Боротьба за Романову спадщину. Від смерти Романа аж до половини 40-их рр
Від смерти Романа аж до половини 40-их рр. XII ст. не вгаває боротьба за спадщину по ньому. Зворушені несподіваною смертю князя галичани присягли вірність його ледви трьохлітньому синові Данилові, в якого імені обняла владу Романова вдова. Вона звернулася за допомогою до угорського короля, що й зїхався з нею в Сяноці. Там він «приняв Данила, як свого милого сина», але зате зажадав від Романової деяких політичних концесій: м. і. як опікун Романовичів починає він титулувати себе «королем Галичини й Володимрії», а Галич обсаджує мадярською залогою.
Рівночасно заметушилися князі Олеговичі й поєднавшися з Рюриком, що кинув манастир, рушили походом на Галич. Але сили їх були невеликі, а противники Романовичів серед бояр не вспіли ще зорганізуватися. «З соромом мусіли вони завертати зпід Галича».
На другий рік Олеговичі зібрали куди більші сили: Святославичів чернигівських, Ігоровичів новгородських, смоленських та київських князів, Чорних Клобуків, половців, та поляків з Лєшком на чолі. Тепер підняла голову боярська мафія у самому Галичі, Романова вдова побачила, що не вдержиться в Галичі й заки наспів їй у допомогу угорський король, перейшла до Володимира Волинського. Туди наспів угорський король і перемовив Лєшка, щоби залишив Романовичів у спокою. Рівночасно закликав він на галицький стіл князя Ярослава Суздальського, сина Всеволода. Володіння Ярослава мало бути тимчасове, поки не підростуть Романовичі. Олеговичі й тим разом не добилися Галича. Вони переждали на границі Волині, поки відійшов з своїми військами угорський король і щойно тоді пішли в глиб Галичини.
Скористала з цього партія галицьких бояр, прихильних Ігоревичам. Поки наспів до Галича Ярослав Суздальський та наблизилися Олеговичі, бояри закликали до себе Володимира Ігоревича, що був у таборі Олеговичів. Володимир вимкнувся з табору й за добу наспів з своїм полком до Галича, Літом 1206 р. засів Володимир Ігоревич на галицькому столі. Ярослав Суздальський та Олеговичі завернули з нічим до дому.
Володимир Ігоревич
Засівши на галицькому столі, зрозумів Володимир, що нема йому на кого покладатися, як тільки на своїх братів. Тому він віддав братові Романові Звенигород, а для Святослава рішив придбати Володимир. Він вислав до володимирців якогось попа з домаганням — видати йому Романовичів і піддатися. Володимирці обурилися таким домаганням, а навіть хотіли вбити посла. Але найшлися серед володимирських бояр такі, що заступилися за послом і виявили деяку прихильність для Ігоревичів. Злякалася їх Романова й втекла з дітьми в Польщу.
Вона подалася до колишнього противника Романа — Лєшка, що використав момент і «пожалів сиріт», а навіть вставився за ними до угорського короля. Залишивши Романову й менчого її сина Василька в себе, він вислав старшого Данила з посольством на Угорщину. По словам літопису він закликав короля Андрія піти на Галичину й вернути Романовичам їх отчину. Але до польсько-мадярського походу на Галичину тепер не прийшло. Володимир Ігорович прочув небезпеку й зацитькав грізних сусідів подарунками.
Міжусобиця поміж Ігоревичами
Тимчасом поміж самими Ігоревичами счинилася міжусобиця. Роман Ігоревич Звенигородський виступив проти Володимира Галицького, а навіть перетягнув на свій бік угорського короля. Підпоможений угорськими військами, Роман побив Володимира й нагнав його з Галича. Скористав з цього братанич Романа Мстиславича — Олександер Белзький, що при польській допомозі відібрав від Ігоровичів Володимир Волинський. Володимирці самі створили ворота братаничеві Романа Мстиславича, але скоро пожаліли того кроку. Приведені Олександром поляки, кинулися грабити місто й тим підкопали симпатії володимирців до Олександра.
Поляки забрали з собою Святослава Ігоровича, а на його місці посадили Олександра. Та Олександрові не дали вороги засидітися на володимирському столі. Князі Інгвар та Мстислав Ярославичі змовилися з Лєшком польським й при його помочі відобрали Володимир. Правда, Олександер використав неприхильність володимирських бояр до Ярославичів й відібрав від них Володимир, але й тим разом не на довго. Тимчасом берестяни, навкучивши собі суматоху біля володимирського стола, рішили відокремитися. Вони закликали до себе Романову вдову з сином Васильком. Романова й Василько прибули на Берестейщину, але потім увійшли в переговори з Олександром, що виміняв у них Берестейщину за частину Белзько-Червенської волости. За кілька років Олександер відібрав ті землі Василькові й дав йому невеличку Камінецьку волость, а потім городи Тихомль і Перемиль у південній Волині. Тут вони просиділи до 1214 р. не спускаючи з ока своєї володимирської отчини.
Галицька метушня
Роман Ігоревич, що прогнав свого брата Володимира й заволодів Галичем при мадярській допомозі, дуже скоро настроїв проти себе галицьких бояр. Вони підняли проти нього отверту ворохобню й навіть, на якийсь час, вигнали його з Галича. Роман відбив собі Галич і помстився на ворохобниках, але з метушні рішив скористати його «союзник» - угорський король Андрій. Він вислав на Галич свого воєводу Бенедикта, що вхопив Романа й вивіз на Угорщину, а місто обсадив мадярською залогою.
Мадярська інвазія
Нова мадярська інвазія далася галичанам дуже в знаки. Літописець підчеркує жорстокість воєводи як «томителя бояр і міщан», та прирівнює його до антихриста. Галичани почали оглядатися за способами добутися зпід мадярського ярма. Зразу закликали до себе Мстислава Пересопницького, але він вибрався з дуже малими силами й мусів завертати. Колиж рознеслася чутка, що Роман Ігоревич утік з Мадярського полону. Галичани звернулися до нього й до Володимира, та просили вибавити їх з мадярської неволі. Ігоревичі послухали й рушили з великими силами на Галич. Бенедикт не посмів їм протиставитися й Ігоревичі знову заволоділи Галичиною. Володимир сів у Галичі, Роман у Звенигороді, а Святослав у Перемишлі. Невтральність Угорщини забезпечили собі Ігоревичі дарунками.
Боротьба Ігоревичів з боярами
Галицькі бояри, що підчас двох мадярських окупацій зросли в силу, не думали потурати Ігоровичам, яких вважали своїми ставлениками. Але й Ігоровичі були за амбітні для того, щоби потурати боярам. Обостороннє подразнення привело до безпримірно кривавої боротьби. Ігоревичі виждали нагоду й справили боярам криваву лазню. Рівночасно в кількох містах вони вирізали біля 500 бояр, між ними й найбільш знатних та впливових. Багато бояр угікло з краю. Майно побитих і втікачів Ігоровичі поконфіскували. Але цей крок не обійшовся Ігоревичам. Бояри рішили відомстити й для цього видвигнули проти Ігоревичів кандидатуру Романовичів. Вони вислали посольство на угорський двір, де перебував Данило Романович. На чолі боярської делєгації стояв досьогочасний ворог Романовичів — Володислав Кормильчич.
Делегація просила короля Андрія, щоби він відібрав Галичину від Ігоревичів й посадив на галицькому столі Данила Романовича.
Король Андрій прийняв цю пропозицію «з великою любовю» й вислав значне військо на Галич. З військом ішов галицько-володимирський «отчич» Данило.
Перший похід Данила на Галичину
Несподівано для Ігоревичів, стануло угорське військо під Перемишлем. Володислав Кормильчич звернувся до перемиської залоги з промовою: «Чого вагаєтеся братя? Чиж не Ігоревичі побили ваших батьків і братів, пограбили ваше майно, ваших дочок повіддавали за ваших рабів, чиж не заволоки заволоділи вашою батьківщиною? І ви тепер готові за них покладати свої голови?» Промова мала повний успіх: Перемишль отворив ворота й видав у руки Володислава Кормильчича — князя Святослава Ігоровича. З черги обложили угорські війська Звенигород. Але «звенигородці завзято боролися» й облога затяглася. На щастя наспіли помічні війська Романових бояр з Белза, полки Василька Романовича, Олександра Володимирського, Інгвара Луцького та Мстислава Пересопницького. Не забарився з допомогою і Лєшко польський. Роман Ігоревич мав тільки звенигородців та половецьку орду. Він побачив, що оборона даремна й потайки втік зі Звенигороду. Думав податися в Київ і придбати собі допомогу свого свояка Всеволода Святославича. Але по дорозі, під Шумськом, Романа зловили чати противників. Щойно тепер піддалися звенигородці.
Союзні війська посунули на Галич. Володимир не дожидав противників. Утік з Галича й залишив місто без оборони.
Вокняження Данила
У вересні 1211 р. зайняли союзні війська Романовичів Галич і посадили на його «золотокованому» столі девятилітнього Данила Романовича. Рівночасно мстиві бояри викупили Ігоревичів з мадярської неволі й повісили їх. За 500 боярських голов заплатили тепер Ігоревичі. Подія перша й одинока в українській історії. Вона теж повисла загрозливою зморою над головами Романовичів...
Данило, що мав тоді щойно девять літ від роду, хоч і проголошений галицьким князем» не міг кермувати державними справами. Для цього приїхала до Галича з Белза Романова вдова. Але тут вона зустрілася з несподіваною опозицією боярства, що на те спровадило нелітнього князя з Угорщини, щоби правити державою в його імени. Романова мусіла покинути Галич і звернутися з жалями на бояр до угорського короля. Король Андрій зразу пішов походом на Галич і приборкав боярську мафію, арештуючи головних провідників — Володислава, Судислава та Пилипа. Та як тільки угорські війська вийшли з Галичини, бояри знову підняли голову й нехтуючи Данила та його матір, закликали собі князя Мстислава Пересопницького. Тоді вдова Романова вислала менчого сина Василька до Белза, а сама з Данилом подалася на Угорщину.
Володислав Самозванець
На просьби Романової рушив король Андрій знову на Галичину, але смерть його жінки Гертруди з руки мадярських баронів, примусила його завернути з дороги. Рівночасно завернув з дороги і Мстислав Пересопницький, що його бояри закликали на галицький стіл. Тоді вернув до Галичини Володислав Кормильчич і проголосив себе галицьким князем.
Самозванство Кормильчича, було чимсь нечуваним у досьогочасній українській історії й тому визвало проти себе справжню бурю. Пружиною, що рушила українських князів проти самозванця, став тепер Мстислав Пересопницький, що зєднав собі допомогу Лєшка польського й з Олександром Володимирським рушив на Галич.
Війська князів і Володислава зустрілися на ріці Бібрці. Володислава розбито, але взяти Галича не вдалося — князі вернулися з нічим до дому, а Володислав до Галича.
Мадярсько-польська змова
Угорський король Андрій та польський князь Лєшко, що досі ніби «безкористовно» заступалися за Романовичами, додумалися нарешті до того, щоби спекти свою печеню при огні боротьби за галицький стіл. Згідно з плянами краківського каштеляна Пакослава, Андрій і Лєшко мали заключити тісний союз, закріплений подружжям Лєшкової дочки Сальомеї (вона мала тоді два роки) з молодшим сином Андрія Кольоманом, що теж був тоді ще дитиною. Кольоман мав дістати титул «короля Галичини», а Лєшко західньо-галицькі землі з Перемишлем. Романовичам назначили союзники Володимирщину без Берестейщини й пізнішої Холмщини, що їх мав Лєшко затримати для себе.
Проект Пакослава прийнято на зїзді Андрія й Лєшка, що відбувся 1214 р. на Спішу. Небаром відбулася комедія вінчання Сальомеї з Кольоманом, а зимою з 1215 на 1216 р. відбулася коронація Кольомана короною, що її прислав папа Інокентій III.
На Галичину рушило мадярське військо, що полонило Володислава-Самозванця й вивезло на Угорщину. Він там і помер. На галицькому столі засів, формально, маленький Кольоман, а дійсну владу над краєм обняв відомий уже нам воєвода Бенедикт. Перемишль узяв собі Лєшко, а автор польсько-мадярської змови Пакослав, дістав за труд — Любачівську волость. Олександер мусів покинути призначену Романовичам Володимирщину.
На щастя, польсько-мадярський союз не продержався довго. Угорський король дуже скоро розсварився з Лєшком і відібрав йому Посяння з Перемишлем. Рівночасно підірвав собі Андрій грунт у Галичині, де почав насильну латинізацію церкви. Одно й друге привело до того, що як писав Андрій в 1215 р. до папи «останніми часами галицький народ не тільки відступив від свого короля (Кольомана), але й зібравши військо, обляг галицький замок, де перебував наш син з невеликою залогою».
Даремне кликав Андрій свого недавнього союзника, Лєшка, на поміч. Мусів сам іти на Галичину й визволяти сина з облоги. Тимчасом і Лєшко не дармував. Шукаючи, когоб то з князів напустити на мадяр, вибрав хороброго вояку Мстислава Мстиславича з роду смоленських князів, що княжив у Новгороді.
Мстислав Удачний
На ширшу політичну арену виплив Мстислав Мстиславич при черговій кампанії за київський стіл, по смерти Рюрика Ростиславича. Вже тоді мав славу неустрашеного лицаря; новгородці прозвали його «Удачним» і готові були йти за ним в огонь і воду, мовляв: «Куди ти, княже, очима глянеш, туди ми своїми головами кинемо». Мстиславові не сиділося в Новгороді. Безустанні напасти суздальських князів, та вроджена жадоба воєнних пригод, гнали його геть з Новгороду. Манив його неспокійний український південь, а в першу чергу Галичина, де нікому з претендентів не давали засиджуватися.
Допомігши Ростиславичам відвоювати Київ від ставлеників Всеволода Суздальського (1215), Мстислав дістав, за труд, Торчеськ на Пороссю. Але й тут не перестав снувати плинів про підбій Галичини. Тимчасом на його Новгород напав Ярослав Всеволодич Суздальський і Мстислав мусів іти його обороняти. У славній боротьбі над рікою Лисицею розгромив Мстислав суздальців, але в Новгороді таки не залишився. Саме тоді наспіли до нього посли від Лєшка польського, з закликом іти на Галичину.
Мстислав пішов не вагаючись, але під Галичем побачив, що сили його замалі й завернув на Подніпрівя. Тут придбав собі союзників та поїхав попрощатися з Новгородом і новгородцями. Весною 1219 р. поклонився новгородській Софії, могилі свого батька й новгородцям, та пообіцявши їх не забувати, рушив походом на Галичину. Галицькі бояри, пробували протиставити йому Романовичів, але Мстислав випередив Данила й зайняв Галич.