з моменту отримання золота

В банку Джанкарді в Новіграді

 

 

- Тобі сюди хід закритий, - промовив викидайло Тарп. – І ти про це добре знаєш. Відійди від сходів.

- А це ти бачив, хамло? – Никифор Муус потрусив і забрязкотів кругленьким мішком. – Бачив колись у своєму житті одразу стільки золота? Геть з дороги, бо пан іде! Багатий пан! Назад, холопе!

- Впусти його, Тарп! – З остерії виринув Фебус Равенга. – Не хочу тут здіймати галас, гості непокояться. А ти гляди мені. Раз мене ошукав, другого разу не буде. Краще, аби цього разу мав, чим сплатити рахунок, Муусе.

- Пане Муусе! – Урядник відштовхнув Тарпа. – Пане! Дивись, до кого звертаєшся, корчмарю!

- Вина! – Крикнув, розвалившись за столом. – Найдорожчого, яке тільки маєте!

- Найдорожче, - озвався офіціант, - коштує шістдесят корон…

- Можу собі дозволити! Давай сюди цілий дзбан, миттю!

- Тихіше, - зауважив Равенга. – Тихіше, Муусе.

- Не затикай мені рота, здирнику! Ошуканець! Нувориш! Хто ти такий, щоб мені затикати рота? Вивіска позолочена, а все одно лайно на чоботях! А гівно – воно завжди буде гівном! Ти тільки глянь сюди! Бачив колись в житті одразу стільки золота? Бачив?

Никифор Муус запустив руку в мішок, витягнув звідти жменю золотих монет і розмашисто жбурнув їх на стіл.

Монети розбризкались навсібіч брунатною гнойовицею. Довкола почав ширитись мерзотний сморід екскрементів.

Відвідувачі остерії „Natura Rerum” зірвались з місць, побігли до виходу, кашляючи та затуляючи носи серветками. Офіціанта скрутило в блювотному позиві. Хтось закричав, хтось вилаявся. Фебус Равенга навіть оком не кліпнув. Стояв, ніби вкопаний, схрестивши руки на грудях.

Муус, ошелешений, трусив головою, вирячивши очі, потім протер їх, зиркнув на підсихаючу купу, розмазану по скатертині. Нарешті, прийшов до тями, поліз у мішок. І витягнув звідти жменю густої жижиці.

- Маєш рацію, Муусе, - промовив крижаним голосом Фебус Равенга. – Гівно – воно завжди буде гівном. На подвір’я його.

Магістратський урядник був настільки ошелешений побаченим, що навіть не опирався, коли його волокли надвір. Трап притарабанив його за нужник. За наказом Равенги прислужники зняли дерев’яну ляду, що накривала вигрібну яму. Побачивши це, Муус почав верещати, пручатись і хвицати ногами. Але йому це не надто допомогло. Тарп підтягнув його до ями і скинув вниз. Юнак плюхнувся просто в рідкі випорожнення. Але не потонув. Розчепірив руки й ноги і не тонув, утримуючись на поверхні гнойовиці завдяки жмуткам сухої соломи, лахміттю, гілкам і пожмаканим аркушам, видертим з різних наукових і побожних книг.

Фебус Равенга зняв зі стіни сараю дерев’яні вили для сіна, виготовленої з великої розгалуженої гілляки.

- Гівно було, є і залишиться гівном, - сказав. – І завжди знов у гівно потрапить.

Натиснув на вили, притопивши Мууса. З головою. Муус з плюскотом вирвався на поверхню, ричав, кашляв і плювався. Равенга дозволив йому трохи покашляти і набрати в груди повітря, відтак знов притопив його. Цього разу дійсно глибоко.

Повторивши маніпуляцію декілька разів, кинув вили.

- Залиште його там, - наказав. – Най самотужки викараскується звідти.

- Це буде нелегко, - оцінив Тарп. – І забере трохи часу.

- От і чудово. Він не поспішає.

 

A mon retour, hé! je m ’en desespere,

Tu mas reçu d’un baiser tout glacé.

П’єр де Ронсар

Розділ шістнадцятий

На рейд заходила під повними вітрилами новіградська шхуна «Пандора Парві» - дійсно прекрасне судно. Красиве і швидке, подумав Геральт, сходячи по трапу на залюднену набережну. Бачив шхуну в Новіграді, довідувався про неї і знав, що виплила з Новіграда на два дні пізніше, ніж галера «Стінта», на якій він сюди й дістався. Незважаючи на це, приплив у Керацк практично одночасно з нею. Може, треба було зачекати і сісти на шхуну, подумав. Ще на два дні затриматись у Новіграді, хто знає, може, все ж таки вдалось би здобути якусь інформацію?

Марні сподівання, прикинув собі. Може, хтозна, а раптом би. Що сталось, то сталось, нічого вже не виправити. І немає сенсу про це жалкувати.

Поглядом розпрощався зі шхуною, маяком, морем і горизонтом, який потроху застеляли темні грозові хмари. Відтак хутко рушив у бік міста.

 

 

*

 

Тягоноші саме виносили з вілли паланкін, філігранну конструкцію з фіранками кольору лілеї. Мусив бути вівторок, середа або четвер. Саме в ці дні Літта Нейд приймала пацієнток, а пацієнтки, зазвичай, були заможними паннами вищого світу і пересувались саме в таких палантинах.

Швейцар впустив його мовчки, не проронивши ні слова. І добре. Геральт перебував не в найкращому настрої і, скоріше за все на слово відповів би словом. А, може, навіть, двома чи трьома.

В патіо було порожньо, вода у фонтані тихенько дзюркотіла. На малахітовому столику стояла карафка і келихи. Геральт без церемоній налив собі.

Коли підвів голову, побачив Мозаїк. В білому халаті та фартушку. Бліду. З прилизаним волоссям.

- Це ти, - промовила. – Повернувся.

- Вочевидь, це - я, - підтвердив сухо. – Вочевидь, повернувся. А це вино, вочевидь, трохи скисло.

- Також рада тебе бачити.

- Корал? Тут? Якщо тут, де вона?

- Хвилину тому, - знизала плечима, - бачила її проміж ніг пацієнтки. Вочевидь, вона й досі там.

- Насправді, не маєш іншого виходу, Мозаїк, - сказав спокійно, дивлячись їй у вічі. – Мусиш стати чародійкою. Дійсно, маєш всі здібності й задатки для цього. Твого вишуканого гумору й дотепності не оцінять у ткацькій мануфактурі. Ні тим більше в борделі.

- Вчусь і розвиваюсь. – Не відвела погляду. – Вже не плачу в кутку. Відплакала своє. Цей етап вже пройдений.

- Ні, не пройдений, обманюєш сама себе. Тобі ще багато чого доведеться подолати. І сарказм тобі в цьому не допоможе. Тим більше, такий штучний і кепсько скопійований. Але годі, не мені тебе вчити, як жити далі. Де, питаю, Корал?

- Я тут. Привіт.

Чародійка, ніби привид, виринула з-за портьєри. Як і Мозаїк, була вдягнена в білий лікарняний халат, а її підібране руде волосся прикривала полотняна шапочка, яку за звичайних обставин визнав би смішною. Але обставини не були звичайними і сміх був недоречний, йому вистачило секунди, щоб це збагнути.

Підійшла, мовчки поцілувала його в щоку. Губи в неї були холодні. Під очима запали глибокі тіні.

Від неї пахло ліками. І чимсь, що вживають в якості дезінфектору. Це був неприємний, відразливий, хворий запах. Запах, в якому був страх.

- Побачимось завтра, - упередила його. – Завтра розповіси мені про все.

- Завтра.

Подивилась на нього, але погляд її був далеким, вона дивилась на нього через прірву часу і подій, які їх розділяли. Йому вистачило секунди, аби збагнути, наскільки глибокою є ця прірва і наскільки далеко їх розвели події.

- Може, краще післязавтра. Іди в місто. Зустрінься з поетом, він дуже непокоївся за тебе. Але тепер іди, будь-ласка. Мушу зайнятись пацієнткою.

Коли пішла, глянув на Мозаїк. Вочевидь, надто красномовно, бо не забарилась із поясненням.

- Вранці приймали пологи, - сказала, і її голос трохи змінився. – Важкі. Вирішила використати щипці. І все, що могло піти зле, зле і пішло.

- Розумію.

- Сумніваюсь.

- До побачення, Мозаїк.

- Тебе довго не було. – Підняла голову. – Набагато довше, ніж очікувала. В Ріссберзі нічого не знали, або вдавали, що не знають. Щось сталось, правда?

- Щось сталось.

- Розумію.

- Сумніваюсь.

 

*

 

Лютик вражав кмітливістю. Підтверджуючи факт, з очевидністю якого Геральт сам досі до кінця не змирився. І не до кінця визнавав його.

- Що, кінець? Пішло за вітром? Очевидно, що вона разом із чародіями потребувала твоєї допомоги, ти виконав свою роботу, можеш відійти. І знаєш, що? Я радий, що це вже кінець історії. В будь-якому разі, цей дивний роман мусив колись завершитись, а чим довше він тривав, тим до гірших наслідків міг призвести. Ти також, якщо хочеш дізнатись мою думку, маєш радіти, що позбувся цього клопоту і що все так гладенько минулось. Радісний усміх має променіти на обличчі твоєму, а не вираз хмурний і журливий, який, ти вже повір мені, тобі взагалі не пасує, виглядаєш, як чолов’яга у тяжкому похміллі, який, на додачу до всього, отруївся закускою і не пам’ятає, чим і коли зламав собі зуб і чому на штанях плями від сперми.

- А може, - гнув далі своє бард, анітрохи не знітившись відсутністю реакції на свою промову з боку відьмака, - твоя журба випливає з чогось іншого? Чи не з того факту, що цього разу це тебе виставили за двері, в той час, коли ти сам планував фінал у твоєму фірмовому стилі? Той, коли ти їдеш на світанку і лишаєш квіточки на столику? Ха, ха, в коханні, як на війні, друже, а твоя кохана вчинила як досвідчений стратег. Нанесла удар на випередження, влаштувала превентивну атаку. Мусила читати «Історію воєн» маршала Пелліграма. Пелліграм наводить не один приклад перемог, які були досягнуті саме завдяки подібнім фортелям.

Геральт надалі не відреагував. Було схоже, що Лютик і не очікував на якусь реакцію. Допив пиво, кивнув корчмарці, подавши знак, щоб принесла ще.

- Беручи до уваги все вищесказане, - продовжив, підкручуючи кілки лютні, - я взагалі обома руками голосую за секс на першому побаченні. На майбутнє, рекомендую наполегливо. Це виключає необхідність подальших побачень з тією ж особою, що часом виявляється нудною справою і забирає так багато часу. Якщо вже підняли цю тему, то пані-адвокатка, яку так мені рекомендував, насправді була варта потрачених зусиль. Не повіриш…

- Повірю… - відьмак не витримав, перебив досить різко. – Повірю без розповіді, можеш залишити її при собі.

- Ну, так і є, - констатував бард. – Пригнічений, знавіснілий, гризе сам себе і шукає провини, через це такий уїдливий і злобний. Справа не лише в жінці, можу припустити. Тут щось іще. Знаю, матері його ковінька! І бачу. В Новіграді справа не вигоріла? Не повернув мечі?

Геральт зітхнув, хоч пообіцяв собі не зітхати.

- Не повернув. Спізнився. Виникли ускладнення, сталось те й се. Спочатку потрапили в бурю, потім наш човен почав набирати воду… А потім один чинбар тяжко розхворівся… Ох, не буду тебе нудити подробицями. Коротше кажучи, не встиг вчасно. Коли дістався до Новіграда, аукціон вже завершився. В Домі Борсодих розмова була короткою. Аукціон охороняється таємницею продажу, так само під дію цього правила підпадає й особа продавця та покупця. Стороннім особам фірма не надає жодної інформації, бла-бла-бла, до побачення, пане. Так нічого і не довідався. Не знаю, чи продані мечі, а якщо продані, - то хто їх придбав. Не знаю навіть, чи злодій взагалі виставляв мечі на торгах. Він міг не прислухатись до поради Пратта, йому могла підвернутись інша можливість. Нічого не знаю.

- Невезуха. – Похитав головою Лютик. – Низка прикрих випадків. Слідство кузина Ферранта також зайшло в глухий кут, мені здається, що воно з нього і не вийде. Кузин Феррант, якщо про нього заговорили, постійно питається про тебе. Де ти, чи маю якісь новини від тебе, коли ти повернешся, чи прийдеш ти на королівське весілля і чи не забув ти часом про обітницю, яку дав принцу Егмунду. Звісно, я ані чичирк щодо твоїх починань і щодо аукціону. А свято Ламмас, нагадаю тобі, вже скоро, залишилось десять днів.

- Знаю. Але, може, до того часу щось трапиться? Щось щасливе, будемо сподіватись? Після низки прикрих випадків не завадило б щось новеньке.

- Не заперечую. А якщо…

- Подумаю і прийму рішення. – Геральт не дав бардові договорити. – До того, ніщо не зобов’язує мене приймати участь на королівському весіллі в якості охоронця. Егмунд і прокуратор не відшукали мої мечі, а така була угода. Але, загалом, не виключаю, що виконаю забаганку принца. Хоча б із суто матеріальних міркувань. Принц похвалявся, що не поскупиться на гроші. А все вказує на те, що мені скоро знадобляться нові мечі, виконані на замовлення. Це буде дорого коштувати. Ох, що тут патякати. Пішли десь щось перекусимо. І вип’ємо.

- До Равенги, в „Naturu”?

- Не сьогодні. Сьогодні хочеться чогось простого, природного, нескладного і щирого. Якщо розумієш, про що я.

- Звісно, розумію. – Лютик підвівся. – Ходімо на узбережжя, до Пальміри. Знаю одну місцинку. Там подають оселедець, горілку і юшку з риби, що зветься півник. Не смійся! Дійсно, так і зветься!

- Най собі зветься, як хоче. Ходімо.

 

*

 

Міст на Адалатте був заблокований, його перекрила собою колона з навантажених возів і групи вершників, що вели за собою неосідланих коней. Геральт з Лютиком мусили зачекати, відійшовши з дороги.

Кавалькаду замикав поодинокий вершник на гнідій кобилі. Кобила тряхнула головою і привітала Геральта протяжним іржанням.

- Плотва!

- Привіт, відьмаче. – Вершник скинув каптур, відкрив обличчя. – Я саме тебе шукаю. Хоча й не сподівався, що так швидко тебе зустріну.

- Привіт, Пінеті.

Пінеті зіскочив з сідла. Геральт зауважив, що він озброєний. Це було доволі дивно, адже чародії рідко коли носили зброю. Окутий латунню пояс чародія обтяжував меч у розкішно оздоблених піхвах. Там був також і стилет, солідний і широкий.

Прийняв з рук чародія віжки Плотви, погладив морду й загривок кобили. Пінеті зняв рукавицю і заткнув її за пояс.

- Прошу вибачення, метре Лютику, - промовив, - але хотів би залишитись із Геральтом віч-на-віч. Те, що я маю йому розповісти, стосується лише його вух.

- Геральт, - набундючився Лютик, - нічого від мене не приховує.

- Знаю. Більшість подробиць з його особистого життя я дізнався саме з твоїх балад.

- Але…

- Лютик, - увірвав відьмак. – Іди прогуляйся.

- Дякую тобі, - сказав, коли залишились наодинці. – Дякую, що привів мені мого коня, Пінеті.

- Помітив, - відповів чародій, - що ти прив’язався до нього. Коли ж ми його відшукали в Сосниці…

- Ви були в Сосниці?

- Були. Нас прикликав констебль Торквіл.

- Бачили…

- Бачили, - різко перебив Пінеті. – Все бачили. Не могли збагнути, відьмаче. Не могли збагнути. Чому ти його тоді не зарубав? На тому ж самому місці? Ти вчинив, дозволь тобі сказати, нерозумно.

Знаю, Геральт утримався від визнання цього факту вголос. Знаю, аякже. Вчинив як дурень, не скориставшись шансом, який подарувала доля. Що з мене взяти, одним трупом більше, одним трупом менше. Яке це має значення для найманого вбивці. І що з того, що мені було гидко ставати лишень знаряддям у ваших руках? Так я ж-бо завжди – лишень знаряддя в чиїхось руках. Треба було зціпити зуби і робити те, що мусив.

- Тебе це, певно, здивує, - Пінеті глянув йому в очі, - але ми негайно поспішили тобі на поміч, я і Харлан. Подумали, що тобі буде потрібна поміч. Наступного дня схопили Дегерлунда, коли розправлявся з якоюсь випадковою бандою.

Схопили, відьмак утримався від репліки. І без зволікань скрутили йому шию? Ви ж розумніші за мене, тож не повторили моєї помилки? Аякже. Якби так і було, не стояв би тут переді мною з такою міною, Гвінкамп.

- Ми не вбивці. – Чародій почервонів, затнувся. – Відвезли його в Ріссберг. Тут і почалася вся ця катавасія… Всі були проти нас. Ортолан, на подив, поводився стримано, хоча саме від нього ми чекали найгіршого. Але Бірута Ікарті, Рябий, Сандоваль, навіть Зангеніс, який перед цим бува на нашому боці… Вислухали довжелезну лекцію про солідарність спільноти, про братерство, про лояльність. Довідались, що тільки останні покидьки можуть вдатися до того, щоб винайняти убивцю проти свого колеги, що це як треба було низько впасти, аби винайняти проти свого побратима відьмака. Бо переслідували найниціші мотиви. Бо позаздрили таланту і престижу побратима, не винесли його наукових успіхів і досягнень.

Посилання на інциденти в Узгір’ї, на сорок чотири трупа, не дали жодних результатів, - відьмак утримався від озвучення цього твердження. - Якщо не зважати на знизування плечима. І, вочевидь, довгі нотації про науку, яка вимагає жертв. Про цілі, які виправдовують засоби.

- Дегерлунд, - продовжив Пінеті, - виступив перед комісією і отримав сувору догану. За практикування гоетії, за людей, вбитих демоном. Поводився зарозуміло, вочевидь, розраховував на протекцію Ортолана. Але Ортолан ніби забув про нього, він був цілковито поглинутий у свою нову ідею-фікс: виведення формули надзвичайно ефективного і універсального добрива, що має викликати революцію в світі сільського господарства. Коли Дегерлунд зрозумів, що залишився без підтримки, одразу змінив тактику. Став плаксивим і жалібним. Прикинувся жертвою. Жертвою власних амбіцій і магічного таланту, завдяки яким прикликав настільки могутнього демона, що не здолав його опанувати. Присягався, що покине гоетію, що вже більше ніколи не вдаватиметься до неї. Що все своє життя присвятить дослідженням по удосконаленню роду людського, трансгуманізму, видоутворенню, інтрогресії та генетичним модифікаціям.

І йому повірили, утримався від ствердження цього факту вголос відьмак.

- Йому повірили. До цього доклав руку Ортолан, який раптом з’явився перед комісією, оповитий випарами добрив. Назвав Дегерлунда любим хлопчиком, який справді припустився деяких помилок, але ж хто не помиляється. Не став розводити теревені, що хлопчик виправиться і що він може поручитись за нього. Попросив, щоб комісія стримала свій гнів, проявила розуміння і не компрометувала юнака. Врешті-решт, назвав Дегерлунда своїм наступником і спадкоємцем, цілком і повністю передав йому Цитадель, свою приватну лабораторію. Він сам, повідомив, лабораторії не потребує, оскільки вирішив працювати і екзерцювати під відкритим небом, серед городу і грядок. Біруті, Рябому і решті така ідея прийшлась до смаку. Цитадель, беручи до уваги її неприступність, могла чудово підійти на роль місця для заслання й ізоляції. Дегерлунд потрапив у власну пастку. Опинився під домашнім арештом.

Всю цю аферу зам’яли, і не стали виносити сміття з хати, - стримався від коментаря відьмак.

- Маю підозри, - Пінеті зиркнув на відьмака, - що на це вплинула також твоя особа, і ставлення до тебе й твоєї репутації.

Геральт звів брови.

- Ваш відьмацький кодекс, - продовжив чародій, - безумовно, забороняє вбивати людей. Але ходять чутки, що ти цей кодекс трактуєш доволі вільно. Що бувало усяке, що саме завдяки тобі принаймні декілька осіб розпрощались із життям. Біруту та позосталих охопив жах. Що ти повернешся у Ріссберг і доведеш справу до кінця, а може статись, що і їм добряче перепаде. А Цитадель – стовідсотково безпечний прихисток, що являє собою давню гном᾽ячу гірську твердиню, пристосовану під лабораторію, яка наразі знаходиться під магічною охороною. Ніхто не зможе пробратись у Цитадель, попросту не існує способу це зробити. Тож, Дегерлунд тепер не просто в ізоляції, а в цілковитій безпеці.

Ріссберг також у цілковитій безпеці, утримався від коментування відьмак. Убезпечений від скандалів і компрометування. Дегерлунд в ізоляції, справу шито-крито. Ніхто не дізнається, що хвалько і кар’єрист ошукав і залишив з носом чародіїв з Ріссберга, про яких шириться слава еліти, та й самі себе вважають елітою магічного братства. Що один дегенерат і психопат, скориставшись наївністю і тупістю цієї еліти, без жодних перешкод зумів замордувати більше сорока людей.

- У Цитаделі, - чародій надалі не зводив з нього очей, - Дегерлунд буде під вартою та наглядом. Більше не прикличе жодного демона.

Ніколи не існувало жодного демона. І ти, Пінеті, це чудово знаєш.

- Цитадель, - чародій опустив очі, поглянув на кораблі, що стояли на рейді, - розміщується всередині скелі комплексу гори Кремора, тієї, біля підніжжя якої лежить Ріссберг. Спроба туди потрапити була би рівнозначна самогубству. Не лише з причини магічної охорони. Пам’ятаєш, про що тоді розповідав нам? Про одержимого, якого колись убив? У стані крайньої необхідності, рятуючи одне добро коштом іншого, тим самим виключаючи протизаконність забороненої дії? Тож, ти маєш розуміти, що тепер обставини зовсім інші. Ізольований Дегерлунд не становить явної та безпосередньої загрози. Якщо ти спробуєш вбити його, - потрапиш під трибунал за спробу вбивства. Дехто з наших, я це точно знаю, сподіваються, що ти все ж спробуєш. І закінчиш життя на ешафоті. Тому раджу – викинь із голови. Забудь про Дегерлунда. Най все йде своїм звичаєм.

- Мовчиш, - ствердив очевидний факт Пінеті. – Втримуєшся від коментарів.

- Бо тут нема чого коментувати. Мене одне цікавить. Ти і Тзара. Залишитесь у Ріссберзі?

Пінеті розсміявся. Сухо і нещиро.

- Нас обох, мене і Харлана, попросили подати у відставку, за власним бажанням, з огляду на стан здоров’я. Виїхали з Ріссберга і більше ніколи туди не повернемось. Харлан збирається вирушити у Повісс, на службу до короля Рида. Я ж більше схиляюсь до подорожі куди подалі. Я чув, що в Імперії Нільфгаарда до магів ставляться доволі прагматично і без особливого пієтету. Але добре їм платять. А як вже зайшла мова про Нільфгаард… Ледь не забув. Маю для тебе прощальний подарунок, відьмаче.

Розстібнув пояс, обмотав ним піхви і вручив меч Геральтові.

- Це тобі, - сказав перш, ніж відьмак встиг промовити хоч слово. – Отримав його на шістнадцяті уродини. Від батька, який не зміг змиритись, що я вирішив піти до школи чародіїв. Вважав, що подарунок справить на мене враження, що ставши володарем такої зброї відчую себе зобов’язаним продовжити сімейну традицію і виберу військову кар’єру. Що ж, розчарував отця. У всьому. Не любив полювання, віддавав перевагу риболовству. Не одружився з єдиною дочкою його найкращого друга. Не став військовим, меч припадав пилом у шафі. Він мені не потрібен. Тобі послужить краще.

- Але ж… Пінеті…

- Бери, не церемонься. Знаю, що твої мечі пропали і тобі потрібна зброя.

Геральт узявся за руків’я з ящурячої шкіри, до середини витягнув клинок з піхов. На дюйм вище гарди виднілось клеймо в формі сонця з шістнадцятьма променями, поперемінно прямими і хвилястими, що в геральдиці символізували сонячне світло і сонячний жар. На два дюйми вище сонця починався напис, виконаний красивим стилізованим шрифтом, - знаний фірмовий знак.

- Клинок із Віроледи, - ствердив факт. – Цього разу справжній.

- Тобто?

- Ні, нічого. Милуюсь. І досі вагаюсь, чи можу прийняти…

- Можеш прийняти. В принципі, ти вже прийняв, бо саме тримаєш його в руці. Дідько, не церемонься, кажу. Даю тобі меч з приязні. Аби ти збагнув, що не кожен чародій – твій ворог. А мене більше вабить риболовля. В Нільфгаарді річки красиві й чисті, в них повно форелі та лосося.

- Дякую. Пінеті?

- Так?

- Даєш мені цей меч виключно з приязні.

- З приязні, аякже, - чародій стишив голос. – Але, може, не виключно. Зрештою, чи має мене обходити, що тут може статись, до яких цілей цей меч послужить? Покидаю цей край, ніколи не повернусь сюди. Бачиш той розкішний галеон на рейді? Це «Евріала», порт приписки Баккала. Відпливаю післязавтра.

- Ти прибув трохи зарано.

- Так… - трохи знітився магік. – Хотів встигнути тут… Де з ким попрощатись.

- Успіхів тобі. Дякую за меч. І за коня, ще раз. Бувай, Пінеті.

- Бувай. – Чародій без вагань потиснув простягнуту йому руку. – Бувай, відьмаче.

 

*

 

Знайшов Лютика, хто б сумнівався, у портовому шинку, саме коли той сьорбав з миски рибну юшку.

- Від’їжджаю, - сказав коротко. – Зараз.

- Зараз? – Лютик завмер із ложкою на півдорозі до рота. – Тепер? Я думав…

- Неважливо, що ти думав. Їду негайно. Заспокой кузина прокуратора. Повернусь на королівське весілля.

- А це що?

- А на що схоже?

- Меч, ясна річ. Звідкіля дістав? Від чародія, так? А той, який отримав від мене? Де він?

- Загубився. Повертайся до верхнього міста, Лютику.

- А Корал?

- Що Корал?

- Що мені їй сказати, коли запитає…

- Не запитає. Не матиме на це часу. Буде де з ким прощатись.

 

 

Інтерлюдія

ТАЄМНО

Illustrissimus et Reverendissimus

Magnus Magister Narses de la Roche

Голові Капітулу Обдарування і Мистецтва Новіграда

 

Datura ex Castello Rissberg,

die 15 mens. Jul. anno 1245 post Resurrectionem

 

Re:

Магістра Мистецтв mgr mag

Сореля Альберта Амадора Дегерлунда

 

Honoratissime Архімагістре,

безсумнівно, до Капітула дійшли чутки про інциденти, які мали місце влітку anno currente на західних рубежах Темерії, в результаті цих інцидентів, як ми припускаємо, втратило життя близько сорока (а точну цифру назвати неможливо) осіб, головним чином, некваліфікованих лісних робітників. Інциденти, на наш превеликий жаль, пов’язані з особою Магістра Сореля Альберта Амадора Дегерлунда, члена дослідницької спілки Комплексу Ріссберг.

Дослідницька спілка Комплексу Ріссберг також співчуває втратам родин жертв інцидентів, хоча жертви, які перебували на нижчому щаблі суспільної ієрархії, і які зловживали алкоголем та вели аморальний спосіб життя, вочевидь, взагалі не мали ніяких родинних зв’язків.

Прагнемо нагадати Капітулу, що магістр Дегерлунд, учень і вихованець архімагістра Ортолана, є видатним науковцем, фахівцем у галузі генетики, який досяг величезних, якщо не сказати неоцінимих успіхів у сфері трансгуманізму, інтрогресії та видоутворення. Досліди, які проводить магістр Дегерлунд, можуть мати ключове значення для розвитку і еволюції людської раси. Як відомо, людська раса поступається расам нелюдським з точки зору більшості фізичних, психічних та психомагічних характеристик. Експерименти магістра Дегерлунда, які базуються на гібридизації й об’єднанні наборів генів, першочергово мають на меті зрівняння людської раси з нелюдськими, а у довготривалій перспективі – завдяки видоутворенню, домінування над ними й цілковите їхнє підпорядкування. Не мусимо пояснювати, яке це має колосальне значення. Було б нерозсудливо, якби такі дрібні інциденти сповільнили або поклали край вищеназваним науковим працям.

Щодо особи самого магістра Дегерлунда, то дослідницька спілка Комплексу Ріссберг бере на себе повну відповідальність щодо його медичної опіки. У магістра Дегерлунда і раніше проявлялись нахили до нарцисизму, брак емпатії і легкі емоціональні розлади. В період, що передував діям, вчинення яких йому закидають, цей стан погіршився аж до прояву афективного біполярного розладу. Можна стверджувати, що в момент виконання дій, вчинення яких йому закидають, магістр Дегерлунд не контролював своїх емоціональних реакцій і мав порушення здатності відрізняти добро від зла. Можна вважати, що магістр Дегерлунд був non compos mentis, eo ipso тимчасово втратив здатність мислити тверезо, тож карної відповідальності за приписувані йому дії нести не може, оскільки impune est admittendum quod per furorem alicuius accidit.

Магістра Дегерлунда було переміщено ad interim в засекреченому місці, де він проходить курс лікування і продовжує свої досліди.

Вважаючи справу закритою, хочемо звернути увагу Капітулу на особу констебля Торквіла, який провадить слідство в справі інцидентів у Темерії. Констебль Торквіл, що перебуває у підпорядкуванні бейліфа з Горс Велена, досі був відомий як сумлінний служитель закону та заповзятий охоронець правопорядку, тепер виявляє надмірну старанність у питаннях, що стосуються інцидентів у вищеназваній місцевості, й скеровує слідство у цілковито протилежний нашій точці зору бік. Не було би зайвим вплинути на його керівництво, або воно трохи стишило його запал. А якщо це не допоможе, варто було би провести люстрацію, дослідити особові справи констебля, його дружини, батьків, дідів, дітей і решту членів родини з точки зору їхнього особистого життя, минулого, судимостей, майнових справ та сексуальних уподобань. Пропонуємо звернутись до адвокатської контори «Кодрінгер і Фенн», послугами якої, якщо Капітул дозволить нагадати, вже доводилось користуватись три роки тому, коли на меті стояла дискредитація і компрометування свідків у справі, відомій як «зернова афера».

Item, прагнемо звернути увагу Капітулу на те, що в дану справу був, на жаль, вплутаний відьмак, відомий як Геральт із Рівії. Він мав безпосереднє відношення до інцидентів у селищах, ми також маємо всі підстави припускати, що він пов’язує зазначені події з особою магістра Дегерлунда. Цього відьмака також слід приструнити, в тому випадку, якщо він надто завзято дошукуватиметься істини. Звертаємо увагу, що асоціальна манера поведінки, нігілізм, емоціональна нестабільність та непередбачуваний характер вищеназваного відьмака може призвести до того, що одного лише попередження буде non sufficit і виникне потреба вдатись до крайніх заходів. Відьмак знаходиться під наших постійним наглядом і ми готові застосувати ці заходи, якщо, звичайно, Капітул їх схвалить і визнає доцільними.

З надією, що дане пояснення здасться Капітулу достатнім для закриття справи, bene valere optamus, з глибокою повагою

 

від дослідницької спілки Комплексу Ріссберг

semper fidelis vestrarum bona amica

Бірута Анна Маркетта Ікарті manu propria

 

 

Відплати ударом за удар, люттю за лють, смертю за смерть, і відплати з лихвою! Око за око, зуб за зуб, чотирикратно, стократно!

Антон Шандор ЛаВей, Сатанинська Біблія

Розділ сімнадцятий

- Якраз вчасно, - понуро промовив Франс Торквіл.

- Встиг ти, відьмаче, акурат на видовище. Зараз почнеться.

Лежав на ліжку, горілиць, білий, наче крейда, з волоссям, мокрим від поту і прилиплим до чола. Вдягнений був лишень у просту лляну сорочку, яка Геральтові одразу видалась надто схожою на поховальний саван. Ліве стегно, від паху аж по коліно, було перетягнуто просякнутою кров’ю пов’язкою.

Серед кімнати стояв стіл, накритий простирадлом. Низенький тип у чорному каптані без рукавів викладав на столі інструменти, по черзі, один за одним. Ножі. Клещі. Долота. Пилки.

- За одним тільки шкодую, - скреготнув зубами Торквіл. – Що не зміг їх, скурвисинів, затримати. На то божа воля, не судилось мені… І вже не судитиметься.

- Що сталось?

- Те саме, до біса, що в Тисах, Роговизні й Сосниці. З однією лише різницею, що цього разу було на узліссі. І не на галявині, а посеред гостинця. Напали на подорожніх. Трьох убили, двох дітей викрали. Пощастило, що я зі своїм загоном був неподалік, одразу кинулись навздогін, скоро побачили їх. Двох амбалів, великих, ніби бики та одного огидного горбаня. Цей горбань і вальнув по мені зі свого арбалету.

Констебль стиснув зуби, швидким жестом вказавши на перев’язане стегно.

- Наказав своїм, аби залишили мене і наздогнали тих. Не послухали, лайдаки. В результаті що - втекли. А що я? Що з того, що врятували? Якщо мені тепер ногу відріжуть? Краще б я там, курва, здох, але поки ще не спустив дух, побачив би, як вони теліпаються у зашморзі, хвицаючи ногами. Не послухались наказу, телепні. Тепер сидять он, червоніють.

Підлеглі констебля, всі як один із кам’яними обличчями, окупували лаву попід стіною. Компанію їм складала зморщена бабунька, яка аж ніяк не пасувала до їхньої компанії, і яка мала на голові вінок, який аж ніяк не пасував до її сивини.

- Можемо починати, - оголосив тип у чорному каптані. – Пацієнта на стіл, прив’язати міцно ременями. Най сторонні особи покинуть приміщення.

- Най залишаться, - буркнув Торквіл. – Най знатиму, що вони дивляться. Мені буде соромно кричати.

- Хвилинку. – Геральт випростався. – Хто сказав, що ампутація необхідна?

- Я так сказав. – Чорний тип також випростався, але для того, щоб дивитись Геральтові в очі, мусив все одно високо задирати голову. – Я – месер Люппі, лейб-медик бейліфа з Горс Велена, присланий сюди спеціально. Обстеження вказало на те, що рана заражена. Ногу треба відтяти, іншого виходу не існує.

- Скільки береш за свої послуги?

- Двадцять корон.

- Тут тридцять. – Геральт витягнув з мішечка три монети по десять корон. – Збирай приладдя, пакуй речі та повертайся до бейліфа. Якщо питатиме, скажеш, що пацієнт пішов на поправку.

- Але… Мушу опротестувати…

- Пакуйся та повертайся. Яке з цих слів тобі незрозуміле? А ти, бабко, ходи-но сюди. Зніми пов’язку.

- Він, - бабця вказала на лейб-медика, - заборонив мені наближатись до пораненого. Ніби, я знахарка і відьма. Загрожував, що донесе на мене.

- На нього не зважай. Він вже йде.

Бабка, в якій Геральт одразу розпізнав травницю, послухалась. Обережно зняла пов’язку, не звертаючи уваги на Торквіла, який крутив головою, сичав і стогнав.

- Геральт… - простогнав. – Що ти вигадав? Медик сказав, що порятунку немає… Краще втратити ногу, ніж життя.

- Дурня. Зовсім не краще. А тепер заткнись.

Рана виглядала паскудно. Але Геральтові доводилось бачити набагато гірші.

Витягнув з мішка скриньку з еліксирами. Месер Люппі, який вже спакував речі, придивлявся і похитував головою.

- Декокти не допоможуть, - відповів. – псевдомагія не допоможе, так само як не допоможуть і знахарські фокуси. Шарлатанство й тільки. Як медик, мушу опротестувати…

Геральт розвернувся, глянув. Медик вийшов. Хутко. Спіткнувся на порозі.

- Ви четверо, до мене. – Відьмак відкоркував флакончик. – Тримайте його. Стисни зуби, Франс.

Еліксир, вилитий на рану, одразу сильно запінився. Констебль розпачливо зойкнув. Геральт трохи зачекав, відтак вилив другий еліксир. Цей також сильно запінився, а на додачу сичав і димів. Торквіл закричав, замотав головою, весь напружився, закотив очі та втратив свідомість.

Бабуся дістала з вузлика горщик, взяла звідти жменю зеленої жижі, густим шаром наложила її на клапоть складеного полотна, прикрила рану.

- Живокіст, - вгадав Геральт. – Компрес із живокосту, арніки та календули. Добре, бабуню, дуже добре. Стався би в нагоді також і звіробій, кора дуба…

- Ти глянь на нього, - перебила бабця, не відводячи погляду від ноги констебля. – Він мене буде травництву вчити. Я, синку, лікувала травами ще тоді, коли ти пішки під стіл ходив. А ви, шелепи, посуньтесь, бо мені світло затуляєте. І тхне від вас невимовно. Тре міняти онучі, міняти. Хоч вряди-годи. Геть із хати, кому кажу?

- Ногу треба буде зафіксувати. Обкласти довгими лубками…

- Не повчай мене, кажу тобі. І сам давай надвір вимітайся. Чому ти ще тут стоїш? Чого чекаєш? Подяки, що так великодушно свої магічні відьмацькі ліки пожертвував? На обіцянку, що він тобі цього довіку не забуде?

- Хочу його про щось спитати.

- Геральте, заприсягнись, - раптом озвався Франс Торквіл, - що їх впіймаєш. Що не подаруєш їм…

- Дам йому щось для сну та від пропасниці, бо марить. А ти, відьмаче, вийди. Зачекай біля хати.

Довго чекати не довелось. Бабця вийшла, поправила сукню, вмостила на своє місце вінок, що встиг перекоситись. Всілась поряд на призьбі. Потерла ступнею об ступню. Вони в неї були надзвичайно маленькі.

- Спить, - повідомила. – І, либонь, житиме, якщо нічого дурного не станеться, тьху, тьху. Кістка зростеться. Врятував йому ногу своїми відьмацькими чарами. На все життя залишиться кульгавим і на коня, так собі гадаю, вже ніколи не сяде, але дві ноги – все ж не одна, хе-хе.

Полізла за пазуху, під вишитий сердак, через що від неї ще більше запашіло травами. Витягла дерев’яну шкатулку, відкрила її. Якусь мить вагалась, відтак підсунула Геральтові.

- Нюхнеш?

- Ні, дякую. Не вживаю фісштех.

- А я… - Травниця втягла носом наркотик, спочатку однією, потію другою ніздрею. – А я залюбки, час від часу. До біса добре впливає. На ясність розуму. На довголіття. І на вроду. Глянь-но на мене.

Глянув.

- За відьмацькі ліки для Франса, - бабця почухала око, що засльозилось, шмигонула носом, - дякую тобі, не забуду. Знаю, що ревно тих ваших декоктів пильнуєте. А ти їх так просто віддав, не вагаючись. Хоч через це для тебе самого їх може забракнути, якщо потребуватимеш. Не страшно?

- Страшно.

Повернулась в профіль. Дійсно, колись мусила бути вродливою жінкою. Але це було в біса давно.

- А тепер, - повернулась, - питай. Про що хотів спитати Франса?

- Неважливо. Він спить, а мені час у дорогу.

- Питай.

- Гора Кремора.

- Одразу б так. Що хочеш знати про цю гору?

 

*

 

 

Хата стояла далеченько від села, аж під самою стіною бору, ліс починався одразу за огорожею саду, що ряснів деревами, віти яких вигинались під вагою яблук. Решта включала в себе всі елементи класичної сільської садиби: стодола, сарай, курник, кілька вуликів, город, купа навозу. З лимаря підіймалась вгору смужка світлого духмяного диму.

Першими його появу помітили цесарки, які ошивались попід тином, сповістивши про його прихід пекельним ґелґотінням на всю околицю. Трійко дітлахів, що сновигали на подвір’ї, помчали в бік хати. На порозі з’явилась жінка. Висока, світловолоса, в запасці поверх полотняної сорочки. Під’їхав ближче, спішився.

- День добрий, - привітався. – Господар вдома?

Дітлахи, всі до одного дівчатка, вчепились за мамину запаску й сорочку. Молодиця дивилась на відьмака, і в тому погляді не було ані тіні симпатії. Не дивно. Добре бачила руків’я меча над відьмачим плечем. Медальйон на шиї. Срібні заклепки на рукавицях, які відьмак аж ніяк не приховував. Навпаки, демонстрував.

- Господар, - повторив. – Отто Дуссарт, тобто. У мене до нього справа.

- Яка?

- Особиста. Вдома?

Дивилась мовчки, злегка схиливши голову. Зовнішність, як помітив, мала рустикального типу, тобто їй спокійно можна було дати як двадцять п’ять, так і сорок п’ять років. Більш точна оцінка, як у випадку з більшістю селянських жінок, не видавалась можливою.

- Вдома?

- Ні.

- В такому разі, я зачекаю, - закинув поводдя кобили на жердину, - поки він повернеться.

- Це може бути нескоро.

- Якось, та дочекаюсь. Хоча, волів би це робити в хаті, аніж під тином.

Молодиця деякий час змірювала його поглядом. Його і його медальйон.

- Гість у дім, - промовила врешті-решт. - Ласкаво просимо.

- Запрошення приймаю, - відповів за місцевою традицією. – Права гостинності не порушу.

- Не порушиш, - повторила повільно. – Але ж меч носиш.

- Така професія.

- Мечі калічать. І вбивають.

- Так само, як і життя. І все-таки, що там із запрошенням?

- Просимо в хату.

Заходити треба було, як зазвичай у такого роду садибах, через сіни, темні й захаращені. Сама світлиця виявилась досить просторою та чистою, стіни тільки поблизу кухні й комину носили на собі відбитки кіптяви, все ж інше тішило око чистотою й кольоровими килимками, всюди висіло також різноманітне начиння, пучки трав, скрутні часнику, в’язанки паприки. Полотняна завіса відмежовувала світлицю від комори. Пахло кухнею. Тобто, капустою.

- Прошу, сідати.

Господиня все ще стояла, бгаючи в руках запаску. Діти принишкли коло печі, на низенькій лаві.

Медальйон на шиї Геральта тремтів. Сильно і невпинно. Тріпотів під сорочкою, наче спійманий птах.

- Цей меч, - озвалась жінка, наближаючись до печі, - треба було в сінях залишити. Не годиться це, зі зброєю за стіл сідати. Так тільки харцизники чинять. Ти харцизник?

- Добре знаєш, хто я, - відрізав. – А меч залишиться там, де він є. В якості перестороги.

- Щодо чого?

- Щодо того, що необдумані вчинки несуть за собою серйозні наслідки.

- Тут нема ніякого оружжя, тож…

- Годі, годі, - перебив різко. – Не треба цього маскараду, пані-господине. Селянська хата й обійстя – це цілий арсенал, і не один поліг від мотики, про ціпки та вила я взагалі мовчу. Чув про одного, якого забили макогоном від маснички. Можна покалічити будь-чим, якщо захочеш. Або мусиш. Якщо про це вже зайшла мова, то залиш у спокої той горщик з окропом. І відійди від печі.

- Навіть на думці нічого такого не мала, - швидко заторохтіла жінка, брешучи просто в очі. – А там не окріп, там борщ. Хотіла пригостити…

- Дякую. Але я не голодний. Тож, не чіпай горщика та відійди від печі. Сядь там, поряд із дітьми. І ґречно всі разом зачекаємо на господаря.

Сиділи в тиші, яка переривалась лишень дзижчанням мух. Медальйон тремтів.

- В печі казанок із капустою доходить, - порушила важку тишу молодиця. – Тре його дістати, перемішати, бо ж пригорить.

- Вона, - Геральт вказав на найменшу з дівчат, - най це зробить.

Дівчинка повільно підвелась, кліпаючи на нього очима з-під русявої гривки. Взяла рогач на довгому держакові, нахилилась над дверцятами печі. Й раптом кинулась на Геральта, наче кішка. Замірилась ріжками рогача приштрикнути шию відьмака до стіни, але ухилився, вихопив держак, відкинув її на долівку. Почала змінюватись ще до того, як упала.

Молодиця й решта дітей вже встигли змінити подобу. На відьмака галопом летіли троє вовків, одна вовчиця та двоє вовченят, з налитими кров’ю очима та вишкіреними іклами. На ходу розділились, суто по-вовчи, атакуючи з усіх боків. Зірвався з місця, пхнув лаву просто на вовчицю, вовченят відкинув ударами кулака в рукавицях, всіяних срібними заклепками. Заскавучали, припали до землі, шкірячи ікла. Вовчиця дико завила, кинулась знов.

- Ні! Едвіна! Ні!

Повалилась на нього, притискаючи до стіни. Але вже в людській подобі. Обернених знов дівчаток мов вітром здуло, причаїлись біля печі. Молодиця залишилась, стояла навколішки у його ніг, дивлячись присоромленим поглядом. Не знав, чи вона соромилась того, що напала, чи того, що напад провалився.

- Едвіна! Як же так? – зарепетував, взявшись під боки, високий бородатий чоловік. – Ти чого це?

- Це відьмак! – фиркнула молодиця, досі стоячи навколішки. – Харцизник із мечем! Прийшов по тебе! Вбивця! Кров’ю тхне!

- Мовчи, жінко. Я його знаю. Пробачте, пане Геральте. З Вами все в порядку?

Пробачте. Не знала… Думала, якщо відьмак…

Осікся, глянув збентежено. Молодиця і дівчата з’юрмились біля печі. Геральт міг би заприсягтись, що чує тихе гарчання.

- Все в порядку, - сказав. – Я не тримаю зла. Але ти з’явився дуже вчасно. В самий час.

- Знаю, - бородань помітно сіпнувся. – Знаю, пане Геральте. Сідайте, сідайте за стіл… Едвіна! Неси пиво!

- Ні. Вийдемо надвір, Дуссарт. На пару слів.

Посеред подвір’я сидів сірий кіт, який, побачивши відьмака, миттю шмигонув убік, розчинившись у бур’янах.

- Не хочу нервувати твою дружину та лякати дітей, - сказав Геральт. – Тим більше, у мене до тебе справа, про яку хотів би поговорити віч-на-віч. Мова йде, як би сказати, про певну послугу.

- Що тільки забажаєте, - випростався бородань. – Тілько скажіть. Сповню кожне Ваше бажання, якщо тільки це буде мені по силах. Я в боргу перед Вами, у великому боргу. Дякуючи Вам, живий по землі ходжу. Адже Ви мене тоді пощадили. Вам завдячую…

- Не мені. Собі. Тому, що навіть у вовчій шкурі ти залишився людиною й ніколи нікому не завдав кривди.

- Не завдав, це чиста правда. І що мені з того було? Сусіди, запідозривши, одразу ж мені на хвіст відьмака посадили. Хоч бідахи, самі складали грош до гроша, аби Вас винайняти проти мене.

- Розмірковував над тим, - зізнався Геральт, - аби повернути їм гроші. Але це могло би викликати підозри. Дав їм слово відьмака, що зняв із тебе вовкулацьке закляття і повністю вилікував від лікантропії, що тепер ти звичайнісінька людина. Така послуга мусить коштувати грошей. Якщо люди за щось платять, то вірять у те, за що сплачено, це стає справжнім та непорушним. І чим дорожче заплатили, тим більше віри.

- Й досі мороз йде поза шкірою, як згадаю той день. – Дуссарт хоч і засмаглий, та помітно зблід. – Зі страху тоді ледь коні не двинув, коли Вас зі срібним клинком побачив. Думав, прийшов мій смертний час. Чи ж мало чув оповідань? Про відьмаків-убивць, які отримують насолоду від крові та страждань? Ви ж, як виявилось, людина справедлива. І добра.

- Не перебільшуй. Але ти прислухався до моєї поради, поїхав з Гуаамез.

- Думав, - понуро сказав Дуссарт. – В Гуаамез повірили, що з мене знято закляття, але Ви мали рацію, тому, хто був вовкулакою, не буде легко серед людей. Все як Ви і казали: те, ким ти був, мало більше значення, ніж те, ким ти є. Тож, мусив звідти забиратись, мандрувати в чужі краї, де мене ніхто не знав. Тинявся я, тинявся… Аж, нарешті, потрапив сюди. І тут зустрів Едвіну…

- Рідко трапляється, - похитав головою Геральт, - аби двоє теріантропів зійшлися в пару. Ще рідше від такого зв’язку народжується потомство. Щасливчик ти, Дуссарт.

- Аби ж Ви тільки знали, - вишкірив зуби вовкулака. – Дітлахи – мов намальовані, виростуть з них гарненькі панночки. А з Едвіною ми обоє рябоє. З нею разом буду віку доживати, аж до кінця своїх днів.

- Розпізнала в мені відьмака сходу. І сходу була готова до оборони. Киплячим борщем, не повіриш, замірилась мене почастувати. Вочевидь, вона також чула немало вовкулацьких розповідей про кровожерливих відьмаків, які отримують насолоду від страждань.

- Вибачте її, пане Геральте. А того борщу ми ще скуштуємо. Едвіна відмінний борщ готує.

- Може б, краще було, - відьмак похитав головою, - аби я не напрошувався. Не хочу лякати дітей, тим більше не хочу нервувати твою дружину. Для неї я все одно – харцизник із мечем, дарма чекати, щоб вона одразу перемінила до мене своє ставлення. Сказала, що від мене тхне кров’ю. В переносному значенні, як розумію.

- Я б так не сказав. Не ображайтесь, пане відьмаче, але від Вас кров’ю аж за версту несе.

- Але я не торкався крові вже десь…

- Десь зо два тижні, я би так сказав, - договорив вовкулака. – Це кров, що вже запеклась, мертва кров, Ви торкались когось пораненого. Також є і давня кров, їй більше місяця. Холодна кров. Кров плазуна. Ви самі також стікали кров’ю. З рани, живою кров’ю.

- Я вражений.

- Ми, вовкулаки, - Дуссарт випростався гордо, - на відміну від людського, маємо нюх трішки більш чутливий.

- Знаю, - всміхнувся Геральт. – Знаю, що вовкулачий нюх – це справжнє диво природи. Власне, саме тому прийшов до тебе просити про послугу.

 

 

*

 

- Землерийки, - оголосив Дуссарт. – Землерийки, тобто мідицеві. І полівки. Багато полівок. Лайно. Багато лайна. Здебільшого, куниці. Й ласки. Нічого більше.

Відьмак зітхнув, відтак сплюнув. Не приховував свого розчарування. Це вже була четверта печера, в якій Дуссарт не винюхав нічого, крім гризунів та хижаків, які полюють на цих же гризунів. І величезну кількість лайна як перших, так і других.

Підійшли до наступного отвору, що зіяв у скелястій стіні. Каміння сунулось з-під ніг, сипалось зі схилу. Схил був крутий, ішли з трудом, Геральт вже почав відчувати втому. Дуссарт, залежно від тернистості шляху, обертався на вовка або залишався в людській подобі.

- Ведмедиця. – Зазирнув до наступного гроту, потягнувши носом. – З дитинчатами. Була, але пішла, її там вже нема. Є бабаки. Полівки. Кажани. Багато кажанів. Горностай. Куниця. Росомаха. Багато лайна.

Наступна печера.

- Самиця тхора. Під час тічки. Також є росомаха… Ні, дві. Пара росомах.

- Підземне джерело, вода дещо сірчана. Гремліни, ціла група, десь із десяток. Якісь плазуни, можливо, саламандри… Кажани…

Десь високо, зі скелястого виступу, спорхнув велетенський орел, кружляв над ними, покрикуючи пронизливо.

Вовкулака підвів голову, глянув на гірські вершини. І на темні хмари, які сунулись над ними.

- Насувається гроза. Оце тобі маєш літо, жодного дня без грози… Що робитимемо, пане Геральте? Наступна діра?

- Наступна діра.

Аби дістатись до тієї наступної, вони мусили перейти через гірський водоспад, не надто сильний, але достатній, аби вони неабияк змокли. Скелі, порослі мохом, були слизькими, ніби мило. Дуссарт, щоб мати змогу хоч якось пересуватись, обернувся на вовка. Геральт, кілька разів небезпечно послизнувшись, пересилив себе, вилаявся і подолав тернистий відрізок шляху рачки. Добре, подумав, що тут немає Лютика, бо описав би це в баладі. Попереду лікантроп у вовчій подобі, а позаду – відьмак навкарачки. Ото була б людям забава.

- Велика діра, пане відьмаче, - сповістив Дуссарт. – Велика і глибока. Там гірські тролі, п’ять або шість дорослих тролей. І кажани. Багато кажанячого лайна.

- Йдемо далі. До наступної.

- Тролі… Ті самі тролі, що й перед цим. Печери суміжні.

- Ведмідь. Пестун. Був там, але пішов. Нещодавно.

- Бабаки. Кажани. Листконосові.

Від наступної печери вовкулака відскочив, як ошпарений.

- Горгона, - прошепотів. – Там вглибині сидить велика горгона. Спить. Окрім неї, там нікого нема.

- І не дивно, - буркнув відьмак. – Відійдімо. Обережно. Бо може прокинутись…

Відійшли, озираючись неспокійно. До чергової яскині, шлях до якої, на щастя, проходив далеченько від лігва горгони, вони наближались поволі, розуміючи, що обережність не завадить. І не завадила, хоча виявилась непотрібною. Кілька наступних печер не таїли в собі нічого, крім кажанів, бабаків, мишей, полівок і землерийок. І цілих покладів лайна.

Геральт був втомлений і розчарований. Дуссарт, очевидно, також. Але, треба було віддати йому належне, тримав марку і не виказав розчарування ані словом, ані жестом. Відьмак, однак, не мав щодо цього жодних ілюзій. Вовкулака сумнівався в успіху операції. Виходячи з того, що Геральт колись чув, і що підтвердила бабця-травниця, гора Кремора була зі східного, сторчового боку дірчаста, як сир, поцяткована незліченними яскинями. Печер, і справді, знайшли безліч. Але Дуссарт відверто не вірив, що йому вдасться винюхати й розшукати власне ту, яка була би підземним проходом всередину скельного комплексу Цитаделі.

На додачу до всього, спалахнула блискавиця. Гримнуло. І вперіщила злива. Геральт мав щиросердний намір плюнути, брудно вилаятись і оголосити про кінець цієї справи. Пересилив себе.

- Рушаймо, Дуссарт. Наступна діра.

- Як скажете, пане Геральте.

І раптом, біля наступного зіяючого в скелі отвору, настав – точнісінько як в дешевому романі – різкий поворот сюжету.

- Кажани, - виголосив вовкулака, принюхуючись. – Кажани і… І кіт.

- Рись? Лісовий кіт?

- Кіт, - випростався Дуссарт. – Звичайний домашній кіт.

 

 

*

 

Отто Дуссарт зацікавлено придивлявся до флакончиків із еліксирами, бачив, як відьмак їх приймає. Споглядав на зміни, які відбувались у зовнішньому вигляді Геральта, і його очі округлились від подиву й страху.

- Не просіть, аби я, - промовив, - йшов разом із Вами до тієї ями. Не ображайтесь, але я не піду. Від однієї думки про те, що там може бути, у мене аж шерсть дибки стає…

- Навіть на думці не було, аби просити тебе про таке. Вертайся додому, Дуссарт, до дружини та дітей. Ти зробив мені послугу, виконав те, про що я попросив, більшого я від тебе не вимагати не смію.

- Зачекаю, - запротестував вовкулака. – Зачекаю, поки Ви вийдете звідти.

- Не знаю, - Геральт поправив меч за спиною, - коли вийду звідти. І чи вийду взагалі.

- Не кажіть так. Зачекаю… Зачекаю до сутінків.

 

*

Долівка печери була вкрита товстим шаром кажанячого лайна. Самі кажани – череваті вухані – цілими гронами звішувались зі стелі, вовтузились і сонно попискували. Спочатку стеля була високо над головою Геральта, міг йти рівною долівкою досить швидко і комфортно. Однак, весь комфорт закінчився швидко – спершу мусив схилятись, пригинатись все нижче й нижче, врешті-решт не залишились іншого виходу, як просуватись далі навкарачки. А згодом – повзти.

Був момент, коли він затримався, сумніваючись, чи не повернути назад, адже тиснява серйозно загрожувала можливістю застрягти.

Але почув шум води, відчув на обличчі легкий подих прохолодного повітря. Розуміючи, що ризикує, протиснувся крізь щілину, зітхнув з полегшенням, коли почало ставати просторіше. Зненацька коридор пішов під уклін, по якому і з’їхав униз, прямо в русло підземного потоку, який бив з-під однієї скелі та зникав під протилежною. Звідкілясь згори сочилось слабеньке світло і саме звідти – десь дуже звисока – долинало прохолодне дихання вітру.

Понор, в якому зникав струмок, здавалось, був по вінця заповнений водою, хоча відьмак і підозрював, що він був суміжним, однак пірнати йому не хотілось. Обрав шлях вгору за струменем, проти швидкої течії, підіймаючись по схилу. Поки дістався зі схилу до великої зали, весь змок до нитки і вимазався мулом вапняних осадів.

Зала була величезна, повністю вкрита гігантськими напливами, патьоками, бурулями, сталактитами, сталагмітами й сталагнатами. Струмінь протікав по дну печери, яке було глибоко вимите меандром. Тут також згори сочилось світло і відчувався слабкий протяг. Відчувалось щось іще. Нюх відьмака з нюхом вовкулаки конкурувати не міг, але тепер і відьмак відчував те, що й вовкулака раніше – ледь відчутний запах котячої сечі.

Постояв хвилину, роздивися. Протяг вказав йому вихід, отвір, наче палацовий портал, прикрашений колонами могутніх сталагмітів. Тут же побачив коритце, наповнене дрібним піском. Власне, від цього коритця і тхнуло котом. На піску виднілись численні відбитки котячих лапок.

Повісив за спину меч, який мусив здійняти в тисняві розщелин. І ступив поміж сталагмітів.

Прохід, що плавно підіймався вгору, був височенний і сухий. Дно вкривали ріняки, але йти вдавалось. Йшов. До того моменту, поки дорогу йому перегородили двері. Солідні й закриті.

Досі не був до кінця певен, чи обрав вірний шлях, не мав жодної впевненості, що завернув у потрібну яскиню. Наявність дверей підтверджувала, що зробив правильний вибір.

В дверях, біля самого порогу, був невеличкий, зовсім нещодавно випиляний отвір. Прохід для кота.

Штовхнув двері – навіть не здригнулись. Натомість здригнувся, ледве відчутно, відьмачий амулет. Двері були магічні, захищені чарами. Слабке тремтіння медальйону свідчило про те, що чари не були потужними. Приблизив обличчя до самих дверей.

- Друг.

Двері безшумно відкрились на змащених завісах. Як вдало здогадався, слабкий магічний захист і фабричний пароль були встановлені за стандартами серійної продукції, нікому – на його щастя – не спало на думку встановити тут щось більш вигадливе. Двері мали охороняти від мережі печер та істот, що не були здатними скористуватись навіть такою примітивною магією.

За дверима, які для більшої впевненості він заблокував каменем, закінчувались природні яскині. Починався коридор, прокладений крізь скелю кирками.

Далі, незважаючи на всі передумови, не був впевненим до кінця. Аж до того моменту, коли побачив перед собою світло. Непевне світло факелу чи каганця. А за мить почув добре знайомий йому сміх. Регіт.

- Бууех-хххррр-еееххх-буееех!

Світло і регіт, як виявилось, доносились з просторого приміщення, освітленого лучиною, встромленою в залізний держак. Під стінами громадились скрині, коробки та бочки. Схилившись над однією зі скринь, використавши бочки в якості стільців, сиділи Буе і Банг. Грали в кості. Реготав Банг, який, вочевидь, набрав більше очок.

На сусідній скрині стояла карафка з оковитою. Поряд лежала закуска.

Запечена людська нога.

Відьмак вийняв меч із піхов.

- Добридень, хлопці.

Буе і Банг якийсь час витріщались на нього, пороззявлявши роти. Відтак заричали, зірвались з місць, перекидаючи бочки, вхопились за зброю. Буе – за косу, Банг – за широкий булат. І кинулись на відьмака.

Застали його зненацька, хоча він і передбачав, що буде непереливки. Але не розраховував, що потворні гіганти виявляться настільки проворними.

Буе низько махнув косою, якби не стрибок вгору, залишився би без обох ніг. Ледве уникнув удару Банга, булат викресав іскри з камінної стіни.

Відьмак умів дати раду зі швидкими супротивниками. З великими також. Швидкі чи повільні, великі чи малі, всі мали місця, вразливі для болю.

Вони навіть не мали уявлення, наскільки швидким стає відьмак після прийняття еліксирів.

Буе завив, уражений у лікоть, поцілений у коліно Банг завив ще голосніше. Відьмак обманув його швидким вольтом, перестрибнув через вістря коси, самим кінцем клинка вдарив Буе у вухо. Буе загарчав, трясучи головою, закрутив косою, кинувся в атаку. Геральт склав пальці і вдарив його Знаком Аард. Почастований чарами Буе гепнувся задом на долівку, аж чутно було, як клацнули зуби.

Банг широко розмахнувся булатом. Геральт спритно пірнув під вістря, на льоту двинув гіганта в друге коліно, крутнувся, підскочив до Буе, який силувався підвестись, наніс удар йому по очах. Буе, однак, встиг сіпнути головою, випад вийшов хибним, поцілив у надбрівні дуги, кров миттю залила обличчя огротроля. Буе загарчав, зірвався з місця, наосліп кинувся на Геральта. Геральт відскочив, Буе наштовхнувся на Банга, налетівши на нього. Банг відіпхнув його і, несамовито загарчавши, рушив на відьмака, розмахуючи булатом навідліг. Геральт уникнув клинка швидким фінтом і напівобертом, поцілив огротроля двічі, в обидва ліктя. Банг завив, але булат не випустив, знов розмахнувся, наносячи удари широко і безладно. Геральт вивернувся з-під траєкторії вістря. Фінт виніс його за спину Банга, не міг не скористатись таким шансом. Розвернув меч і замахнувся знизу, вертикально, прицілившись точнісінько поміж сідниць. Банг вхопився за дупу, заревів, заскавучав, задріботів ногами, підігнув коліна і обмочився.

Засліплений Буе замахнувся косою. Поцілив. Але не у відьмака, який вивернувся в піруеті. Поцілив у свого приятеля, який і досі тримався за зад. І зніс йому голову з плечей. З розтятої трахеї з голосним сичанням вийшло повітря, кров з артерії бухнула, ніби лава з вулкана, високо, аж на стелю.

Банг стояв, побризкуючи кров’ю, ніби безголова статуя в фонтані, зафіксований у вертикальному положенні через свої велетенські пласкі ступні. Але, врешті-решт, перехилився і впав, нічим як колода.

Буе протер залиті кров’ю очі. Коли до нього нарешті дійшло, що сталось, заревів, наче бик. Затупотів ногами, замахнувся косою. Закрутився на місці, силуючись відшукати відьмака. Не знайшов. Бо відьмак був у нього за спиною. Поцілений під пахву, випустив косу з рук, рушив на Геральта голіруч, кров знов залила йому очі, тож врізався у стіну. Геральт підлетів, ударив.

Буе скоріш за все не знав, що в нього розсічені артерії. І що він вже давно мав би померти. Гарчав, крутився на місці, вимахуючи руками. Аж під ним підітнулись коліна, він закляк у калюжі крові. Стояв рачки, гарчав і вимахував далі, але щоразу все тихіше й повільніше. Аби довершити справу, Геральт підійшов і штрикнув його лезом під груднину. Це була помилка.

Огротроль охнув і вхопився за клинок, гарду та руку відьмака. Очі в нього вже застеляла імла, але хватки не послабляв. Геральт приставив йому до грудей чобіт, обперся і шарпнувся щосили. Хоча його рука стікала кров’ю, та Буе не розімкнув пальці.

- Ти дурний сучий сине, - процідив, ввалившись до каверни, Паштор, цілячись у відьмака зі свого двоплічного арбалета. – Приповз сюди смерті шукати. Ти знайшов її, бісове поріддя. Тримай його, Буе!

Геральт шарпнувся. Буе застогнав, але не відпустив. Горбань вишкірив зуби і натиснув на гачок. Геральт скулився, ухиляючись, важкий болт чиркнув пір’ям об його бік, врізався у стіну. Буе відпустив меч і, лежачи на животі, вчепився відьмакові у ноги, знерухомивши його. Паштор тріумфально заіржав і підняв арбалет.

Але вистрілити не встиг.

До печери влетів, наче сірий демон, велетенський вовк. Атакував Паштора по-вовчи, по ногах, ззаду, розриваючи підколінні сухожилля та артерії. Горбань вереснув, упав. Тятива випущеного арбалета клацнула, Буе хекнув. Болт поцілив йому прямо у вухо, увійшовши туди по пір’я. А вістря вийшло з іншого вуха.

Паштор завив. Вовк розкрив страшну пащеку і вхопив його за голову. Виття змінилось хрипінням.

Геральт відіпхнув від ніг нарешті мертвого огротроля.

Дуссарт, вже в людській подобі, підвівся над трупом Паштора, обтер губи й підборіддя.

- Сорок два роки прожив вовкулакою, - промовив, зустрівшись поглядом із відьмаком, - і от, нарешті, випала нагода когось загризти.

 

*

- Не міг не прийти, - виправдовувався Дуссарт. – Зрозумів, пане Геральте, що мушу Вас попередити.

- Щодо них? – Геральт витер клинок, вказавши на нерухомі тіла.

- Не тільки.

Відьмак ступив до приміщення, на яке вказав вовкулака. І мимоволі відсахнувся.

Камінна підлога була чорною від запеклої крові. Посеред кімнати зіяла чорна яма, обкладена цямринням. Поряд височіла купа трупів. Голих і покалічених, скривавлених і пошматованих, із обдертою до м’яса шкірою. Важко було оцінити, скільки їх тут було.

З глибини ями доносились виразні звуки чавкання, хрускіт розтрощуваних кісток.

- Раніше не міг відчути цього, - промурмотів Дуссарт голосом, сповненим відрази. – Доки Ви не прочинили ті двері, там, внизу, тоді вловив цей сморід… Тікаймо звідси, пане. Подалі від цієї трупарні.

- Мені тут треба владнати ще одну справу. Але ти йди. Я тобі невимовно вдячний, що ти прийшов мені на допомогу.

- Не дякуйте. Я був Вашим боржником. Радий, що зміг віддячити Вам.

 

*

Вгору вели гвинтові сходи, звиваючись у викутому скельному циліндричному колодязі. Важко було оцінити точно, але Геральт прикинув собі, що, якби це були сходи в звичайній вежі, то він мав би підійнятись на перший, а може і другий поверх. Нарахував шістдесят дві сходинки, коли нарешті зупинився перед дверима.

Так само, як і нижні, ці також мали пропиляний отвір для кота. Так само, як і нижні, були замкнені, однак не за допомогою магії, піддались легко, коли натиснув клямку.

В приміщенні, до якого ступив, не було вікон, кімната була ледве освітлена. Під стелею висіло кілька магічних куль, але активована була тільки одна. Сморід стояв страшенний, тхнуло хімікатами та усілякою можливою гидотою. Поверхового огляду виявилось достатньо, щоб зрозуміти, що це за місцина. Слоїки, бутилі й флакони на полицях, реторти, скляні колби й трубки, сталеві інструменти та приладдя, словом, лабораторія, сумнівів не було.

В шафі одразу біля входу рядочком стояли великі слоїки. Найближчий був повний людських очей, які плавали в жовтавій рідині, наче морелькі в компоті. В наступному слоїку був гомункулус, крихітний, не більший, ніж два складені поряд кулаки. В третьому…

В третьому слоїку плавала людська голова. Рис обличчя докладно не міг розпізнати, бо були деформовані через каліцтво, набряк та зміну кольору, слабо розпізнавались крізь каламутну рідину і товщу скла. Але голова була абсолютно лиса. Тільки один чародій голився налисо.

Харлан Тзара, як виявилось, так ніколи і не дістався до Повісса.

В наступних слоїках також щось плавало, різноманітні сині та бліді паскудства. Але голів більше в них не було.

Посеред кімнати стояв стіл. Сталевий спеціально облаштований стіл зі зливним дренажем.

На столі лежало наге тіло. Тільце. Труп дитини. Світловолосої дівчинки.

На трупові виднівся слід від розтину в формі літери Y. Внутрішні органи, вийняті, були викладені по обох сторонах тіла, рівно, ретельно і впорядковано. Виглядало це точнісінько як в анатомічному атласі. Бракувало тільки позначок: мал. 1, мал. 2 тощо.

Краємо ока помітив порух. Великий чорний кіт промайнув попід стіною, глянув на нього, зашипів, шурнув крізь прочинені двері. Геральт пішов за ним.

- Пане… Рятуйте…

Хлопчик, не більше десяти років. Ск