Методичні рекомендації при вивченні теми. При вивченні першого питання (Значення практики Європейського суду з прав людини для цивільного судочинства.) студентам слід звернути увагу на те
При вивченні першого питання (Значення практики Європейського суду з прав людини для цивільного судочинства.) студентам слід звернути увагу на те, що
У вітчизняній правовій системі чільне місце в ієрархії джерел права займає закон.
До останнього часу судовий прецедент не визнавався джерелом українського права.
На відміну від країн англо-американського права, де судовий прецедент традиційно відіграє першорядну роль - він основне джерело права, в країнах Європейського континенту, в тому числі в Україні, спостерігається рух до визнання судового прецеденту в ролі субсидіарного джерела права.
Тенденція до розширення переліку джерел права, що спостерігається на всьому пострадянському просторі137, пов'язана не тільки з впливом європейського права, але й з переглядом доктрини в цілому, що грунтується на відході від позитивістських начал138 і сприйнятті ліберально-правових концепцій розуміння сутності права (школи природного, соціологічного, цивілізаційного (культурологічного) права).
Зазначена тенденція в українському праві знайшла нормативне відображення в концепції обмежувального застосування судового прецедентне лише у випадках, прямо передбачених законом.
У вітчизняному праві судовий прецедент лише в останнє десятиріччя на науковому рівні став визнаватися джерелом права, що вимагає істотних змін в усталені традиції правозастосування і стиль правового мислення в країні загалом.
У романо-германській правовій сім'ї власне явище, що іменується прецедентом, є багатозначним і відрізняється від судового прецеденту в системі загального права. Юристи цих правових сімей використовують різні логіко-методологічні стандарти: якщо в романо-германській сім'ї, де за судовою практикою визнається вторинний характер, юрист мислить дедуктивно, від загального до окремого, то в англо-американській, навпаки, юридичне мислення індуктивне, від окремого до загального, спрямоване на виявлення ключових аналогій і переходу від них до загальної класифікації.
Врахування цих особливостей слід розглядати передумовою імплементації у вітчизняне судочинство як практики Європейського суду з прав людини, так і концепції судового прецеденту загалом.
В Україні судовий прецедент визнається джерелом права в одному випадку - при застосуванні практики Європейського суду з прав людини (далі - Суд).
Діяльність Суду передбачена Конвенцією про захист прав людини і основних свобод, положення якої - Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до неї набрали чинність для України 11 вересня 1997 року.
На цей час питання застосування в українському праві практики Європейського суду з прав людини врегульовано Законом України від 23 лютого 2006 р. "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", ч. 1 ст. 17 якого встановлено, що [українські] суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Тому застосування судами України положень Конвенції не є їх правом, а є професійним обов'язком.
Визнання практики Європейського суду з прав людини джерелом права знайшло юридичне закріплення в ст. 8 КАСУ, якою передбачено, що адміністративні суди при вирішенні справ застосовують принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Вважається, що при здійсненні правосуддя Конвенція та рішення Суду зобов'язані застосовуватися лише за наявності певних умов, а саме:
1) за наявності в українському законодавстві правових "прогалин" щодо прав людини та основних свобод, які водночас визначені в Конвенції та протоколах до неї;
2) для кращого розуміння тих положень українського законодавства, до яких були внесені зміни або доповнення на підставі відповідних рішень Суду;
3) для реалізації на практиці таких основних принципів Конвенції, як "верховенство права", "справедливість", "справедливий баланс", "справедлива сатисфакція", оскільки в чинному вітчизняному законодавстві вони є новими категоріями та повністю не досліджені. Тоді як рішення Суду певним чином допомагають їх зрозуміти (В.П. Паліюк).
Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 р. при розгляді справ [українські] суди зобов'язані застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Вважається, що створюване Судом право є класичним прецедент-ним правом, основою якого є принцип ratio decidendi ("підстава для вирішення"), коли правило, сформульоване судом під час вирішення конкретної справи, стає нормою права для цього суду і для внутрішніх судів країн-учасниць Конвенції (А. О. Селіванов).
Практика Суду є прецедентною, і норми Конвенції не застосовуються судом окремо від тих рішень, які були ним раніше прийняті при застосуванні конкретної статті Конвенції.
При цьому під прецедентами Суду розуміють не самі розглянуті справи, а ті основоположні принципи в тлумаченні і застосуванні норм Конвенції, які були покладені в основу судових рішень (В. Єфименко).
Визнання судової практики Суду джерелом вітчизняного права означає поширення на таку судову практику положень вітчизняної юридичної науки про джерело права, під яким розуміють юридичне поняття, через яке розкривається питання про силу, яка створює право.
Застосування судової практики Суду як джерела права передбачає визнання преюдиціального характеру юридичних фактів, які встановлені такими судовими прецедентами і мають істотне значення для вирішення цієї справи (спору).
У зв'язку з цим обставини, встановлені рішенням Європейського суду з прав людини, яке набуло чинності, не доводяться при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особи, щодо яких встановлено ці обставини. Однак у ЦПК України (ст. 61) відсутня така норма, що значно ускладнює та уповільнює розгляд справ судами України, в яких беруть участь особи, щодо яких було прийняте рішення Європейським судом з прав людини.
З метою вирішення цієї проблеми законопроектом "Про внесення змін до статей 8 і 61 ЦПК України" пропонується внести зміни до зазначених статей, забезпечивши таким чином застосування як джерела права практики Європейського суду з прав людини судами України.
При цьому вирішення даної проблеми обумовлено необхідністю врахування природи та особливостей Конвенції про захист прав людини та основних свобод.
Зазначена Конвенція, на відміну від інших міжнародних договорів, є комплексним складним механізмом захисту прав людини, який включає, власне, конвенційні норми, рішення Європейської комісії з прав людини та Комітету міністрів Ради Європи, судову практику Європейського суду з прав людини, прецедентне право, загальновизнані принципи та норми міжнародного права, специфічні методи тлумачення Конвенції, наукову доктрину з питань її застосування тощо.
Відповідно, застосування Конвенції вважається застосуванням не лише її норм, а й усього комплексного правового механізму без спеціальної згоди на це Верховної Ради України (С. С. Шевчук).
Сфера застосування практики Європейського суду з прав людини визначається його основними цілями. Як випливає із назви та преамбули Закону, основними цілями Суду є: 1) забезпечення виконання рішення Європейського суду з прав людини у справах протни України; 2) впровадження в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини.
Відповідно до цих цілей і кола відносин, які регулюються Законом, в ньому розрізняються:
1) практика Суду як родове поняття (практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини);
2) Рішення Суду у справі проти України як видове поняття (остаточне рішення, яким визнано порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, остаточне рішення щодо справедливої сатисфакції, рішення щодо дружнього врегулювання).
Практика Суду є прецедентною, оскільки Суд, як це випливає із ст. 30 Конвенції, при розгляді справ повинен не допускати, аби отриманий результат був несумісним з рішенням Суду, постановленим раніше. В основі судового прецеденту знаходиться принцип ratio decidendi ("підстава для вирішення"), відповідно до якого вирішено справу. Цей принцип міститься у мотивувальній частині рішення (так званому імперативному висновку) і є судовим стандартом (чому саме так вирішено судову справу). Обґрунтовуючи рішення, судді застосовують норми законодавства, попередні прецеденти та мотивацію суддів при їх прийнятті, цитати з авторитетних доктринальних джерел, посилання на іноземні прецеденти та законодавство тощо.
В літературі звертається увага на те, що існують певні складнощі для виокремлення цього принципу, оскільки мотивувальна частина рішення не містить чіткого формулювання (так як сформульована, наприклад, норма у законі). Цей принцип є частиною суддівської мотивації, тобто суддівських пояснень. Таким чином, ця складність виокремлена ratio decidendi при застосуванні практики Суду, як це приписує ст. 17 Закону, має щоразу долатися українськими судами при розгляді конкретних справ.
При застосуванні рішень Європейського суду з прав людини як судових прецедентів важливим є питання про те, яку публікацію слід вважати офіційною Законодавство України не містить чітких приписів з цього приводу.
Найбільш повним і систематизованим джерелом судової практики Суду у перекладі українською мовою є щоквартальний журнал "Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі", який видається з 1999 р. Видавцем цього журналу є Український центр правничих студій.
Рішення Суду англійською та французькою мовами (офіційними мовами Суду) можна знайти також на веб-сайті Суду, де є спеціальна пошукова система HUDOS. Переклади рішень Суду доступні і в деяких пошукових системах та на веб-сайті Міністерства юстиції України й на веб-сайті Центру інформації та документації Ради Європи в України.
В судовій практиці виникло питання, чи слід господарському суду застосовувати рішення названого Суду, що не перекладені українською мовою? Вищий господарський суд України з цього приводу зазначає, що обов'язковість такого застосування не ставиться у залежність від того, чи здійснено переклад рішення названого Суду українською мовою.
В доктрині права звертається увага на те, що законодавцем і судовою практикою не визначено, чи може бути законним рішення суду у випадках, коли:
1) рішення винесене без застосування практики Європейського суду з прав людини, якщо ні, - то за яких умов воно повинно визнаватися незаконним;
2) рішення відповідає нормам матеріального права України, але не відповідає практиці Європейського суду.
У цьому зв'язку заслуговує на увагу доцільність визнання рішення Європейського суду з прав людини з цивільних справ підставою для перегляду рішень українських судів, які набрали чинності. Саме таким шляхом вирішено питання в Росії. Конституційний Суд Російської Федерації визнав рішення Європейського суду з прав людини з цивільних справ підставою для перегляду рішень російських судів, які набрали чинності. Згідно з постановою Конституційного Суду, держава зобов'язана не лише провести конституційні виплати людині, чиї права були порушені, але й забезпечити відновлення порушених прав.
Враховуючи те, що Законом встановлено тільки порядок доступу до Рішення (тобто стислий виклад Рішення, сповіщення про Рішення, переклад та оприлюднення Рішення), а не порядок доступу до практики Європейського суду загалом, сумнівною є реальна можливість реального застосування практики Суду при здійсненні судочинства судами України.
За таких обставин законодавець повинен визначити механізм доступу до практики Суду (перекладу та оприлюднення).
З огляду на необхідність забезпечення дотримання в Україні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначається як першорядне значення для юрисдикцій мої діяльності національних (українських) судів тих рішень і ухвал Європейського суду, в яких Суд витлумачив норми Конвенції (наприклад, про право на справедливий суд, право на ефективний засіб юридичного захисту, право на мирне користування майном тощо) (O.A. Беляневич).
При вивченні другого питання (Значення рішень Конституційного Суду щодо офіційного тлумачення норм цивільного процесуального права .) студентам слід звернути увагу на те, що
Правове регулювання судової процесуальної діяльності має забезпечувати належний механізм реалізації завдань цивільного і господарського судочинства і, як наслідок, визначати ефективність правосуддя в цивільних і господарських справах. Головне місце в механізмі цивільного процесуального регулювання відведено нормам цивільного процесуального права, які закріплюються в джерелах (формах) цивільного процесуального права. Одним із таких джерел цивільного процесуального права, які характеризуються динамічністю, є судові джерела, особливе місце серед яких займають рішення Конституційного Суду, які, будучи актами прямої дії та маючи універсальний для застосування характер, в одних випадках розширюють механізм цивільного процесуального регулювання, надаючи розширювальне тлумачення цивільним процесуальним нормам, а в інших звужують його, надаючи обмежувальне тлумачення або визнаючи неконституційними відповідні положення процесуального законодавства. Такі специфічні властивості рішень Конституційного Суду України, як джерел цивільного процесуального права, залишаються без належного дослідження в аспекті їх використання при наукових пошуках дієвих шляхів оптимізації процесуального регулювання цивільного і господарського судочинства.
Як і будь-який інший процес, правове регулювання прагне до оптимізації, до дієвості правової форми, що в найбільшій мірі має створювати режим сприяння для розвитку корисних суспільних відносин. А тому ефективність правового регулювання зазвичай визначається як співвідношення між поставленою перед ним метою і досягнутим результатом. Шляхами підвищення ефективності правового регулювання в основному виділяють: вдосконалення правотворчості; вдосконалення правозастосування; підвищення рівня правової культури тощо. Отже, випливає, що правове регулювання характеризує спеціально-юридичний механізм дії права на поведінку його адресатів у першу чергу за допомогою самого основного елементу – норми права. Як нами вже було зазначено, норми цивільного процесуального права містяться в його джерелах як зовнішній формі виразу права – нормативних актах різного рівня. Поряд із нормативно-правовими джерелами цивільного процесуального права, виділяють ще й судові джерела, серед яких немаловажне значення мають рішення Конституційного Суду України.
За час свого функціонування Конституційний Суд України ухвалив чимало рішень, які стосуються цивільного процесуального регулювання відносин в сфері здійснення правосуддя в цивільних і господарських справах. Всі рішення Конституційного Суду України, які стосуються процесуального регламенту цивільного чи господарського судочинства, можна класифікувати на такі три групи: а) рішення, які стосуються розширення підвідомчості цивільних (господарських) справ судам (цивільної і господарської юрисдикції); б) рішення, які стосуються розширення предмету апеляційного оскарження (права на апеляційне оскарження окремих ухвал), та визначення суб’єктивної юридичної заінтересованості як передумови права на звернення до суду; в) рішення, які стосуються реалізації окремих процесуальних інститутів та принципів цивільного і господарського судочинства.
До першої групи належить, наприклад, Рішення від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001, в якому, розглядаючи питання щодо конституційності і тлумачення статті 248-3 ЦПК України 1963 р., Конституційний Суд України: а) розширив підвідомчість загальних судів на скарги на акти, що стосуються забезпечення обороноздатності держави, державної безпеки, зовнішньополітичної діяльності держави, збереження державної, військової і службової таємниці; б) розширив підвідомчість судів на скарги на акти і дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, якщо законодавством встановлено виключно позасудовий порядок оскарження; в) надав тлумачення, що судами не розглядаються скарги громадян у порядку, передбаченому главою 31-А цього Кодексу, на акти і дії суддів, пов’язані із здійсненням правосуддя, оскарження яких встановлюється відповідним процесуальним законодавством України. Акти, дії або бездіяльність посадових і службових осіб судів, що належать до сфери управлінської діяльності, можуть бути оскаржені громадянами в судовому порядку відповідно до глави 31-А ЦПК 1963 р. Отже, фактично Конституційний Суд доповнив механізм цивільного процесуального регулювання нормами про судовий контроль за досудовим слідством, коли законодавством було встановлено виключно позасудовий порядок оскарження актів і дій службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, а також остаточно вивів за межі цивільного процесуального регулювання процедуру оскарження громадянами у порядку, передбаченому главою 31-А ЦПК 1963 р. актів і дій суддів, пов’язаних із здійсненням правосуддя, оскарження яких встановлюється відповідним процесуальним законодавством України.
До другої групи пропонуємо віднести ряд рішень Конституційного Суду України, якими фактично розширено сферу цивільного процесуального регулювання в частині запровадження можливості оскарження у цивільному процесі окремо від рішення суду в апеляційному порядку будь-яких ухвал суду першої інстанції за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом. Так, зокрема, першим таким рішенням стало Рішення від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010, в якому Конституційний Суд України, в аспекті конституційного звернення, положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України стосовно можливості апеляційного оскарження ухвали суду щодо видачі дубліката виконавчого листа у взаємозв’язку з положенням пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України визначив за необхідне розуміти як таке, що передбачає право оскаржувати окремо від рішення суду в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції як про видачу дубліката виконавчого листа, так і про відмову у його видачі.
До другої групи також варто віднести Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004, в якому він розтлумачив поняття охоронюваного законом інтересу, що міститься у статті 4 ЦПК, за захистом якого особа звертається до суду, в аспекті звернення до суду акціонера, який може захищати свої права та охоронювані законом інтереси шляхом звернення до суду у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання самим акціонерним товариством, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами цього товариства. Порядок судового захисту порушених будь-ким, у тому числі й третіми особами, прав та охоронюваних законом інтересів акціонерного товариства, які не можуть вважатися тотожними простій сукупності індивідуальних охоронюваних законом інтересів його акціонерів, визначається законом. З огляду на поширеність корпоративних спорів, зазначене Рішення Конституційного Суду стало актуальним, оскільки виключило зі сфери цивільного процесуального регулювання справи, які порушувались за позовами акціонерів (учасників) в інтересах таких товариств або ж були за своїм характером корпоративними. Це певним чином усунуло проблему розмежування господарської і цивільної юрисдикцій.
Третя група рішень Конституційного Суду України стосується реалізації окремих процесуальних інститутів та принципів цивільного і господарського судочинства. Першу підгрупу третьої групи складають рішення Конституційного Суду, які виступають векторами сучасної уніфікації процесуального законодавства. Ці рішення можуть безпосередньо використовуватись при оптимізації цивільного процесуального законодавства.
Так, в Рішенні від 22 квітня 2008 року № 8-рп/2008 Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення статті 15 КАС України, статті 7 ЦПК України відповідають приписам частини третьої статті 22 Конституції України (є конституційними). При цьому Конституційний Суд зазначив, що Кодекси гарантують громадянам, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, право користуватися в судовому процесі їх рідною мовою або мовою, якою вони володіють (частина друга статті 15 КАС України, частина друга статті 7 ЦПК України). Конституційний Суд також визнав, що оспорювані положення ЦПК України відтворюють існуючі до його прийняття змістовні характеристики прав осіб, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою у судовому процесі. Тобто ці положення не звужують конституційних прав і свобод людини і громадянина та не обмежують права учасників процесу щодо користування рідною мовою або мовою, якою вони володіють.
Рішенням від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011 Конституційний Суд України визнав, що скорочення в процесуальних кодексах строків здійснення окремих процесуальних дій не призводить до звуження змісту та обсягу конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
Другу підгрупу становлять окремі рішення Конституційного Суду України, які є вектором сучасної судової практики в повсякденній правозастосовній діяльності. Такі рішення Конституційного Суду фактично заповнюють існуючі прогалини в цивільному процесуальному регулюванні порядку здійснення правосуддя в цивільних і господарських справах та розширюють сферу процесуального регулювання.
Одне із таких Рішень від 31 травня 2011 року № 4-рп/2011 стосується порядку проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, коли таке проникнення необхідне в межах виконавчого провадження, відкритого з метою примусового виконання ухвали суду про забезпечення позову. Конституційний Суд визначив, що в такому випадку для виконання ухвали суду про забезпечення позову питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи за поданням державного виконавця.
Отже, як можна було побачити, рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положень процесуального законодавства хоч й є інтерпретаційними актами, проте вони мають нормативний характер, містять обов’язкові норми-роз’яснення, які впливають на право розуміння і судове правозастосування, заповнюють існуючі в процесуальному регулюванні прогалини, а відтак рішення Конституційного Суду України є джерелами цивільного процесуального права. Саме норми-роз’яснення, які містяться в рішеннях Конституційного Суду, мають субсидіарно допомагати досягненню суспільно-очікуваним та нормативно закріпленим наслідкам процесуального регулювання, тобто своєчасно, всебічно і правильно розглянути цивільну справу та захистити порушені чи оспорювані права і законні інтереси сторін у справі. Безумовно, ефективність цивільного процесуального регулювання в цілому повинна досягатися не лише за рахунок прийняття Конституційним Судом норм-роз’яснень, але такі рішення мають стати спрямовуючим чинником в оптимізації процесуального регулювання цивільного і господарського судочинства.
При вивченні третого питання (Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ з питань цивільного процесу.) студентам слід звернути увагу на те, що
Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ “Про судову практику в справах про зняття арешту з майна”
Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановою №5 від 3 червня 2016 року “Про судову практику в справах про зняття арешту з майна” надав судам низку роз’яснень стосовно застосування законодавства при розгляді позовів про зняття арешту з майна.
П О С Т А Н О В А № 5
ПЛЕНУМУ ВИЩОГО СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО СУДУ УКРАЇНИ
З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ
від 03 червня 2016 року