Подорож Ольги до Царгорода 2 страница
Як тільки появилися грецькі полки, Святославові вояки пішли їм назустріч і заховалися у засідці. Як наблизилися передні сторожі ворога, вони напали на них і кількох з них убили. Цісар приїхав туди, побачив трупів при дорозі, пожалів їх і казав здігнати напастників. Піхотинці чимскорше окружили ліси і чагари, захопили цих вояків і звязаних привели перед лице імператора. Цей приказав бранців порубати мечами.
Під городом стояло вже Святославове військо, озброєне щитами і списами, якби одна стіна. Підійшли до Руси греки і почався бій. Сили з обох сторін були рівні, перемога прихилялася то на одну, то на другу сторону. Але під вечір цісар велів загрубіти у всі сурми і вислав кінноту до бою,— українське військо не вдержало натиску й уступило до міста.
Другого дня візантійці почали правильну облогу. На високому горбі під містом заложили табор, обвели його високим валом, вал скріпили щитами, поставили воєнні машини і почали обстрілювати місто. Наше військо з мурів відповідало їм стрілами і камінням. Нараз з міста виїхала Святославова кіннота. Здивувалися греки, бо варяги йшли у бій усе тільки пішки, навіть на сідла не вміли вилазити.Треки кинулися на конях списами проти них і українська кіннота зараз завернула до міста.
В дальші дні бої велися вперто, з різним щастям. Війська з обох сторін були озброєні щитами і панцирями, і не могли завдати собі великої шкоди. Про перемогу рішав припадок. В одній битві поляг воєвода Сфенкел, «якого Русь уважала третім по Святославі». Він був велитень тілом, дуже хоробрий і завзятий, — поляг пробитий грецьким списом, а збентежене військо покинуло поле бою. Знову другого дня Русь тріюмфувала над греками. Бій розгорівся біля грецьких машин, що їх Русь конечно хотіла спалити. Грецький полководець Іван Куркуа, з цісарського роду, що мав провід над машинами, з добірним відділом виїхав проти Руси. Але був на підпитку і розіспалий, їхав необережно, кінь спотикнувся і скинув його зі себе. Святославові вояки побачили пишне убрання їздця і гарну зброю, думали, що це цісар, кинулися на нього і порубали його мечами, а голову заткнули на ратище.
Але знову прийшов нещасливий день для Руси. Воєвода Ікмор, що мав перше місце по Святославі, з пішим полком загнався далеко за греками; але наїхала на нього кіннота й якийсь грецький старшина одним сильним ударом меча відтяв йому голову разом з правою рукою. Скрикнула з болю Русь, як побачила смерть свого воєводи і почала уступати; вояки відходили в порядку, щити несли на спинах, щоби заслонитися від списів ворога. Але багато війська полягло при цьому відступі.
Ніччю Русь справляла похорони своїм покійникам. «Як настав новий місяць, вони вийшли на рівнину і шукали своїх мерців. Поскладали їх під мурами, багато вогнів розложили і палили тіла. По предківському звичаю забивали багато невільників, чоловіків і жінок, на пошану мерцям, топили у Дунаю дітей і півнів пускали з течією...» Понурі, суворі обряди... Далеко від батьківщини, на берегах синього Дунаю нащадки варягів складали старосвітські кроваві жертви...
Останній бій
Важкі невдачі болюче пригнобили князя Святослава. Але він не давався одчаєві і старався надхнути своє військо добрим духом. Зібрав старшину на раду і питався про її думку. Одні дораджували темної ночі сідати на човни, перекрастися якось і втікати. Інші радили погодитися з греками і тим способом рятувати військо; утеча і так неможлива, бо на Дунаю по обох боках сторожать огненосні кораблі. Святослав зідхнув важко і так сказав:
«За нашим військом завсігди йшла така слава, що без труду підбивали ми сусідні народи і без проливу крови тримали у неволі цілі краї. Пропаде та слава, як так соромно уступимо перед греками. Від предків дістали ми мужність,— пригадаймож, яка непереможна була до тих часів наша сила і міцно биймося за своє спасення. То не наш звичай втікачами йти до дому! Нам або жити з перемогою або славно полягти, як слід хоробрим мужам!»
Військо вислухало промови князя і рішило не уступати, а ще раз ударити на греків. «Про них оповідають таке», каже грецький письменник, «що вони навіть переможені ніколи не віддаються у руки ворогів. Як не сподіваються вирятуватися, встромляють собі у нутро мечі і так себе забивають. А роблять це тому, бо вірять, що забиті ворогами на війні, на тім світі служать своїм убийникам. Вони бояться такої неволі і самі себе забивають, щоби не служити по смерти своїм ворогам».
Другого дня під вечір Святослав ударив на грецький табор. Бій був дуже завзятий. Святославове військо йшло міцною лавою з виставленими списами, перло сильно на греків, било коні стрілами, так що їздці падали на землю. Святослав «мов непритомний» натискав на ворога, заохочував вояків до бою. В одній хвилині він опинився в небезпеці. Анема, той сам, що вбив Ікмора, наскочив на нього й ударив мечем по горлі, але щит і панцир сплетений із залізних кілець спасли князя. Анему окружили довкола українські вояки і він упав мертвий під їх списами. Гучно закричала Русь і сильно потиснула греків, так що вони почали утікати. Цісар усіми силами старався їх затримати, сам хопив за спис і рушив поперед своїх вояків. Нараз зірвалася велика буря, впала на Святославове військо і порохом засипала очі воякам. Греки оповідали пізніше, що це св. Теодор прийшов їм у допомогу. Вони набрали відваги і наперли всією силою на Русь — завзята січа тривала до самого вечора, аж ніч розділила войовників. Греки приписували собі перемогу, казали, що ворогів упало на полі бою 16.000, а самих щитів дісталося їм 20.000. Сам Святослав був ранений і мало не погиб. Але далеко грекам було до справжньої перемоги. Русь знову замкнулася у сильних мурах Доростолу.
Замирення
Обі сторони були вже втомлені війною і нарешті прийшло до мира. Святослав вислав послів до цісаря і подав свої умови: він залишить Доростол і цілу Болгарію і поверне бранців, але греки мають дозволити Руси відплисти безпечно і доставлять війську збіжжа; торгові звязки залишаться приязні, як були давніше.
Цісар погодився на переговори. Але літопис каже, що греки хотіли перехитрити Святослава. Погодилися дати йому дарунки, але жадали, щоби подав число свого війська. Хотіли дізнатися, які його сили. Та князь пізнався на їх хитрости і подав число війська удвоє більше, як було.
Цісар призвав тоді своїх бояр на раду і питав їх: «Що маємо робити, не зможемо йому дорівняти». Бояри порадили: «Вишли йому дарунки, випробуємо його, чи любить золото й дорогі матерії». Цісар вислав розумного мужа з золотом і дорогоцінними тканинами і приказав йому: «Розглядай погляд його і думки його». Дали знати Святославові, що прийшли греки з поклоном і він велів їх привести перед себе. Посли ввійшли, поклонилися йому і поклали перед ним золото і дорогі матерії. А він і не глянув на дари та сказав слугам: «Сховайте це». Вернулися посли до царя й оповіли, як було. Один з бояр порадив: «Випробуй його ще, царю, вишли йому зброю». І так зробили, принесли йому меч і іншу зброю. Святослав прийняв зброю, почав її хвалити і любуватися нею й казав привітати від себе цісаря. Оповіли це знову посли на цісаревій раді. І сказали бояри: «Твердий це чоловік, — золота не цінить, а зброю бере. Треба з ним помиритися».
Договір Святослава
Дня 24 липня 971 р. обі сторони склали договір. Грамота, підписана Святославом, мала такий зміст:
«Я, Святослав, князь руський, як присягав, так і потверджую цим писанням свою присягу: хочу мати мир і повну приязнь з Іваном, великим царем грецьким і з боголюбивими царями Василем і Константаном і з усіми людьми вашими, і таксамо вся Русь, що є під моєю владою бояри й інші до кінця віку. Ніколи не задумаю походу на вашу країну і не збиратиму війська ані іншого народу не вишлю на країни, що є під владою грецькою, ані на корсунську країну і городи, що там є, ані на болгарську країну. А як хто задумає виступити на країну вашу, я виступлю проти нього і буду боротися з ним, як я присяг царям грецьким і зі мною бояри і вся Русь, так доховаємо умови. А колиб ми не доховали цього, що тут сказано, і ті, що є під моєю владою,— нехай проклене нас Бог, в котрого віруємо, Перун і Волос, бог худоби, щоби ми стали жовті як це золото і щоби посічено нас нашою зброєю і щоб ми померли. Все те вважайте за правду, що я обіцяв сьогодні вам і що ми написали на цій грамоті і печаттями нашими припечатали».
Як підписано умову, цісар вислав збіжжа для Святославого війська, на кожного вояка по дві чвертки. Тих, що брали збіжжа було 22.000. На початку походу Святослав мав 60.000, — більш, як половина, полягла у боях.
Потім ще оба володарі зустрілися з собою. Про цю стрічу так пише очевидець Лев Діякон:
«По заведеній умові Святослав забажав побачитися з цісарем. Той не відмовився і у позолоченій зброї, на коні приїхав над беріг Дунаю, а з ним було багато кінноти у позолочених зброях. А Святослав приїхав звичайним човном, тримав весло і веслував з усіми іншими. Вигладав він так: середнього росту, не надто високий, але й не низький, брови мав густі, ніс короткий, бороду оголену, на верхній губі густі і довгі уса, голова зовсім обголена, з одного боку висів чуб, що означало значний рід; шия здорова, плечі широкі і взагалі добре збудований. Видавався якийсь понурий і дикий. В однім усі висів золотий ковток, оздоблений двома перлинами з червоним гранатом посередині; одяг на ньому був білий і нічим не відрізнявся від інших окрім чистоти. Не багато поговорив з цісарем, сидячи на лавці човна, і відїхав».
Смерть Святослава
Мир відкрив Святославові дорогу до дому. Військо сіло на човни і поплило Дунаєм до гирла ріки, а звідтам далі Чорним морем, звичайною дорогою, близько берегів, де плавба була безпечніша. Так українська фльота доїхала до Дніпрового лиману. Але тут прийшли вісти, що Дніпрове побережжа заняли печеніги.
Святослав передбачував цю перешкоду і підчас переговорів з греками вимагав, щоби цісар приказав печенігам, аби не непокоїли війська, коли вертатись ме. Печенігів уважали союзниками Візантії. Греки обіцяли вволити волю князя і цісар ніби то вислав своїх послів до печенігів у цій справі. Але вийшло інакше. Чи то греки поступили нещиро і не стримали печенігів, чи печеніги не хотіли послухати греків,— досить, що велика печенізька орда залягла Дніпровий низ. Кочовики жадібно чекали на прихід війська, сподівалися, що в їх руки дістанеться велика добича.
Святослав зразу підїхав човнами до порогів, але переконався, що орда стереже місць, де треба було човни перетягати берегом. Його військо було втомлене й сили за малі, щоби перебитись через цю заставу. Старий, досвідний воєвода Свенельд радив князеві їхати до Києва з невеликою дружиною, кінно, степами, — якось хильцем пробитися до столиці. Звідтам можнаби привести нові сили. За той час військо з добиччю і човнами малоб залишитися на Дніпровім низу. Але Святослав не хотів кинути війська. За багато недолі й біди перейшли його вояки, він не мав серця лишати їх серед небезпеки. Надходила вже зима і він рішився зимувати при усті Дніпра, на Білобережжі. Мав надію, що печеніги самі відійдуть, або прийде поміч з Києва.
Зимівля була дуже важка. Не стало хліба і почався голод. Військо вбивало вже й їло коні, але й тих не ставало; коняча голова коштувала пів гривні — тобто пів фунта срібла.
Весною Святослав рушив Дніпром, але печеніги витрівало чекали на Дніпрових порогах. Князь мусів іти пробоєм. Почалася боротьба. Українське військо було краще озброєне, але печеніги переважали числом. Святослав, як звичайно, ішов попереду своїх полків. Але тут печеніги замкнули його тісним колом і у бою хоробрий князь поляг. З ним разом погибло богато війська, тілько частина під проводом Свенельда перебилася до Києва.
Поляг Святослав і навіть тіла його не похоронено. Дикий печенізький ватажок зрубав йому голову і з черепа казав зробити собі чашу. А на чаші дав напис: «Так буде кожному, хто не пильнує своєї землі, а чужої шукає».
Цими словами тодішнє громадянство осудило походи Святослава. Безнастанні війни втомили всіх, а нарід бажав спокою і безпеченства, за якунебудь ціну.
Але Святослав у своїх широких плянах мав на меті добро своєї держави. Чи йшов на Волгу, чи на Каспій, чи на Дунай, все прямував до одного: щоби своїй країні дати широкі простори, щоби усунути з дороги її суперників. Та ці змагання були занадто широкі і неосяжні. Київська держава не була ще така сильна, зорганізована й багата, щоби могла використати ті шляхи, які приготовив їй князь-завойовник. Київ не мав навіть сили, щоби здобуті землі утримати у своїх руках. Масу крови пролито, кістки варягів і словян біліли по далеких побоєвищах, а безпосередньої користи з цього не було. Що більше — сам Київ знайшовся у небезпеці. Те, що князь був у далекій стороні, використали найближчі сусіди, кочовики, зайняли степи і почали напади на Україну,— відважилися вже і саму столицю непокоїти.
Та Святослав без походів і небезпечних виправ не міг жити. Кипіла у ньому кров його предків-добичників, рвала його у далечінь, у безмежні просторі, далекі моря, незнайомі країни. Плили човни і білими вітрилами, з боєвим окликом ішли у боротьбу в залізо заковані варяги, а перед ними неустрашний князь-вікінг... Але це вже були останні хвилини варязьких перемог, останні часи підбоїв. Наступники Святослава мусіли вже послухати голосу землі громадянства і перейти до мирової політики, до щоденної, твердої праці.
Далекі й широкі пляни Святослава не повелися, його держава пішла не тими шляхами, які він вказував. Але постать князя залишилася світла і могутня. Великий войовник, лицар без закиду, вірний товариш вояків — це Святослав. «Поляжемо, а не осоромимо землі нашої» — це гасло, яке він лишив своїм наступникам.
Характеристика перших князів
Володіння Святослава кінчить перший період історії княжих часів. Деякі історики називають цю добу варяжською, бо Україна була під переважливим впливом варягів. Ця доба має незвичайне значіння в нашій історії, бо в ній витворилися й закріпилися основи життя нашого народу на довгі часи.
Першою і найважнішою подією було заснування держави. Почини державности були у різних українських племен (нпр. у дулібів на Волині), але остаточно провід обняв Київ, головний город полян.
З приходом варягів межі київської держави поширилися на цілу східню Европу — сягали від Балтійського до Чорного моря та від Німана й Буга по Волгу і Каспій.
З поширенням державної влади прийшло обєднання племен в одну цілість. До київської держави належали племена українські, білоруські, великоруські, фінські, турецькі. Не було мови про якесь національне обєднання народів; але в одну цілість єднали їх господарські звязки, торгівля, устрій і право.
Державний устрій того часу проявлявся як влада вищої варязької верстви над підбитими словянами. Варязькі дружини стягали з покорених племен безоглядно дань і силували їх до всяких робіт, — зате давали забезпечення від нападів степових орд.
Варяги втягнули наших словян у далекі морські походи, відкрили для України чужосторонні торги, ввели наш нарід у взаємини з Азією і південною Европою.
Варязька доба немало причинилася до розвитку нашого національного характеру. До спокійної, певної себе, але занадто консервативної і мирної словянської вдачі варяги додали елємент відваги, войовничости, підприємчивости. Честь, слава, вірність батьківщині, погорда смерти, лицарськість — ці високі моральні прикмети утвердило у нашій вдачі буйне варязьке лицарство.
Доба перших князів коштувала наш народ багато крови, трудів і страждань. Але ці часи не були втрачені даром, — вони дали нам основи державности.
КУЛЬТУРА ПОГАНСЬКОЇ УКРАЇНИ
Давній краєвид України
Прабатьківщина словян була у країні великих лісів: «Край словян рівний і лісовий; вони живуть у лісах. Ані садів ані ріллі не мають», оповідає араб ібн-Дусте. Так само найдавніший наш літопис описує околиці Києва: «Був бір та ліс й ловили звірів». Цілу північну сторону Київщини і Волині називали просто лісовою стороною. Від ліса взяла свою назву й Деревська земля, теперішнє Полісся. Давні неперехідні ліси протягалися від Висли до Дніпра і дальше за Дніпро у Чернігівщину. Цілі Карпати, Підкарпаття і західня частина Галичини булау первісними лісами.
Де ці ліси починалися і де кінчалися, про це не знав ніхто. Цілими днями можна було йти вперед і краю пущі не було. Праліс був великий, густий, темний. Ніхто ніколи не рубав дерев, вони росли й росли, поки ставало їм природної сили. А потім лісові велитні сохли й порохнявіли самі, валилися від старости, падали від громів і буревіїв. Величезні їх пні завалювали переходи, яри і провалля, гнили там у болотах і потоках, на, їх порохні виростав новий, молодий ліс і на буйній землі ріс швидко, і розростався ще густіше і могутніше.
Ліси були всюди. Навіть ті околиці, де лісів майже невидно, де сьогодні стеляться безкраї лани збіжжа, колись були вкриті недоступними пущами. Ще тепер, у кожному нашому селі залишилися спомини, що тут і там, на різних місцях були колись великі ліси. Половина присілків, горбів і сіл має назви від колишніх лісів та гаїв, як Дуброва, Бучина, Явірник, Березина, Грабина й інші.
Давні пущі були вогкі і багнисті. У тіні дерев, під заслоною гиляк і спадаючого листя ховалися джерела, мокровини, озерця, струмочки, потоки і великі ріки та озера. Чужі письменники думали, що по середині Східньої Европи є одно величезне озеро. Багна й мочари були такі широкі і неперехідні, що лісові племена могли за ними безпечно ховатися і ніхто до них не мав приступу. Богато давніх осель й оборонних городів повстало у таких багнистих околицях; напр. давні княжі городи Звенигород, Белз, Бужськ ще дотепер славляться болотами.
В напрямку на південь пущі рідшали і між ліс входили широкі простори трав. Це була смуга т. зв. лугів. Тут було найкраще місце для поселення людей. Як тільки був спокій і від степу не появлялися дикі кочовики, то луги покривалися оселями. Тут осідали великі, багатолюдні словянські роди, вирубували ліс на будову своїх оборонних дворів, на буйних травах розводили скотарство, починали орати й управляти землю. Всі найважніші і найбільші наші городи повстали у цій луговій смузі. Біля самого Києва сходився північний ліс з південним «полем», степом.
Степи залягали південну частину України, над Чорним і Озівським морем, по Дунай і до кавказького підгірря. Цю околицю найкраще знали давні грецькі письменники і найчастіше її описують. «Вся земля гола, без дерев», каже старий Геродот. «Так звана пустиня скитська це рівнина богата травою, без дерев, води має помірно, великі ріки забирають воду з рівнини», оповідає Гіпократ.
Кілько разів описували цю країну українські письменники! Який гарний, незрівняно чудовий наш степ весною, як буйні дощі напоять землю вогкістю, як зазеленіє трава, як зелене її руно стає все густіше... І як потім зацвитуть різнобарвні квітки і цілий степ виглядає як пишно тканий килим... Про буйність трави у степу чуда оповідали давні подорожники. Досить було лишити плуг на кілька днів у степу, а вже його заростало зілля; такі високі були трави, що волів з рогами не було у них видно, а їздець на коні ледви бачив, куди їхати... А літом, під промінням горячого сонця, трави жовкли, вянули, хилялися все нижче; по кількох тижнях спеки висихали всі озерця і потічки, а трава чорніла і розпадалася; немов попелом покривалися широкі простори. Який же сум, яку тугу навівали тоді степи...
Степ був пристановищем усіх кочовиків, звідтам на спокійні словянські оселі йшли напади диких орд. Довгих літ і віків треба було, заки український плуг врізався у ці буйні, родючі простори.
Ловецтво
Величезні пущі ховали у собі велику силу дикої звірини. Представниками великих звірів були зубр і тур. Зубр зберігся ще дотепер у звіринцях; визначається він назверх вигнутим хребтом і вовною. Тур мав постать нашого вола, тільки був більший і сильніший. Винищено його цілком в XVІ ст. З більш поширених звірів був тоді у всіх лісах олень, лось, дик, рись, куна, лис, вовк, медвідь. Задля футра цінилися дуже бобри, білки (вивірки), видри. Бобри ще дотепер залишилися на Поліссі і є там під охороною; колись були у нас у великім числі, але винищено їх для пошукуваних шкірок. З вивірок літопис згадує білу вивірку, якою платили дань поляни, сіверяни і вятичі. На Поліссі, у землі деревлян жили чорні куниці. Не знати, чи був де у нас чорний лис, якого футро вважали за найтепліше з усіх; теплоту чорних лисів доказав один арабський каліф, завиваючи пляшку з теплою водою в різні футра і виставляючи їх на мороз.
Через таке багатство звірини ловецтво було найдавнішим заняттям словян. Про це говорить давній наш літописець, коли описує обичаї словянських племен, «всі вони ловили звіря». Мясо дичини давало поживу, футро йшло на одяг і на продажу або обмін за інший крам; футрами і шкірами платили також головні данини.
Лови відбувалися на різні способи. Найчастіше ловили звірів у сіті, якими заставляли місця, де звірі переходили. Такі сіті звалися «перевіси» або «перевісища». Також ішли на звіря з рогатиною; це .був короткий спис, з гострим кінцем і поперечкою, що не давала звіря перебити наскрізь. Пізніше полювали теж кінно. Зпоміж перших князів ловами займалася Ольга; літопис згадує її «ловища» тобто місця ловів у землі деревлян.
По лісах, багнах і степах жила різнородна птиця. Орел, сокіл, яструб, кречет, каня, кобець, крук, журавель, гуска, качка, чапля, чайка, бузько, лебідь — всі ці назви стрічаються в словянські часи. Лови на них мали на меті не якусь більшу користь, а ловецьку приємність; стріляли їх з луків, або ловили при допомозі вивчених соколів і яструбів.
Рибальство
У ріках й озерах тиснулась великою масою риба. Майже усі назви риби словяни мають окремі від інших народів, видно самі вчилися рибальства і самі рибу називали. Головні роди риби були щука, линь, пструг, окунь, угор, осетер, плотиця.
Рибу ловили найбільше сітками, що мали різні назви, як «невід», «мережа», також і вудкою.
Українські рибалки запускалися також на Дніпровий лиман і Чорне море і зганяли звідси грецьких рибалок з Херсонезу. В умові з Ігорем 944 р. греки вимогли таку постанову: «Як Русь зустріне корсунян, що ловлять рибу у усті Дніпра, нехай не робить їм ніякого лиха».
Бжільництво
У своїх відвічних лісах наші предки навчилися бжільництва або бортництва. Бжолу зразу ховали у дуплах або у дірах, вирубаних у пнях лісових дерев; така діра звалася борть, а пасішник — бортник. Є ще дотепер в Галичині село Бортники. Пізніше робили вже улиї з колод, які можна було переносити з місця на місце. Згадує про це арабський письменник ібн-Дусте: «Словяни роблять з дерева скриньки подібні до діжок, там ховають бжолу; це зветься у них улидж (улий)». Назви «матка» і «трутень» відомі вже в ті часи.
Мед мав тоді високе значіння у господарстві, роблено з нього напиток. Знаємо вже оповідання про помсту Ольги, як вона приказала варити меди на поминки по своєму чоловіці. Деякі племена платили дань медом. Мед і віск вивозили також на продаж за границю і поруч зі шкірами це були головні продукти давнього господарства.
Хліборобство
Словяни знали хліборобство з дуже давніх часів, але у їх лісовій стороні мало було доброї землі і рільництво поширювалося поволі. Тому й деякі грецькі та арабські письменники говорять, що словяни не люблять роботи на полі. Аж пізніше, як словянські племена ввійшли у більш родючу лугову смугу, хліборобство знайшло добрі основи і стало головним заняттям наших предків. В Х ст. навіть у малородючій країні деревлян були всюди управлені поля. Арабський подорожник Ібрагім ібн-Якуб хвалить вже словян за їх пильність і робучість: «Пильнують хліборобства і добувають собі прожиток краще, як усі народи півночі».
Ріллю орали зразу ралом або сохою; це була звичайна кривуля з дерева, що гострим кінцем порола землю. Пізніше появився краще зроблений плуг з окремим «лемішем». Коли почали вживати борони, цього не знаємо. Мотика і лопата були від найдавніших часів. Необроблена земля мала різні назви: ляда, цілина, угор; оброблена звалася рілля або нива. Сіяли городину й озимину.
Зі збіжжя зразу найбільше поширене було просо. Про це говорять і грецькі письменники й арабські. Ібн-Дусте оповідає: «Більш над усе сіють просо. У жнива беруть просо у кірці, підносять до неба і кажуть: Господи, ти давав нам страву, дай і тепер її досить!». З хлібних родів збіжжа словяни управляли теж жито (звалося «рожь»), пшеницю, ячмінь, овес. Ці роди збіжжа знайдено у поганських могилах сіверян і деревлян. Гречки ще не було. Збіжжа разом називали «житом».
Колосся зразу зривали рукою, але скоро поширився серп. Перші серпи були кремінні, пізніше залізні. З давніх часів згадується також коса і клепач до неї, та граблі. Збіжжя вязали у снопи, звозили на гумно, молотили ціпами, віяли і ховали у засік або «сусік». Зерно мололи на жорнах або товкли. Первісні жорна це камінь з видовбаною дірою; сипали там зерно і другим круглим каменем розтирали. Солому вживали на стріху.
Городин словяни знали небагато, мабуть тільки мак, ріпу, часник і цибулю (звалася «лук»). Зі стручкових рослин був горох, біб і сочевиця. Сіяли також лен і коноплі на виріб полотна.
З овочевих дерев росли у нас дико яблуні, груші, сливи, черешні, але ніхто ще їх не щіпив.
Скотарство
Давні письменники кажуть, що словяни мали небагато худоби. «Худоби до роботи у них мало, а коней верхових має тільки один князь», оповідає араб ібн-Дусте. А цісар Константин Порфирородний каже, що у нас цілком худоби не було: «Русь силкується мати згоду з печенігами; бо від них вона купує корови, коні і вівці, із того живе лекше і вигідніше; бо з названої худоби нічого нема в Руси».
Такі оповідання очевидно перебільшені. У словян здавна були різного роду домашні звірята; їх кістки знаходяться у словянських могилах. Правда тільки те, що худоби було у нас менше, як у степових народів і звідтам словяни худобу купували або приводили з воєнною добиччю.
Деяких родів худоби може словяни доховалися самі. Так сірий український віл це та сама порода, що дикий тур; зроблено докладні поміри черепів і виявилася ця подібність. Таксамо у наших степах стрічалися дикі коні, пізніше називано їх тарпанами. Нераз відбувалися на них лови і треба було немалої зручности, щоби такого коня зловити. В далеко пізніші часи запорожці уміли коней «вибивати з дика» тобто присвоювати.
Коней було у нас доволі багато; підчас походів на Візантію князі висилали частину війська кінно степами до моря. Але доброї кінноти ще не було; Святослав у Болгарії виставив проти греків дещо кінного війська, але воно не дотримало місця ворогові.
Що у словян були вівці, це бачимо з деревлянської приповідки: «як внадиться вовк між вівці, то повиносить усе стадо».
У степових народів мало була поширена годівля свиней. Геродот каже про скитів: «Нема у них звичаю жертвувати свиней, навіть годувати їх у своїм краю зовсім не хочуть». Інакше чуємо про словян: «Вони пасуть свиней ніби овець» говорить ібн-Дусте.
З домашньої птиці були вже напевно кури; у словянських могилах знайдено курячі кістки і лушпиння яєць. Деревляни тримали голубів у голубниках.
Товаришем та приятелем людини був уже тоді пес. На похоронах господаря забивали його улюбленого собаку. Але про кота нема ще ніяких згадок.
Одяг
Нераз уявляємо собі, що теперішній селянський одяг, це давний одяг словянський. Але справді річ мається інакше. Навіть найзвичайніша і невибаглива селянська ноша з далекої закутини Полісся це вже одяг, що протягом століть перейшов багато змін і мабуть нічого не залишилося у ньому із прасловянських часів. Вже й у давні часи одяг нераз змінявся, бо таксамо як нині, люди охотно переймали чужу моду і готові чужосторонні одежі.
Простий словянський одяг складався зі штанів, сорочки і свити. Штани були найважливішою частиною одежі. Грек Прокопій оповідає про словян: «Деякі не мають ані сорочки ані плаща, але тільки в коротких штанах стають битися з ворогами». Ібн-Дусте каже про Русь: «Штани носять широкі, сто мір іде на кожні; одягаючи такі штани, збирають їх коло коліна і привязують до нього». Штани появилися вперше у словян і інших середнєвічних народів; старовинні греки і римляни цієї частини одягу не знали. Словянська назва штанів була «ноговиці» або «гаща»; у гуцулів ще дотепер називаються вони гачі. Цілий одяг звався «порти».
Сорочка або «сорочиця» була довга або коротка; таксамо різного вигляду була свита, одяг з рукавами. Носили теж плащ щось як опанчу чи кирею, без рукавів; спинали його запинкою на рамені. Назва кожух походить від кожі — шкіри. Зразу далеко більше одягів було зі шкіри і футер, бо диких звірів було багато і кожний міг футро добути. Полотно було дорожче, бо ткацтво ще не дійшло до розвитку.
Заможні люди одягалися у різнороднішу одежу. Араб ібн-Фадлан описав нам одяг, в який прибрано помершого багатого купця: наділи на нього широкі штани, панчохи, чоботи, куртку і шовкову свиту з золотими гудзами, а на голову шапку, обшиту соболем.
У словянських могилах знаходяться подібні одяги з шовку й оксамиту, ткані золотом і сріблом з дорогими ґудзиками. Пояси бувають ремінні або ткані. При поясі була нераз мошонка на підручні речі, як ніж та кремінь й огниви щоб кресати вогонь. Чоботи бували невисокі, гостроносі, деколи теж з холявами.