Походження Чингісхана та його роду 2 страница

Ворожість переважної більшості фінських племен до християнської релігії на початку її поширення, а це середина XII століття, була надзвичайно високою.

Однак християнській релігії вдалося закріпитись серед фінських племен землі московитів завдяки двом основним факторам. Перший — жорстка підтримка християнства спочатку князівською, а потім ханською владою; другий — вимушений перехід християнства у фінських землях до «двовір’я».

Професор Московської духовної академії В. О. Ключевський (1841—1911) зазначав:

«Боги обох племен поділилися між собою полюбовно: фінські боги сіли нижче — у безодні, руські вище — на небі, і так поділившись, вони довго жили дружньо між собою, не заважаючи одне одному, навіть шануючи одне одного. Фінські боги безодні зведені були у християнське звання бісів і під покривом цього звання одержали місце в… християнському культі, зрусифікувались, втратили… свій іноплемінний фінський характер» [7, с. 51].

Те саме відбувалося і з фінськими племенами на теренах московської землі. Приймаючи християнську віру, вони автоматично «…втратили… свій іноплемінний фінський характер» і стали, на думку російських істориків, «великоросами».

Правда, до XVIII століття їх із невідомих причин величали чомусь московитами.

Надзвичайно цікавий історичний феномен!

Завдяки «двовір’ю», коли стара язичницька віра повністю не відкидалась, а пов’язувалась із вищою, небесною, стало можливо, крок за кроком, навернути частину фінських племен до християнства. Цілком зрозуміло, що церква у такому випадку не могла забороняти мерянам (фінам) ховати своїх батьків на старих кладовищах. Ось чому на всіх цвинтарях московитів ми спостерігаємо цілковиту спадковість поколінь, незважаючи на язичницьку чи християнську релігію.

 

 

Лише один і той же народ, що проживав сотні років на своїй споконвічній землі, міг зберігати таку спадковість. Прийшлий народ використовувати чужі, язичницькі кладовища не став би. Про це свідчить історія як європейських, так і азійських народів.

* * *

У читачів, ймовірно, неодноразово виникало питання: як же так сталося, що російські історики пропустили такий страшний удар, якого завдав їхній історіографії своїми археологічними роботами О. С. Уваров? І не лише він, бо працювало чимало інших археологів і антропологів.

Зверніть увагу: всі найбільші удари по московській історії щодо слов’янського походження московитів були завдані у другій половині XIX століття. Основними напрямами цих ударів стали дослідження з археології та антропології, а також вивчення давнього побуту і звичаїв московитів. Дослідження повністю заперечували «висновки великоросів». Вони свідчили про разючу відмінність етносу Подніпров’я від етносу межиріччя Оки і Волги. Словесна полова відсівалася навіть від легесенького подуву вітерця фактологічних джерел.

Треба зазначити: жорстока суперечка між прихильниками норманської теорії походження Русі та прихильниками чисто слов’янського її походження, що спалахнула на початку другої половини XVIII століття, майже повністю згасла в період царювання Катерини II. Тоді подібна суперечка була недоречна. Бо сама присутність німецької пані (майже норманки) на російському престолі знімала всі питання. Та й Катерина II, особисто втрутившись в історіографію, «переважно Росії», поставила «остаточні крапки» в історії Московської держави. Так, до початку XIX століття був установлений консенсус між норманістами і слов’янофілами. Тобто була надана можливість у межах дозволеного «загальноросійськими літописними зводами» вести будь-які дослідження в археологічному, антропологічному, історичному та інших напрямах. Основною умовою подібних досліджень було збереження статус-кво катерининської концепції побудови російської держави, походження панівної династії та становлення московитів як народу. А відповідно до катерининської концепції, народів, які створили «єдину Русь», було багато. Тут і слов’яни, і чудь, і меря, і весь, і мурома й т. д. Ясна річ, згідно з концепцією, слов’яни були головними і їм дозволялася міграція в будь-якому напрямку. До речі, тим же фінським племенам заборонялися будь-які утиски слов’ян, а вони могли бути «витиснуті слов’янами» зі своєї обителі подалі на схід і північ. Усе до банальності просто. Якщо зазирнути у будь-яку працю О. С. Уварова, Д. О. Корсакова, П. С. Савельєва, А. П. Богданова, О. О. Шахматова, переконаємося, що видатні вчені ніде не суперечили катерининській (романовській) концепції. Вони скрізь розповідали про «перетікання слов’ян», «перевагу слов’ян», «слов’янське минуле» тощо. Однак подавали сотні, тисячі незаперечних фактів, які повністю відмітали подібні твердження.

Якщо відкриємо старі російські енциклопедичні словники, то побачимо, що навіть на початку XX століття московська археологія прихильно сприймала роботу науковця:

«Уваров Олексій Сергійович (1828—1884) — відомий археолог… Першою ж працею своєю гр. Уваров здобув визначне місце серед наших дослідників…

У 1851 р. він… вирушає на розкопки у давнє князівство Суздальське… На підставі цих розкопок він написав “Меряни та їхній побут за курганними розкопками…”. У 1864 р. у Москві відкривається Московське археологічне товариство, граф Уваров… займає в новому товаристві посаду голови, яка й залишилася беззмінно за ним аж до його смерті. Одноголосно обраний, Уваров виголосив промову, в якій намітив той шлях, що так блискуче був подоланий згодом Московським археологічним товариством під його керівництвом… З його ініціативи було створено посібник для розкопок курганів та для їх дослідження. За його пропозицією проведено дослідження курганів кривичів, городищ жителів півночі та старожитностей тверської Карелії…» [38, т. 34, с. 418-419].

На початку XX століття авторитет О. С. Уварова і його досліджень «колиски Великоросії— Мерського стану» залишався беззаперечний і непохитний. Але вже в той час були люди, які бачили повну невідповідність між «загальноросійськими літописними зводами», які утверджували «слов’янське минуле» Московії, і дослідженнями археолога О. С. Уварова.

Першим із «великоросів», хто відкрито почав спростовувати археологічні дослідження графа О. С. Уварова, став О. А. Спіцин, який ще донедавна був його прихильником. У своїй праці «Володимирські кургани», опублікованій у збірнику «Вісті Імператорської Археологічної комісії» (15-й вип., 1905) він так пояснив своє неприйняття археологічних праць О. С. Уварова: «Висновки ж гр. Уварова та усілякі його узагальнення нас уже не можуть задовольняти» [5, с. 89].

Багато років археологічні праці О. С. Уварова були авторитетними й безперечними. О. А. Спіцин поставив їх під сумнів. І якби подібну думку висловив практикуючий археолог, який багато чого бачив на своєму віку і сам попрацював на ростовсько-суздальському археологічному полі. Але ж ні, заперечувати роботи археолога О. С. Уварова взявся звичайний російський клерк.

До речі, ті ж російські енциклопедичні словники до початку XX століття нічого не знали про Спіцина Олександра Андрійовича. По суті, лише Велика Радянська Енциклопедія вивищувала О. А. Спіцина та повністю заперечувала О. С. Уварова. І від одного видання Енциклопедії до наступного — усе більш затято. В останньому, третьому, О. А. Спіцина уже подано як «видатного археолога». Такі метаморфози відбувалися в російській науці!

Візьмемо ВРЕ (друге видання): «Спіцин Олександр Андрійович (1858—1931) — радянський археолог (визнали своїм!—В.Б.). Народився в м. Яранську колишньої В’ятської губернії. Після закінчення Петербурзького університету (1882) працював учителем історії у В’ятці (отоді й виявив невідповідність робіт О. С. Уварова «загальноросійським літописним зводам».—В.Б.)… Переїхавши в Петербург, Спіцин з 1891 р. взяв активну участь у роботі Археологічної комісії, піднявши значення слов’яно-російської археології (через що й став «видатним радянським археологом».—В.Б.)… З 1929 р. — член-кореспондент Академії наук СРСР… Спіцин мало займався розкопками, зосередивши свої сили на вивченні та виданні різних археологічних матеріалів. Спіцин одним із перших почав здійснювати поєднання археології та історії» [39, т. 40, с. 313].

Саме почавши «поєднання археології та історії», О. А. Спіцин ніяк не зміг «поєднати» роботи О. С. Уварова із «загально- російськими літописними зводами». А оскільки йому ніколи не дозволили б зазіхати на «загальноросійські літописні зводи», він написав, що, мовляв, «нас не можуть задовольнити» роботи О. С. Уварова. І взявся з них (розкопок) робити зовсім інші висновки. З’явився такий собі російський археологічний «чистильник», який сам «мало займався розкопками», однак вільно маніпулював роботами інших. Це не домисли. Аби переконатися у справедливості цих слів, вивчимо працю О. А. Спіцина «Володимирські кургани», як то кажуть, уздовж і впоперек, і побачимо, до якої брехні опускався «радянський археолог», щоб приписати Московії «слов’янське походження». І цьому дивуватися не варто. Згадаймо, до якої ницості опускався лауреат Нобелівської премії О. І. Солженіцин, аби «обґрунтувати» свої домагання на українські та казахські землі. Це звичайна «мораль» шовініста. Йому завжди не вистачає чужої землі.

Розгорнемо працю О. А. Спіцина «Володимирські кургани» — звичайний спрощений переказ книги О. С. Уварова «Меряни та їхній побут за курганними розкопками». Її обсяг — 88 сторінок і 8 рядків. На перших 23 сторінках подані такі матеріали: отримання О. С. Уваровим дозволу на проведення археологічних робіт; перелік місць, де проводилися розкопки; повідомлення, ким і коли велися роботи; опис переліку розкопок, які провадили інші археологи, і матеріали, які використав у своїй книзі О. С. Уваров; повторне, самовільне сортування археологічного матеріалу за часом: «речі VIII—IX ст., кургани X століття, кургани XI—XII століть; «речі пізні й невідомі», як пише О. А. Спіцин.

Дуже важливо зазначити: подаючи чужий матеріал, О. А. Спіцин усвідомлено вносив власні критичні натяки і недомовки на адресу О. С. Уварова й П. С. Савельєва, які особисто керували розкопками; робив безліч домислів типу: «Розкопки проводилися з помічниками, безсумнівно, недосвідченими, які навряд чи розуміли всю відповідальність роботи». Начебто О. А. Спіцину було відомо, як велися роботи, ніби він був значимішим фахівцем в археології. Натякав і на некомпетентність О. С. Уварова: «Потрібні ретельне перевидання та переоцінка матеріалу, добутого розкопками Володимирських курганів» [5, с. 90].

І врешті-решт зробив висновки, що повністю розходяться з висновками К. М. Тихонравова, який проводив розкопки біля села Васильки і жодним словом не згадував про це: «У 1852 р. К. М. Тихонравов розкопав 291 курган біля села Васильки Суздальського повіту, ймовірно, з доручення гр. Уварова… Є покурганний опис цієї розкопки… Разом із Гніздиловим ці місця, мабуть, давні суздальські російські поселення» [5, с. 91].

І багато чого подібного. Хоча К. М. Тихонравов, П. С. Савельєв, О. С. Уваров та інші чітко зафіксували належність археологічних знахідок у с. Васильки фінському етносу (мері). При цьому, якщо О. А. Спіцин робив свої висновки абсолютно голослівно, то археолог О. С. Уваров свої висновки повністю обґрунтував.

Він зазначав: «Починаючи із самого берега Переславського, де головне первісне поселення називається Веськово, потім уздовж Нерлі й інших вод трапляються назви: Весь, Веська, Веслево, Вексіци; навіть сама назва Васильки (Весильки) є безперечно зросійщена форма такого ж кореня, від слова vesiх фінською — вода. Давні Фіни поклонялися воді, vesi, яку навіть персоніфікували у вигляді особливого божества, оспіваного в древніх рунах. Цікаво, що археологічні матеріали цілком підтвердили давність цих назв, які походять від фінського кореня vesi» [4, с. 13].

Не будемо описувати знахідок із курганів біля с. Васильки та с. Гніздилово. Нагадаємо лише, що там були знайдені східні монети X століття, які свідчили про поховання кінця X — початку XI століть. Маємо відверту облуду «радянського археолога» про «суздальські російські поселення».

Підемо далі за статтею О. А. Спіцина. На наступних 22 сторінках подані нумерація до наведених нижче малюнків і довільний текст до цієї нумерації типу: «№ 43. У Рум(’янцевському) Муз(еї) немає. Кустеря. Аналогія у Гніздовському могильнику», і тому подібні. Усі ці вільні примітки О. А. Спіцина не мають нічого спільного з описовою частиною розкопок і щоденниковими записами археологів, крім місця виявлення.

На наступних 34 сторінках наведено зображення речей, зброї і прикрас, знайдених О. С. Уваровим, П. С. Савельєвим і К. М. Тихонравовим у курганах під час розкопок.

Увесь матеріал, поданий на 79 сторінках, є набутком археологів і ніякого стосунку до «наукової творчості» О. А. Спіцина не має. Поданий винятково для надання більшої ваги праці самого О. А. Спіцина. Зверніть увагу: посилання О. А. Спіцина на «аналогію у Гніздовському» потрібне йому для обґрунтування цієї речі як слов’янської, тому що йдеться про розкопки в Гніздово (Смоленську). Не можна плутати з розкопками біля с. Гніздилово, проведеними експедицією О. С. Уварова на річці Нерль.

Отже, особиста праця «радянського археолога» щодо характеристики курганних розкопок у Ростовсько-Суздальській землі та висновки вмістилася на 9 сторінках і 8 рядках, проте це дало змогу авторові зробити прямо-таки приголомшливі висновки — приписати всі кургани слов’янам. Однак О. А. Спіцин у своїх міркуваннях і висновках настільки помилявся, що так ніколи й не зумів виборсатися з ями, до якої потрапив.

Ось міркування О. А. Спіцина, викладені на тих знаменитих 9 сторінках і 8 рядках: «До цього часу (VIII—X століття.—В.Б.) до російських старожитностей можуть належати подовжені й довгі кургани… У звітах про розкопки гр. Уварова і Савельєва немає щонайменших згадок про ці важливі пам’ятки старовини…

Сюди такі кургани повинні були просунутися разом із першими російськими поселенцями з верхів’їв Двіни і Дніпра» [5, с. 95].

Повинні-то повинні — та не просунулися. Ніхто з археологів, які працювали в другій половині XIX століття в Ростовсько-Суздальській землі та її околицях, довгих і подовжених курганів не відшукав. Тобто серед більш як 10 тисяч розкопаних могильних курганів не було жодного, який хоча б за зовнішніми ознаками належав «росіянам». Хоча йдеться зовсім не про «росіян», а слов’ян. Росіян у ті часи не існувало. Залишимо цю маніпуляцію на совісті «радянського археолога».

Граф О. С. Уваров лише в одній своїй книзі (не говоритимемо про щоденникові записи) докладно описав розміри кількох сотень саме круглих курганів. У його книзі XVII розділ має назву: «Окружність і висота курганів» (с. 175-178). Притім усі кургани Ростовсько-Суздальської землі, за рідкісним винятком, один в один заввишки від одного до трьох аршинів (71,12-213,36 см).

Навіть О. А. Спіцин змушений був поскаржитися: «Майбутні дослідники Ростовсько-Володимирської області зроблять велику послугу науці, розшукавши тут безсумнівні сліди давніх кривицьких подовжених і довгих курганів» [5, с. 96].

І мовби за бажанням О. А. Спіцина, у 1904 році археолог О. О. Смірнов розшукав і дослідив (біля міста Мурома) кілька подовжених курганів. Але, як виявилося, і вони належали не «російським», а фінським племенам. Так що навіть О. А. Спіцин змушений був визнати: «…належність їх до типу смоленських (гніздовських.—В.Б.) ще не з’ясована. Посуд у цих курганах виразно фінський…» [5, с. 96].

Це, однак, не перешкодило йому зробити висновок про круглі кургани Ростовсько-Суздальської землі: «Ми без вагань визнаємо володимирські кургани російськими, і прояви в них фінського елементу вважаємо незначним» [5, с. 166].

Вважати, у принципі, О. А. Спіцин міг, що заманеться. Проте доказів для його «вважань» не було.

О. С. Уваров у своїй книзі подав тисячі назв урочищ, сіл, селищ, річок і озер, які мають фінські корені й фінське походження. Таких корінних «російських» назв, як Москва, Ока, Кострома, Клещино, Неро, Шендора, Кустері, В’язьма, Клязьма, Гза, Волга, Колокша, Теша, Уводь, Кіжила, Шупуліно, Істра.

А оскільки російському члену-кореспондентові цей «фінський привід» було «нічим крити», то він про це просто промовчав. Так би мовити, «не помітив». Звичайний прийом «великоросів».

Однак О. А. Спіцин дуже докладно, як для дев’яти сторінок, «розтлумачив» саме слово «меря». Отут він породив «шедеври» своєї логіки: «Що Володимирський край колись заселений був фінами, це очевидно й не піддається сумнівам, та щоб це була саме меря й щоб саме вона займала Ростовське і Плещеєвське озера, на це потрібні докази інші, ніж постання на Нестора і Many… (Мерянської землі.—В.Б.)…

Через те, що ім’ям мері називають себе черемиси, і на підставі того міркування, що Галич Мерський стоїть у землі черемисів, вважаємо за можливе літописну мерю ототожнювати саме з цими народностями… Слова літопису тут не факт, а лише домисел» [5, с. 164].

Вражає цинізм російських учених мужів. Не міг же член- кореспондент радянської Академії наук не знати найпростішої істини: черемиси ніколи не називали себе цим ім’ям. Вони завжди величали себе самоназвою — марі, що тотожно — меря. Саме «великороси» маніпулювали прізвиськами цілих народів. Згадаймо: татари — волзькі булгари; малороси — русичі, українці; киргизи — казахи; зиряни — морт-комі; вотяки — уд-морт тощо. Російський професор М. А. Кастрен, один із великих учених-фінологів, ще задовго до О. А. Спіцина виразно наголосив на тому, що корінь слів: мор, мар, мер, мур, єдиного походження — від фінського слова марі — людина. Той же М. А. Кастрен чітко пояснив, що саме «великороси», ламаючи фінські назви, розірвали однокореневі слова, утворивши кілька. Тому посилання О. А. Спіцина на вигадане слово «черемиси» — блуд.

Заява О. А. Спіцина про «домисел» легендарного Нестора — не дурість. Це вже очевидна фальсифікація наукового мужа. Вочевидь, великий Нестор набагато краще за О. А. Спіцина знав, де на початку XII століття утла меря. І хоча працю Нестора дуже ґрунтовно попсували «вставками» московські «мужі від науки», на чому наголошував О. О. Шахматов, геніальність її від цього не зменшилася.

А ось як далі маніпулював зі словом «меря» «радянський археолог»:

«Указівки на існуючі географічні назви у Володимирській області, пов’язані нібито з ім’ям мері, не можуть видаватися переконливими, тому що етнічні назви застосовуються лише на окраїнах племені, де вони мають реальний сенс, як позначення межі, і де вони негайно зникають, як тільки місцевість суцільно займають інші однорідні племена; російському населенню, що зайняло Ростовське озеро, незручно було називати його Черемиським» [5, с. 164-165].

 

 

Подібні докази викликають усмішку, немає сенсу їх коментувати. Адже якщо вище О. А. Спіцин визнав, що «Володимирський край колись заселений був фінами», а пізніше їх «витіснили росіяни», то, за його логікою, «назви… негайно зникають, як тільки місцевість суцільно займають інші однорідні племена». Що ж сталося з цими «росіянами», які чомусь залишили у своєму побуті не лише саме слово «меря», а й десятки тисяч інших, чужих їм фінських назв? Наприклад, Москва, Волга, Ока та інші. В який кут у своїх вигадках забрів російський член-кореспондент Академії наук? Притім спотворив зміст наукових висновків О. С. Уварова. Позаяк той чітко писав: «Якщо тепер, дивлячись на великий простір, зайнятий назвами, що нагадують давню Мерю, ми зазначимо, що таке співзвуччя імен може трапитися випадково, то найкращим спростуванням такого заперечення можуть слугувати самі ці назви. Коли в Тульській губернії (на окраїні!—В.Б.) у назвах: Мерлево і Мерлиновка повторюються тільки ті назви, які нам вже траплялися в Нижегородській і Ярославській губерніях, де, безсумнівно, жили Меряни, тоді подібні назви набувають якості найбільш переконливих доказів. Назва Меринове, що зустрічається в колисці Мерянського народу, поблизу озера Клещино, і повторюється без жодних змін у Вологодській, Нижегородській, Тверській і Ярославській губерніях, загалом 8 разів, усуває будь-яку можливість звичайного збігу» [4, с. 10].

«Чимало із цих назв як вод, так і селищ повторюються у найвідцаленіших між собою місцевостях, доводячи цим не лише свою етимологічну єдність чи спорідненість, але також і єдність походження перших мешканців цих країв. Лише один і той же народ міг, розкинувши свої селища на великому просторі, повторювати ті самі імена або давати назви однакового етимологічного походження» [4, с. 12].

Ось і кінець балаканині О. А. Спіцина. О. С. Уваров писав про назви меря й інші, які є не лише безпосередньо біля озер Неро і Клещино, а чітко нагадував про їхнє існування на величезному просторі мерянської землі. Для того й була складена мапа, яка підтверджує велику істину другої половини XIX століття. Щодо «незручності» слова «черемиси» «радянському археологові» слід нарікати на московитів. Фінські племена меря й марі до цього стосунку не мали.

Однак хоч як би хитрував та вивертався О. А. Спіцин, він все-таки повинен був пояснити, кого ж мав на увазі під «російським народом»? Які племена слов’ян, за його ідеєю, перекочували в IX—XII століттях у Мерянську землю?

І він нарешті ледь-ледь відсунув завісу таємниці:

«Для нас важливе питання не про те, росіянам чи фінам належать володимирські кургани, це для нас особисто давно вирішено, а про те, якому, зокрема, російському племені вони можуть бути приписані» [5, с. 166].

У цих словах увесь О. А. Спіцин. Йому не потрібні були докази. Він давно вирішив (радше, за нього вирішили), що фінське плем’я меря не могло стати утворювальним ядром «великоросійської нації». Тому визначні археологічні відкриття його просто «не влаштовували». Для нього і для таких, як він, у питанні походження московитів навіть праця геніального Нестора, щоправда, дещо перекручена фінськими співвітчизниками члена- кореспондента, не була обов’язковим елементом історії. Перед ним стояло одне завдання: визначити, «якому… російському племені вони можуть бути приписані»?

До речі, як побачимо, він так і не зумів на це питання знайти переконливу відповідь.

У своїх стараннях О. А. Спіцин зіткнувся з масою проблем. І перша з них полягала в тому, що він почав свої «пошуки» лише на початку XX століття, коли московська історія вже давно була «скроєна» і, як казав великий русич-українець М. Грушевський, «кожен російський демократ закінчувався на українському питанні». Тобто О. А. Спіцину не дозволяв звичайний російський шовінізм заявити, що «великороси» постали від «слов’ян малоросійських». Тому одразу відпали такі племена, як: поляни, сіверяни, волиняни, дреговичі, дуліби, уличі та інші. Не годилися на роль «родичів» і новгородські словени, бо вимальовувалася картина пізнього й принизливого походження московитів. Крім того, не знаходило пояснення повне винищення новгородських словенів московитами в XV—XVI століттях. Не підходили на роль предків «великоросам» і «сумнівні в’ятичі», які, ймовірно, й не існували в історичному минулому. Адже вони не залишили після себе жодного відомого селища, не кажучи вже про місто. А про культурні досягнення в’ятичів навіть говорити нема чого. Зрозуміло, таке плем’я не годилося «великоросам» у предки. Покружлявши по окрузі, О. А. Спіцин, з мовчазної згоди російських учених, зупинився на «смоленських кривичах». По-перше, свої, «великороси», а по-друге, не проглядалося ніякої залежності від минулого. І вовк ситий, і вівця ціла.

«Радянський археолог» пише:

«Колонізація Ростовського краю росіянами почалася… в IX ст. і, ймовірніше, з верхів’я Дніпра, із землі смоленських кривичів. У X ст. бачимо тут російське населення, що залишило численні кургани зі спаленням (О. А. Спіцин має на увазі мерянські кургани, досліджені О. С. Уваровим. — В. Б.). Кургани ці загалом багаті на знахідки, мають аналогії лише в Гніздово (Смоленськ.—В.Б.), тому що кургани X ст. новгородські, псковські та вітебські дуже бідні речами, і речі ці інших типів… Курганів X ст., які можна було б приписати південноросійським і середньоросійським племенам, у Володимирській області нема, як немає їх і на місці» [5, с. 167].

Не підійшли О. А. Спіцину ні «південноросійські», ні «середньоросійські» кургани. Не знайшли слідів наших предків у «Володимирській області». Жодного!

А скільки дисертацій написано на цю тему — «про перетікання слов’ян трьома шляхами». Як бачимо, О. А. Спіцин не забажав «родичатися» з «малоросами».

Однак що цікаво: і «смоленські кривичі» не мали абсолютно ніякого стосунку до мерянських курганів IX—X століть, тому що їхні кургани відрізнялися від курганів мері.

Ось що пише О. А. Спіцин в іншій своїй праці «До історії заселення Верхнього Поволжя росіянами»: «Найстаріші пам’ятки давнини в країні смоленських і полоцьких слов’ян — подовжені й довгі кургани із залишками спалення трупів. Перші можна відносити до IX ст., другі почасти до кінця IX, почасти до X ст. Ці найхарактерніші старожитності кривичів того часу дуже поширені в їхніх землях і геть-чисто відсутні в районі російських племен південних і східних» [78, с. 3—4].

Однак ні О. С. Уваров, ні його численні колеги серед багатьох тисяч розкопаних курганів не знайшли довгих або подовжених курганів. Винятково круглі й всі як один невисокі. Навіть сам О. А. Спіцин розумів анекдотичність ситуації, тому й зазначав:

«Майбутні дослідники Ростовсько-Володимирської області зроблять велику послугу науці, розшукавши тут безсумнівні сліди давніх кривицьких подовжених і довгих курганів. Найдоречніше шукати такі кургани біля Ростова і Переяславля» [5, с. 96].

Проте й вони не знайшли «біля Ростова і Переяславля» довгих або подовжених кривицьких курганів.

Познущались зі спіцинської теорії «подоби знахідок у Гніздово» і сучасні історики, як-от С. В. Думін і О. О. Турилов: «Особливу увагу дослідників привертали й привертають розкопки Гніздова (який був, цілком імовірно, попередником Смоленська), Темирівських і Михайлівських курганів під Ярославлем. Археологи виявили й характерні типи скандинавських поховань… із характерними предметами, у тому числі так званими “молоточками Тора” (амулетами, пов’язаними з культом скандинавського бога-громовержця), мечі, застібки-фібули…

Ці знахідки скандинавського інвентаря дали історикам достовірний матеріал, який було досить важко ігнорувати, хоча під тиском усе тієї ж великої теорії (слов’янофільства.—В.Б.) розкопки іноді згорталися, були спроби штучно знизити — шляхом складних маніпуляцій — «надмірно високий» відсоток варязьких поховань» [80, с. 18].

Серед тих, хто посилено займався «маніпуляціями» розкопок у Гніздово, був і наш «радянський археолог». Однак подальші дослідження археологів спростували й цю вигадку пана О. А. Спіцина.

Погортаймо «Володимирські кургани» далі: «В’ятичі, судячи з розкопок курганів у Калузькій і Тульській губерніях… стояли геть осторонь від колонізаційного руху в Суздаль…

Речей, характерних для радимицьких і сіверянських курганів XI ст… серед володимирських старожитностей не виявлено жодної, так що не може бути й мови про колонізацію Клязьми з цього боку.

Києво-Волинські кургани XI—XII ст. доволі бідні на речі і вже цим наочно відрізняються від володимирських того ж часу…

Кургани XI—XII ст. дреговицькі близькі до києво-волинських і таким чином, далекі від володимирських» [5, с. 168—169].

Жодне слов’янське плем’я (за О. А. Спіциним), крім смоленських кривичів, не брало участі з XI по XII століття у колонізації Ростовсько-Суздальської землі.

До речі, всі ці висновки стосуються і новгородських словенів, тому що: «…новгородці IX—X ст., задовольняючись своїм історичним центром, не мали колонізаційних інтересів ні на Волзі, ні в Суздальщині» [78, с. 4].

Те саме стосувалося новгородців і XI—XII століть. О. А. Спіцин так і заявив: «…новгородські словени зовсім не брали безпосередньої участі в заселенні Ростовсько-Суздальської області…» [78, с. 6].

Отже, залишилися лише «смоленські кривичі»! Тому О. А. Спіцин і далі проповідує свою ідею:

«Смоленські кривичі, які становили ядро російського населення Ростовської області, продовжували колонізувати її і в XI ст. На жаль, ми зовсім не маємо змоги встановити, наскільки насправді значний був рух населення у цей час з верхів’я Дніпра у заліські міста» [5, с. 169].

Ось нарешті й «радянський археолог» трохи пригальмував із «перетіканням смоленських кривичів» у «Ростовсько-Суздальську область». Незабаром побачимо, як він остаточно заплутається у своїх домислах.

У праці «Володимирські кургани» О. А. Спіцин подав ще одну очевидну вигадку, яка стосується досліджень О. С. Уварова:

«Наступні століття життя Володимирської області наразі приховані від очей археолога, тому що кургани далі XII ст. не ведуть» [5, с. 172].

Не будемо докладно аналізувати цю відверту вигадку. Скажемо лише, що кількість курганів другого періоду, які належать до XII—XVI століть, розкопаних уваровською експедицією у Ростовсько-Суздальській землі, становила кілька тисяч. За своєю подобою, методами поховань, знайденими речами тощо вони повністю відповідали розкопаним курганам першого періоду (VIII—XII століття). Ось тому й довелося О. А. Спіцину говорити про «відсутність курганів далі XII століття». Адже і йому необхідно було якось пояснювати єдині 700-літні мерянські цвинтарі та єдину 700-літню форму (і навіть орнамент) посуду. І багато чого іншого. А пояснень із цього приводу в нього не було.

«Радянський археолог» був особливо плідною людиною. Він написав десятки статей про різні археологічні пошуки. Хоча сам, як зазначала ВРЕ, «мало займався розкопками». Він просто вів «зачищення» археологічних досліджень, «уживав спроби складних маніпуляцій», як писали сучасні історики.