Безумовне прийняття студента як особистості.
Прийняття студента – це визнання його права на будь-яку гаму власних почуттів без ризику втратити повагу викладача. Коротко це положення можна сформулювати так: «Не висловлюйте негативних оцінок стосовно переживань студента!». Безумовне прийняття допомагає послабити й навіть зовсім подолати тривожність студента, сприяє самоствердженню, дає свободу для самореалізації.
Безумовне прийняття студента виявляється в увазі до його почуттів і думок, готовності їх почути й зрозуміти; у готовності до підтримки; у повазі до позиції студента; у вірі в його сили й можливості; не заперечує принципового й вимогливого ставлення до нього. Проте вимогливість дає позитивні результати щодо зростання особистості лише на фоні прийняття особистості й бажання допомогти їй. Звичайно, є ситуації, коли потрібно підтримати студента, допомогти йому словом, поглядом подолати хвилювання (наприклад, на екзамені). У таких випадках варто проявляти толерантність і доброзичливість, уважність до думок і переживань студента, тобто створити умови для позитивного емоційного фундаменту спілкування.
Під час спілкування викладачу не слід забувати про юнацький максималізм, про потребу самоствердження, про демонстративність поведінки, про підвищену емоційність, про характерний для студентів скепсис і недовіру щодо старших. До цих проявів треба ставитися з розумінням і спокійно. Якщо такі прояви набувають демонстративного характеру, не можна залишати їх поза увагою, оскільки існує культура (норми) взаємин, які й регулюють соціальну поведінку людей.
У викладачів можна виокремити притаманні їм рівні спілкування:
■ примітивний (в основі ставлення до студента – примітивні правила й реакції поведінки – амбіції, самовдоволення, зловтіха, демонстрація своєї зверхності. Студент для викладача є засобом досягнення мети);
■ маніпулятивний (взаємини зі студентом будуються на грі, бажанні будь-що виграти, використовуючи різні прийоми. Студент є об'єктом маніпуляції, він заляканий, інфантильний);
■ стандартизований (домінує формальна структура спілкування, слабка орієнтація на особистість, викладач дотримується стандартів етикету, але така поведінка є поверхневою. Студент, самостійний об'єкт, відчуває байдужість педагога і залишається об'єктом маніпуляцій);
■ діловий(орієнтуючись на справу, педагог бере до уваги особистісні характеристики студента лише в контексті ефективності діяльності, дотримується стандартів етикету, визнає за студентом право на самостійність. Студент для викладача є значущим щодо ролі в спільній діяльності, в особистісному житті студент залишається самостійним);
■ особистісний(спілкування базується на зацікавленості студентом, визнанні самостійності його особистості, любові до нього. Студент довіряє педагогові, котрий є авторитетом і найкращим посередником між ним і знаннями про навколишній світ. Набуття викладачем особистісного рівня спілкування є необхідною умовою високої культури взаємодії педагога і студента.
Культура педагогічного спілкування передбачає уміння слухати, ставити запитання, аналізувати відповідь, зрозуміти студента і самому бути зрозумілим для нього, бути уважним, спостережливим, встановлювати контакт, бачити й розуміти реакцію аудиторії, передавати своє ставлення до того, про що йдеться, зацікавити, захопити поясненням, орієнтуватися в ситуації. Кожен з педагогів створює свій стиль спілкування.
Для викладача з високою культурою спілкування характерними є оптимальність вимог; педагогічний оптимізм; емоційний відгук; формування колективних форм стосунків, взаємин у колективі у навчально-виховному процесі; створення атмосфери доброзичливості.
Однак, якою б привабливою не була модель стосунків науково-педагогічного працівника і студента, вона завжди є динамічною. Хороший педагог завжди прагне до неперервності своєї освіти та професійної підготовки, постійно аналізує свою діяльність, ідентифікує досягнутий рівень взаємодії зі студентами, добирає й використовує нові здобутки педагогічної науки, переймає найкраще від своїх колег.
Водночас існують головні причини низької культури спілкування науково-педагогічного працівника зі студентами.
Перша полягає у тому, що більшість педагогів не надають особливого значення ролі спілкування у навчально-виховному процесі, а отже, не приділяють належної уваги організації спілкування.
Друга причина характерна для викладачів, які діють у складних педагогічних ситуаціях силовими методами, не використовуючи психологічних і педагогічних знань про людину, не враховуючи вікових та індивідуальних особливостей студента.
Третя виявляється у тому, що деякі педагоги мають низьку загальну культуру і не працюють над її підвищенням.
Викладач вищої школи має володіти всіма тонкощами мовленнєвої культури. Поняттям культури мовлення традиційно окреслюють передусім дотримання правильної літературної вимови, правопису, лексичних і граматичних норм, усталеного в літературній мові наголошення слів.
Значною вадою монологічного мовлення є недоречне використання у процесі усної розповіді чи пояснення навчального матеріалу елементів писемного мовлення, запозиченого із підручника та інших джерел книжних слів, виразів, синтаксичних конструкцій. Таке мовлення видається неприродним, важким для сприймання.
Не позбавлене недоліків і діалогічне мовлення. Найістотнішим є відсутність логічної послідовності, чіткості, повноти в розкриті предмета розмови, уривчастість, зумовлена частими паузами, незакінченість фраз.
Серед помилок і вад у мовленні викладача варто наголосити на порушенні орфоепічних і граматичних норм. Щодо синтаксичних помилок, то слід вказати на неправильну побудову дієслівних словосполучень, до чого спричинює хибна аналогія з відповідними конструкціями російської мови. Педагог, готуючись до занять, має користуватися словниками – орфоепічним, тлумачним, синонімічним, фразеологічним, перекладним, термінологічним.
Узагальненим виявленням стилю спілкування педагога є педагогічний такт, у якому акумульовано всі складові педагогічної культури педагога.
Педагогічний такт – це педагогічно грамотне спілкування у складних педагогічних ситуаціях, уміння знайти педагогічно доцільний і ефективний спосіб впливу, відчуття міри, швидкість реакції, здатність швидко оцінювати ситуацію і знаходити оптимальне рішення.
Педагогічний такт також проявляється в умінні керувати своїми почуттями, не втрачати самовладання, емоційну врівноваженість у поєднанні з високою принциповістю та вимогливістю, з чуйним людяним ставленням до студента; вимагає критичності і самокритичності в оцінці своєї праці, нетерпимості до шаблону, формалізму, застою думки і справи. Педагогічний такт реалізується через мову і стиль поведінки.
Основними показниками педагогічного такту педагога є:
■ людяність без зарозумілості;
■ вимогливість без брутальності;
■ педагогічний вплив без наказів, навіювань, попереджень, без приниження особистої гідності студента;
■ уміння висловлювати розпорядження, вказівки та прохання без зухвалості, без зарозумілості;
■ уміння слухати співрозмовника, не виявляючи байдужості та вищості;
■ урівноваженість, самовладання і діловий тон;
■ простота в спілкуванні без фамільярності та панібратства;
■ принциповість і наполегливість без упертості;
■ уважність, чутливість і емпатичність без їх підкреслення;
■ гумор без посміху, скромність без удаваності.
Удосконаленню педагогічного такту педагога сприяє так званий соціальний інтелект, який трактують як особливу індивідуальну рису, що дає змогу розуміти студента, усвідомлювати мотивацію його поведінки, розпізнавати найсуттєвіші риси індивідуальності.
Отже, педагогічний такт виховують, набувають разом з педагогічною культурою. Він виявляється у педагогічній діяльності і є показником зрілості викладача як майстра своєї справи. Це засіб, за допомогою якого студентів можна перетворити на своїх спільників чи суперників. Педагог у ВНЗ повинен працювати над формуванням власного педагогічного такту, постійно його вдосконалювати.
Якщо раніше студенти погоджувалися на позицію підпорядкованого, то тепер вони прагнуть до ситуації співпраці, яка передбачає певні вимоги до організації спілкування: діалогічність, взаємну довіру, реальний психологічний контакт, здатність педагога відмовитися від диктату й перейти до взаємодії. Обов'язковою вимогою студентів є наявність педагогічного такту, який виявляється у зовнішньому вигляді викладача, у тоні спілкування, у самовладанні, в умінні без грубощів досягти бажаних результатів.
Особливі труднощі в налагодженні педагогічного спілкування, взаємин зі студентами у сфері особистісних контактів відчувають педагоги-початківці. Щоб оволодіти високим рівнем професійно-педагогічного спілкування зі студентами, треба добре знати його психологічні, змістові й процесуальні основи.
Таким чином, у навчально-виховному процесі вищої школи важливе місце належить особистості педагога, його комунікативним умінням, здатності встановлювати діалог зі студентом, розуміти й адекватно сприймати його світ.
Зазвичай найбільший вплив на вихованців мають не слова педагога, а його поведінка, самореалізація. Творчість викладача – найбільш важлива й необхідна особистісна його якість, яка забезпечує оригінальність, нестандартність, інноваційність, ефективність у навчанні та вихованні студентів. Основою творчості педагогапостає психолого-педагогічне мислення, яке передбачає нестандартний, інноваційний підхід до організації та здійснення педагогічного процесу й постійного його вдосконалення, всебічний аналіз навчально-виховних заходів з погляду сучасних досягнень психологічної, педагогічної та інших наук, постійне вдосконалення психолого-педагогічного досвіду і вміння бачити, знайти щось оригінальне в кожному явищі. Основними характеристиками творчого мислення є ясність, чіткість, логічність, системність, послідовність, самостійність, гнучкість, сміливість і оригінальність.
Сучасне психолого-педагогічне мислення також передбачає відмову педагога від стандартних шляхів здійснення навчально-виховного впливу. Від нього вимагають сміливості створення власних ефективних методик, які найповніше відповідають його фаховій підготовці та індивідуально-психічним особливостям і випливають із сучасних гуманістичних педагогічних концепцій.