Соціологічна концепція марксизму
Самостійна робота №1
Соціологічний позитивізм
Одним із перших західних соціологів, який звернувся до вивчення суспільних процесів і явищ в контексті ідей Г. Спенсера, є австрійський соціолог і юрист Людвиґ Ґумплович (1838—1909), засновник соціального дарвінізму. Основним положенням його праць є думка про суспільство як сукупність груп людей, що ведуть між собою боротьбу за виживання, вплив і панування. Людям від народження притаманна взаємна ненависть, що визначає відносини між соціальними групами й спільнотами, які постійно перебувають у стані жорстокої боротьби. Він обґрунтовує положення про неминучість соціальної нерівності людей, стверджуючи, що будь-яка людина або група прагне до підкорення слабших і що в цьому проявляється природний суспільний закон боротьби за існування (звідси й назва напряму — соціальний дарвінізм, або автоматичне перенесення положень дарвінівського вчення про еволюцію в природі на розвиток суспільства). Л.Ґумплович один з перших уводить у соціологію поняття «соціальний конфлікт», який, на його думку, є
органічною формою взаємин між людьми і соціальними спільнотами всередині кожного суспільства і в стосунках між різними суспільствами.
Американський соціолог Альбіон Смолл (1854—1926) продовжує розробку ідей соціального дарвінізму, дотримуючись в основному поглядів Л.Ґумпловича. Але на відміну від Л.Ґумпловича, який вважав єдиними шляхами розв’язання соціальних конфліктів примус і насильство, А.Смолл приділяє увагу проблемі переходу від конфлікту до соціальної злагоди і погодження. Соціологія й повинна виступати в ролі ефективного компонента «соціальної технології» та «соціальної інженерії», метою яких є сприяння гармонізації соціальних структур і відносин. Або, інакше, соціологи, досліджуючи суспільство, повинні попереджати про назрівання соціальних конфліктів, описувати та аналізувати причини їхнього виникнення та брати участь у виробленні заходів, які допомагають, з одного боку, не допустити розгорання вже існуючих конфліктів, а з другого — вдосконалити саме суспільне життя у тих його ланках, де раніше конфлікти виникали.
Основною ідеєю соціального дарвінізму є зведення законів розвитку суспільства до таких біологічних закономірностей:
• природній відбір;
Соціальний дарвінізм Вчення А.Смолла про розв’язання соціального конфлікту
• боротьба за існування;
• виживання найпристосованіших;
• вроджена агресивність людини тощо.
У цілому ж, незважаючи на окремі спроби відійти від суто біологізаторських тлумачень суспільства, соціальний дарвінізм досить швидко
втрачає свій вплив, хоч деякі його сучасні різновиди (наприклад, соціобіологія) продовжують існувати.
Расово-антропологічна школа в соціології виникає та існує у другій половині XIX — початку XX ст. Її поява пов’язується насамперед з ім’ям французького дослідника Жозефа Артура де Ґобіно (1816—1882). Він вважає головними причинами розвитку суспільства расові особливості, чистота раси розглядається ним як основна спонукальна сила розвитку цивілізації. Але оскільки у світі практично не залишилося чистих рас, а біла раса поступово змішується з жовтою і чорною і втрачає свою провідну роль, Ж.А. де Ґобіно досить песимістично дивиться на майбутнє, пророкуючи занепад західноєвропейської цивілізації, створеної білою расою на чолі з арійцями.
Основні положення расово-антропологічної школи зводяться до
визнання, що:
• соціальне життя і культура є лише наслідком дії расово-антропологічних чинників;
• раси є головними суб’єктами історичного процесу;
• раси поділяються на «вищі» й «нижчі»;
• змішування рас веде до фізичної і культурної деградації суспільства;
• соціальна поведінка людини детермінована (зумовлена) біологічною
спадковістю.
Расово-антропологічний напрямок в соціології в науковому плані виявився нежиттєздатним головним чином через хибність вихідних положень і брак наукової аргументації. В політичному ж плані він дав поштовх до появи расизму і фашизму, геноциду і етноциду, за що людство заплатило життям мільйонів людей.
Географічний напрям у соціології започатковує англійський соціолог Генрі Томас Бокль (1821—1862). Він вважає, що суспільний розвиток залежить насамперед від зовнішніх географічних факторів — клімату, їжі, ґрунтів і ландшафту. Саме вони визначають генезис перших історичних форм суспільності й навіть тип політичного устрою — деспотії чи демократії. Так, наприклад, у країнах із теплим, сприятливим для землеробства кліматом люди малопридатні до тяжкої фізичної праці, ринок перенасичений дешевою робочою силою, а це викликає злиденність одних і багатство інших; нерівність розподілу багатства спричиняє виникнення деспотичної влади. І навпаки, у народів, які живуть у країнах із помірним кліматом, їжа обходиться дорожче, вимагає більших затрат праці; на ринку праці попит на робочу силу перевищує пропозицію, це впливає на зростання заробітної плати, тому багатства розподіляються рівномірніше, і в таких країнах переважають демократичні форми політичного устрою.
Основними положеннями географічного напряму в соціології є:
• абсолютизація ролі природних факторів (таких, як клімат, ландшафт,
великі річки, близькість до морів чи океанів, специфіка географічного розташування тощо);
• недооцінка специфіки суспільства та масштабів діяльності людини із перетворення природного середовища в культурне, потенціалу змін,
закладеного у внутрішній взаємодії соціальних і духовних чинників;
• однозначна залежність психологічних і культурних процесів від
фізичних факторів зовнішнього середовища.
Водночас слід зазначити, що географічна школа в соціології поставила
проблему, яка сьогодні є однією з центральних, а саме: проблему органічного зв’язку суспільства і природи, проблему відповідальності людини за надмірне втручання у природне середовище і хижацьке використання природних ресурсів. Тому один із сучасних напрямів у соціологічній думці — альтернативна соціологія — знову й знову порушує питання визнання високої цінності природи та її гармонії з людиною, надає перевагу захисту довкілля, а не економічному зростанню, бере участь у продуманому плануванні й діях із метою уникнення ризику екологічної катастрофи і знищення людства.
Таким чином, різноманітні школи позитивістського напряму в
соціології кінця ХІХ — початку XX ст. були лише першими кроками на шляху формування соціології як самостійної науки. Принципи, які лежать у їхній основі, можна об’єднати в п’ять груп. Це насамперед твердження про те, що:
• соціальні явища підпорядковуються законам, спільним для всієї дійсності; немає жодних специфічних соціальних законів, які б не були модифікацією законів, що діють у природі;
• соціологія повинна будуватися за взірцем позитивних природничих наук;
• методи соціологічних досліджень мають бути аналогічними до Природничо-наукових; усі соціальні явища повинні описуватися в кількісних вимірах;
Проблема взаємозв’язку природи і суспільства
• найважливішим критерієм науковості соціології є об’єктивність змісту знання; соціологічне знання не повинно містити спогля дальних міркувань, а описувати соціальну дійсність незалежно від нашого до неї ставлення;
• людина розглядається переважно як природна істота з вродженими біопсихічними властивостями; вона неспроможна до соціальної творчості й не відіграє самостійної ролі у житті та розвитку суспільства.
Всі ці характерні риси позитивістської соціології врешті-решт призвели до визнання обмеженості та недостатності натуралістичних тлумачень суспільного життя і людини, а в кінцевому результаті — до зменшення її впливу та занепаду.
Соціологічна концепція марксизму
Елементи позитивістського й натуралістичного підходів до суспільства та людини властиві соціологічному вченню марксизму. При створенні цього вчення німецькі науковці Карл Маркс (1818—1883) та Фрідріх Енгельс (1820 1895) відштовхуються від натуралістичних установок позитивізму, який вимагає розглядати соціальні явища як об’єктивні факти і будувати суспільствознавство за взірцем природознавства, з характерним для останнього причинно-наслідковим поясненням процесів та явищ навколишнього світу. Це дає їм змогу тлумачити поступ суспільства як природно-історичний процес. На їхнє переконання, природно-історичний процес розвитку людства є таким же закономірним, необхідним і об’єктивним, як і природні процеси.
Конкретизація етапів розгортання природно-історичного процесу здійснюється К.Марксом і Ф.Енгельсом через вчення про суспільно-економічні формації. Саме поняття «формація» К.Маркс запозичує із сучасного йому природознавства: ним у геології, географії, біології визначалися певні структури, пов’язані єдністю умов створення, подібністю складу й взаємозалежністю елементів. У марксистському вченні характеризуються п’ять суспільно-економічних формацій: первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична й комуністична (з першою фазою — соціалізмом). Кожна з них створює послідовні сходинки історичного процесу, завершуючись комунізмом, який у майбутньому має перемогти у всесвітньо-історичному масштабі.
Одна суспільно-економічна формація замінюється іншою в процесі
соціальних революцій, яких, відповідно, є чотири типи: соціальні революції при переході від первісної до рабовласницької та від рабовласницької до феодальної формації, буржуазна і соціалістична революції.
Діючими особами революцій є класи-антагоністи: раби й рабовласники, селяни й феодали, пролетарі й буржуа.
Отже, соціологічна концепція марксизму будується на визнанні дії в природно-історичному процесі об’єктивних закономірностей, сформульованих у таких законах:
• закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил;
• закон первинності базису і вторинності надбудови;
• закон класової боротьби і соціальної революції;
• закон природно-історичного розвитку людства через зміну суспільно-економічних формацій.
Що ж може людина у цій залізній схемі всесвітньо-історичного поступ ? Відповідь К.Маркса і Ф.Енгельса полягає у трактуванні свободи людини через пізнання нею цих закономірностей розвитку людства і можливості діяти відповідно до них. Змінити чи скасувати їх узагалі людина неспроможна. Марксівський вислів «суспільне буття визначає суспільну свідомість» є також свідченням мізерності людини, звуження меж її творчої діяльності, сковування духовної активності особи, недооцінки ролі її інтелекту як джерела розвитку й багатства суспільства.
Розвиваючись у річищі позитивізму, соціологічна концепція марксизму, однак, не збігається повністю з його положеннями. Відмінності між
позитивістською парадигмою і соціологією марксизму полягають у тому, що:
• соціологічна концепція марксизму розглядає суспільство не як
продовження й вищий продукт природи, а як об’єктивну реальність особливого ґатунку, яка саморозвивається; причини розвитку суспільства слід шукати в ньому самому, а не поза його межами;
• на основі позитивістських соціологічних концепцій будуються численні спроби вдосконалення існуючого капіталістичного ладу через реформи і соціальну політику держави. Позитивістська соціальна політика визнає лише еволюційний тип суспільного розвитку і заперечує необхідність соціальних революцій, вважаючи, що будь-яке суспільство можна реформувати, а соціальні конфлікти розв’язати мирним шляхом, у чому велика роль і належить саме соціології. Марксизм вважає капіталістичне суспільство принципово нездатним до подальшого існування, заперечує саму можливість його реформування і вдосконалення, прирікає його на загибель;
• марксистська соціологічна концепція порушує позитивістський принцип об’єктивності наукового знання, відкрито стаючи на захист одного класу — пролетаріату і відверто прагнучи знищення іншого класу — буржуазії. Тому вона є не лише і не так теорією, як ідеологією і політичною практикою, закликом до насильницького повалення буржуазного ладу;
• соціологічний позитивізм прагне будувати свої концепції й теорії на базі дослідних даних. Марксизм у соціології надає виняткової ваги інтерпретації категорій і понять, залишаючи поза розглядом проблему надійності емпіричної бази і зв’язок між емпіричним і теоретичним рівнями дослідження. Далі це призведе до однобічності трактування капіталізму і нехтування його нових ознак: підвищення рівня життя пролетаріату, зростання середнього класу, успішність здійснення реформ і раціонального планування тощо.
Соціологічна концепція марксизму вже з часів її розробки і оформлення викликає появу великої кількості критичної літератури. Назвемо лише деякі основні підходи до критичного аналізу соціології марксизму.
Англійський філософ Карл Поппер (1902—1994) у своїй широковідомій праці «Відкрите суспільство і його вороги» вміщує спеціальний розділ «Метод Маркса», в якому характеризує спочатку позитивні риси його соціологічного вчення. До них К.Поппер зараховує:
• гуманістичний імпульс, що лежить в основі марксизму і скерований на звільнення всіх пригноблених і експлуатованих;
• спробу застосувати раціональні методи до вивчення проблем суспільного життя. Хоч ця спроба виявилася, врешті, невдалою, однак вона спричинила величезний вплив на наступних дослідників суспільного життя. К.Маркс, пише К.Поппер, відкрив нам очі й загострив наш зір — повернення до домарксівської суспільної науки вже немислиме. Усі сучасні К.Марксу дослідники соціальних проблем зобов’язані йому, хоча можуть цього й не усвідомлювати;
• щирість і відвертість марксизму, його палке прагнення допомогти пригнобленим, відкрите відстоювання інтересів робітничого класу, який на той час був найбільш експлуатованою частиною населення розвинутих країн, відкрита ворожість до визискувачів пролетаріату і винуватців його жахливого стану життя — буржуазії, все це не могло не викликати симпатій до такої теорії, особливо серед молоді, і забезпечило велику популярність ідей марксизму, їх поширеність у всьому світі.
Тому ретельно описані рецепти руйнування капіталістичного суспільства не супроводжувались у К.Маркса науково обґрунтованими приписами побудови нового, соціалістичного суспільства, він не залишив по собі жодної плідної спроби створення конструктивної економічної політики на майбутнє, що згодом викликало численні невдалі спроби більшовиків після революції побудувати нове суспільство раціональним шляхом; це вдалося їм лише ціною жахливого примусу, репресій та неймовірних людських втрат. Наслідком реалізації марксистського вчення у соціалістичних країнах, пише К.Поппер, була побудова «закритого» типу суспільств з їх тоталітарними режимами, придушенням свободи особистості і прав людини. І тільки тепер із величезними труднощами ці країни починають будувати «відкриті», демократичного типу суспільства.
Французький соціолог Раймон Арон (1905—1983) у своїй книжці
«Етапи розвитку соціологічної думки» теж присвячує соціологічному вченню К.Маркса окремий розділ, одну з частин якого він називає «Двозначність марксистської соціології». Він починає з визнання правомірності вживання Марксових понять «продуктивні сили», «виробничі відносини», «спосіб виробництва», «базис і надбудова» для соціологічного аналізу будь-якого суспільства. Але, на його думку, К.Маркс вдається до неприпустимого паралелізму економічних явищ, з одного боку, і класової боротьби та соціальних революцій, з другого.
Р.Арон вважає, що ці дві групи явищ роз’єднуються самою історією; автоматичного паралельного проходження других за першими немає, а зміни в економічній сфері зовсім не ведуть до неминучих змін у соціально#політичній та духовній сферах. Прикладом цього, на думку Р.Арона, є те, що:
• одному й тому ж рівню розвитку продуктивних сил можуть відповідати різні виробничі відносини й різні соціальні устрої (капіталізм і соціалізм);
• з розвитком продуктивних сил при капіталізмі класова боротьба не посилюється, а, навпаки, послаблюється;
• там, де продуктивні сили були найрозвиненішими, соціалістичних революцій не було тощо.
Отже, місце і роль соціології марксизму в історії соціологічної думки
визначається тим, що функціонування суспільства, свідомість і поведінка
людей, які в ньому живуть, аналізуються насамперед крізь призму матеріальних умов життя, через суперечності й конфлікти у способі виробництва. Деякі положення марксизму не втратили й досі своєї сили, але в
цілому саме життя довело неспроможність загальної соціологічної
побудови марксизму, показало, що капіталізм, та й людство загалом.