ЗАВОЮВАННЯ ТМУТАРАКАНІ ТА МЕЩЕРСЬКОЇ ЗЕМЛІ 5 страница

неожиданность', вместо того чтобы стоять там, где стоит ныне существующий собор, он у него помещается несколько юго- восточнее и на нынешнем плане Твери приходится сзади левого флигеля гимназическаго здания, а дорога, соединяющая Тьмацкия ворота с Владимирскими, лежит не с южной стороны собора, как бы следовало, а с северной» [54, с. 25].

Як вам таке подобається?

Щоб не вдаватися на цьому етапі до пояснень, пропонуємо послухати далі «Тверскую Ученую Архивную Комиссию»:

«Как отнестись к таковому показанию Пальмквиста?

Признать его правильным — значит признать ошибочным предание, по которому собор, несмотря на неоднократныя перестройки, всегда оставался на одном и том же месте» [54, с. 25].

Церква «Преображения Господня», побудована кам’яною ще у 1285—1290 роках князем Михайлом (Беклемишем), простояла у своєму первозданному стані до 1663 року.

«Прислал царь в 1663 г. достаточную сумму денег и был построен новый каменный кафедральный собор на месте прежняго и под тем же наименован(ием) “Преображения Господня”» [6, т. 10, с. 166].

Саме цей храм бачив у 1674 році Е. Пальмквіст. Його також бачив на тому самому місці німець Олеарій, який у 1635—1639 роках через Твер прямував до Персії та залишив свої спогади і малюнки. Це стверджує «Тверская Ученая Архивная Комиссия» на сторінці 27.

Храм побудований 1663 року мав би стояти теж не менше 300 років, як попередній, та раптом у 1689 році, а це вже часи Петра І, був розібраний і збудований по-новому. Що цікаво, розібраний та побудований на кошти Тверського єпископа. Заможним став єпископ Твері! Бо попередники канючили гроші у московського царя цілих 30 років. Але найцікавіше у цьому факті те, що засвідчив капітан Пальмквіст: храм був збудований на іншому місці. Це значить — не ніс права спадковості. Отакі дива творились у минулому і творяться нині в Московській державі та Московській православній церкві.

Однак дива з церквою «Преображения Господня» на цьому не закінчуються.

«Есть еще обстоятельство, которое говорит в пользу Пальмквиста. Когда в 1898 году в подполе собора копали могилу для Преосвященнаго Саввы (архиепископа Тверського.—В.Б.), то было обнаружено, что на выкопанном месте гробы стоят один над другим, при чем даже таким образом: гроб каменный, на нем деревянный (колода) и потом опять каменный. Естественным путем такое расположение не могло получиться, следовательно, очевидно, что эти гробы перенесены и переставлены. Когда же это было сделано? Всего естественнее предположить, что останки покойников были перенесены, Когда был перенесен собор на другое место…» [54, с. 29].

Капітан Пальмквіст випадково спіймав московських істориків на свідомому фальшуванні історії.

На кожному кроці минувшини, де з російською дійсністю стикались незалежні свідки, відкривалася неприваблива картина пізнішої фальсифікації.

Ось вони — великі свідки минулого:

Юліан Угорський,

Бенедикт Польський,

Вільгельм де Рубрук,

Ала-ад-дін Джувейні,

Рашид-ад-дін,

Джайлс Флетчер,

Ерік Пальмквіст,

та десятки інших, які свідчили про іншу історичну дійсність московської держави.

У 1591 році в Англії вийшла книга Джайлса Флетчера (у російському перекладі їй дали назву «О государстве русском»). Москва заборонила видавати книгу у себе. А коли через 277 років професор Осип Максимович Бодянський підготував її до друку в російському перекладі, то матеріал цензурою було вилучено і знищено. О. М. Бодянського, до речі, українця з Полтавщини, вигнали з Московського університету і вислали до Казані. Йому ще пощастило.

Київський професор В. А. Кордт у своїй книзі «Чужоземні подорожі по Східній Европі до 1700 р.», яка вийшла друком у Києві в 1926 році, наводить 101 таку подорож у XIV—XVI століттях. Майже всі вони закінчилися у Москві. І це тільки тих людей, які залишили свої спогади.

Ці історичні свідчення Московії «невідомі».

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ЗОЛОТА ОРДА: СТАНОВЛЕННЯ

З часів завоювання так званих Великого Володимирського та Великого Рязанського князівств хани Золотої Орди стали царями для мешканців тих земель. Уся російська історична література до XVII століття величала своїх золотоординських правителів царями. Ось перелік перших російських царів:

хан Батий (1238—1255),

хан Сартак (1255),

хан Берке (1255-1266),

хан Менгу-Тимур (1266—1282),

хан Туда-Менгу (1282—1287),

хан Талабуга (1287—1290)

хан Тохта (1291—1312).

Однак з XVII століття московити почали соромитись своїх «старих царів». Титул було уточнено за Івана IV (Грозного), коли Православна церква наводила свої ярлики на пільги «новому царю».

Московські можновладці настільки соромились своїх «старих царів», що під час підготовки першого видання книги А. Лизлова «Скіфська історія» вдалися до примітивної підробки тексту.

Ось свідчення сучасного московського науковця: «Интересно отметить характер правки: она была не только технической, но и по содержанию… Большая правка проведена тем же почерком и в самом тексте: так, вместо слов “цар и царица” написано “хан и ханша”; взамен слова “царство” поставлено “власть”; слова “московскому государю” заменены на “российскому”… Трудно сказать, в чьих руках побывал данный экземпляр, возможно, у Г. Миллера» [105, с. 347].

Не хотіли московити мати своїх царів у Сараї, не хотіли бути московитами, тому вигадували. Таким чином було спотворено і слово «князь». Щоб утиснути своїх вигаданих правителів до панівної когорти Чингісидів, московська історіографія повністю знівелювала поняття «князь». Справа в тому, що за часів Золотої Орди цей титул мав зовсім інше навантаження. Хоча усі чоловіки роду Чингісхана носили титул князя, вони його отримували за походженням. Кожен нащадок чоловічої статі роду Чингісхана, незважаючи на статус своєї матері (дружина хана, наложниця, рабиня), від дня свого народження був князем. Усі інші у Золотій Орді цей титул отримували на період служби та заняття посади.

Коли в російських літописах періоду Золотої Орди йдеться про те, що у «Бахмета Усейнова сына родился сын князь Беклемиш», то це означає його належність до роду Чингісхана. Крім того, князі Чингісиди носили ще й додаткове звання — оглан (углан), тобто «царевич». Усі вони від народження були князями-огланами. Однак у Золотій Орді також існували й інші князі. Цей титул у державі був досить поширений.

Російський професор І. М. Березін наводить перелік князів Золотої Орди, окрім князів-огланів:

«1. Князь Великий, Средний, Нижний;

2. Князь улусный, удельный;

3. Князь Ордынский, Татарский;

4. Князь людский» [91, с. 7].

А далі перелік військових князів: «Князь ратный (темный), тысячный (полчный), сотный (сотник), десятный (десятник)» [91, с. 9].

Людина ставала князем, зайнявши певну посаду, скажімо, сотника. Уявімо собі, яка кількість князів існувала на теренах завойованих Мещери і Тмутаракані, коли «Каждый индивидум… бывший охотником и воином, как по собственной наклонности, так и по уставу, принадлежал к какому-нибудь десятку. Каждый десяток имел отдельнаго начальника: из десятков составлялись сотни, из сотен тысячи, а из тысяч десятитысячья или тьмы, и все эти отделы имели особенных начальников… Тьма составляла уже отдельную область, если не в самом начале существования Орды, то впоследствии времени. Сверх туманов существовали улусы, более известные в народе, чем туман (тьма. — В. Б.), носившие названия по своим владельцам…

Такое деление Чингиз-Хановой монархии было перенесено и в Золотую Орду…» [93, с. 47—48].

Не існувало ні Московського, ні Рязанського князівств. Існували улус Беркечара, улус Чилаукуна і так далі. А князь із роду Рюриковичів, якщо і перебував на посаді сотника, то він той титул носив на період служби. І тільки! «…Располагая (во время ханской службы.—В.Б.)… своею вотчиною, (князь.—В.Б.) не мог их отказать сыновьям, ибо назначение его приемника зависело (было во власти.—В.Б.) от Хана» [18, т. IV, с. 29].

Розмови російської історичної науки про «владетельных московских государей» є суцільною вигадкою. Справжніми господарями тих земель із 1237 року були Чингісиди.

Хан Батий став першим царем Золотої Орди і мав пряме відношення до «московської державності». Саме хан Батий поділив терени майбутньої Московії на улуси та закріпив ті землі за своїми братами Беркечаром і Чилаукуном. Беркечару (Бехану) передав у володіння землі колишньої Тмутаракані (так зване Велике Рязанське князівство), а Чилаукуну (Бахмету) — землі давньої Мещери (так зване Велике Володимирське князівство).

Потрібно мати на увазі, що у ті часи до Мещери належали всі землі між Волгою та Окою, в межах сучасних Володимирської, Рязанської, Івановської, Ярославської, Тверської, Московської, Калузької та частини інших областей.

Свідченням того, що хан Батий після завоювання розділив між своїми братами захоплені землі, є факт відсутності у Мещері та Тмутаракані після відходу його військ баскаків.

Та повернімось до походу Батия в Європу. Під час походу на Тмутаракань та Мещеру між Батиєм і його двоюрідним братом Гуюком виникли суперечки, які згодом переросли у ворожнечу. Ще до походу на Європу Гуюк та Бурі (син Чагатая), який підтримав його, були відкликані з війська, а після смерті Великого Хана Угедея 11 грудня 1241 року мати Гуюка — Туракіна, яка тимчасово правила імперією, відкликала і допоміжне військо улусів Угедея та Чагатая. Це сталося 1242 року.

Смерть Угедея спасла Центральну і Південну Європу від повного спустошення, тому що військова армада Батия змушена була покинути ті терени та відійти у Поволзькі степи.

«Из-за неявки Батыя на курултай до 1246 г. не избирали великого хана, и временное управление… государством… перешло в руки жены покойного хана Угедея Туркен-хатун… Лишь в 1246 году путем компромисных сделок между враждебными группировками сторонникам Гуюка удалось провести на курултае избрание его (Великим.—В.Б.) ханом» [14, с. 25].

Почалося одне із перших жорстоких протистоянь усередині великої імперії Чингісидів. Одну групу протистояння очолював Гуюк, другу — Батий.

І хоча брати Батия — Орда, Берке, Беркечар, Чилаукун, Шейбан, Тангут і Тука-Тимур, були присутні на курултаї 1246 року, звичайно, з дозволу Батия, та він сам на курултай не поїхав. Відповідно до Яси Чингісхана, усі супротивники нового Великого Хана підлягали страті. Хан Батий про це знав. Після того як Батий на вимогу Гуюка не з’явився, щоб присягти йому на вірність, Великий Хан Гуюк зі стотисячним військом вирушив проти нього.

«В 1248 году между соперниками едва не вспыхнуло вооруженное столкновение. Дело до открытого сражения не дошло лишь потому, что войска Батыя, направленные против Гуюка, дойдя до восточных границ Улуса, получили известие о смерти хана. По словам Рубрука, бывшего в 1254 году в Каракоруме, скоропостижная смерть Гуюка произошла не без участия сторонников Батыя» [14, с. 25].

Звичайно, після смерті Гуюка хан Батий не міг залишити титул Великого Хана за родом Угедея (Гуюка) і запропонував передати його нащадкам молодшого сина Чингісхана — Талуя (Тулі).

«Остановившись лагерем у Ала-Камака, на расстоянии семидневного пути от Киялыка (в районе Алтайских гор), Батый, как старший в роде, вызвал к себе остальных… царевичей для решения вопроса о престолонаследии. Все прибывшие подчинились решениям Батыя… Отказавшись (лично. —В.Б.) от престола Чингис-хана, он предложил избрать на престол царевича Менгу, сына Тули: “Дядя наш Тули, младший сын Чингисхана, умер в молодости и не воспользовался царством, так отдадим царство сыну его и посадим на престол царский старшего сына его, Менгу-хана. Так как на престол посажу его я, Бату, то на самом деле владыкою буду я. Все согласились с этим мнением”.

Потомки Угедея, отказавшиеся признать своим ханом Менгу, организовали против него заговор, но он был раскрыт, и 77 его участников по приказанию Батыя были казнены. В 1251 году по требованию Батыя был созван курултай, на котором Менгу и был возведен на ханский престол. Брат Батыя “Берке взял его за руку и посадил его на престоле”» [14, с. 25—26].

Ось так в імперії відбулась зміна Великого Хана — до влади прийшли Батий і Менгу-хан. Запанувала злагода. За часів цього затишшя по всій імперії Чингісидів була запроваджена ямська служба, яка зв’язала в єдину систему всі землі Золотої Орди, в тому числі Тмутаракань і Мещеру.

«А для того чтобы происходило безпрерывное прибытие гонцов, как от царевичей, так и от его величества Каана в интересах важных дел, во всех странах поставили ямы… Для установления этих ямов назначили гонцов от царевичей и определили так, как это (здесь) подробно утверждается:

от Каана — Битикчи Куридай,

от Чагатая — Имколчин Тайчутай,

от Бату — Суку-Мулчитай,

от Тулуй-хана —… отправился Илджидай.

Упомянутые эмиры отправились и во всех областях и странах по долготе и широте земного пояса установили ямы» [13, т. 1, кн. 2, с. 36].

Рашид-ад-дін у своїй праці «Збірник літописів» присвятив темі ямської служби майже весь третій том книги. Та російська влада заборонила видавати цей том знаменитої праці.

Побіжно глянувши на мапу центральних областей сучасної Московської держави, відразу побачимо «Гаврилов-ям, город… центр Гаврилов-Ямского р(айо)на Ярославской обл(асти)… на р. Которосль (приток Волги), в 46 км к Ю(гу) от Ярославля» [2, т. 5, с. 622].

Ось вона, давня пам’ять про славетні часи Московського улусу Золотої Орди! Скільки таких «ямів» існувало на давніх шляхах: Сарай — Саратов — Камишин — Казань — Володимир — Москва — Гаврилов-Ям — Ярославль або «Андреев городок» (Твер) — Москва — Темников — Наровчат — Сараї — Саратов — Сарай-Берке або на шляху Тула — Калуга — Москва — Рязань — Касимов — Мохші (Наровчат) — Казань. Сьогодні про них можна хіба що здогадуватись. Не люблять московити говорити на цю тему.

Проіснувала ямська служба в Московії до часів Петра І, точніше — до середини XVIII століття, більше 500 років, поки «шведскими и немецкими специалистами было создано регулярное почтовое сообщение» [69, с. 37].

Ось свідчення професора з Кембриджа Річарда Пайпса: «Связывавшая Москву с провинцией “ямская служба” была тем же самым монгольским “ямом”, но под другим начальством» [69, с. 109].

До речі, історик В. М. Татіщев у своїй «Історії російській від найдавніших часів» описував ямську службу, як одне з досягнень держави. Він цією службою постійно користувався.

Навіть у народній свідомості пам’ять про ямщиків та ямську службу збереглася у московитів до сьогодні. Згадаймо відому пісню «Ямщик, не гони лошадей». Щось несуттєве та чуже народ упродовж 700 років не буде зберігати у пам’яті й оспівувати.

Це до того, що і в наші дні за кордоном є апологети московського слов’янства, які заперечують зв’язок Московії із Золотою

Ордою, їхню кровну спорідненість. Наприклад, стаття наукового співробітника Індіанського університету (Блумінтонг, СІЛА) Чарльза Гальперіна «Вымышленное родство», у якій поважний науковець намагається переконати, що «Можно уверенно утверждать, что Московия не была политическим наследником государственности Золотой Орды и ее правитель никогда не считал себя “Новым татарским ханом”».

Доказ на кшталт того, що Наполеон не ототожнював себе з французькою королівською династією, тому не став керівником- спадкоємцем Французької держави. Це звичайна еквілібристика словами, яка немає нічого спільного з істиною. Єдність і спадковість визначаються не словами і заявами московських правителів, а їхніми вчинками. Гальперіни, як закордонні, так і московські, завжди вірно служили московській шовіністичній ідеї. Загляньте до енциклопедій і переконайтесь.

Ямська служба стала одним із основних засобів, за допомогою якого залучили землі Мещери і Тмутаракані до спільної держави Золота Орда. На місці кожного «яму», а вони у цих землях розташовувались через 30—50 кілометрів, виникали поселення, в яких обов’язково мали бути: заїжджий двір, стайня, корчма, лимарня, теслярня тощо.

Ось головні міста і поселення, які повстали на теренах сучасної Московської держави в XIII—XV століттях, у золотоординські часи:

«Сарай-Бату, старый Сарай (по летописи — Сараи Большие: совр(еменное) с. Селитренное Харабалинского р-на Астраханской обл(асти), город, построенный ханом Батыем в 1254…» [2, т. 22, с. 588].

Перша велична столиця Золотої Орди була розташована на лівому березі річки Волги за 140 кілометрів північніше сучасної Астрахані. Як засвідчив В. де Рубрук, уже в 1254 році в Сараї була побудована кам’яна церква. Якраз до цього міста кочували табуни коней і отари худоби хана Батия по лівому березі Волги, а Сартака — по правому.

 

«Вблизи этих мест пребывают, около Рождества Христова, Батый с одной стороны реки, а Сартах с другой, и далее не спускаются» [11, с. 168].

«Сарай-Берке, Новый Сарай совр(еменное) с. Царев Ленинского р-на Волгоградской обл(асти), город, столица Золотой Орды, построен ханом Берке ок(оло) 1260» [2, т. 22, с. 588].

Місто Сарай-Берке було побудоване за 40 кілометрів від сучасного Волгограда, нижче за течією Волги, на її правому березі.

«Город Сарай один из красивейших городов, достигший чрезвычайной величины, на ровной земле, переполненный людьми, с красивыми базарами и широкими улицами… Тамошний дворец султана (хана.—В.Б.) называется “Алтын таш” (Золотой камень.—В.Б.)» [16, с. 306].

«Сарайчук, Сарай Малый совр(еменное) с. Сарайчиковское Махамбетского р-на Гурьевской области… город Золотой Орды на древнем торг(овом) пути с Нижнего Поволжья в Хорезм» [2, т. 22, с. 588].

«Сараи, поселок гор(одского) типа, центр Сараевского р-на Рязанской области… Расположен на р. Верда басс(ейна) Оки» [2, том 22, с. 588].

Астрахань. «Одним из лучших городов Ибн-Батута называет Хаджи-Тархан — Астрахань, построенный на реке Итиле при монголах» [14, с. 81].

«Царицын,

Саратов,

Камышин». «…Если бы История захотела попросить помощи у Филологии, то она узнала бы, что место кочеванья Золотой (Желтой) Орды определить не трудно по многочисленным филологическим указаниям: “Царев есть не что иное, как сары, имя желтой (Золотой) Орды… Царицын есть не что иное, как (Золотое селение.—В.Б.) (так пишется имя этого города в Татарской рукописи). Камышин есть не что иное, как — желтая трость Тайдулина ярлыка… Саратов есть не что иное, как Сары-тау, Желтая гора… Присутствие во всех этих названиях термина “желтый”

не есть только необходимая характеристика местности. Точно так же, как Царев, Царицын, суть удачныя переделки термина “Сары” — желтый (золотий.—В.Б.), напоминающия былую знаменитость этих мест» [91, с. 2—3].

Самара. «На картах Фрао Мауро на восточном берегу Волги отмечаются следующие населенные пункты, известные итальянским купцам…: Zotrage, Apacha, Samara» [14, с. 85].

«Казань осн(ован) во 2-ой пол(овине) 13 в(ека)» [2, т. 11, с. 141].

Не станемо перераховувати абсолютно всі міста та поселення, засновані з 1237 до 1502 року на річці Волзі ханами Золотої Орди. Завдання полягає в іншому — акцентувати увагу на існуванні постійної тенденції до освоєння ханами Орди підкорених земель, спорудження ними сотень міст і поселень не тільки на Волзі, а й на теренах «исконно русской земли», у так званих Володимирському і Рязанському князівствах.

Згадаймо, який красивий букет поселень заснували хани Чингісиди у Тмутаракані та Мещері:

— «…Наряду с переписью населения в 1272 году была основана Москва как поселение» [27, т. 3, с. 212].

Заснував це місто хан Менгу-Тимур як удільний улус для сина — хана Берке-Петра Ординського.

— «Город Тула названный именем царицы Тайдулы, жены Чанибековой (Джанибека.—В.Б.), и некогда управляемый ея баскаками» [6, с. 48].

— «Калуга впервые упоминается в 1371 г… Возник как пограничная крепость на юго-зап(адных) рубежах…» [2, т. 11, с. 230].

Уже згадувалось, що слово «калуга» татарською мовою «застава». Тому не може бути сумніву, що місто так назвали саме татари, які володіли Калугою і навколишніми землями за часів Золотої Орди.

«Тверь (Андреев городок)», як вже було зазначено вище, — столиця хана Беклемиша, який прийняв християнство і став Михайлом Тверським.

«Касимов (хан-Керман),

Темников,

Керменчук (на реке Вятка)». «Большинство городов Золотой Орды, сооруженных при монголах, возникло на месте бывших военных лагерей. Об этом говорят их названия: Крым (Старый Крым), Ак-Керман (Moncastro) Хан-Керман (Касимов), Керменчук (на реке Вятке), Кременчук (на Днепре) и другие. В половецком словаре слово “керман” переведено на латинский язык: Castrum, Caste — укрепление, место, крепость, лагерь. Современный город Темников на территории Мордовской АССР, город Тюмень в Сибири и Тюмень на реке Тереке возникли на месте лагеря ханского темника (від слова «тьма».—В.Б.) начальника десятитысячного гарнизона» [14, с.79].

Не дозволили професору М. Г. Сафаргалієву сказати, що і річки Тьма і Тьмака, які впадають у Волгу біля сучасної Твері, теж отримали свої імена від темника «Бахмета Усейнова сына», що у 1238 році стояв із своєю тьмою у тих місцях.

Тотьма. Це місто також походить від слова «тьма».

Сам Бог велить назвати міста, які кримський хан Менглі-Гірей у 1514 році вимагав від Московського князя Василия III повернути йому:

«Брянеск, Стародуб, Почап, Новый Городок, Рылеск, Карачев, Радогощ». Були ще сотні інших поселень. Хан Менглі-Гірей називає лише 35 міст, які раніше належали йому на теренах Московії.

Поглянемо на мапу центральних областей сучасної Російської Федерації і переконаємося, як багато російських міст і сіл несуть у своїх іменах татарське (тюркське) коріння. Це питання в імперії ніколи не дозволяли досліджувати.

Ось для роздумів назви поселень татарського походження тільки одної Володимирської області (сучасної): «Аксеново (трапляється двічі. — В. Б.), Акулово, Аксениха, Арсаки, Арсамаки, Бабурино, Бакинец, Бакино, Бакшеево, Балакирево, Баландино, Балмышево, Барское-Татарово, Большое Каринское, Большое Сокурово, Бурино (двічі.—В.Б.), Буторлино, Вышманово, Годуново, Елино, Елькино, Ельтесуново, Ельцино, Ельцы, Жарки, Жары (двічі. — В. Б.), Жельдыбино, Злобаево, Злобино, Икшево, Кадыево, Карабаниха, Карабаново, Караваево, Карачарово, Картмазово, Кашино, Кибирево, Кондаково, Кондраково, Кондряево, Конышево, Купреево, Куприяново, Курилово, Курлово, Малахово (двічі. — В. Б.), Мелехово, Менчаково, Неврюево, Неклюдово, Окшово, Ратмирово, Сарыево (двічі. —В.Б.), Саулово, Старое Кубаево, Сукманиха, Тарбаево, Татарово, Троцкое, Татарово, Тургенево, Уваровка, Улыбышево, Чебышево, Черкасово, Черкутино, Шабаново, Шатнево, Шимохтино, Шипилово, Шихобалово, Шордога» [103, с. 1].

Із часів хана Батия так звані Великі Рязанське і Володимирське князівства належали до єдиної держави — Золота Орда. На землях Мещери і Тмутаракані були посаджені нові володарі: Чилаукун, Беркечар, Мухаммед — нащадки Чингісхана. На завойовані землі переселились тюркські роди ширинів, баринів, аргинів, мангитів, каракиреїв, дулатів, жалаїрів та інші. Хан Батий дозволив на території своєї держави існування та діяльність старої Православної церкви. Була введена єдина для всієї імперії ямська служба, яка сприяла появі на них тисячі нових поселень.

А головне, що на всі нові завойовані землі були поширені єдині закони знаменитої Яси Чингісхана. Про це свідчать десятки російських професорів та академіків, особливо XIX століття, коли питання досліджувалось.

Професор Петербурзького університету Ілля Миколайович Березін (1818—1896) зазначав:

«По известию персидского историка… Джувейни, все законы и постановления Чингиз-Хана, сообразно его желанию, были написаны в книги, и это собрание получило название великой ясы, известной у других народов под именем Чингиз-Хановой ясы» [93, с. 23—24].

Яси Чингісхана дотримувались і в Золотій Орді, бо хан Батий з цього приводу мав досить чітку думку:

«Батый, основатель Золотоордынского царства, выражался точно также (як Чингісхан.—В.Б.): всяк, кто нарушит Ясу, лишится головы» [93, с. 22].

«Самое значение слова ясак или сокращенное яса… (значит.—В.Б.) — закон, благоустройство…» [93, с. 23].

Щоб зрозуміти, які закони принесли з собою на землі Мещери і Тмутаракані нові володарі, досить звернутись до Яси Чингісхана та переконатись у тому, що саме вони (закони) працювали на цих теренах. Ми, звичайно, Ясу не вивчатимемо, але про деякі закони поговоримо.

«Когда Чингиз-Хан, основатель могущества татар в странах Востока, победил государя Ван-Хана и получил верховную власть, он установил некоторыя основныя правила и некоторые наказания, и все передал письменно в книге, которой он дал наименование Ясы. Когда редакция книги была окончена, он велел вырезать эти законы на стальных досках и сделал их кодексом… Яса была для его потомков нерушимым законом, от предписаний которого они ни в чем не отступали» [93, с. 25].

А ось щодо самих законів.

«Чингиз-Ханова Яса запрещает ложь, воровство, прелюбодеяние, предписывает любить ближняго, как самаго себя, не причинять обид и забывать их совершенно, щадить страны и города, покоряющиеся добровольно, освобождать от всякаго налога и уважать храмы, посвященные Богу, а равно и служителей его» [93, с. 32].

Якщо звернемось до європейських свідків минулого, таких як Плано Карпіні, В. де Рубрук, Марко Поло та інші, то дізнаємось, що серед татар не було чвар, бійок, убивств, не існувало злодіїв і розбійників, жінки їхні були доброчесними і порядними. Цього вимагала Яса Чингісхана.

Переважну більшість аморального свавілля та розбою привнесли до нових державних порядків саме дикі завойовані племена фінів, які довго не могли призвичаїтись до жорстких правил поведінки. Вони були дітьми дикого лісу.

Уся державна структура Золотої Орди, як імперії загалом, була повністю підпорядкована військовим вимогам. Абсолютно все чоловіче населення Золотої Орди, в тому числі й населення колишніх так званих Великих Володимирського і Рязанського князівств, як і всі інші, були зведені у десятки, сотні, тисячі, тьми.

Ці мещерські та тмутараканські тисячі брали участь у поході війська хана Батия на Європу і в поході на Гуюка в 1247—1248 роках. Вони були залучені ще з 1238 року до єдиної держави і на них поширилась знаменита Яса Чингісхана.

Ось ще деякі витяги із неї:

«1. Еще говорили (Чингиз-Хан): Беки тьмы, тысячи и сотни, приходящие слушать наши мысли в начале и конце года и возвращающиеся назад, могут начальствовать войском; состояние тех же, которые сидят в своем юрте и не слышат наших мыслей, подобно камню, попавшему в большую массу воды, или стреле, пущенной в тростник, которые исчезают. Такие люди не могут начальствовать»[93, с.102].

Із цього стає зрозуміло, чому так звані московські, рязанські, тверські та інші князі так часто їздили в Сарай до ханів. Це був обов’язок, започаткований Ясою. І тут вигадки московитів та інші тлумачення зайві. Діяв чіткий закон.

«2. Еще говорил: всякий, кто может верно вести дом свой, может вести верно и владение; всякий, кто может устроить десять человек, как должно, прилично дать тому тысячу и тьму: он и их может устроить хорошо.

3. Еще говорил: всякий, кто может очистить внутри у себя, тот может очистить владение от воров.

4. Еще говорил: всякого бека, который не может устроить свой десяток, мы объявляем виновным с женой и детьми и выбираем в беки кого-нибудь из его десятка. Также (поступаем) с сотником, тысячником и темником» [93, с. 102—103].

Наведені настанови стосуються як мирного, так і військового часу. А оскільки Золотою Ордою правили саме десятники, сотники, тисячники і темники, то стає зрозумілий ступінь залежності один від одного. Починаючи із сотника, ці люди одночасно носили титул князя.

А ось як заповідав Чингісхан ставитись до нащадків свого роду:

«11. Еще говорил: если из нашего рода кто-нибудь поступит вопреки утвержденному уставу (ясаку) один раз, того должно увещевать словесно; если он сделает противное два раза, то пусть действуют на него красноречием; в третий же раз пусть пошлют его в отдаленное место Балджиун-Кулджур: когда он там побывает и возвратиться, то образумится. Если же он не образумится, пусть заключат его в оковы и тюрьму. Если он выйдет оттуда добронравным и разумным — очень хорошо: в противном же случае пусть соберутся все родственники, составят общее совещание и положат, что с ним делать» [93, с. 105].

За давніми літописами, саме таке явище можна було спостерігати на теренах так званого Великою Володимирського князівства наприкінці XIII століття. Нас переконують, що так могли себе вести недобиті Батиєм Рюриковичі. Однак подібна московська побрехенька явно суперечить Ясі Чингісхана, в якій він допускав можливість такої поведінки тільки для Чингісидів. А це зайвий раз свідчить про відсутність представників династії Рюриковичів серед правлячої династії Чингісидів після 1238 року.

«12. Еще сказал: темники, тысячники и сотники должны каждый так содержать в порядке свое войско и в готовности, чтобы во всякую пору, как придет указ и приказание, садились на коня, не ожидая дня ночью» [93, с. 105].

А московські історики розповідають, як князі Рюриковичі не виконували наказів ханів Золотої Орди, бо мали свою думку. В той час, як Яса Чингісхана навіть за недбале ставлення до службових обов’язків вимагала покарання винуватця, та ще й разом із сім’єю.