Сто двадцять сім років по тому 5 страница
Спалах блискавки. Раптовий порив вітру шарпонув їхнє волосся. Вода в басейні захвилювалась, завирувала, спінилась, піднеслась хвилею, високою наче стіна. І обрушилась просто на них. Відскочили від фонтану, Корал спіткнулась, підтримав її. Прогуркотав грім.
Чародійка викрикнула закляття, махнула рукою. У всьому домі запалало світло.
Вода у басейні фонтану, що за мить до цього кружляла коловоротом, тепер була рівна, спокійна, порушувалась тільки струмком з фонтану, що ліниво дзюркотів. На них, хоч перед цим облиті величезною хвилею, не було жодної краплини.
Геральт важко дихав. Підвівся.
- Наприкінці, - буркнув, допомагаючи чародійці підвестись на ноги. – Той останній образ… Узгір'я і процесія… люди… Не розпізнав… Не маю жодного уявлення, що то могло бути…
- Я також, - відповіла несвоїм голосом. – Але це було не твоє видіння. Це образ призначався мені. Також не уявляю, що може означати. Але маю дивне передчуття, що нічого хорошого.
Грім стих. Гроза віддалялась. У бік суші.
*
- Шарлатанство, вся та її дивінація, - повторив Лютик, підкручуючи кілочки лютні. – Ошуканські омани для наївних. Сила навіювання, нічого більше. Думав про мечі, то їх і побачив. Що ще, наче б то, бачив? Ходу мерців? Страшенну хвилю? Скелю дивної форми? Це якої такої форми?
- Була схожа на велетенський ключ, - відповів відьмак. – Або на частину від геральдичного хреста…
Трубадур замислився. Затим обмакнув палець у пиво. І намалював щось на поверхні стола.
- Щось схоже на це?
- Ха. Навіть дуже схоже.
- А щоб мені! – Лютик вдарив по струнах, звертаючи на себе увагу всієї корчми. – А щоб мене муха вбрикнула! Ха-ха, друже, Геральте! Скільки разів ти витягав мене з халепи? Скільки разів допоміг? Робив мені послугу? Не злічити! Ну, тепер настала моя черга. Може статись, що з моєю поміччю відшукаєш свою славетну зброю.
- Га?
Лютик підвівся.
- Пані Літта Нейд, - твоє нинішнє здобуття, якій складаю свою пошану як видатній ворожці та неперевершеній ясновидці, під час сеансу дивінації, річ то ясна, передбачувана і безсумнівна, вказала місце, яке знаю. Йдемо до Ферранта. Зараз же. Мусить організувати нам аудієнцію, за допомогою своїх таємних зв’язків. І видати тобі дозвіл на виїзд із міста, щоб на пропускному контролі уникнути конфронтації з тими гетерами із кордегардії. Влаштуємо невеличку подорож. Невелику і, в принципі, недалеку.
- Куди?
- Упізнав скелю з твого видіння. Насправді називається останець карстовий. Але місцеві називають її Грифом. Характерна місцина, та ниточка, що веде до оселі персони, яка фактично може щось знати про твої мечі. Місце, в яке направимось, називається Равелін. Тобі це про щось говорить?
Не тільки саме лише виконання, не сама тільки реміснича майстерність цінність відьмацького меча визначає. Подібно до загадкових ельфійських чи теж гном'ячих клинків, секрет яких згинув у віках, меч відьмацький таємничою силою пов'язаний із рукою і помислами відьмака, що володіє ним. І саме завдяки арканам цієї магії стає він здатним повставати на боротьбу проти Темних Сил.
Пандольфо Фортегуерра, Трактат про холодну зброю
Відкрию вам один секрет. Щодо відьмацьких мечів. Нісенітниці, що мають вони якусь таємничу силу. І що така це вже відмінна зброя, що кращої за неї годі й шукати. Це все фікція, видумана для замилювання очей. Відомо це мені абсолютно достеменно з перевіреного джерела.
Лютик, Півсторіччя поезії
Розділ восьмий
Скалу, що носила назву Гриф розпізнав одразу, була помітна вже здалека.
*
Місце, в яке вони направлялись, розташовувалось менш ніж на півдорозі між Керацком і Цидарісом, трохи на узбіччі від тракту, який з’єднував обидва міста і проходив між лісів та скелястих пустищ. Дорога зайняла у них певний час, який заповнювали балачками. Переважно, у виконанні Лютика.
- Якщо вірити чуткам, - сказав поет, - то відьмацькі мечі мають магічні властивості. Крім вигадок про статеве безсилля, щось правдиве у цьому має бути. Ваші мечі – це ж не звичайні мечі. Прокоментуєш якось?
Геральт притримав кобилу. Знуджена постійним перебуванням у стайні, Плотва щоразу зривалась у галоп.
- Звісно, прокоментую. Наші мечі – це не звичайні мечі.
- Стверджують, - Лютик удав, ніби не почув кпини, - що магічна сила вашої відьмацької зброї, смертельної для страховиськ, з якими боретеся, полягає у сталі, з якої мечі куються. З самого матеріалу, а докладніше, з руди, яка добувається з метеоритів, що впали з неба. Це як? Метеорити – це ж не магічне явище, це явище природне і науково обґрунтоване. Звідки тоді береться вся ця магія?
Геральт подивився на небо, яке темнішало на півночі. Здавалось, що насувається чергова буря. І що ризикують змокнути.
- Якщо я добре пам’ятаю, - відповів питанням, - пройшов навчання з усіх сімох вільних мистецтв?
- І диплом отримав summa cum laude.
- Прослухав лекції професора Лінденборга, які входили до складу quadrivium астрономії.
- Старого Лінденборга, якого ще називали Опалком? – засміявся Лютик. – Авжеж! Й досі бачу його перед очима, як чеше собі зад і тицяє указкою на мапи і глобуси, монотонно буркочучи. Sphera Mundi, ееее, subdividitur на чотири Елементарні Плани: План Землі, План Води, План Повітря і План Вогню. Земля разом із Водою формує земну кулю, яку з усіх боків, ееее, оточує Повітря, або Aer. Над Повітрям, ееее, простягається Aether, Повітря Вогняне vel Вогонь. Над Вогнем знаходяться Тонкі Сидеральні Небеса, Firmamentum сферичної природи. На них же розміщуються Erratica Sydera, блукаючі зірки, і Fixa Sydera, зірки нерухомі…
- Не знаю, - хмикнув Геральт, - що більше дивує: твій талант до пародіювання чи пам'ять. Вертаючись до нашого попереднього питання: метеорити, які наш шановний Опалок називав падаючими зірками, Sydera Cadens, чи якось так, зриваються з небосхилу і падають вниз, аби заритись у нашу стару-добру землю. По дорозі вони проходять крізь всю решту Планів, або площин елементарних та параелементарних, бо такі також начебто існують. Елементи і параелементи, як відомо, просякнуті потужною енергією джерела усієї магії і надприродної сили, а метеорит, проходячи крізь них, цю енергію поглинає і зберігає. Сталь, яка видобувається з метеориту, так само як і клинок, який кується з цієї сталі, несе в собі силу елементів. Яка є магічною. Весь меч є магічним. Quod erat demonstrandum. Зрозумів?
- Ну звісно.
- А тепер забудь. Бо це дурня.
- Що?
- Дурня. Вимисел. Метеорити не лежать під кожним кущем. Більше половини відьмацьких мечів викувані з магнетитових руд. Сам користався саме такими. Є так само добрими, як ті, що зроблені з метеоритів, які впали з неба і пройшли крізь всі сидеритові елементи. Немає абсолютно ніякої різниці. Але залиш цю інформацію при собі, Лютику, дуже тебе прошу. Нікому про це не розповідай.
- Це як? Маю мовчати? Не можеш про таке просити! Який сенс знати про щось, якщо цим знанням не можна похвалитись?
- Прошу тебе. Волію, аби мене вважали за надприродну істоту, озброєну надприродною зброєю. Такого мене винаймають і такому мені платять. Звичайність – все одно, що буденність, а буденність – це дешевизна. Тому прошу, тримай язик за зубами. Обіцяєш?
- Най буде так. Обіцяю.
*
Скалу, що носила назву Гриф розпізнав одразу, була помітна вже здалека.
Насправді, не потрібно було мати багату уяву, щоб простежити її схожість із головою грифа на довгій шиї. Однак більше, як зауважив Лютик, нагадувала гриф лютні або іншого струнного інструмента.
Гриф, як виявилось, був останцем, що височів над гігантським карстовим масивом. Масив цей, – як Геральт пригадав з оповідей, - називали Ельфійською Твердинею, з огляду на його доволі чіткі форми, нагадував руїни прадавніх будівель з мурами, вежами, баштами і тому подібним. Жодної твердині, ельфійської чи будь-якої іншої, тут ніколи не було, дивні форми карстової породи були результатом роботи Природи, від якої, треба було визнати, захоплювало дух.
- Там, внизу, - вказав Лютик, підводячись в стременах. – Бачиш? Це і є наша ціль. Равелін.
Назва була винятково влучною, адже карстові останці формували дивовижно правильної форми великий трикутник, який виступав перед Ельфійською Твердинею наче бастіон. Зсередини трикутника в небо підносилась будівля, що нагадувала форт. Була оточена чимсь, що скидалось на огороджений воєнний табір.
Геральт пригадав чутки, які ходили про Равелін. І про особу, яка мала там свою резиденцію.
З'їхали з гостинця.
За першу загорожу вели кілька входів, і всі вони охоронялись озброєними до зубів стражниками. По строкатій та різнорідній одежі легко було упізнати в них найманців. Їх затримали вже на першому посту. Хоча Лютик голосно повідомив, що у них призначено аудієнцію і особливо наголошував на своїх добрих стосунках із керівництвом, їм звеліли спішитись і чекати. Досить довго. Геральт вже почав проявляти нетерпіння, коли, нарешті, з'явився здоровань із зовнішністю галерника, і наказав їм слідувати за ним. Скоро виявилось, що здоровань повів їх обхідним шляхом, в дальню частину комплексу, звідки доносився гомін й звуки музики.
Перейшли через мостик. Одразу за ним на землі лежав чоловік, напівпритомно мацаючи довкола себе руками. Обличчя його було закривавлене і розпухло так, що очі майже повністю зникли в суцільному набрякові. Важко дихав, з кожним видихом випускав з розбитого носа криваві бульби. Здоровань не приділив жодної уваги лежачому, Геральт з Лютиком також удали, що нічого не помітили. Знаходились в такому місці, де неможна було проявляти надмірної зацікавленості. В справи Равеліну не рекомендувалось пхати носа, адже, за чутками, такий ніс одразу розставався зі своїм хазяїном і залишався там, куди його було встромлено.
Здоровань провів їх через кухню, в якій кухарі носились ніби ошпарені. Булькотіли котли, в яких, як зауважив Геральт, готувались краби, омари і лангусти. В чанах звивались вугрі та мурени, тушкувались у горшках молюски й мідії. Шкварчали на велетенських пательнях шматки м'яса. Прислуга накладала готові страви у миски і підноси і виносила в коридор.
Наступне приміщення було просякнуте ароматами жіночих парфумів та косметики. Перед рядами дзеркал, безупинно теревенячи, крутились і наводили марафет кільканадцять жінок в різних стадіях негліже, враховуючи стадію абсолютну. Тут теж і Геральт, і Лютик зберігали кам’яний вираз обличчя і не надто кидали оком довкола.
В черговій кімнаті їх ретельно обшукали. Стражники, що проводили огляд відрізнялись суворою зовнішністю, професійною поведінкою і рішучими діями. Стилет Геральта конфіскували. У Лютика, який ніколи в житті не носив зброї, відібрали гребінець і штопор. Лютню, поміркувавши, дозволили залишити.
- Перед превелебним стоять стільці, - стали повчати наприкінці. – Сісти на них. Сидіти і не вставати, доки превелебний не дозволить. Не перебивати, коли превелебний говорить. Не відкривати рота, поки превелебний не дасть на це згоду. А тепер заходьте. В ці двері.
- Превелебний? – буркнув Геральт.
- Був колись священиком, - прошепотів у відповідь поет. – Але не переживай, не набрався звичок. Підлеглі мусять його якось називати, а він ненавидить, коли його звуть шефом. Ми не мусимо так до нього звертатись.
Коли увійшли, щось заступило їм дорогу. Це щось було велетенське наче гора та інтенсивно смерділо мускусом.
- Здоров був, Микито, - привітав гору Лютик.
Гігант, названий Микитою, судячи з усього працював приватним охоронцем превелебного шефа, був метисом, результатом схрещення огра і краснолюда. З цього кровозмішення вийшов лисий краснолюд зростом чималим вище за сім футів, абсолютно без шиї, з кучерявою бородою, з іклами, що стирчали наче у дикого кабана, і руками, які сягали колін. Такі гібриди траплялись вкрай рідко, як вважалось, ці види були повністю генетично несумісні, тому щось подібне до Микити не могло з'явитись на світ природним шляхом. Не обійшлось без допомоги винятково сильної магії. Магії, до речі, забороненої. За чутками, більшість чародіїв цю заборону ігнорували. Геральт зараз на власні очі бачив доказ того, що чутки не брехали.
Всілись, відповідно з протоколом, на двох плетених стільцях. Геральт озирнувся, роздивляючись. В дальньому кінці кімнати, на великій кушетці, дві голі панянки пестили одна одну. На них споглядав, одночасно годуючи пса, малий, непоказний, сутулий і непримітний чоловік в просторих, квітчасто вишитих шатах і фесці з китицею. Згодувавши собаці останній шматок омара, чоловік витер руки і повернувся.
- Вітаю, Лютик, - промовив, сідаючи перед ними на чимсь, що скидалось на трон, хоча й плетений. – Моє шанування, пане Геральте з Рівії.
Превелебний Пирал Пратт, вважався – й не без підстав – головою організованої злочинності всього регіону, мав вигляд купця, який свого часу торгував текстилем, а зараз вийшов на пенсію. На зборищі текстильних купців-пенсіонерів нічим би не відрізнявся від решти й не мав би причин скидатись на чужака. Принаймні, здалеку. Якщо ж придивитись до Пирала Пратта ближче, - можна було помітити те, чого купці з текстилю зазвичай не мали. Застарілий, бляклий білуватий слід від удару ножем на вилиці. Недобрий і ворожий вираз вузьких уст. Світлі, жовтаві очі, нерухомі як у пітона.
Довгий час ніхто не порушував мовчанки. Десь з-за стіни доносилась музика, було чутно гомін.
- Радий бачити і вітаю вас обох, - нарешті порушив тишу Пирал Пратт. Його голос видавав давню і міцну любов до дешевого й погано дистильованого алкоголю.
- Особливо радий бачити тебе, співаче. – Превелебний посміхнувся Лютику. – Не бачились з дня весілля моєї онучки, який прикрасив своїм виступом. А я саме думав про тебе, бо чергова моя онука щось також поспішає із заміжжям. Сподіваюсь, що по старій дружбі й цим разом не відмовиш. Ну як? Заспіваєш на весіллі? Не потрібно буде просити тебе так довго, як і вперше? Не доведеться тебе знов... переконувати?
- Заспіваю, заспіваю, - поспішив запевнити Лютик, трохи зблідши.
- А сьогодні, - продовжив Пратт, - я гадаю, прийшов питатись про моє здоров'я. Кепське воно, оте моє здоров'я.
Лютик і Геральт втримались від коментарів. Огрокраснолюд тхнув мускусом. Пирал Пратт важко зітхнув.
- Маю, - сповістив, - виразку шлунка і анорексію, тож розкішні страви вже не для мене. Знайшли хворобу печінки і заборонили пити. На додачу, маю грижу міжхребцевих дисків, хребців шиї і попереку, тож полювання та інші екстремальні види спорту викреслені з мого списку забав. Всі ці ліки та препарати пожирають купу грошей, які раніше витрачав на азартні ігри. Свистулька, щоправда, зізнаюсь, ще встає, але скільки треба докласти роботи, аби встала! Тепер це більше виснажує, ніж тішить… То, що мені лишається? Га?
- Політика.
Пирал Пратт розсміявся так, що аж затремтіла китиця на фесці.
- Браво, Лютик. Як завжди – в яблучко. Політика, о так, це зараз саме для мене. Спочатку не викликала у мене прихильного ставлення. Думав, не впораюсь, тому вирішив інвестувати в борделі. Часто бував серед політиків і з багатьма знайомий особисто. І переконався, що краще мати справу зі шльондрами, бо шльондри мають хоч якусь гідність та принципи. А з іншого боку, в борделі не так приємно правити, як в ратуші. А правити хочеться, як не світом, то хоч повітом, як той казав. Як у старій приказці: якщо не можеш їх побороти, то приєднайся до них.
Замовк, глянув на кушетку, витягнувши шию.
- Не сачкувати, дівчатка! – прикрикнув. – Не прикидатись! Більше, більше запалу! Хмм… На чому я зупинився?
- На політиці.
- Ага, дійсно. Але політика політикою, а в тебе, відьмаче, поцупили твої славетні мечі. Чи не з цього приводу маю честь тебе тут бачити?
- Саме з цього.
- Мечі вкрали, - похитав головою Пратт. – Болісна втрата, як гадаю? Очевидно, що болісна. І непоправна. Ха, завжди говорив, що в Керацку злодій на злодії. Тамтешні люди, дай їм тільки шанс, вкрадуть все, що надійно не прибито цвяхами. А як буде прибито, то на цей випадок завжди мають при собі обценьки.
- Сподіваюсь, слідство триває? – продовжив за мить. – Керує ним Феррант де Леттенхоф? Однак, подивіться правді в очі, панове. Не треба чекати дива від Ферранта. Без образ, Лютику, але твій кревняк був би набагато кращим бухгалтером, аніж слідчим. У нього нічого нема, крім книжок, кодексів, параграфів, постанов, ну і всі ці його докази, докази і ще раз докази. Як в тій байці про козу і капусту. Не чули? Якось закрили козу в одній коморі з качаном капусти. На ранок від капусти і духу не лишилось, а коза сере зеленим. Але доказів бракує і свідків нема, тож справу закрито, causa finita. Не хочу наврочити, відьмаче Геральте, але справа крадіжки твоїх мечів може закінчитись так само.
Геральт і цього разу не прокоментував.
- Перший меч, - Пирал Пратт почесав підборіддя рукою, усіяною перснями, - сталевий. Сталь сидеритова, з метеоритної руди. Викутий в Махакамі, в краснолюдських кузнях. Загальна довжина сорок із половиною дюймів, клинок довгий – двадцять сім і чверть. Ідеально збалансований, вага леза чітко дорівнює вазі ефеса, загальна вага меча десь трохи менше сорока унцій. Руків'я і гарда виконані просто, але елегантно.
- І другий меч, ідентичної довжини й ваги, срібний. Частково, звичайно. Сталеве осердя, окуте сріблом, лезо також сталеве, чисте срібло занадто м'яке, щоб його можна було добре нагострити. На гарді та вздовж всього клинка видніються рунічні знаки та символи, які мої експерти не змогли ідентифікувати, але вони є безсумнівно магічними…
- Детальний опис. – Геральт сидів з кам’яним лицем. – Такий, ніби ти бачив мечі на власні очі.
- Власне я їх і бачив. Мені їх принесли і запропонували купити. Посередник, що представляв інтереси попереднього власника, - особа з бездоганною репутацією, яку я особисто знаю, повідомила, що мечі отримані легально, що походять вони зі знахідки в Фен Карн, старовинного некрополя в Соддені. В Фен Карн знаходять безліч скарбів і артефактів, тож не я мав жодних підстав до сумнівів щодо достовірності. Але мав певні підозри. І мечі не купив. Слухаєш мене, відьмаче?
- З усією увагою. Чекаю на розв'язку. І на подробиці.
- Розв'язка наступна: так на так. Подробиці вартують грошей. Інформація має свій цінник.
- Ну, знаєш, - зайшовся Лютик. – Я до тебе звернувся по дружбі, а ти старому другові в біді…
- Інтерес – це інтерес, - обірвав його Пирал Пратт. – Сказав вже, інформація, якою володію, має свою ціну. Хочеш довідатись щось про долю своїх мечів, відьмаче з Рівії, мусиш за це заплатити.
- І яка ціна вказана на ціннику?
Пратт витягнув з кишені велику золоту монету і віддав огрокраснолюдові. Той без жодних зусиль розламав її пальцями, як печиво. Геральт заперечно похитав головою.
- Банальщина на кшталт ярмаркового балагану, - процідив. – Всучиш мені половину монети, а хтось, колись, може через кілька років, з'явиться з другою половиною. І зажадає, щоб виконав його бажання. Яке мушу виконати беззастережно. Не вийде. Якщо це і є твоя ціна, то ми не домовимось. Causa finita. Йдемо, Лютик.
- Не зацікавлений в тому, аби відшукати мечі?
- Не настільки.
- Підозрював щось подібне. Але варто було спробувати. Маю іншу пропозицію. Цього разу вже не відмовишся.
- Йдемо, Лютик.
- Вийдеш, - Пратт вказав кивком голови, - але в інші двері. В оці. Роздягнений. В самому спідньому.
Геральтові здавалось, що контролює свій вираз обличчя. Вочевидь, помилявся, бо огрокраснолюд раптом застережливо загарчав і рушив на нього, розкинувши лапи й тхнучи вдвічі сильніше.
- Це якась насмішка, - голосно заявив Лютик, який в компанії відьмака завжди ставав зухвалим і нахабним.
- Глузуєш з нас, Пирал. Тому зараз ми попрощаємось і вийдемо. Крізь ті самі двері, через які увійшли. Не забувайся, ким ти є! Йдемо!
- Не раджу, - похитав головою Пирал Пратт. – Ти не надто розумний, це вже ми якось з'ясували. Але, щоб не робити спроби зараз вийти, розуму в тебе вистачить.
Щоб підкреслити серйозність слів шефа, огрокраснолюд показав їм кулак. Розміром з кавун. Геральт мовчав. Вже більше хвилини придивлявся до велетня, вишукуючи на його туші вразливе для копняка місце. Бо скидалось на те, що без копняків не обійдеться.
- Ну, добре. – Пратт жестом притримав охоронця. – Піду на поступки, викажу свою добру волю і прагнення досягти компромісу. Тут сьогодні зібралась вся еліта промисловості, торгівлі та фінансів, політики, шляхта, духовенство, навіть один принц, інкогніто. Обіцяв їм видовище, якого в житті не бачили, а відьмака в самих підштаниках вони точно не бачили. Але най буде по-твоєму, піду назустріч: вийдеш голий по пояс. За це отримаєш обіцяну інформацію, негайно ж… Більше того, в якості бонусу…
Пирал Пратт взяв зі столу аркушик паперу.
- В якості бонусу, отримаєш двісті новіградських корон. У відьмачий пенсійний фонд. Будь-ласка, це чек на пред’явника, в банку Джанкарді, отримати готівкою можна в будь-якій їхній філії. Що скажеш?
- Навіщо питаєш? – примружив очі Геральт. – Дав чітко зрозуміти, що відмовитись не можу.
- Ти правильно зрозумів. Я сказав, що від цієї пропозиції вже не відмовишся. До всього цього, вона видається мені взаємовигідною.
- Лютику, візьми чек. – Геральт розстібнув і скинув куртку. – Говори, Пратт.
- Не роби цього, - Лютик зблід ще більше. – Ти знаєш, що на тебе чекає там, за тими дверима?
- Говори, Пратт.
- Як вже казав, - превелебний розвалився на своєму троні, - відмовився купувати мечі у посередника. Але, як зауважив раніше, це була особа мені близька і шанована, тому запропонував інший, дуже вигідний спосіб їх продати. Порадив, аби їх попередній власник виставив мечі на аукціоні. В аукціонному домі братів Борсодих, у Новіграді. Найбільший і найвідоміший серед колекціонерів аукціон, зі всього світу туди з’їжджаються поціновувачі раритетів, антикваріату, рідкісних творів мистецтва, унікальних виробів та всіляких диковинок. Щоби додати якийсь шедевр до своєї колекції, ці диваки шалено торгуються, різні екзотичні речі часом йдуть у Борсодих за неймовірні суми. Ніде не вдасться продати дорожче, ніж у них.
- Говори, Пратт. – Відьмак зняв сорочку. – Слухаю уважно.
- Аукціон в домі Борсодих відбувається раз на квартал. Найближчий буде п’ятнадцятого липня. Злодій обов’язково з'явиться там з твоїми мечами. Якщо пощастить, зможеш відібрати, поки не виставив їх на продаж.
- І це все?
- Це і так немало.
- Інформація про особу викрадача? Або посередника?
- Інформації щодо особи викрадача не маю, - відрізав Пратт. – А посередника не викажу. Тут свої інтереси, закони, правила, які не менш важливі ніж правила чесної торгівлі. Я би зганьбив свою репутацію. Я розповів тобі достатньо, ти отримав набагато більше, ніж я зажадав від тебе. Проведи його на арену, Микито. А ти ходи зі мною, Лютику, також подивимось. Чого чекаєш, відьмак?
- Я так розумію, мушу виходити без зброї? Ніби не досить того, що голий по пояс, так ще і з голими руками?
- Пообіцяв гостям, - пояснив Пратт повільно, наче дитині, - щось таке, чого ніхто до цього в житті не бачив. Озброєного відьмака всі вже бачили.
- Ясно.
Знаходився на арені, на піску, в колі, яке утворювали вкопані в землю колоди, осяяному мерехтливим світлом численних ліхтарів, підвішених на залізних прутах. Чув крики, привітання, аплодисменти й свистіння. Бачив над ареною обличчя, відкриті роти, збуджені погляди.
Навпроти нього, на протилежному краю арени, щось поворухнулось. І накинулось.
Геральт ледве встиг скласти передпліччя в Знак Геліотропу. Чари відбили й відкинули атакуючу тварюку. Публіка скрикнула в унісон.
Двоногий ящур був схожий на віверну, але менший за неї, розміром з великого дога. Проте, мав набагато більшу, ніж у віверни, голову. Набагато зубастішу пащу. І набагато довший хвіст, на кінчику тонкий як батіг. Цим хвостом ящур енергійно вимахував, замітаючи пісок, ляскав по колодах. Нахиливши голову, кинувся на відьмака знов. Геральт був напоготові, вдарив його Знаком Аард, відкинувши потвору. Але ящур встиг шмагонути його кінцем хвоста. Публіка знов закричала. Жінки заверещали. Відьмак відчув, як на голому плечі розпухає валик, товщиною з ковбасу. Вже розумів, для чого йому наказали роздягтись. Розпізнав також і супротивника. Ним був вігілозавр, - спеціально виведений шляхом магічних мутацій ящур, призначенням якого була охорона і сторожування. Справа виглядала кепсько. Вігілозавр вважав арену тим місцем, яке мав охороняти. Геральт був чужинцем, якого потрібно було знешкодити. А в разі необхідності – знищити. Вігілозавр кружляв ареною, терся об колоди, люто сичав. Атакував, миттєво, не лишаючи часу на Знак. Відьмак спритно відскочив від зубастої пащі, але не зміг уникнути чергового удару хвостом. Відчув, як поряд із першим набрякає другий валик.
Знак Геліотропа знов стримав атакуючого вігілозавра. Ящур зі свистом хльоснув хвостом. Геральт вловив на слух зміну тональності свисту, почув його за секунду до того, як кінцем хвоста цвигонув його по спині. На мить осліп від болю, по спині потекла кров. Публіка шаленіла.
Знаки ставали щодалі слабшими. Вігілозавр кружляв навколо нього так швидко, що відьмак ледве поспівав. Вдалось увернутись від двох ударів хвостом, третього уникнути не зміг, знов дістав у лопатку і знов гострим краєм батога. Кров текла по спині струмками. Публіка ревіла, глядачі верещали й підскакували. Один, щоб краще бачити, сильно перехилився через поруччя, обпершись на сталевий прут, на якому висів ліхтар. Прут відламався і разом з ліхтарем звалився на арену. Прут увіткнувся в пісок, ліхтар впав просто на голову вігілозавра, заливши її вогнем. Ящур стряхнув його, розсипаючи довкола фонтани іскор, засичав, витираючи голову об дерев’яну огорожу арени. Геральт миттєво скористався можливістю. Вирвав прут із піску, коротко розбігся, стрибнув і з розмаху всадив залізяку в череп ящура. Прут пройшов навиліт.
Вігілозавр заборсався, конвульсивно задриґав передніми лапами, намагаючись позбутись залізяччя, яке продірявило йому мізки. В безпорадному метушінні гепнувся об колоду і вгризся у дерев’яний брус. Ще деякий час бився в конвульсіях, рив кігтями пісок і шмагав хвостом. Потім затих.
Стіни тремтіли від аплодисментів та радісних вигуків.
Покинув арену по спущеній драбині. Ошаліла публіка оточила його з усіх боків. Хтось поплескав його по набряклому плечу, насилу втримався від того, аби не дати йому по зубах. Молода дівчина поцілувала його в щоку. Інша, ще молодша, витерла кров з його спини батистовою хустинкою, яку одразу розгорнула, тріумфально демонструючи подружкам. Ще одна, набагато старша, зняла зі зморшкуватої шиї кольє, спробувала вручити йому. Вираз його обличчя змусив її поспіхом розчинитись у натовпі. Засмерділо мускусом, крізь тисняву, наче корабель крізь саргаси, продирався огрокраснолюд Микита. Затулив собою відьмака, провівши до виходу. Викликаний медик оглянув Геральта, наклав шви. Лютик був надзвичайно блідий. Пирал Пратт - спокійний. Ніби нічого не сталось. Але вираз обличчя відьмака знов мусив говорити сам за себе, тому поспішив із поясненнями.
- Між іншим, - сказав, - той самий прут, був підпиляний та нагострений, і впав на арену за моїм наказом.
- Дякую, що так поспішно.
- Гості були на сьомому небі. Навіть бурмістр Коппенрат був задоволений, аж світився, а цього сучого сина задовольнити важко, завжди носом крутить, похмурий як бордель в понеділок вранці. Ха, вважай, посада радника вже у мене в кишені. А може і щось вище за радника, якщо… Не виступиш за тиждень, Геральте? З подібним номером?
- Тільки в тому разі, - відьмак поворушив плечем, яке пекельно боліло, - якщо замість вігілозавра на арену вийдеш ти, Пратт.
- Жартівник, ха-ха. Лютик, чув, який він жартівник?
- Чув, - підтвердив поет, дивлячись на спину Геральта і стискаючи зуби. – Але це був не жарт, він говорив цілком серйозно. Я теж, цілком серйозно, повідомляю тобі, що на урочистостях з приводу весілля твоєї онуки співати не стану. Після того, що заподіяв Геральтові, можеш забути про це. Як і про всі інші урочистості, включно з хрестинами і поминками. Враховуючи твої власні.
Пирал Пратт зиркнув на Лютика і в його зміїних очах щось спалахнуло.
- Не виявляєш поваги, співаче, - процідив. –Знову не виявляєш поваги. Напрошуєшся на чергову лекцію з цього питання. Щоб навчився…
Геральт наблизився, став навпроти. Микита засопів, підняв кулак, засмердів мускусом.
Пратт жестом заспокоїв його.
- Ганьбиш свою репутацію, Пратт, - промовив голосно відьмак. – Задовольнили інтерес, класично, відповідно до прийнятих законів і правил, не менш важливих, ніж правила чесної торгівлі. Твої гості отримали задоволення від спектаклю, ти здобув престиж і перспективи на посаду в міському уряді. Я отримав необхідну інформацію. Так на так. Всі сторони задоволені, прийшла пора розпрощатись без злоби і жалю. Замість цього, ти вдаєшся до погроз. Ганьбиш себе, Пратт. Йдемо, Лютику.
Пирал Пратт злегка зблід. Затим повернувся до них спиною.
- Мав намір, - кинув крізь плече, - запросити вас на вечерею. Але здається, що ви надто поспішаєте. Тож, до побачення. Радійте тому, що дозволяю вам безкарно покинути Равелін. Зазвичай караю за неповагу. Але не стану вас затримувати.
- Це правильне рішення.
Пратт повернувся.
- Що, перепрошую?