Сто двадцять сім років по тому 3 страница
- Можливо, маєш рацію, - погодився Геральт. – Але інстинкт говорить мені інше. Мусив би дати деру звідси, поки мене остаточно не оточили. Спочатку арешт, потім застава, тепер мечі… Що далі? Дідько, без меча відчуваю себе, як… Як равлик без черепашки.
- Я вважаю, ти занадто переймаєшся. Врешті-решт, чи тут мало магазинів? Махни рукою на ті мечі й купи собі нові.
- А якби хтось поцупив твою лютню? Як пам’ятаю, здобув її через доволі драматичні обставини? Також би не переймався? Махнув би рукою? І пішов купив собі нову в магазині за рогом?
Лютик рефлекторно стиснув долоні на лютні і переляканого озирнувся довкола. Ніхто з перехожих на потенціального викрадача музичних інструментів схожим не виявився і, взагалі, жодного інтересу його унікальна лютня не викликала.
- Твоя правда, - зітхнув. – Розумію. Так само як моя лютня, твої мечі також єдині та неповторні. На додачу… як ти казав? Зачаровані? Магічним чином викликають імпотенцію… Чорт забирай, Геральте! І ти тільки зараз про це сказав? Я надто часто бував у твоїй компанії, на відстані витягнутої руки від цих мечів! А інколи навіть ближче! Тепер все стає на свої місця, тепер розумію… Останнім часом, холера, мав певні труднощі з…
- Заспокойся. То все байки про імпотенцію. Вигадав щойно, сподіваючись, що плітки розійдуться. Що злодій злякається і…
- Якщо він злякається, то втопить твої мечі у вигрібній ямі, - тверезо констатував бард, хоча трохи й зблід. – І тоді їх в житті не знайдеш. Покладись краще на мого кузина Ферранта. Він вже багато років на посаді прокуратора, має цілу армію шерифів, агентів та шпигунів. Відшукають крадія швидко, що не встигнеш і оком моргнути. От побачиш.
- Це якщо мечі досі в місті, - зціпив зуби відьмак. – Злодій міг втекти, поки я сидів у темній. Як говориш, ім'я тієї чародійки, завдячуючи якій туди потрапив?
- Літта Нейд, на прізвисько Корал. Здогадуюсь, що в тебе на думці, друже. Але не знаю, чи то хороша ідея. Вона чародійка. Чаклунка і жінка в одному флаконі, словом, створіння загадкове, непідвладне раціональному пізнанню, створіння, яке функціонує за незрозумілими для звичних чоловіків законами і принципами. Та про що, зрештою, я тобі тут розповідаю. Сам добре це знаєш. У цій сфері маєш багатий досвід… Що там за галас?
Блукаючи вулицями, вони вийшли на невелику площадку, з якої долунав безупинний стукіт молотків. Тут працювала, як виявилось, бондарська майстерня. Просто серед вулиці, під навісом, громадились рівні ряди просушених дерев'яних клепок. Звідти босі підлітки переносили клепки на столи, де ремісники кріпили їх на спеціальних козлах і обробляли стругами. Далі клепки передавались іншим майстрам, які завершували обробку на довгих стругальних лавах, стоячи над клепками по кісточки у стружці. Готові клепки потрапляли в руки бондарів, які складали їх до купи. Деякий час Геральт споглядав, як під натиском хитромудрих лещат і скріплених гвинтами конструкцій, постає основа бочки, що її одразу закріплюють за допомогою набитих на виріб сталевих обручів. Високо вгору бухала пара з велетенських котлів, в яких бочки ошпарювали. З глибини майстерні, з подвір'я, доносився запах обсмаленої деревини – там бочки гартувались у вогні для подальшої обробки.
- Кожен раз, коли помічаю бочку, - оголосив Лютик, - мені одразу хочеться пива. Пішли. Тут за рогом знаю один добрий шинок.
- Йди один. Я відвідаю чародійку. Гадаю, мені відомо, про кого йдеться, вже раз її бачив. Де можу її знайти? Не треба строїти міни, Лютику. Здається мені, саме вона є першоджерелом і першопричиною моїх проблем. Не буду чекати на розвиток сюжету, піду і запитаю просто в очі. Не можу стирчати в цьому містечку. Хоча б тому, що з грошима зараз у мене скрутно.
- Проти цього, - гордо промовив трубадур, - знайдеться у мене засіб. Допоможу тобі з фінансами… Геральт? Що коїться?
- Вертайся до майстерні й принеси мені клепку.
- Що?
- Принеси мені клепку. Швидко.
Вуличку перегородили троє здорованів з огидними, щетинистими й брудними мордами. Один, плечистий, аж квадратний, тримав у руці окуту залізом палицю, товсту наче держак кабестану. Другий, в кожусі шерстю навиворіт, ніс тесак, а за поясом мав абордажний топірець. Третій, смаглявий як моряк, був озброєний довгим і паскудним на вигляд ножем.
- Гей, ти, рівський смердюк! – Почав квадратний. – Як почуваєшся без мечів за плечима? Як з голою сракою на вітру, га?
Геральт розмову не підтримав. Чекав. Чув, як Лютик сперечається з бондарями через клепку.
- Втратив свої ікла, виродку, отруйна ти відьмацька гадюко, - тягнув своє квадратний, з усієї трійці ймовірно найбільш вправний в ораторському мистецтві. – А гада без іклів ніхто не боїться! Бо він як той глистяк або який інший хробак глистуватий. Ми таку мерзоту башмаками в жижу розчавлюємо. Щоб більше не сміла по наших містах лазити, ходити поміж чесних людей. Не будеш, стерво, наших вулиць своїм слизом паскудити! Бий його, хлопці!
- Геральт! Хапай!
На льоту впіймав клепку, відскочив від удару палицею, вперіщив квадратному по голові, закрутився, вдарив бандюгу в кожусі під лікоть, той крикнув і випустив тесак із рук. Відьмак копнув його під коліно і звалив на землю, розвернувся і з розмаху зацідив клепкою у скроню. Не чекаючи, поки бугай впаде, і не перериваючи руху, знов ухилився від палиці квадратного, врізав йому по пальцях, стиснутих на держалі. Квадратний заричав від болю і впустив палицю, Геральт по черзі ударив його у вухо, по ребрах і в друге вухо. Потім копнув у промежину, з розмаху. Квадратний упав і скулився, згортаючись, корчачись і торкаючись чолом землі.
Смаглявий, найспритніший і найшвидший з усієї трійці, затанцював навколо відьмака. Зграбно перекидаючи ніж з однієї руки в іншу, пішов у наступ на підігнутих ногах, махаючи ножем хрест-навхрест. Геральт легко ухилявся від ударів, відступав, чекав, поки той не подовжить крок. Як тільки це сталось, розмашистим ударом клепки відбив ніж, піруетом обійшов нападника і вдарив у потилицю. Головоріз упав на коліна, відьмак лупонув його клепкою трохи нижче вуха, у нерв. Відомий медикам як сплетення привушне.
- Ой-ой, - промовив, дивлячись зверху, як той звивався, задихався й давився від крику. – То мусило бути боляче.
Бугай в кожусі витяг з-за пояса топірець, але не підводився з колін, не певний, що робити далі. Геральт розвіяв його сумніви, приложивши клепкою по шиї.
Вулицею, розштовхуючи натовп зівак, збігалась міські охоронці правопорядку. Лютик заспокоював їх, спираючись на свої владні зв’язки, гарячково пояснював, хто був нападником, а хто чинив самозахист. Відьмак жестом підізвав барда.
- Простеж, - научав, - аби їх взяли під варту. Попроси кузина прокуратора притиснути їх як треба. Або самі причетні до крадіжки мечів, або хтось їх винайняв. Знали, що я неозброєний, тому відважились напасти. Клепку поверни бондарям.
- Був змушений цю клепку купити, - зізнався Лютик. – І добре вчинив. Незле, як бачив, володієш дощечкою. Маєш носити при собі постійно.
- Іду до чародійки. В гості. Мушу йти з клепкою?
- До чародійки, - скривився бард, - краще було б взяти щось більш вагоме. Наприклад, оглоблю. Як говорив один мій знайомий філософ: йдучи до жінки, не забудь взяти з собою…
- Лютику.
- Добре, добре, я розповім, де знайти магічку. Але, спочатку, дозволь дати пораду…
- Ну?
- Відвідай спочатку лазню. І цирульника.
Стережіться розчарувань, бо зовнішність оманлива. Такими, як видаються, речі бувають вкрай рідко. А жінки – ніколи.
Лютик, Півсторіччя поезії
Розділ п’ятий
Вода в басейні фонтана завирувала і заклекотала, розбризкуючи золотисті краплинки. Літта Нейд, на прізвисько Корал, чародійка, простягнула руку, проскандувала стабілізуюче закляття. Поверхня води стала рівною, ніби полита олією, запульсувала спалахами. Образ, спочатку невиразний і каламутній, став чітким і перестав тремтіти, хоча лишався частково викривленим через рух води, проте був ясним і виразним. Корал нахилилась. Бачила у воді Ринок Прянощів, головну вулицю міста. І крокуючого вулицею чоловіка з білим волоссям. Чародійка придивилась пильніше. Споглядала. Шукала підказки. Якісь прикмети. Деталі, які дозволили б оцінити. І передбачити.
На питання, що є справжній чоловік, Літта мала усталений погляд, викресаний роками досвіду. Вміла розпізнати справжнього чоловіка у натовпі більш-менш вдалих підробок та імітацій. Для цього не мусила вдаватись до контакту фізичного, який, подібно до більшості чародійок, вважала не лише за тривіальний, але й доволі оманливий спосіб перевірки мужності. Така безпосередня дегустація, як впевнилась на власному досвіді, дозволяє поласувати смаком, але надто часто лишає по собі й неприємний післясмак. Нестравність. І печію. А часом, навіть, нудоту.
Літта вміла розпізнати справжнього чоловіка навіть здалеку, на підставі дрібних і з першого погляду незначних фактів. Справжній чоловік, винесла з практики чаклунка, полюбляє риболовлю, але виключно на штучну мушку. Колекціонує фігурки солдатиків, еротичні малюнки і власноруч зібрані моделі кораблів, у тому числі у пляшках, а пустих пляшок з-під елітного алкоголю в його домі ніколи не бракує. Вміє смачно готувати, вдаються йому справжні кулінарні шедеври. Ну і, в цілому, сам його вигляд має викликати бажання.
Відьмак Геральт, про якого чародійка чула багато, про якого зібрала багато інформації, і якого власне споглядала у воді басейну, відповідав, як на її погляд, тільки одному з перелічених вище критеріїв.
- Мозаїк!
- Я тут, пані учителько.
- Чекаємо на гостя. Щоб все було готово і на належному рівні. Але спочатку принеси мені сукню.
- Кольору чайної троянди? Чи морської хвилі?
- Білу. Він носить чорне, влаштуємо йому інь і ян. І черевички, підбери щось відповідно до кольору, зі шпилькою не менше чотирьох дюймів. Не можу дозволити, аби дивився на мене аж так згори.
- Пані учителько… Та біла сукня…
- Що?
- Вона така…
- Скромна? Без оздоби і витребеньок? Ех, Мозаїк, Мозаїк. Чи ж ти ніколи не навчишся?
*
При вході його мовчки зустрів дебелий і пузатий амбал зі зламаним носом і очима малої свинки. Змірив поглядом Геральта від голови до п’ят, а потім ще раз, у зворотному напрямку. Після цього відступив, даючи знак, що можна увійти.
В передпокої чекала дівчина з гладко зачесаним, навіть прилизаним волоссям. Мовчки, самим жестом запросила його до кімнати.
Увійшов, прямо в заквітчаний патіо, посеред якого тихо поплюскував фонтан. Центр фонтану оздоблювала мармурова статуетка оголеної танцюючої дівчини, точніше дівчинки, судячи з малорозвинених атрибутів жіночої статі. Крім цього, вирізьблена рукою майстра статуетка звертала на себе увагу ще однією деталлю – фігура із цоколем дотикались тільки в одній єдиній точці – великому пальці стопи. Жодним чином, прикинув собі відьмак, не вдалось би стабілізувати таку конструкцію без допомоги магії.
- Геральт із Рівії. Вітаю. І запрошую.
Для того, аби вважатись класично вродливою чародійкою, Літта Нейд мала занадто гострі риси обличчя. Рум'яна теплого відтінку персика, які делікатно виділяли вилиці, трохи пом’якшували цю гостроту, але не приховували. Підведені кораловою помадою губи мали ідеальну форму, аж надто ідеальну. Але кидалось в око інше.
Літта Нейд була рудою. Класично і натурально рудою. Барвиста, яскрава червоно-іржава червінь її волосся наштовхувала на думку про літнє хутро лисиці. Якби зараз, Геральт був у цьому абсолютно певен, впіймати руду лисицю і посадити поруч із Літтою, обоє мали б однакове забарвлення. Коли чаклунка рухалась, серед ясно-червоних локонів спалахували світліші золоті відтінки, дійсно як на лисячому хутрі. Такий рудий типаж зовнішності зазвичай передбачав наявність ластовиння, і в чималій кількості. Однак у Літти його взагалі не було.
Геральт відчув раптове занепокоєння, забуте і приспане, тепер воно підіймалось десь із самих глибин. Завжди мав дивну і незрозумілу схильність до рудоволосих, кілька разів цей тип забарвлення вже штовхав його на великі дурощі. Відтоді дав собі обіцянку тримати себе в руках і думати головою. Зрештою, обіцянки було дотримуватись доволі легко. Минув рік з того часу, як такого роду дурощі перестали його спокушати.
Еротичний колір волосся був не єдиною принадою чародійки. Сніжно-біла сукня була скромною і взагалі без оздоби. Це мало на меті певну ціль, ціль вивірену і, поза всяким сумнівом, навмисну. Простота не розпорошувала увагу споглядача, концентруючи її на ладній фігурі.
І на глибокому декольте. Коротше кажучи, в «Добрій Книзі» пророка Лободи, в її ілюстрованому виданні, Літта Нейд з певністю могла би бути зображеною на гравюрі, що відкривала розділ «Про хтивість нечисту».
Кажучи ще коротше, Літта Нейд була тією жінкою, з якою тільки повний ідіот міг мати бажання зв’язатись довше, ніж на дві доби. Найцікавішим було те, що саме за такими власне жінками упадали зазвичай ватаги чоловіків, схильних до серйозних відносин.
Випромінювала аромат фрезії та абрикосу.
Геральт вклонився, після чого зробив вигляд, що статуетка на фонтані його цікавить більше, ніж фігура і декольте чародійки.
- Запрошую, - повторила Літта, вказуючи на малахітовий стіл і два плетених крісла. Зачекала, поки він всядеться, сама, сідаючи, похизувалась витонченою литкою і черевичком зі шкіри ящура.
Відьмак зробив вигляд, що вся його увага цілком зосереджена на карафці з вином й тарелі з фруктами.
- Вина? Це Нугарус із Туссента, на мою думку, воно краще ніж розрекламоване Ест-Ест. Також є Кот-де-Блессюр, якщо віддаєш перевагу червоному. Налий нам, Мозаїк.
- Дякую. – Прийняв із рук дівчини келих, всміхнувся їй. – Мозаїк. Красиве ім'я.
Помітив у її очах переляк.
Літта Нейд поставила келих. Зі стуком, який мусив привернути його увагу.
- Ну і що, - мотнула головою й рудими локонами, - привело славнозвісного Геральта із Рівії в мою скромну оселю? Просто вмираю з цікавості.
- Внесла за мене заставу, - сказав умисно сухо. – Тобто, взяла на поруки. Завдяки твоїй щедрості я вийшов із темниці. До якої потрапив також завдяки тобі. Правда ж? Через тебе провів в буцегарні тиждень?
- Чотири дні.
- Чотири доби. Хотів би, якщо це можливо, дізнатись причини, якими керувалась. Обидві.
- Обидві? – Піднесла брови і підняла келих. – Причина всього одна. І та сама.
- Ага. – Зробив вигляд, що вся його увага тепер прикута до Мозаїк, яка поралась на протилежному боці патіо. – Та сама, через яку донесла на мене, запроторила в тюрму і з неї потім визволила?
- Браво.
- В такому разі, запитаю – для чого?
- Аби довести тобі, що можу це зробити.
Зробив ковток вина. До речі, чудового.
- Довела, - кивнув, - що можеш. Загалом, могла б мені про це повідомити, хоча б просто в очі, зустрівши посеред вулиці. Я б повірив. Вирішила зробити це інакше і переконливіше. Питаю знов, - що далі?
- А мені самій цікаво, - кинула на нього хижий погляд з-під довгих вій. - Але най все йде як йде. Можу тільки сказати, що дію від імені та на прохання деяких моїх побратимів. Чародіїв, які мають щодо твоєї персони певні плани. Вищезазначені чародії, яким відомі мої дипломатичні таланти, визнали мене особою, гідною того, аби проінформувати тебе про їхні плани. На разі це все, що можу тобі відкрити.
- Цього замало.
- Маєш рацію. Проте, сором казати, на даний момент сама більше нічого не знаю, не очікувала, що ти з'явишся так скоро, що так швидко дізнаєшся, хто вніс заставу. Це взагалі мало би залишитись таємницею. Як тільки-но я дізнаюсь більше, ти також дізнаєшся більше. Будь терплячим.
- Як щодо моїх мечів? Це також елемент гри? Тих таємних чародійських планів? Чи черговий доказ того, що можеш?
- Про твої мечі мені нічого не відомо, що б це не означало.
Відьмак не надто йняв їй віри. Але не став продовжувати цю дискусію.
- Твої побратими-чародії, - мовив, - наввипередки демонструють мені свою антипатію і ворожість. Зі шкури вилазять, аби мені насолити і додати зайвих проблем. Гадаю, маю повне право вважати, що вони доклали рук до всіх тих неприємностей, які мене останнім часом переслідують. Ціла низка нещасних випадків. Запхали мене за грати, потім випустили, потім повідомили про певні плани щодо моєї особи. Що твої побратими утнуть наступного разу? Боюсь навіть висувати здогади. Ти вельми дипломатично, визнаю це, радиш мені бути терплячим. Але у мене немає іншого виходу. В будь-якому випадку змушений чекати, поки розпочата через твій донос справа потрапить на розгляд.
- А тим часом, - всміхнулась чародійка, - можеш на повну насолоджуватись свободою та користуватись її перевагами. На суді ти виступатимеш як вільна людина. Якщо справа взагалі дійде до суду, бо це ще вилами по воді писане. Якщо ж і дійде, то все одно не маєш жодних підстав для непокоєння. Довірся мені.
- З довірою, - відповів їй усмішкою, - можуть виникнути проблеми. Починання твоїх побратимів останнім часом неабияк підірвали мою довіру. Але я постараюсь. Думаю, мені час іти. Щоби довіряти і терпляче чекати. Моє шанування.
- Не поспішай так. Ще хвилинку. Мозаїк, вино.
Поворухнулась у кріслі, змінивши позу. Відьмак надалі вперто робив вигляд, що не помічає коліно і стегно, які виднілись у розрізі сукні.
- Що ж, - промовила наступної миті, - нема чого ходити околясом. В нашому середовищі відьмаків ніколи не жалували, хоча досить було просто ігнорувати вас. Було так до певного часу.
- До часу, - йому набридли ці натяки, - коли я зв’язався з Йеннефер.
- От і ні, помиляєшся, - зупинила на ньому погляд своїх нефритових очей. – Навіть двічі. Primo, це не ти зв’язався з Йеннефер, а вона з тобою. Secundo, той зв'язок мало кого обходив, зрештою, і не такі екстравагантні стосунки серед нас траплялись. Переламним моментом стало ваше розставання. Коли то сталось? Рік тому? Ах, як швидко плине час…
Витримала ефектну паузу, чекаючи на його реакцію.
- Так, рік тому, - продовжила, коли стало ясно, що реакції вона не дочекається. – Частина нашої спільноти… невелика, але впливова… звернула на тебе свою увагу. Не всім було зрозуміло, що там між вами сталось. Одні з нас вважали, що Йеннефер нарешті отямилась і покинула тебе, виставивши за поріг. Інші, навпаки, наважились припустити, що це ти прозрів і сам втік світ за очі, а Йеннефер впіймала облизня. В результаті, як вже говорила, ти звернув на себе увагу. І, як слушно зауважив, став об’єктом антипатії. А, ще були такі, що хотіли тебе якось покарати. На твоє щастя, більшість вирішила, що не варта справа заходу.
- А ти? До якої частини спільноти належала ти?
- До тієї, - Літта скривила коралові уста, - яку твоя любовна афера, уяви собі, лише забавляла. Інколи смішила. Часом ставала причиною азартних розваг. Особисто я завдячуючи тобі, відьмаче, отримала чималий прибуток. Побились об заклад, як довго ти витримаєш з Йеннефер, ставки були високими. Моя ставка виявилась виграшною. І я зірвала куш.
- В цьому разі, буде краще, якщо піду собі. Не мусив тебе відвідувати, щоб нас не побачили разом. Бо ще подумають, що ми сфальсифікували те парі.
- Тебе бентежить, що подумають?
- Не надто. А твій виграш мене тішить. Думав повернути тобі п’ятсот корон, потрачених тобою на заставу. Але якщо зірвала куш, поставивши на мене, то вже не відчуваю себе у боргу перед тобою. Ми з тобою квиті.
- Згадка про повернення застави, - в зелених очах Літти Нейд спалахнув злий блиск, - сподіваюсь, не означає намір покинути місто і втекти? Без очікування результату судового розслідування? Ні, ні, не маєш такого наміру, не можеш мати. Оскільки добре знаєш, що такий вчинок одразу повернув би тебе за грати. Ти ж знаєш, чи не так?
- Не мусиш мені знов доводити, на що здатна.
- Зізнаюсь тобі щиросердно, що воліла б не мати такої необхідності.
Поклала руку на декольте, в безсумнівному намірі привернути туди його погляд. Прикинувся, що не помітив, замість цього вкотре кинув оком на Мозаїк. Літта відкашлялась.
- Щодо наших з тобою боргів одне одному, та виграного мною парі, - сказала, - ти правий. Я тобі винна. Не наважусь запропонувати тобі гроші… Але як щодо необмеженого кредиту в „Natura Rerum”? На весь час твого перебування в місті? Через мене твій останній візит в остерію закінчився нічим, тому…
- Ні, дякую. Ціную твою увагу і добрі наміри. Але ні, дякую.
- Ти впевнений? Ну що ж, бачу, що так. Дарма я завела мову… про буцегарню. Але ти мене спровокував. І ввів у оману. Твої очі, дивні незвичні очі мутанта, з першого погляду такі щирі, але цей блукаючий погляд… Який вабить, зводить на манівці. Ти не щирий, о ні. Я знаю, знаю, з уст чародійки це звучить як комплімент. Саме це ти зараз хотів сказати?
- Браво.
- А чи наважився би ти на щирість? Якби я її вимагала?
- Якби ти її попросила.
- Ах. Най буде так. Тоді, прошу. Чому саме Йеннефер? Чому вона, а ніхто інший? Зміг би мені пояснити?
- Якщо це знов є предметом парі…
- Це не предмет парі. Чому саме Йеннефер із Венгерберга?
Мозаїк з'явилась поряд ніби тінь. З новою карафкою. І печивом. Геральт подивився їй в очі. Одразу відвернулась.
- Чому Йеннефер? – Повторив, все ще дивлячись на Мозаїк. – Чому саме вона? Відповім щиро – сам не розумію. Але є такі жінки… Вистачить лише одного погляду…
Мозаїк розтулила уста, ледве помітно хитнула головою. Заперечно і перелякано. Розуміла. І благала, аби припинив. Але він зайшов надто далеко в цій грі.
- Такі жінки, - надалі мандрував поглядом по тілу дівчини, - які ваблять. Притягують, наче магніт. Від яких неможливо очей відвести…
- Залиш нас, Мозаїк. – В голосі Літти пролунав холодний скрегіт металу. – А тобі, Геральте з Рівії, дякую. За візит. За терплячість. І за щирість.
Меч відьмацький (мал. 40) характерний тим, що є своєрідною квінтесенцією всіх мечів, п’ятим елементом, сукупністю всіх переваг подібного виду зброї. Високоякісна сталь, викута в краснолюдських кузнях і майстернях, надає клинкові легкість, але водночас надзвичайну пружність. Гостриться відьмацький меч також краснолюдським способом, при цьому способом таємним, і таким лишиться навіки вічні, адже гірські карлики свої секрети бережуть ревно. Меч, наточений краснолюдськими майстрами, може легко розсікти навпіл підкинуту в повітря шовкову хустину. І такі дива, відомо це зі слів очевидців, відьмаки своїми мечами не раз демонстрували.
Пандольфо Фортегуерра, Трактат про холодну зброю.
Розділ шостий
Коротка вранішня гроза із дощем ненадовго освіжили повітря, але вже скоро морський бриз із боку Пальміри знов приніс надокучливий сморід відходів, прогірклого жиру і тухлої риби.
Геральт переночував у кімнаті, яку винаймав Лютик. Кімнатка барда була затишна. В буквальному сенсі слова – щоб дістатись до постелі, потрібно було просуватись, затиснувшись між ліжком і стіною. На щастя, ліжко спокійно вміщувало двох і в цілому було придатне до спання, хоча й пекельно скрипіло, а сіно в матраці було утрамбоване вщент через заїжджих купців – знаних прихильників інтенсивних позашлюбних ігор.
Геральту вночі бозна-чого наснилась Літта Нейд.
Снідати пішли на ринок неподалік, до забігайлівки, в якій, як дізнався бард, подавали пречудові сардини. Лютик пригощав. Геральт був не проти. Врешті-решт, частіше траплялось навпаки – саме Лютик, перебуваючи в скруті, користувався з Геральтової щедрості.
Всілись за грубо обтесаним столом і прийнялись за підсмажені до хрусткої скоринки сардини, які подавали на дерев'яній тарелі, великій, ніби колесо від тачки. Лютик, як зауважив собі відьмак, час від часу тривожно озирався. І завмирав, як тільки йому здавалось, що хтось із перехожих аж надто прискіпливо до них придивляється.
- Я вважаю, що ти повинен, - пробурчав нарешті, - все-таки придбати собі хоч якусь зброю. І носити її на виду. Вчорашній випадок мав би стати для тебе наукою, як гадаєш? О, дивись, бачиш там виставлені щити й кольчуги? Майстерня зброярів. Певен, що мечі у них також є.
- В цьому місті, - Геральт обгриз хребет сардини і виплюнув плавник, - носіння зброї заборонено, у всіх приїжджих зброю відбирають. Скидається на те, що тільки бандюги можуть тут ходити озброєними.
- Можуть і ходять. – Бард кивнув у бік здорованя, який саме проходив повз із великим бердишем на плечі. – Але в Керацку заборони накладає, стежить за їх дотриманням і карає за їх порушення не хто інший, як Феррант де Леттенхоф, який є, як вже знаєш, моїм двоюрідним братом. І оскільки кумівство – це святий закон природи, то на всі місцеві заборони можемо з тобою просто наплювати. Проголошую, що з цієї миті ми маємо повне право і дозвіл на володіння й носіння зброї. Закінчимо снідати і підемо купувати тобі меч. Пані господине! Чудова у вас рибка! Прошу підсмажити ще з десяток!
- Їм ці сардини, - Геральт викинув обгризений риб'ячий хребет, - і роблю висновок, що втрата мечів – це ніщо інше, як покарання за жадібність і снобізм. За те, що заманулось мені розкошів. Отримав роботу в передмісті, але ж мені скортіло податись у Керацк і почастуватись в „Natura Rerum”, закладі, про який мова йде на цілий світ. А треба було деінде з'їсти щерби з потрухів, капусти з горохом або рибної юшки…
- Між іншим, - Лютик облизав пальці, - кухня в „Natura Rerum” дійсно славетна, але не найкраща в світі. Існують заклади, де подають не гірші страви, а часом, буває, і ліпші. Хоча б «Шафран і Перець» в Горс Велені або «Хен Цербін» у Новіграді, з власною пивоварнею. Доволі пристойна «Сонатіна» в Цидарісі, недалеко звідси, знана найкращими морепродуктами на всьому узбережжі. «Ріволі» в Маріборі й тамтешній глухар по-брокілонськи, щільно нашпигований салом… ммм, смакота, аж слинки покотились. «Папржица» в Альдерсберзі та їх славетне заяче сідло з печерицями à la король Відемонт. «Хофмейер» в Хірунді, ох, потрапити б туди восени під час Саовіну, на запеченого гуся в грушевому соусі… Або «Два В'юна», в кількох милях від Ард Каррайга, звичайна корчма на роздоріжжі, а подають найкращі свинячі рульки, які тільки доводилось мені в своєму житті куштувати… Ха! Дивись, хто до нас завітав! Про вовка промовка! Привіт, Феррант… Тобто, хмм… пане прокураторе…
Феррант де Леттенхоф підійшов один, жестом наказуючи охоронцям лишатись на вулиці.
- Юліане. Пане з Рівії. Маю для вас новини.
- Не буду приховувати, - відповів Геральт, - що вже зачекався. Що розказали розбійники? Ті, що вчора на мене напали, користуючись відсутністю моєї зброї. Говорили про це відкрито і не ховаючись. Це доказ, що вони замішані у крадіжці моїх мечів.
- Нажаль, доказів щодо цього бракує, - прокуратор знизав плечима. – Троє ув’язнених – то звичайна місцева наволоч, до того ж не надто кмітлива. Напасти наважились, факт, користуючись з того, що ти був неозброєний. Плітки про крадіжку розійшлись дуже швидко, це заслуга, як мені здається, панянок із кордегардії. Й одразу знайшлись охочі… Що, зрештою, і не дивує. Не належиш до кола шанованих осіб… І не прагнеш симпатії та популярності. Під час арешту побив співкамерників…
- Все ясно, - кивнув відьмак. – Це все моя провина. Ті вчорашні також постраждали. Не скаржились? Не вимагали відшкодувань?
Лютик засміявся, але одразу замовк.
- Свідки вчорашнього інциденту, - уїдливо відповів Феррант де Леттенхоф, - зізнались, що побито тих трьох бондарською клепкою. І побито надзвичайно жорстоко. Так жорстоко, що один із них… забруднився.
- Вірогідно, через перехвилювання.
- Бито їх, - прокуратор не змінив виразу обличчя, - навіть тоді, коли вже були беззбройні та не становили загрози. Це означає перевищування меж необхідної оборони.
- А мені нема чого боятись. У мене хороший адвокат.
- Може, сардинки? – перервав довгу мовчанку Лютик.
- Інформую, - нарешті промовив прокуратор, - що слідство триває. Вчорашні арештовані до крадіжки мечів не причетні. Було проведено допит кількох осіб, які могли мати відношення до злочину, але доказів так і не знайшлось. Інформатори не відшукали жодної зачіпки. Проте, відомо… і це головна причина мого візиту… що плітки про пропажу мечів викликали незвичне пожвавлення серед тутешнього злочинного світу. Гомонять про те, що в місто приїхали охочі помірятись силами з відьмаком, особливо з неозброєним відьмаком. Раджу бути обережними. Не виключаю можливості чергових інцидентів. Також не певен, Юліане, що за даних обставин компанія пана з Рівії…
- В компанії Геральта, - жваво урвав трубадур, - бував і в більш небезпечних місцях, бував у таких халепах, які місцевим злодюжкам навіть не снились. Якщо вважаєш за необхідне, братику, можеш забезпечити нам озброєний ескорт. Най відлякують всіляку сволоту. Бо, коли ми з Геральтом наступного разу віддухопелимо чергових покидьків, вони будуть тобі знов скиглити про перевищення меж необхідної оборони.
- Якщо то була просто місцева наволоч, - сказав Геральт. – А не наймані убивці. Чи слідство допускає такий варіант?
- До уваги беруться всі можливі варіанти, - відрізав Феррант де Леттенхоф. – Слідство триватиме. Ескорт надам.
- Ми раді.
- До побачення. Бажаю успіхів.
Над дахами міста верещали чайки.
*
Візит до зброярні виявився марним. Геральту вистачило одного погляду на запропоновані мечі. Коли ж дізнався їхню вартість, знизав плечима і мовчки вийшов з магазину.
- Думав, - Лютик наздогнав його на вулиці, - що ми порозумілись. Мусив купити щось, аби не виглядати безоружним!