Сто двадцять сім років по тому 6 страница
Геральт дивився йому в очі.
- Ти не надто розумний, хоч і звик вважати інакше. Але для того, аби не намагатись мене затримати, розуму в тебе вистачить.
*
Щойно минули карстовий масив і доїхали до придорожніх тополь, як Геральт стримав коня, прислухався.
- За нами їдуть.
- Дідько! – скреготнув зубами Лютик. – Хто? Найманці Пратта?
- Неважливо, хто це. Давай, чимдуж жени коня до Керацка. Най кузин прихистить тебе. Вранці сходи з чеком у банк. Після цього зустрінемось «Під Крабом і Сарганом».
- А ти?
- Не турбуйся про мене.
- Геральте…
- Без зайвих розмов, жени коня. Давай, лети!
Лютик послухався, схилився в сідлі й пустив коня в галоп. Геральт розвернувся, очікував спокійно.
З темряви винирнули постаті вершників. Шістьох вершників.
- Відьмак Геральт?
- Це я.
- Поїдеш із нами, - прохрипів найближчий. – Тільки без дурниць, добре?
- Відпусти поводдя, бо буде боляче.
- Без дурниць! – Вершник відсмикнув руку. – І без галасу. Ми представники закону і порядку. А не якісь головорізи. Діємо за наказом принца.
- Якого принца?
- Дізнаєшся. Їдь за нами.
Поїхали. Принц, пригадав Геральт, якийсь принц саме перебував у Равеліні, інкогніто, як зауважив Пратт. Справа виглядала кепсько. Контакти з принцами рідко виявлялись приємними. І майже ніколи не закінчувались добре.
Далеко не від’їхали. Спинились біля корчми на роздоріжжі, яка пахла димом і виблискувала вогниками вікон. Увійшли всередину, там було майже пусто, якщо не враховувати кількох купців, які були зайняті пізньою вечерею. Вхід у альков сторожили двоє озброєних людей в блакитних плащах, одяг ідентичного крою і кольору носив і ескорт Геральта. Зайшли.
- Ваша Високосте…
- Вийдіть. А ти сідай, відьмаче.
Чоловік, який сидів за столом, носив плащ, схожий на одяг своїх військових, але з багатшим оздобленням. Обличчя було приховано під каптуром. Це було зайвим. Каганець на столі освітлював тільки Геральта, таємничий принц залишався в затінку.
- Бачив тебе на арені у Пратта, - сказав. –Дійсно, видовище було вражаюче. Цей високий випад і удар згори, всією вагою тіла… Залізяка, хоч і звичайний собі прут, пройшла крізь череп дракона як крізь масло. Думаю, якби то була, принаймні, бойова рогатина чи спис, то і крізь кольчугу пройшла би, а може, навіть, крізь обладунки… Як гадаєш?
- Ніч надворі. Ніяк не гадаю, час спати.
Чоловік у затінку приснув зі сміху.
- В такому разі, не будемо зволікати. Перейдемо до справи. Ти мені потрібний. Ти, відьмак. Для твоєї відьмацької роботи. А справа дивним чином складається так, що я тобі також потрібний. Можливо, навіть, більше потрібний, ніж ти мені.
- Я королівський син Ксандер, принц Керацка. Маю бажання, і це нестримне бажання, стати Ксандером Першим, королем Керацка. На сьогодні, на мій превеликий жаль, і на жаль всієї країни, королем Керацку є мій батько, Білогун. Старий досі повний сил, здатен правити, тьху-тьху, щоб не наврочити, ще років з двадцять. Не маю ані часу, ані бажання чекати так довго. Ба! Хоч би й чекав, не можу бути впевненим, що справа завершиться на мою користь, адже татусь кожної миті може призначити спадкоємцем когось іншого, бо має багату колекцію нащадків. І саме зараз планує обзавестись черговим; на свято Ламмас запланував королівське весілля, з шиком та помпою, які собі країна дозволити не може. Він, скнара, який виходить до вітру в парк, щоб зберегти емаль на нічному горщику, виділяє гори золота на весільні гуляння. Спустошує скарбницю. Я буду кращим королем. Вся сіль в тому, що хочу ним бути зараз. Якнайшвидше. І для цього мені потрібен ти.
- В переліку послуг, які надаю, немає організації державних переворотів. Ані царевбивства. Саме це, найвірогідніше, принц мав на увазі.
- Хочу бути королем. Щоб я зміг ним стати, мій батько мусить перестати ним бути. А мої брати мусять бути виключені зі списку престолонаслідників.
- Царевбивство плюс братовбивство. Ні, мій принце. Мушу відмовити. Шкода.
- Неправда, - гаркнув із темряви королевич. – Тобі не шкода. Ще ні. Але ти ще пошкодуєш, я обіцяю.
- Принц має прийняти до уваги той факт, що загрожувати мені смертю нерозумно.
- Хто тут говорить про смерть? Я королевич і принц, а не вбивця. Я говорю про можливість вибору. Або моя ласка, або неласка. Зробиш те, чого жадаю, - будеш тішитись моєю ласкою. А вона тобі, повір, ой як потрібна. Зараз, коли на тебе чекає судовий процес і вирок за фінансові розкрадання. Декілька наступних років проведеш, це я тобі гарантую, веслуючи на галерах. Мені здається, ти думав, що вже викрутився? Що справа твоя закрита, що відьма Нейд, яка заради втіхи дозволила себе трахати, забрала позов та й квит? Помиляєшся. Альберт Смулька, міський голова з Ансегісу, написав зізнання. В ньому фігуруєш ти.
- Те зізнання фальшиве.
- От тільки довести це буде важко.
- Доводити потрібно провину. Не невинуватість.
- Хороший жарт. Дійсно, дотепний. Але я би не сміявся так на твоєму місці. От поглянь. Оце ось, – королевич звалив на стіл стос паперів, - документи. Завірені зізнання, протоколи допитів свідків. Місцевість Цизмар, наймано відьмака, вбито левкроту. В рахунку значиться сімдесят корон, в дійсності виплачено п’ятдесят п’ять, надлишок поділений навпіл з місцевим урядником. Селище Сотонін, гігантський павук. Згідно виставленого рахунку, вбитий за дев’яносто, а фактично, за зізнанням війта, за шістдесят п’ять. В Тібергієні була вбита гарпія, виставлено сто корон, в дійсності виплачено сімдесят. І твої більш ранні подвиги та шахрайства: вампір з замку Петрелштайн, якого взагалі ніколи не існувало, а коштував бургграфові кругленьку тисячу оренів. Вовкулака з Гуаммез, якого за сто корон нібито звільнено від прокляття і магічним чином повернено до людської подоби, - справа досить підозріла, адже якось вже надто дешево за зняття таких чар. Ехінопс, чи, вірніше, щось, що приніс війтові в Мартінделкампо і назвав ехінопсом. Гуль з цвинтару під містечком Зграгген, який обійшовся місцевій владі у вісімдесят корон, хоча ніхто не бачив його труп, бо його зжерли, ха-ха, інші гулі. Що скажеш, відьмак? Це все докази.
- Принц помиляється, - спокійно заперечив Геральт. – Це не докази. Це сфабриковані наклепи, при цьому сфабриковані непрофесійно. Ніколи не працював у Тібергієні. Про селище Сотонін вперше чую. Таким чином, всі виставлені рахунки звідти – це явна фальсифікація, довести це буде неважко. А труп вбитого мною гуля зі Зграггена дійсно був зжертий, ха-ха, іншими гулями, бо саме так, а не інакше, ха-ха, у гулів заведено. Але відтоді прах похованих на тамтешнім цвинтарі небіжчиків ніхто не турбує, оскільки вцілілі гулі звідти пішли. Решту маячні, яка написана в цих документах, навіть не хочу коментувати.
- На підставі цих паперів, - королевич поклав долоню на стос, - буде відкрито провадження. Яке триватиме довго. Чи докази виявляться правдивими? Хто знає? Який буде вирок? Кого це обходить? Немає значення. Значення має сморід, який розійдеться навкруги. Який буде тягнутись за тобою до останнього твого подиху.
- Деякі люди, - продовжив, - бридились тобою, але були вимушені ставитись толерантно, ставитись як до меншого зла, як до вбивці страшних потвор. Деякі не виносили тебе, відчували відразу і огиду до нелюда-мутанта. Інші – панічно тебе боялись і ненавиділи за свій власний страх. Це все відійде у небуття. Легенди про вправного вбивцю та репутація злого чаклуна полетить за вітром, залишиться тільки огида і страх. Запам’ятають тебе виключно як жадібного злодюгу і шахрая. Той, хто вчора боявся тебе і твоїх заклять, хто відводив очі, хто плював через плече і тягнувся за оберегом, щойно побачить тебе, завтра буде реготати, штурхаючи приятеля ліктем. Дивись, йде відьмак Геральт, той нікчемний крутій і ошуканець! Якщо ти не пристанеш на мої умови і не виконаєш завдання, я знищу тебе, відьмаче. Зруйную твою репутацію. Якщо не зробиш мені послугу. Вирішуй. Так чи ні?
- Ні.
- Най тебе не вводить в оману думка, що тобі якось допоможуть зв’язки з Феррантом де Леттенхофом або з рудою магічкою-коханкою. Прокуратор не ризикуватиме своєю кар’єрою, а відьмі Капітул заборонить втручатись з цю кримінальну справу. Ніхто тобі не допоможе, коли запуститься судова машина. Я все сказав, слово за тобою. Так чи ні?
- Ні. Остаточно, ні, мій принце. Людина, що ховається в алькові, може вже вийти.
Королевич, на подив Геральта, зареготав. І хлопнув долонею по столі. Скрипнули дверцята, з прилеглого до кімнати алькову винирнула постать. Впізнав її навіть у пітьмі.
- Виграв парі, Феррант, - сказав принц. – По виграш звернись завтра до мого секретаря.
- Вельми дякую, Ваша Високосте. – відповів з легким поклоном Феррант де Леттенхоф, королівський прокуратор. – Однак, я розглядав наше парі у категоріях виключно символічних. Аби підкреслити, наскільки твердо впевнений у своїй правоті. Мова не йшла про гроші…
- Гроші, які виграв, - перервав принц, - для мене також є лише символом, так само як і викарбуваний на них знак новіградського монетного двора й профіль нинішнього правителя. Знай також, знайте ви обидва, що я також виграв. Відшукав щось, що вважав безповоротно втраченим. А саме - віру в людей. Феррант, Геральте з Рівії, був абсолютно певен, що ти відреагуєш саме так. Я ж, зізнаюсь, вважав його наївним. Був переконаний, що ти зламаєшся.
- Всі щось виграли, - кисло сказав Геральт. – А я?
- Ти теж, - посерйознішав принц. – Розкажи йому, Феррант. Поясни, що до чого.
- Його Високість, присутній тут принц Егмунд, - роз'яснив прокуратор, - вирішив на якусь мить удати з себе Ксандера, свого молодшого брата. Так само, символічно, і позосталих братів, які претендують на трон. Принц підозрював, що Ксандер або хтось ще з-поміж родичів зажадає дістатись трону, скориставшись допомогою відьмака, який так влучно опинився під рукою. Тому вирішили щось таке… інсценувати. І тепер знаємо, якби дійшло до такого… Якби хтось дійсно запропонував тобі негідну пропозицію, ти не купишся на обіцянки королівської ласки. І не злякаєшся погроз і шантажу.
- Розумію, - кивнув відьмак. – І схиляю чоло перед талантом. Принц досконало вжився в роль. Все те, що говорив про мене, про враження, яке справляю на нього, я не відчув і тіні акторської гри. Навпаки. Відчував саму щирість.
- Маскарад мав свою ціль. – Порушив ніякову мовчанку Егмунд. – Ціль досягнута і я не збираюсь перед тобою звітувати. Ти також отримаєш свій зиск. Фінансовий. Оскільки маю намір винайняти тебе. І щедро заплатити за твої послуги. Розкажи йому, Феррант.
- Принц Егмунд, - промовив прокуратор. – побоюється замаху на життя батька, короля Білогуна, до цього може дійти під час проведення запланованих на свято Ламмас королівських урочистостей з приводу весілля. Принц почувався би спокійніше, якби в цей час безпекою короля опікувався… хтось такий, як відьмак. Так, так, не перебивай, нам відомо, що відьмаки не займаються приватною охороною, що їхнє призначення – охорона людей від загрози з боку монстрів магічних, надприродних і неприродних…
- Так пишеться в книжках, - нетерпляче перервав принц. – В житті траплялось різне. Відьмаків винаймали для охорони караванів, шлях яких пролягає крізь пустелі й пустища, що в них аж кишить від монстрів. Однак, бувало, що замість страховиськ, купців атакували звичайні головорізи, а відьмаки в принципі не були проти відлупцювати і їх. Я маю підозри, що під час весілля на короля можуть напасти… василіски. Погодишся захистити від василісків?
- Це залежить.
- Від чого?
- Від того, чи не буде надалі тривати все це інсценування. І чи я не стану об’єктом чергової провокації. З боку якогось із позосталих братів, наприклад. Талант до перевтілення, як вважаю, не рідкість у вашій родині.
Феррант хмикнув. Егмунд гепнув кулаком об стіл.
- Не перегинай палицю, - гаркнув. – І не забувайся. Запитав, чи погодишся. Відповідай!
- Я міг би, - кивнув Геральт, - взятись за охорону короля від гіпотетичних василісків. Нажаль, в Керацку у мене вкрали мечі. Королівська служба досі не змогла натрапити на слід викрадача і якось слабо просунулась в цьому напрямку. Без мечів оборонити нікого не зможу. Таким чином, вимушений відмовити з об’єктивних причин.
- Якщо заковика тільки в мечах, то проблем не буде. Відшукаємо їх. Правда ж, пане прокураторе?
- Безумовно.
- От бачиш. Королівський прокуратор безумовно гарантує. Що скажеш тепер?
- Най спершу мені повернуть мечі. Безумовно.
- Ну ти й упертюх. Ну добре. Зазначаю, що за свої послуги одержиш плату і запевняю, що не вважатимеш мене скупердяєм. Щодо додаткових бонусів, то деякі отримаєш одразу, в якості авансу, як доказ моєї доброї волі. Твою судову справу можеш вважати закритою. Треба дотриматись всіх формальностей, а бюрократія не розуміє такого поняття як поспіх, та попри це ти можеш вже зараз вважати себе вільною від усіх підозр людиною, яка має повну свободу пересування.
- Красно дякую. А зізнання і рахунки? Левкрота з Цизмар, вовкулака з Гуаамез? Що з документами? З тими, які принц використав у якості… театрального реквізиту?
- Документи, - Егмунд подивився йому в очі, - тимчасово залишаться у мене. В безпечному місці. Безумовно.
*
Коли повернувся, дзвін короля Білогуна саме пробив північ.
Корал, треба віддати їй належне, побачивши його спину, зберегла спокій і рівновагу. Вміла контролювати себе. Навіть голос не змінився. Майже не змінився.
- Хто це з тобою зробив?
- Вігілозавр. Такий ящур…
- Ящур накладав тобі шви? Дозволив себе зашити ящурові?
- Шви накладав медик. А ящур…
- До біса твого ящура! Мозаїк! Скальпель, ножиці, пінцет! Голку і нитки! Еліксир Pulchellum! Відвар алое! Unguentum ortolanil! Тампони і стерильні бинти! І підготов гірчичник з меду та гірчиці! Хутчіш, дівчино!
Мозаїк на подив спритно і швидко кинулась до роботи. Літта взялась до операції. Відьмак сидів і страждав мовчки.
- Медикам, які не розуміються на магії, - процідила крізь зуби чародійка, накладаючи шов, - потрібно заборонити практикувати. Викладати в школі, будь-ласка. Зашивати трупи після розтину, так. Але до живих пацієнтів їх не можна підпускати. Хоча, навряд цього дочекаюсь, все йде абсолютно в протилежному напрямку.
- Не тільки магія лікує, - ризикнув висказати свою думку Геральт. – А хтось має лікувати. Кваліфікованих чародіїв-цілителів як кіт наплакав, а звичайні маги лікувати не хочуть. Не мають часу або вважають це марною працею.
- І правильно вважають. Результати перенаселення можуть бути фатальними. Що це? Чим це ти бавишся?
- Вігілозавр мав на собі таку позначку. Була прилаштована до його шкіри.
- Здер її в якості трофею?
- Здер її, щоб показати тобі.
Корал придивилась до овальної латунної пластинки, розміром з дитячу долоню. І знаком, що був вигравіруваний на ній.
- Цікавий збіг обставин, - сказала, приклеюючи йому до спини гірчичник. – Враховуючи той факт, що саме збираєшся вирушити в той бік.
- Збираюсь вирушити куди? Ах, так, дійсно, я і забув. Твої побратими і їхні плани щодо моєї персони? Невже плани стали конкретними?
- Саме так. Маю новини. Тебе попросили прибути в замок Ріссберг.
- Мене попросили, як зворушливо. В замок Ріссберг. В резиденцію славетного Ортолана. Як гадаю, не можу відмовитись від цього запрошення?
- Я би не радила. Просили, щоб прибув якнайскоріше. З огляду на твої поранення, коли зможеш вирушити в дорогу?
- З огляду на мої поранення, ти мені скажи. Медичко.
- Скажу. Пізніше… А зараз… Тебе не буде деякий час, я буду сумувати… Як зараз почуваєшся? Чи зможеш… Це все, Мозаїк. Іди до себе і не заважай нам. Що означає ця твоя усмішка, панянко? Мушу заморозити її на твоїх устах назавжди?
Інтерлюдія
Лютик,Півсторіччя поезії
(фрагмент чернетки, текст, який не увійшов до офіційного видання)
Насправді, відьмак багато чим мені завдячував. Щодня все більше. Візит у Равелін до Пирала Пратта пройшов, як вам відомо, буремно і закінчився криваво, однак, приніс плоди. Геральт натрапив на слід викрадача мечів. Частково це була моя заслуга, оскільки саме я, завдяки моїй кмітливості, направив Геральта в Равелін. А назавтра саме я, ніхто інший, здобув для Геральта нову зброю. Не міг дивитись на те, як ходить беззбройний. Скажете мені, що відьмак ніколи не буває беззбройним? Що він - мутант, пристосований для будь-якої бійки, що він удвічі сильніший і вдесятеро спритніший за звичайну людину? Що він вмить трьох озброєних здорованів дубовою бондарською клепкою покладе на обидві лопатки? Що на додачу володіє магією, своїми Знаками, які також можна вважати за неабияку зброю? Правда. Але меч – це меч. Раз-у-раз повторював мені, що без меча почувається наче голий. Тож, я роздобув йому меч.
Пратт, як пам’ятаєте, віддячив нам із Геральтом фінансово, і, як зазвичай, не вельми щедро. Наступного дня, вранці, як мені доручив Геральт, поспішив із чеком до філії Джанкарді. Одержав готівку.
Стою, озираюсь навкруги. І помічаю, що хтось уважно до мене придивляється. Молодиця, нестара, але вже не дівча, одягнена елегантно та зі смаком. Мене не дивують захоплені дамські погляди, адже маю той хижий тип чоловічої вроди, якому більшість жінок не ладні протистояти.
Молодиця раптом підходить, називається Етною Асідер і говорить, що знає мене.
Теж мені сенсація, я ж бо знаменитість, слава випереджає мене всюди, куди не піду.
- Пане поете, до мене дійшли чутки, - говорить, - щодо прикрого випадку, який трапився з вашим другом, відьмаком Геральтом із Рівії. Знаю, що залишився без зброї та що нова йому конче потрібна. Відомо мені також, як важко знайти хороший меч. Так сталось, що у мене саме є підходящий. Залишився від чоловіка-небіжчика, най земля йому буде пухом. Саме прийшла в банк, аби продати. Бо що вдові робити з мечем? Банк оцінив меч і готовий прийняти його в ломбард. Мені все одно зараз потрібна жива монета, аби заплатити борги небіжчика чоловіка, в іншому випадку кредитори мене поїдом з'їдять. Тоді…
Після цих слів, відкинула адамашкове покривало, явивши мені той меч. Диво, кажу вам. Легкий наче пір’їна. Піхви елегантні й вишукані, рукоять зі шкіри ящера, гарда золочена, навершя з яшми, розміром із голубине яйце. Виймаю із піхов та очам своїм не вірю. На клинку, одразу над гардою, вигравіруваний візерунок у формі сонця. І напис: «Не діставай без причини, не ховай без честі». Виходить, що клинок викували в Нільфгаарді, у Віроледі, в місті, яке на весь світ славиться кузнями з виготовлення мечів. Торкаюсь леза пучкою великого пальця – гостре як бритва, клянусь вам.
У мене в голові не горобці цвірінькають, тож роблю вигляд, ніби мені все одно, дивлюсь байдужо, як банківські клерки сновигають туди-сюди, а якась баба інтенсивно полірує ручки на дверях.
- Банк Джанкарді, - каже вдовиця, - меч оцінив у двісті корон. Якщо продавати через ломбард. Якщо ж віддавати з рук у руки за готівку, то віддам за сто п’ятдесят.
- Хо-хо, - я на це. – Сто п’ятдесят – це грабунок. За такі гроші можна дім купити. Невеличкий. В передмісті.
- Ах, пане Лютику, - заламує руки молодиця, ллючи сльози. – Знущаєтесь з мене. Жорстока ви людина, аби так наживатись зі скрути бідної вдовиці. Та оскільки вже втрапила у цю пастку, тоді най буде по-вашому: за сто.
Отак, любі мої друзі, вирішив проблему відьмака.
Примчався в «Під Крабом і Сарганом». Геральт вже там, сидить над яєчнею з беконом, ха, певно, в рудої відьми на сніданок знов був сирок та зелена цибулька. Підходжу і – ба-бах! – меч на стіл. Аж закляк. Кинув ложку, дістає зброю з піхов, роздивляється. Обличчя – мов той камінь. Але я звик до його мутації, знаю, що емоцій на відьмачому лиці не помітиш. Хоч би який не був щасливий і радісний, вигляду не подасть.
- Скільки віддав?
Хотів відповісти, що то його не обходить, але вчасно пригадав, що платив з його власних грошей. Тож признався. Потис мені руку, жодного слова не проронив, вираз обличчя не змінив. Такий вже він є. Простий, але щирий.
І говорить мені, що їде. Сам.
- Хотів би, - упередив мої протести, - щоб ти залишився в Керацку. Нагостри вуха і будь насторожі.
Розповів про те, що трапилось вчора, про свою нічну розмову з принцом Егмундом. І весь час віроледським мечем бавився, як дитина новою іграшкою.
- Не планую, - підвів підсумок, - служити принцу. Ані приймати участь у серпневих королівських урочистостях у якості приватного охоронця. Егмунд і твій кузин переконані, що крадія моїх мечів скоро впіймають. Я їхнього оптимізму не розділяю. В цілому, нині це мені на руку. Якби Егмунд знайшов мечі, зміг би тримати мене на гачку. Волію впіймати злодія сам, у Новіграді, в липні, акурат перед аукціоном у Борсодих. Відшукаю мечі і більше духу мого в Керацку не буде. Ти ж, Лютику, ні пари з вуст. Про те, що розповів нам Пратт, жодна жива душа не повинна дізнатись. Жодна. Враховуючи твого кузина прокуратора.
Присягнувся, що буду німий як риба. Він якось дивно глянув на мене. Так, ніби не повірив.
- Але всяке може трапитись, - продовжив, - тож мушу мати запасний план. Хотів би якнайбільше знати про Егмунда та його родичів, про всіх можливих претендентах на трон, про самого короля, про всю королівську родину. Хотів би знати, про всі їхні наміри, плани і змови. Хто з ким, які угрупування зараз найактивніші й таке інше. Ясно?
- Літту Нейд, - відповідаю я на це, - тут задіяти не волієш, як розумію. І вважаю таке рішення слушним. Рудоволоса краля безумовно досконало знається в питаннях, які тебе цікавлять, але вона на короткій нозі з тутешньою монархією, тож навряд чи відважиться на подвійну лояльність, - це раз. Два - не дай їй збагнути, що скоро зникнеш і більше не повернешся. Бо реакція може бути непередбачуваною. Чародійки, як вже знаєш із власного досвіду, не люблять, коли хтось зникає.
- Стосовно всього іншого, - сказав, - можеш на мене розраховувати. Нашорошу вуха і накидатиму оком, куди треба. А про тутешню королівську сімейку вже дізнався багатенько і пліток наслухався досхочу. Білогун, милостиво правлячий тут король, наплодив безліч нащадків. Міняв дружин часто й легко, як тільки знаходив нову, попередня напрочуд своєчасно віддавала богові душу, її звалювала з ніг раптова недуга, проти якої, за примхою злої долі, медицина виявлялась безсилою. Таким чином, нині король має чотирьох законних синів, всі від різних матерів. Безліч доньок, які не мають права на трон, тож їх до уваги не беремо. На злічити також і байстрюків. Варто спом’янути той факт, що всі впливові посади і пости в Керацку займають чоловіки доньок, виняток становить тільки кузин Феррант. А позашлюбні сини керують промисловістю й торгівлею.
Відьмак, вбачаю, слухає уважно.
- Чотири сини, народжені в законному шлюбі, - розповідаю далі, - за старшинством: імені першого не знаю, бо при дворі його заборонено згадувати, після сварки з батьком виїхав звідси і як у воду канув, відтоді ніхто його не бачив. Другий, Елмер, перебуває в ув’язненні, він пияк з кіндратиком у голові, ця інформація начебто є державною таємницею, але в Керацку про неї кожний собака знає. Реальними претендентами на трон залишаються Егмунд і Ксандер. Ненавидять один одного, а Білогун уміло цим користається, тримає обох в постійній непевності щодо престолонаслідування, вже не раз демонстративно давав обіцянки і манив короною когось із байстрюків. Нині по кутках шепочуть, що пообіцяв трон синові, якого народить нова дружина, саме та, з якою офіційно одружиться на Ламмас.
- Однак, я і кузин Феррант, - далі веду мову, - вважаємо, що то все обіцянки-цяцянки, за допомогою яких старий хрін має намір схилити молоду до запальних шлюбних ігор. Що Егмунд і Ксандер – єдині вірогідні престолонаслідники. І якщо справа дійде до coup d’état, то організує його хтось із цих двох… Я знайомий з обома, через посередництво кузина. Обидва такі… справили враження, ніби такі… слизькі, як гівно в майонезі. Якщо розумієш, що маю на увазі.
Геральт підтвердив, що розуміє, він і сам відчув щось подібне, розмовляючи з Егмундом, тільки не зміг виразити це настільки красномовно.
Потому надовго замислився.
- Скоро повернусь, – сказав нарешті. –Ти тут придивляйся до всього і будь обачним.
- На цьому попрощаймося, - я на то, - будь другом, розкажи мені про ученицю твоєї магічки. Тієї, прилизаної. Як та ніжна квіточка, кажу тобі, трохи попрацювати над нею – розцвіте пишним цвітом. Постановив, що саме я буду тим, хто присвя…
Одразу перемінився в лиці. Як гупне кулаком об стіл, аж кухлі підскочили.
- Руки геть від Мозаїк, музиканте, - так він мені мовив, без краплі пошани. – Вибий з голови думки про неї. Не знаєш, що ученицям чародійок суворо заборонений навіть найменший флірт? За найдрібнішу таку провину Корал визнає її негідною навчання і відішле назад у школу, а це для учениці страшна ганьба і втрата репутації, чув про випадки самовбивств на підставі цього. З Корал не пожартуєш. Не має почуття гумору.
Хотів йому порадити, аби спробував полоскотати курячою пір’їнкою їй між сідничок, такий прийом розвеселить навіть найбільш понурих несміян. Але промовчав, бо знаю його. Не терпить, коли хтось різко відзивається про його жінок. Навіть тих, хто був лише на одну ніч. Тож присягнувся власною честю, що цнота прилизаної адептки з мого порядку денного викреслена і навіть задивлятись на неї не стану.
- Якщо тобі так вже кортить, - відповідає мені, розвеселившись насамкінець розмови, - то зауваж, що знаю в місцевому суді одну адвокатку. Думаю, вона не буде проти. Позалицяйся до неї.
Оце так-так. Виходить, ніби я тепер маю виїбати саме правосуддя? Хоча, з іншого боку…
Інтерлюдія
Вельмишановній Пані
Літті Нейд
Керацк, Верхнє Місто
Вілла «Цикламен»
Замок Ріссберг, 1 липня 1245 п. Р.
Люба Корал,
сподіваюсь, що мій лист застане тебе в доброму здоров'ї та світлому настрої. І що справи твої йдуть так, як ти того жадаєш.
Спішу сповістити, що відьмак, відомий як Геральт із Рівії, нарешті з'явився в нашому замку. Одразу після прибуття, не минуло ще й години, продемонстрував себе як персона виключно нестерпна і дратуюча, яка примудрилась відвернути від себе абсолютно всіх, враховуючи Шановного Ортолана, який є уособленням доброзичливості й толерантності. Поширені щодо цього суб'єкта чутки, як виявилось, не перебільшені ні на йоту, а та антипатія і ворожість, на яку він усюди натикається, має цілком об’єктивне підґрунтя. Проте, є за що скласти йому пошану, і я буду першим, хто зробить це sine ira et studio. Ця особа – майстер своєї справи, на якого можна беззастережно покластись. Свою роботу виконає, або складе голову, намагаючись виконати, в цьому немає жодних сумнівів.
Наші починання увінчались успіхом, головним чином, завдяки Тобі, люба Корал. Складаємо Тобі подяку за старання, будь певна, що вдячні за це будемо на віки вічні. Особиста подяка Тобі від мене - від давнього друга, який пам’ятає все, що нас пов’язувало, адже більше за всіх розумію, яку жертву тобі довелось принести. Можу собі уявити, як ти мусила настраждатись від близькості вищезгаданої персони, яка є конгломератом пороків, що їх терпіти не можеш.
Породжені глибокими комплексами цинізм, саркастична й інтровертна натура, нещирий характер, примітивний розум, посередній інтелект, і просто жахлива зарозумілість. Я опущу факт, що має бридкі руки і неохайні нігті, аби не дратувати Тебе, люба Корал, оскільки знаю, як ненавидиш такі речі. Але, як вже говорив, прийшов кінець Твоїм стражданням, клопотам і переживанням, тепер Тобі ніщо не заважає розірвати всі зв’язки і стосунки з цією персоною. Безумовно, це дасть відсіч та покладе край усім брехливим чуткам, що їх розпускають злі язики, які намагаються видати за якийсь дешевий роман Твою показну, і звісно удавану, приязнь до відьмака. Але годі вже про це, бо річ така не варта уваги.
Я був би найщасливішим із людей, люба Корал, якби виказала бажання навістити мене у Ріссбергу. Не мушу додавати, що одного Твого слова, одного натяку, однієї-єдиної усмішки вистачить, аби щодуху поспішив до Тебе.
З глибокою пошаною,
Твій Пінеті.
PS Злі язики, про яких згадував вище, висувають припущення, що Твоя прихильність для відьмака бере початок із бажання дошкулити нашій колезі Йеннефер, яка нібито й досі небайдужа до відьмака. Наївність і невігластво цих інтриганів просто жалюгідні. Всім відомо, що Йеннефер перебуває в палких стосунках із одним молодим підприємцем з ювелірної галузі, а відьмак і його швидкоплинні любощі цікавлять її як позаторішній сніг.
Інтерлюдія
Вельмишановному Панові
Алджернону Гвінкампу
Замок Ріссберг
Ex urbe Керацк, die 5 mens. Jul. anno 1245 п. Р.
Любий Пінеті,
дякую тобі за лист, давно не писав мені, що ж, вочевидь, не було про що писати і не виникало причини для написання.
Мене розчулила Твоя турбота про моє здоров'я та настрій, так само, як і піклування про те, чи справи мої йдуть так, як я собі зажадаю. Із задоволенням повідомляю, що все йде так, як повинно, я докладаю до цього зусиль, а позатим, кожен, як відомо, керманич своєї долі. Так і я, твердою рукою веду свій корабель крізь шквали та рифи, високо тримаючи голову, в той час, коли навколо вирує буря.