основу майбутньої національної ідентичності.
Стрижнем цих символів є народний протонаціоналізм. Саме тут очинається такий характерний для неомарксистів відхід від традиційної арксистської схеми, бо, за Е.Гобсбаумом, цей народний протонаціоалізм як сукупність ідей є підґрунтям появи націй.
нша група дослідників у своїх концепціях поєднує зміни в еконо- ічній системі суспільства з культурними змінами, що в сукупності пливають на етнічні процеси, створюючи для них належний ґрунт.
Найвідоміший з них англійський учений Е.Ґеллнер (1925—1995), якому алежить праця «Нації і націоналізм». Е.Ґеллнер вирізняє два типи успільств: аграрне та індустріальне. В аграрному суспільстві античної і еодальної доби існує чітка ієрархія верств і станів та відповідна ножинність культур. Таке суспільство з низьким рівнем зчепленості юдей у ньому, які до того ж належать до різних культурних осередків, е може сформувати таку нову етнічну спільноту, як нація. Перехід до ндустріальної фази руйнує станове розмежування, стимулює соціальну обільність, появу розгалуженої системи освіти, внаслідок чого поволі ормується універсальна культура, спільна для всіх членів суспільства.
Підтримувана державою, така уніфікована висока культура стає аціональною, суттєво впливає на творення гомогенного суспільства, а годом і нації. Саму ж націю творять інтелектуали, ґрунтуючись на ідеях аціоналізму.
Отже, і для концепції Е.Ґеллнера характерна двоїстість і певна уперечливість. З одного боку, він визнає, що поява націй спричинена мовами соціально-кономічного характеру при трансформації аграрного суспільства в індустріальне. А з другого — нації є штучними утвореннями людських переконань, лояльностей і солідарностей.
Думки Е.Ґеллнера щодо вагомості ролі культури у справі формування розвитку етнічних (насамперед національних) спільнот поділяє вже гадуваний Б.Андерсон. Донаціональне суспільство не здатне сформувати таке стійке етнічне утворення, як нація. Це стало можливим тоді, коли уло винайдено рукарство і з’явилася можливість видавати і асово розповсюджувати книжки.
Саме це творить ґрунт для формування нової національної культури, а це є безпосередньою передумовою ояви націй. Отже, Андерсон підтримує Ґеллнера в його переконаннях одо визнання інтегруючої ролі культури в процесі націобудівництва, ле дивиться на цей процес не як на результат економічних зрушень, а к на суто культурне явище.
Однак не лише соціально-економічні або культурні фактори можуть лежати основі утворення й розвитку етнічних спільнот. Існує сукупність суб’єктивістських концепцій, суть яких полягає у визнанні провідної ролі психічних чинників у формуванні та функціонуванні етнічних утворень. Поштовх до появи такого роду концепцій дав відомий французький вчений Е.Ренан (1823—1892), вся увага якого концентрувалася на моменті волі, бажанні належати до певної етнічної спільноти, становити одну колективну єдність, яка є не тільки сумою однакових з погляду раси, мови, культури тощо людей, а й стає суб’єктивною цілістю.
Так, нація, на думку Е.Ренана, — це спільнота, згуртована волею і бажанням людей належати до неї, окремий суб’єкт історії з власним життям, волездатністю та власною долею. Отже, нація тут — це спільнота, об’єднана стихійною волею, в основі якої лежить прагнення політичної самостійності, усвідомлення себе як активного діючого суб’єкта історичного процесу.
Коли мова заходить про наявність у сучасній етносоціології різноманітних тлумачень етносу та його конкретних форм існування, про причини появи етнонаціональних спільнот та їхнього розвитку, слід, очевидно, шукати не так відмінностей у підходах, як те спільне, що може їх об’єднати. Всі ці підходи відображають етноси з різних сторін та етапів їхнього розвитку, а отже, мають право на існування як відображення одного й того самого предмета в його багатогранності. Плідною видається думка вже згадуваної В.Арбеніної про існування протягом історичного розвитку різних механізмів і шляхів інтеграції людей в етнічні спільноти.
Очевидно, у процесі етногенезу на всіх його ступенях провідну роль відігравали різні групи чинників. Якщо в минулому найпомітнішою була вага об’єктивних, природних факторів, то в сучасному суспільстві дедалі більше наголошується на інтегруючій дії суб’єктивних чинників, зростанні суб’єктності всередині спільнот, їх соціальному дозріванні. Що ж до вже існуючих у сучасних умовах етнонаціональних спільнот, то доцільно визначати їх місце в соціальній структурі суспільства, ступінь гетерогенності чи гомогенності, характерні риси тощо, спираючись на емпірично фіксовані об’єктивні ознаки. З другого боку, соціологів може й повинно цікавити питання про рівні розвитку етнонаціональних спільнот як соціальних суб’єктів, ступінь їхньої соціальної зрілості.
Таким чином, саме поєднання різних підходів до етнічних утворень дозволить аналізувати ці феномени в усій їхній складності та в процесі історичного розвитку.