Поняття жертви та її кримінально-психологічні різновиди
Проблема особи, що потерпіла від злочину, сягає корінням звичаєвого права. Окремі її соціально-правові аспекти вивчалися Чезаре Беккаріа, Георгом Клейнфе-лером, Гансом Шнайдером та ін.
Власне наукове «відкриття» жертви і визначення концептуальних засад вивчення цього феномена датується 1945—1948 рр. і пов'язується з іменем німецького криміналіста Ганса фон Гентінга. Емігрувавши перед другою світовою війною до США, він опублікував основоположну статтю «Злочинець і його жертва» (1948 р.), яку потім розгорнув у капітальну працю «Жертва як елемент навколишнього світу» (1962 р.).
Іншим поштовхом до наукового усвідомлення жертви, але в ширшому контексті (нещасний випадок, природна чи техногенна катастрофа, збройний конфлікт та ін.), стали події 1945 р., коли на два міста Японії — Хіросіму та Нагасакі було скинуто атомні бомби. Трагічна доля багатотисячних жертв — «хібакусі» (за японською термінологією) на багато років прикувала увагу японців і всього людства.
Зазначені події започаткували виникнення наукового вчення про жертву — віктимології(від лат. уісііта — жертва). На сьогодні існують два основні погляди щодо наукового статусу віктимології. Ініціатор першого, румунський дослідник Б. Мендельсон, вважає, що вона є самостійною, комплексною (біопсихосоціальною — за термінологією Б. Мендельсона) наукою, яка вивчає будь-яку жертву. Слід зазначити, що в рамках такого підходу сформувався новий напрямок вітчизняної психологічної науки — радіоекологічна психологія.Деякі вітчизняні фахівці (О. В. Киричук, С. І. Яковенко та ін.) надають їй статус окремої галузі сучасної психології.
Згідно з іншим поглядом, який поділяється багатьма вітчизняними юристами та психологами (О. М. Джужа, Є. М. Моїсеєв, В. Є. Христенко та ін.), віктимологіяє складовою частиною, напрямком кримінології та досліджує жертву злочину. Зрозуміло, що в рамках кримінально-психологічного підходу прийнятнішою уявляється саме така позиція.
Найбільш відомі правознавчі та психологічні традиції у віктимології склалися стосовно жертви агресії (насилля), а в її рамках — жертви сексуальної агресії. Інколи це провокує думку про те, що віктимологічному аналізові підлягає тільки жертва безпосередньої взаємодії зі злочинцем, результатом чого є фактичне ототожнення жертви з потерпілим.
Потерпіла особа завжди є жертвою, але не кожна жертва вважається потерпілою. Чинним законодавством потерпілимвизнається фізична особа, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Цей статус особа отримує рішенням органу дізнання, слідства чи судом. Заява або згода особи не є обов'язковими для визнання її потерпілою.
Жертва- це особа (чи певна спільність осіб), якій злочином прямо або опосередковано заподіяно шкоду, незалежно від того, визнано її в офіційному порядку потерпілою чи такою вона вважає себе сама [2].
У наведеному визначенні підкреслимо такі суттєві аспекти: 1) індивідуальний і груповий характер жертви; 2) можливість опосередкованої шкоди; 3) можливість латентної жертви.
Отож, «потерпілий» є вужчим поняттям, а особа, яка визнана такою, виступає об'єктом вивчення судовою психологієюяк учасник розслідування злочину та судового розгляду. Поняття жертви є ширшим, а власник відповідного статусу являє собою об'єкт вивчення кримінальною психологієюяк причетний до вчинення злочину. Спираючись на таке розуміння, кримінальна психологія насичує поняття жертви власне психологічним змістом.
Психологія жертви— це сукупність індивідуально-психологічних, соціально-психологічних ознак (якостей, характеристик), які підвищують ймовірність скоєння злочину проти особи.
Окремі віктимологи (К. Міядзава, К. Уед та ін.) вирізняють психологічні ознаки жертви у спеціальну віктим-ність на відміну від загальної, пов'язаної з соціально-демографічними характеристиками особи.
Науково актуальним і практично важливим є питання щодо різновидів жертви. Воно дозволяє диференціювати профілактичні та індивідуалізувати реабілітаційні заходи, розробити типові психологічні портрети жертв, здійснювати оперативно-службові дії щодо розшуку жертв, їх залучення до розслідування злочинів.
Основними кримінально-психологічними різновидами жертви злочину є такі.
За кількісною ознакоюрозрізняють індивідуальну, групову (від 2 до 10 осіб) та масову (кілька десятків та більше) жертву.
За кількістю злочинних посяганьрозрізняють разову, епізодичну (два-три злочини) та стійку (більше трьох злочинів, особливо однотипних) жертву.
За часом настанняшкідливих наслідків розрізняють безпосередню жертву (шкода виявляється відразу після злочину) та віддалену жертву (доведення до самогубства, зараження невиліковною хворобою, приховане заподіяння шкоди здоров'ю та ін.).
За правомірністю поведінкидо і під час скоєння злочину розрізняють правомірну жертву (не створює сприятливих умов для злочину), нейтральну жертву поводить себе пасивно — не чинить опору злочинцеві), неправомірну жертву (створює умови для злочину, активно реагує на дії злочинця з перевищенням меж крайньої необхідності під час оборони).
Наступні різновиди жертви пов'язані з соціально-психологічними поняттями статусу, позиції, ролі (рольової поведінки).
Нагадаймо, що статусявляє собою сукупність різних вимог (прав, обов'язків, відповідальності), які покладаються на особу соціальною спільнотою з огляду на перебування її в цій спільноті і поведінку в ній.
Позиціяполягає у внутрішньому, суб'єктивному ставленні особи до наданого їй статусу, яке характеризується повним, вибірковим прийняттям або неприйняттям цього статусу та його власним тлумаченням.
Роль— це реалізація у поведінці статусу на підставі зайнятої до нього позиції. У ролі, крім вимог оточення та власної позиції, також проявляються суто особисті характеристики, наприклад, темперамент, мотивація, здібності тощо.
За офіційним визнанням та особливостями позиціїрозрізняють:
— офіційно визнану жертву (потерпілу особу);
—латентну жертву — особу, якій фактично заподіяно шкоду, але через певні обставини це офіційно не визнано. Серед таких обставин важливе значення мають позиційні характеристики: страх за власну безпеку та безпеку референтних осіб; побоювання осуду, сором; суб'єктивна оцінка шкоди як несуттєвої; усвідомлення власної провини, особливі (дружні, інтимні, матеріальної залежності тощо) стосунки зі злочинцем і т. ін. За окремими видами злочинів — грабіж чи розбій проти особи, що перебуває у безпорадному стані; вимагання, збування майна, здобутого злочинним способом, латентні жертви можуть складати до 50% потерпілих осіб;
—уявну жертву — особу, яка приписує собі статус жертви чи потерпілого через щиросердну помилку або свідомо обманним способом і намагається переконати в цьому референтне оточення та офіційні органи. В уявній жертві найбільш виразно проявляються особистісні характеристики, зокрема акцентуація характеру за істероїдним типом та особистості в цілому за демонстративним типом, а також мотивація.
Типові мотиви уявної жертви є такими:
отримати матеріальну вигоду; поставити іншу особу у психологічну залежність; привернути до себе увагу, викликати співчуття, жаль; прибрати «героїчний» імідж.
Нарешті, за загальною рольовою поведінкоюрозрізняють:
—випадкову жертву (внаслідок несприятливого збігу обставин, не пов'язаних із поведінкою особи);
—приховано провокаційну жертву;
—відверто провокаційну жертву.
Два останні різновиди пов'язані з тим, що жертва немовби виставляє себе мішенню для злочинних посягань внаслідок особистих якостей - соціально-демографічних, моральних чи з огляду на професію або рід занять.
Із різновидами жертви тісно пов'язане складніше питання — щодо її класифікації. Якщо в основу різновидів жертви покладається зазвичай одна ознака, то класифікація жертв будується на підставі кількох ознак, аналітично незалежних чи взаємопов'язаних.
Практичне значення класифікації полягає, в першу чергу, в тому, що вона дозволяє створювати закономірну, а не випадкову типологію жертви злочину. Це, відповідно, забезпечує максимальну ефективність профілактичних, оперативно-розшукових, реабілітаційних заходів щодо жертви. Наукова класифікація жертв злочину повинна відповідати двом основним вимогам, а саме:
1) відображати зв'язок між діями злочинця та поведінкою жертви;
2) спиратися чи, принаймні, враховувати окремі аспекти такого зв'язку (статево-біологічні, демографічні, соціальні, психологічні та ін.).
У віктимології тривалий час вельми популярною була класифікація Б. Мендельсона, в основу якої покладено міру вини злочинця та жертви. Згідно з нею всі жертви розподіляються на такі підмножини: повністю невинні жертви та абсолютно винні злочинці; жертви із незначною провиною та переважною виною злочинці; жертви із провиною, більшою, ніж у злочинців; жертви, повністю винні у злочині. В окрему підмножину вирізняються стимулюючі жертви — особи з психічними чи фізичними вадами, малолітні, особи похилого віку тощо.
Цікавою і продуктивною є класифікація, розроблена українським кримінологом Є. М. Моїсеєвим. Вона спирається на чотири ознаки — вікову, професійну, психологічну, патологічну, які в підсумку, на думку автора класифікації, обумовлюють характер зв'язку між жертвою та злочинцем. У цій класифікації вирізняються:
1) випадкова жертва. Це — особа, яка стає жертвою внаслідок збігу обставин. Зв'язок «злочинець — жертва» має ситуативний характер і не визначається їхнім бажанням чи їхньою волею;
2) жертва з незначним ступенем ризику. Це — особа, яка стає жертвою внаслідок потрапляння у конкретну несприятливу ситуацію;
3) жертва з підвищеним ступенем ризику. Це — особа, якій притаманна низка віктимних властивостей. Вони пов'язані з: а) характером діяльності чи способом поведінки у громадських місцях (необережна жертва); б) соціальним статусом, взаємостосунками зі злочинцем,
можливою участю третіх осіб (умисна жертва);
4) жертва з дуже високим ступенем ризику. Це — особа з поширеною та глибокою морально-соціальною деформацією. Остання полягає у девіантній правосвідомості, статевій нерозбірливості та розбещеності, схильності до вживання алкоголю, наркотиків тощо.
Якщо трансформувати зв'язок між злочинцем і жертвою у психологічну площину, то можна запропонувати класифікацію, яка спиратиметься, принаймні, на три аспекти такого зв'язку. Сам зв'язок набуває вигляду взаємостосунків, які описуються у показниках стабільності, емоційного забарвлення(модальності) і психологічного змісту.
Стабільність взаємостосунків злочинця та жертви має три градації: випадкові, ситуативні, стійкі.
Емоційне забарвлення має п'ять градацій (від позитивного до негативного): пристрасть, приязнь (симпатія), нейтральне, неприязнь, ворожнеча.
Психологічний зміст має п'ять градацій: випадкові взаємостосунки, знайомство, дружба, інтимно-сексуальні контакти, сімейно-родинні контакти.
Графічно психологічну класифікацію жертв злочинів представлено на рис. 3.
| Б(-) |
А
Рис. 3. Тримірний простір взаємостосунків злочинця
і жертви. Умовні позначення: вісь А — стабільність; вісь Б —
емоційна модальність: позитивна (+) та негативна (—);
вісь С - психологічний зміст.
Теоретичною основою наведеної класифікації є за-гальновіктимологічне положення про те, що неабиякий інтерес становить той злочин, для скоєння якого особливе значення мають взаємовідносини між потерпілим і злочинцем. Тому потрібна спеціальна класифікація потерпілих залежно від їхнього ставлення до злочинця.
Одним із практичних напрямків використання класифікацій жертв злочину є розроблення віктимологічної картки (профілю)особи. Така картка може містити різні групи характеристик (соціально-демографічні, суспільно-професійні, індивідуально-психологічні, соціально-психологічні) та їх віктимну вагу або коефіцієнт віктимності, а також загальну оцінку щодо рівня віктимності особи.