Семантика слова і контекст
Існує думка, що значення слова завжди контекстуальне, т.б. будь-яке слово в тексті має унікальне, особливе значення, що викликане його використанням.
Семантичну структуру слова можна уявити як ядро, що виражає основний смисл, який закріпився за цією одиницею мови, і додатковий, конотативні нашарування, що являють собою стилістичне забарвлення, а також певні асоціації, які слово викликає у носіїв мови. В процесі мовлення експресивні забарвлення та асоціативні зв’язки найчастіше можуть змінюватися.
Ядро, як правило, залишається у незмінному вигляді, тим паче, що мова, яка наділила слово декількома, прямими й переносними значеннями, дає письменнику широкі можливості та вибір. Безумовно, утворення нового, авторського значення на основі метафори, метонімії чи синекдохи – явище надзвичайно розповсюджене, але при цьому письменник звертається зі словом на основі готових моделей, якими і є названі тропи. Вони можуть розглядатися осібно. Ми хочемо звернути увагу на інші способи використання семантики слова.
Іноді у художньому тексті слова набувають особливого значення, яке не пов’язане з простим переносом. Таке значення може бути зрозумілим лише в контексті всього твору або навіть всієї творчості автора. Іноді специфічне значення слова спостерігається у творчості художників, які належать до одного літературного напряму. Воно може вирости до символа, з ним можуть бути пов’язані надзвичайні, характерні тільки для цього часу, людини чи групи людей асоціації. Дослідники, наприклад, звертались до семантики слова “воли” у Панаса Мирного та Степана Руданського.
Часто значення слова дійсно є контекстуальним, т.б. виникає одноразово, в невеликому тексті і ніколи більш не повторюється. Таке значення робить використання слова експресивним. Як вдається письменнику внести щось нове в семантику слова? Одним із найцікавіших способів є відродження внутрішньої форми слова. Робиться це або прямо, за допомогою пояснення походження слова, або побічно, шляхом наведення в тексті споріднених слів, котрі ніби нагадують читачеві про етимологічні зв’язки. Іноді походження слова в дійсності є не таким, яким уявляє його письменник в тексті, але це не робить використання його менш виразним.
Так Леся Українка у драматичній поемі “Бояриня” використовує слова бояриня, боярин. Вдамося до етимології кореня boj зі шведського boj, boja – то ланцюг, від якого пішло слово bojar – боярин. Той, хто був колись хазяїном ланцюга, можний цього світу. Зрозуміти ж драматурга, її задум можна лише через контекстно-лексикографічний прийом. Семантику слова бояриня слід розуміти у зв’язку з усіма видами текстової інформації:
бояриня
безправна
бездіяльна
чужа
Одним із показників незвичайності семантики лексичних одиниць можуть слугувати незвичні сполучення слів з іншими в тексті. Для більшості слів їх валентність (можливість сполучатись з іншими) досить обмежена, тому читач звично не помічає порушення. Досить часто воно призводить до появи переносного значення, хоча іноді залишається прямим і в той же час змінюється.
Панас Мирний у романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” використовує словосполучення спинкове панство. Прикметник (епітет) використано за аналогією до означень спинкова щетина, спинкове сало, які широко побутували в народі: і щетина, і сало із спини кабана вважалися найкращими. Отже, і панство найкраще... з чітким асоціативним зв’язком із загальнолюдською жирною худобою, з Шевченківськими рядками:
Оцей годований кабан?
Оце ледащо! Щирий пан...
Контекстуальне значення слова може аналізуватись в різний спосіб, але без урахування національно-культурного мовного компонента опрацювання буде неповним і недостатні.
Розгляд контекстуальної семантики має здійснюватися і з позицій поетики як такої, і відповідно до завдань і цілей лінгвістичного аналізу. При цьому він не може проводитись поза суцільними тектами. Розгляд потребує не ізольованої характеристики кожної мовної одиниці, а суцільного розгляду засобів і прийомів з тим, щоб можна було побачити контекстуальну семантику як системне явище. Слід осмислювати етнологічні чинники, взаємозалежність змістових категорій і традиційних форм, встановлювати співвідношення між світоглядною позицією автора і народним світосприйманням.
У всіх випадках створення контекстуального значення проявляється майстерне володіння письменника словом, уважне, вдумливе ставлення до мови, вміння віртуозно володіти матеріалом, створюючи нове на базі відомого.
Морфологічні емотиви
Морфологічний рівень мови надає письменникам значно менше можливостей для створення експресії, ніж лексика та синтаксис, що пов'язане з невеликою різноманітністю морфологічних способів вираження подібного змісту. Але й цей рівень може бути цікаво й творчо використаний майстром слова. Оскільки не можна виділити особливого словотворчого рівня мови, зупинимося на прийомах, пов'язаних з морфемною структурою слова.
Словотвір і склад слова
Багата, різноманітна і гнучка система способів словотвору дозволяє при необхідності чи бажанні за існуючими у мові моделями створити нові слова, досить зрозумілі, не дивлячись на уже використання в тексті. Такі слова називають авторськими неологізмами або оказіоналізмами. Безумовно, їх можна розглядати при аналізі лексичного рівня твору. Дві причини можуть спонукати автора до створення слова:
1) бажання максимально точно висловити думку й при цьому відсутність в мові потрібної лексеми; 2) бажання зробити слово максимально виразним і у зв'язку з цим зміна його морфемної структури. В будь-якому випадку авторські утворення надзвичайно експресивні, тому що вони легко звертають на себе увагу читача й викликають у нього емоції здивування і задоволення від вдалої знахідки, змушують більш уважно вдивлятися в текст й краще розуміти його смисл ‑ і безпосереднє значення названого й відношення до нього письменника. Присутність або відсутність оказіоналізмів, вибір моделей для їх створення визначаються особливостями стилю автора, літературними традиціями часу створення тексту та іншими факторами.
Часто неологізми з'являються в поетичних творах, де не розкривається не їх значення, ні причини, що спонукали автора до їх створення. Аналіз оказіоналізмів ‑ справа надзвичайно складна. Адже не завжди можна встановити причини, що змусили автора до їх утворення, а також визначити морфемний склад і модель, за якою вони створені. Адже розуміння процесу створення слова допомагають нам з'ясувати семантичну і стилістичну інформацію.
1. В давній золотій печалі
Лебедіють небеса.
Д. Павличко
2. Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну.
В. Сосюра
3. Весна! Весна! Яка блакить!
Який кругом прозор!
Садками ходить бруньккоцвіт,
А в небі злотозор.
П. Тичина
Творення авторських неологізмів ‑ це не єдиний спосіб експресивного використання словотворчих елементів. Цікавий ефект може виникнути при використанні у невеликому контексті декількох слів з однаковими морфемами. Зіткнення споріднених слів посилює значення того, що виражається в загальній частині. Так само декілька слів з однаковими префіксами або суфіксами мимохіть звертають читача на афікси, тим самим підкреслюється його значення чи стилістичне забарвлення.
Морфема відрізняється від слова тим, що не може бути використана ізольовано, являючись самостійною частиною речення. В художніх текстах ми зустрічаємо приклади використання службової морфеми в якості слова з особливим значенням або просто виділенням від слова морфеми, що набуває самостійного наголосу, який посилює її значення, хоча й не виділяє ще в самостійне слово.
Словотвір дає письменнику великі можливості для творчого використання його ресурсів. Часто в текстах можна зустріти слова, що утворені лексико-семантичним або морфолого-синтаксичним способом. З лексико-семантичним способом ми зустрічаємося, коли говоримо про слова в індивідуально авторському чи контекстуальному значенні. Але ці "нові" слова часто не можуть бути відтворені без контексту, тому питання про появи таким чином нової лексичної одиниці є досить суперечливим. Морфолого-синтаксичний спосіб ‑ це отримання словом нового граматичного значення, яке також існує лише в контексті, якщо це продукт творчості письменника. Розглянемо деякі приклади:
1. "Щученята, щупаченята, щупачки, щупелята ‑ це таке собі ‑ дріб'язок". О. Вишня
(порушення норми в результаті творення, слова різних типів)
2. "Княжий замок очив навколо своїми бійницями" В. Харчук
(індивідуально-авторський неологізм, слово висите метафорично)
3. "Захеканий, я зупинився посеред біло-рожево-блакитного дня"
М. Стельмах
(оказіоналізм і словотворення)
4. "Слово "творчість" редактор викреслював навіть у статтях, де йшлося про Толстого або Шолохова. Натомість вписував слово "доробок", яке чомусь причарувало його: чи то своїм лаконізмом, чи то звучанням, нагадуючи щось камене-дробаркове, бульдозеряче-екскаваторне, грюкітливо-брязкітливе". П. Загребельний
(комплексний образ: суб'єктивне сприйняття слова "творчість", а потім і синоніма до нього "доробок" заключається низкою індивідуально-авторських неологізмів)
5. "Ого! Оце біжу зараз до Шептунівського ‑ навантажуюсь плітками, тоді до Брехенчука ‑ навантажуюсь чутками, а тоді до самого Шушукала…". ‑ "В нього ж що?". ‑ "В нього? Цссс. В нього секретна організація…. В нього найновіша організація ‑ ВОША". ‑ "Що-о-о?". ‑ "Кажу ‑ ВОША". ‑ "Що ж воно означає?". ‑ ВОША ‑ це Всеукраїнське об'єднання шептунів-активістів." В.Чечвянський
(синонімічні власні назви ‑ авторські неологізми, побудовані на етимологізації внутрішньої форми слів, абревіатура виступає ще й омонімом).
Співвідношення частин мови в тексті
Співвідношення частин мови в тексті визначається багатьма факторами. Воно залежить в першу чергу від приналежності до одного з типів мови ‑ розповіді, опису, роздуму, а також від загальної стилістичної орієнтації твору (чи його частини). Безумовно, воно пов'язане з змістом тексту. В ньому відтворюються особливості індивідуального стилю митця. Автор може використовувати в якості особливого засобу виразності будь-яку частину мови дуже широко. В залежності від того, яка частина мови ним обирається, текст набуває відповідних експресивних та смислових відтінків. Тому питання співвідношення частин мови в тексті є надзвичайно цікавим при аналізі тексту.
Найбільш нейтральною одиницею в стилістичному відношенні є іменник, так як він називає предмет зображення й служить ніби основою для побудови тексту. Як правило, іменники складають біля 40% усіх слів. В той же час велика кількість іменників може створювати певні ефекти, наприклад, деталізувати виклад з різною метою. Розглянемо емоційно-експресивні якості іменників в поезіях М. Братана:
1. Назви явищ природи: дощ, сніг, злива, повінь, блискавка, сонце, місяць, небо, зорі, вітер, ніч, день, ранок, весна, зима, осінь, літо, грім, листопад тощо.
Дощ уночі підкрався до вікна,
Постукав раз і два, постукав тричі.
І серце дивне спокою не зна:
Це хто ж мене, це хто в негоду кличе?
2. Назви рослин і тварин: слон, равлик, акація, яблуня, айстра, м'ята, барвінок, ковила, троянда, чайка, голуби, береза, ялинки, тополя, явір, любисток, їжачок...
В зоопарку вийшов слон ‑
І побрів на стадіон.
Буде грати, як охота, ‑
Захищатиме ворота.
3. Назви людей за їх родинними стосунками: чоловік, жінка, мати, батько, син, донька…
"… Синочку мій… Та звідки ж виглядати?"
"… Не плачте, мамо, я до вас прийду,
Ще ви свого обнімите солдата,
І вкупі ми збідуємо біду."
4. Назви різних органів тіла: голова, чоло, губи, плечі, обличчя, очі, серце… :
Невже меженний час її настав
І голубінь очей не заясниться?
"Хлоп'яточка, прошу вас, зупиніться," ‑
Затрепетали спалені вуста.
5. Назви приміщень та їх частини: вікно, поріг, хата, будинок, двері:
Вікон привітних у місті без ліку,
Чом же зваблює, кличе одно?
Тільки твоє серед тисячі вікон,
Тільки твоє таємниче вікно.
6. Назви засобів пересування: автомобіль, автобус, поїзд:
От і поїзд підійшов, заполонює тиша.
Сумовитий вокзал, де прощалися ми.
Пам'ятай і люби, як любилось давніше
Наше літо візьми в холодини зими.
7. Назви основних почуттів людини, її психічного стану: радість, печаль, біль, страх, журба, кохання, марення, сум, любов, сон, туга, біда, неспокій, розпач, бентега.
Радість недопита, не вернути літа,
Та не час поклони бить журбі.
Квіточка тендітна, квіточка блакитна,
Я сьогодні кланяюсь тобі.
8. Слова, зв'язані з загальновідомими поняттями культури і мистецтва: музика, книга, кіно, папір…
Забуте ожило, немов кіно німе,
Крізь сон мені прийшло у барвах і у звуках.
9. Назви ряду абстрактних понять: життя, каяття, воля, свобода, уява, доля…
І яка у кого доля,
У поході не зважай.
Стане житом серед поля,
Хто поліг за рідний край.
10. Назви дій і станів, місця, часу, простору: ходити, їхати, бігти, тут, сьогодні, завтра, далеко, близько…
То ж сьогодні, як брат,
Наче друг незрадливий,
Наслуха листопад
Недоспівані співи.
Більш виразними є прикметники та дієслова. Прикметники допомагають зосередити увагу читача на ознаках предмета. Текст з великою кількістю прикметників звично носить книжний характер, відрізняється великою емоційністю, тому що прикметники часто називають ознаку не об'єктивно, а суб'єктивно, т.б. виражаючи ставлення до неї автора чи героя; серед них багато таких, які є епітетами. Велика кількість прикметників створює надзвичайний емоційний малюнок тексту ‑ як правило, плавний, спокійний. Широке використання прикметників було характерне для літератури XVIII ст, коли в тексті іменники супроводжували розкішними рядами ознак, не скільки розкриваючих суть предмета, скільки створюючі відповідний ефект вишуканості стилю. У ХІХ та ХХ ст. письменники стають більш строгими до добору прикметників й їх надмір у текстах зменшується. Розглянемо приклади:
1. В кострі був зложений сухенький очерет,
Як порох був уже палкенький,
Його й держали на підпал.
І. Котляревський
2. Плач же, серце, плачте, очі,
Поки не заснули,
Голосніше, жалібніше,
Щоб вітри почули.
Т. Шевченко
3. "Папір, на мою думку, загрубий."
Л. Українка
4. "… Він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських ведмедів, яких їхав полювати."
І. Франко
5. Він темними байраками пішов
Кріпацьким дітям викладать латину.
Д. Павличко
6. В одному найславетніших соборів
Ворота царські вразили мене.
Л. Костенко
Дієслова акцентують увагу на дії, тому текст з великим використанням дієслів стає динамічним і, як наслідок, експресивним. Інтонація такого тексту характеризується напругою, великою чіткістю, особливим ритмічним малюнком.
Надзвичайний ефект ‑ створюються в результаті використання у великій кількості дієслівних форм-дієприкметників та дієприслівників. Вони характерні для книжної мови, тому можуть створювати враження ускладненості, певної науковості тексту. Вони можуть використовуватись і як засіб тексту офіційно-ділового характеру при стилізації або як прийом створення комічного. В той же час дієприкметники, наближуючись до прикметників, надають тексту статичності, а дієприслівники можуть вносити в текст динаміку й, зображаючи разом з дієсловами дії, дозволяють зробити текст більш лаконічним. Таким чином, дієприкметники принижують, а дієприслівники підвищують експресивність тексту. Розглянемо приклади:
1. "Зрідка в лісі трісне суха галузка, зашерехтить чиясь хода і зразу затихне."
В. Стефаник
2. Я тебе знаю не вивчену ‑
Просту, домашню, звичну,
Не з-за морів прикликану,
Не з словників насмикану.
В. Бичко
3. Коли вже слово, втративши свободу,
Стає рабом без імені й лиця.
І, нанизавшись на перо слівця,
Кружля покірно, примхам на догоду?!
Б. Олійник
4. Вітряки намотували на свої крила бабине літо і час
М. Стельмах
(метафоричне "намотували" – вітряки;
‑ бабине літо і час має двосторонній
зв'язок)
Кількість інших частин мови у художньому тексті, як правило, менш значуща.
Стилістичні можливості використання займенників та прислівників
Займенники посідають особливе місце в системі частин мови. З одного боку, вони виконують в тексті допоміжні функції, тому їх використання визначається конкретними правилами. З іншого боку, там де є правила, можливе і їх порушення, яке призводить до експресії. Основний закон використання більшості займенників пов'язаний з особливостями їх семантики: вони не називають предмети та ознаки, а тільки вказують на них, тому в тексті займенники звично замінюють слова, що вже зустрічались, означають, що автор ще раз називає те, що вже відомо читачеві. Але така не визначеність семантики призводить до того, що письменник може конкретизувати її на свій розсуд, наповнюючи будь-яким потрібним йому змістом.
Найбільші можливості для авторського, особливо виразного, використання мають особисті, присвійні на неозначені займенники. Можна виділити два основних способи зміни семантики займенників, які передбачають таке положення займенників у тексті, коли вони називають те, що ще не було визначено за допомогою інших частин мови. При цьому в одному випадку семантика займенника конкретизується, т.б. читач за попереднім розвитком повіствування повинен зрозуміти, що він означає. Таке використання в деяких випадках можливе для займенників 3 особи. Слово "він" може означати, що мовець не хоче, або не може назвати предмет мовлення, але всім зрозуміло, що це своєрідний евфемізм Ліна Костенко у вірші "Пастораль ХХ сторіччя" досягає надзвичайної експресії саме використанням займенника "він".
Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте-мати.
І він був живий. Він умер наступного дня.
З такою ж метою можуть використовуватись в художньому тексті й неозначені займенники. Крім того, визначаються й інші способи наповнення семантики займенників як вказаних, так й інших розрядів. У кожному випадку ці слова роблять текст незвичайно виразним і допомагають поглибити його зміст. Розглянемо експресивні можливості деяких займенників і прислівників:
1. Не забувайте, звідкиви і хтови,
Чиїх очей лежить на вас печать.
У світі слів немає випадкових,
Хоча вони й століттями мовчать.
О. Довгий
2. "Я дуже радий, панно Анелю, щови…, щоя вас хотів давно бачити, я давно хотів поговорити з вами на самоті."
М. Коцюбинський
3. "Хтоця жінка, чим стривожена, звідкивона і чому не знає шляху до повітового міста?"
М. Шиян
4. В напруженні усемоє життя.
В напруженні і мисль моя, і слово.
П. Тичина
Експресивне використання деяких граматичних форм
Граматичні форми слів, незважаючи на їх чітку упорядкованість в системі мови, можуть іноді використовуватись так, що це порушує усталену традицію, і тим самим сприяє підвищенню виразності тексту. Можливості такого їх використання досить різноманітні.
Підвищенню експресивності тексту мають форми, використані в переносному значенні точно так, як це роблять слова, які виступають не в прямих значеннях. Правда, далеко не всі форми мають такі можливості, й письменник не може за своїм бажанням змінити значення форми, його творчі знахідки не можуть виходити за межі усталених в мові вимог.
Досить часто можна зустріти в текстах використання форми однини іменника замість множини. Такі приклади іноді розглядаються як синекдоха, хоча це не зовсім логічно, оскільки ми маємо справу із зміною значення не слова, а тільки форми.
Надзвичайні можливості для взаємозаміни форм мають парадигми дієслів, це в основному форми часу і способу. Дійсно, форми будь-якого часу, а також і форми будь-якого способу можуть використовуватись у найрізноманітніших значеннях ‑ замість основних форм, з різними модальними відтінками і т.ін. Можуть набувати переносних значень і форми особи і числа дієслів. Форми будь-якої особи можуть набувати узагальненого значення, форма 1-ої особи множини використовується замість форми однини (наприклад, "ми лікарі") тощо. Досить часто в художніх текстах зустрічається використання форми 2-ої особи однини теперішнього та майбутнього часу дієслів зі значенням узагальнення. Розглянемо подібний прийом на прикладі уривка з оповідання М. Крищака "Соколине полювання": "Я не можу собі уявити, які враження у світі можуть порівнюватись з тим, що відчуваєш на соколиному полюванні. В ньому так багато хвилюючого, таємного, важкого і прекрасного, що цих вражень не забудеш ніколи у житті."
Письменник дає нам зрозуміти, що описує не лише своє відношення до полювання, що те ж враження переживає будь-яка людина в такій ситуації, ‑ а це значить, що предмет зображення дійсно заслуговує уваги й інтересу. Форма 2-ої особи, яка звично зустрічається в діалозі; називаючи дії співрозмовника, притягує, викликаючи асоціації з розмовою, бесідою, і підсвідомо текст перебудовується в нашій уяві: "ти відчуваєш ці враження," т.б. "я, читач, переживаю ці враження" ‑ таким чином, читач ніби стає учасником того, що відбувається, у нього з'являються ті почуття, які називає автор.
Можливості для взаємообміну мають лише ті форми, які являються продуктом словозмінних категорій. Так, в іменника категорія числа виражається в утворенні паралельних форм однини та множини, які можуть ставати синонімічними, а категорія роду є постійною, несловозмінною, і відповідно, не дає можливості утворення форм, які могли б замінити одна одну. Прикметник не має такої форми зовсім, так як його словозмінні категорії роду, числа й відмінка не самостійні, а форми ступенів порівняння є досить ізольованими і своєрідними, щоб виступати в якості синонімів.
Підвищенню виразності тексту служать зміни будь-якої граматичної ознаки слова, які можуть привести до утворення нехарактерних для нього форм. Наприклад, неперехідне дієслово в тексті може ставати перехідним, власний іменник – загальним, та внаслідок цього здібне до утворення форм множини, невластивих для нього в мовній системі і т.ін. Досить часто в художніх текстах іменники змінюють свій лексико-граматичний розряд, абстрактні та речовинні іменники конкретизуються й утворюють форму множини.
Іноді, експресія тексту створюється на основі кількісного принципа, коли використовуються певні форми в порівняльно великій кількості в той час, коли в мовленні вони є досить незначними. Наприклад, надзвичайний ефект можуть створити велика кількість прикметників у формах ступенів порівняння. Виразним може бути й використання низки інфінітивів. Іноді своєрідність тексту заключається у широкому використанні граматично близьких слів, наприклад, дієслів одного виду, безособових дієслів, присвійних прикметників тощо.
У творах багатьох письменників можна знайти досить яскраві приклади виражального використання граматичних засобів та їх взаємодію:
1. Взаємодія трьох іменників при співвідношенні назв чоловічої і жіночої статі з відповідними родами і зневажальним вживанням середнього роду:
Юрій. Не головиха, діду, а голова.
Дід. Не знаю, як там виходить по граматиці, а по-моєму, якщо воно баба, чи то так, якщо вона жінка, то таки головиха.
В. Левада
2. Одноразові заміни в числі та особі:
"Майка засоромлено уткнулася головою в коліна матері. "Ми ще маленькі, ще підростемо," ‑ відповіла мати за доньку."
М. Коцюба
"Щось ми, товариш Гонтар, з курсу почали збиватись" ‑ сказав Знаменський. Я. Баш
3. Взаємодія форми ступеня порівняння та числа:
"Очі були сіріші серед снігів, була в них сиза летючість, і душа моя полетіла за ним й скрізь них, в світи далекі, ще не знані."
П. Загребельний
Стилістично забарвлені форми слів
Ми розглянули деякі граматичні форми, які самі по собі є стилістично нейтральними і тільки в контексті, завдяки переносному значенню або особливостям використання, стають виразними. Та існують й такі форми, які вже в мові мають функціональне чи експресивне забарвлення.
В першу чергу ми маємо справу із стилістично забарвленими формами тоді, коли в парадигмі будь-якої частини мови є різні можливості для вираження одного граматичного значення, т.б. можливі варіанти однієї й тієї ж форми, один із яких є нейтральним, а інші ‑ маркованими. Найчастіше такі форми являються формами зі зниженим розмовним забарвленням, рідше відрізняються книжним характером, але в будь-якому випадку в тексті вони виступають як експресивні.
Багата стилістично забарвленими формами парадигма іменника. У прикметників можливе забарвлення форми відмінків та ступенів порівняння, бо вони мають синтетичні та аналітичні варіанти. У дієслів більш наочно можна побачити різницю між нейтральними синтетичними та книжними аналітичними формами наказового способу. Інші категорії решти частин мови мають варіанти значно рідше.
У мові існують також стилістично забарвлені форми, що не мають нейтральних синонімів, в основному вони є наслідком зміни граматичної структури, іноді їх існування пояснюється іншими причинами. Крім того, можна говорити й про забарвлення варіантів не форм, а слів. Це перш за все паралельні варіанти іменників, співвідносні видові пари дієслів. В цілому граматичні варіанти у мові розповсюджені мало.
Стилістично забарвлені варіанти та слів виконують у художніх текстах ті ж функції, що й стилістично забарвлені слова. Так як таких форм значно менш, ніж слів, то варто розглядати обмежені у використанні діалектизми, жаргонізми, професіоналізми з точки зору стилістичного забарвлення їх форм.
Розглянемо деякі випадки використання стилістично забарвлених форм слова:
1. Ліс зустрів мене як друга
Кленів лапами густими,
Сосни гомоном одвічним,
Срібним шемранням осик.
М. Рильський
2. Іграй, гармоніка!
Іграй, красіво!
( може, Моніку
Зробить щасливой?)
В. Недоступ
3. Любий рибалко, обмине свої сіті наразі,
Сядь на травку і задумайся врешті над тим,
Що не для того цей день на землі починався,
Щоб упіймати у ньому побільше рибин.
І. Лучук
4. Уже кутя вбирається в меди,
Киплять у казані солодкі груші.
Скриплять ворота. Слово коляди. А. Малишко
5. "В повітрі жіночі щоки, ніби температура. Вони м'які, ніби фіранки. Вони лежать на ліжках, ніби у ваннах. Стигнуть тіла хворих, ніби помідори." Ю. Тарнавський
6. Минувши поле золоте,
До річки пісня долітає,
Де квітка-незабудь росте,
Ожина соку набирає. . Бичко
Слова, утворені морфолого-синтаксичним способом, як засіб створення експресивності тексту
У художньому тексті слова можуть використовуватись таким чином, що змінюють основне граматичне значення ‑ приналежність до будь-якої частини мови, підвищують виразність слів та зрух в їх лексичних значеннях. Морфолого-синтаксичний спосіб утворення займає особливе положення в системі способів словотвору, тому що результат його дії може бути помітним лише в тексті. Якщо він використовується одноразово, логічно говорити не про створення нової лексичної одиниці, а про граматично своєрідне використанні слова.
Найчастіше зустрічаються випадки контекстуальної субстантивації, й це відповідає становищу, яке ми спостерігаємо в мові: найактивніше відбувається поповнення класу іменників, які з'являються для називання нових понять, предметів і т.ін. В художніх текстах письменник найчастіше має потребу в найменуваннях подібних йому понять, існуючі назви яких його з якихось причин не задовольняють.
Субстантивовані слова можуть набувати узагальненого значення, а можуть й конкретизувати свою семантику у тексті. Крім того, вони дозволяють автору досягати бажаної лаконічності, що надзвичайно важливо у віршованому тексті, тому їх використання ширше розповсюджене в поезії. Субстантивуватись можуть практично всі частини мови. Найчастіше це відбувається з прикметниками та дієприкметниками. Дуже виразними стають використані в значені іменників прислівники та дієслова, тому що вони набагато віддалені граматично від іменників, ніж імена, й таке їх використання завжди виглядають досить незвично і передбачають досить суттєві зміни в лексичному та граматичному значенні.
Часто в художніх текстах можна зустріти приклади ад'єктивації дієприкметників, хоча вони можуть і не відрізнятись особливою виразністю, так як прикметник та дієприкметник й по смислу, й граматично дуже близькі.
Інші випадки контекстуального використання морфолого-синтаксичного способу зустрічається нечасто. Утворення які стали хоча б відносно регулярними в мові, звично експресивності не мають.
Розглянемо приклади:
1. На берег море винесло монетку,
Стара монетка, тридцять другий рік.
Бпак молодий, засмаглий і веселий
У море кинув, певно, ‑ щоб вернутись.
Л. Костенко
2. Є обеліски, плити і колони,
І урочисті квіти роковин.
І хто ми є? Усі усім мільйони.
І хтось комусь однісінький ‑ один.
Л. Костенко
3. Свій своєму лиха не мисле: як побачить на одному, то в болото тисне.
Прислів'я
4. "Це "добре" прозвучало тепер м'яко"
І. Вільде
Вправи та завдання на закріплення:
І. Визначте морфологічні засоби експресії:
1. Вже співають на базарі,
Й перехожі на бульварі:
Підмітайло ‑ Траляляйло,
Листоноша ‑ Тралялоша
І крамарка ‑ Тралялярка
І учитель ‑ Тралялитель,
І редактор ‑ Траляляктор,
І бабуся ‑ Тралялюся
Й поліцейський ‑ Тралялейський.
Перекл. І. Малкович
2. А журавлі летять і струнять,
Пливуть понад селом
С. Бен
3. Я тебе знаю не вивчену ‑
Просту, домашню, звичну,
Не з-за морів прикликану,
Не з словників в насмикану
В. Бичко
4. "Кинув у самі пекла, де валували чорні дими з позасвіття".
П. Загребельний
5. "Били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити".
П. Мирний
ІІ. Ввизначте багатокомпонентні мовленнєві образи:
1. ‑ Пане меценасе, я не хочу до меценаса Головастика!
"‑ Вспокойся, дитинко! Ніколи я тебе не віддам на поталу головастикам." Я. Галан
2. " А ти, Вікторе? Як входив до твоїх Європ і Америк? Якою травою? Крізь які двері? Коли я подумаю про тих, хто входив в чужу байдужість, щоб розчинитися в ній, то навіть ворогам своїм не зичу лютішої кари".
В. Коротич
3. "Інколи, щоб здатися чи то вищою в очах оточуючих, чи то кращою, ніж є несправді, людина натягує на себе маску і йде з нею крізь життя, як Сідалковський, з посмішкою на устах. Навіть найменший на зріст й найскромніший за характером Адам Баронецький, він же Кухлик, як його прозвали у "Фіндіпоші", і той зробив у своєму прізвищі маленьке скорочення, відшліфувавши в прізвищі "Баранецький" другу літеру "а", позбивавшись її зайвини чи надмірності. Колектив негайно відплатив йому за це тим, що замість ліквідованої палички у літері "а" додав до його ім'я цілу букву "м", і тепер Адама Баронецького часто прозивали "Мадам Боронецький"
А. Чорногуз
4. Прибіг якось до райради Тягнирядно Сава:
Хочу прізвище змінити. Ось моя заява.
Бо це в мене несучане,
Щоб воно пропало.
Я нове собі придумав: Тягниодіяло.
П. Глазовий
5. Цього разу компаньйоном Твердохліба виявився Фантюрист.
П. Глазовий
6. "Мій генерал сказав: "Гвардії перошкряб.
Знов сидиш і шкрябаєш." Ю. Яновський
4. Синтаксичні виражальні засоби
Майстерність митця заключається у тому, щоб не лише вправно, але й творчо використати можливості мови. Вдале використання речення уважному читачеві може дати естетичну насолоду, допомогти розкрити замисел автора, представити в деталях об'єкт зображення. Зупинимося на невеликому вірші Т.Г. Шевченка "Мені однаково, чи буду…". У цій перлині лірики головний пафос ‑ тривога про поступове пригасання національної самосвідомості українців. Зміст останніх рядків (останнього речення) ніби замаскований. Один із дійових чинників художньої краси ‑ у поступовій градації смислу. Поет, варіюючи тему особистої байдужості до своєї можливої майбутньої слави, так вибудовує текст, що кожний наступний момент у розвитку думки хоч певною мірою повторює попередній, містить у собі принципово нову ситуацію, яка ставить заявлений першим рядком твору смисл "мені однаково" на щораз нову емоційну висоту. У вісімнадцяти рядках (6 реченнях) поетичного тексту все "працює" на те, щоб підкреслити важливість останнього, шостого речення:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Автор може використати звичні синтаксичні конструкції в перетвореному вигляді, створюючи свого роду неологізми. Вони не заважають розумінню тексту, а навпаки, полегшують його сприймання, допомагаючи зрозуміти настрій письменника, його емоції, і несуть додатковий смисл. В таких випадках ми затрудняємося при "розборі" речення, його структура не вкладається в рамки традиційних уявлень про побудову синтаксичної одиниці. Часто такі конструкції зустрічаються в поезії, де порушення законів побудови речення може бути незначним або досить суттєвим. Необхідно завжди намагатись зрозуміти причини такого вільного звертання з граматичним ладом мови та пояснити смисл відступу від правил:
Здихайте, пси ‑ нема пощади вам,
Нема пощади!
Жахайтесь пси, ‑ пощади вам нема,
Нема пощади!
Тремтіть же, пси, ‑ нема пощади вам,
Нема пощади!
Г. Тютюнник
Про типове й нетипове в побудові складних речень говорити важче. Тут вибір об'єднання простих речень в складне або їх ізольованого використання довільний. Прості речення підкреслюють ізольованість суб'єктів та дій, а складні підсилюють і визначають їх єдність. Суттєво змінюється інтонація при поєднанні простих речень у складне. Звично текст, що складається з простих чи коротких речень, більш експресивний. Він допомагає передати відчуття незв'язності явищ, настрій напруженості, схвильованості, яке може бути викликане найрізноманітнішими причинами.
Складні, великі речення роблять інтонацію плавною, спокійною, уповільненою, хоча вони можуть створювати і напругу, якщо обрані особливі, виразні способи об'єднання простих речень в складне, ‑ але це значно рідше явище.
Як правило, текст, побудований з простих речень, справляє враження книжності, ускладненості. Незвичайно вражаюче воно, якщо використовуються складнопідрядні конструкції:
Як ударили в підбори трактористи з ланковими,
Як війнули ті дівчата спідничинами новими,
Як лягли на плечі хлопцям молоді дівочі руки, ‑
Вся земля затупотіла від Полтави до Прилуки.
Л. Первомайський
Складносурядні речення, напроти, тяжіють до розмовної мови:
Зеленіють жита, і любов одцвіта,
І волошки у полі синіють.
Од дихання мого тихий мак обліта,
Ніби ім'я печальне Марія…
В. Сосюра
Найбільші можливості для створення виразності мають безсполучникові речення, особливо якщо між їх частинами існують чіткі логічні відношення, які звично виражаються за допомогою сполучників, підрядних або деяких сурядних. Відсутність сполучника, який би визначив чітко тип цих відношень, з однієї сторони, посилює інтонацію, тому що нею компенсується, а з іншого ‑ залишає простір для уяви читача, який ніби стає співавтором тексту, домислюючи чітке граматичне оформлення речення, яке могло б бути:
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянуть іще раз на рідну країну.
Поглянуть іще раз на синій Дніпро, ‑
Там жити чи вмерти, мені все одно.
Леся Українка
1. Експресивними є такі складні речення, в яких граматична єдність ґрунтується на логічній єдності його компонентів, а іноді й прямо вступає в протиріччя з логічною несумісністю явищ. Завжди синтаксичні об'єднання є досить сильними і цікавими засобами, за допомогою яких автор намагається пояснити зв'язки між об'єктами опису з їх діалектичним почуттям та великою складністю. Тому при лінгвістичному аналізі необхідно намагатись пояснити авторський вибір складних чи простих речень та способів зв'язку між ними.
Синтаксис художнього тексту, на відміну від інших рівнів, по суті завжди є виразним. Якщо в науковому чи офіційно-діловому тексті переважають стандартні синтаксичні моделі, то в художньому їх мало. Вся структура тексту заслуговує на увагу, бо вона підпорядкована вираженню додаткового смислу (не сформульованого прямо лексично), експресивній передачі емоцій автора або героїв.
Розглянемо цікаві синтаксичні конструкції:
Речення – текст
1. Коли твій син іде до школи,
Як у святковий рідний дім,
Коли ти засіваєш поле
В гурті з сусідами однім,
Коли стоїш ти, як хазяїн,
Біля верстата і тобі
З недавно ще глухих окраїн
Співають далі голубі,
Коли вершиш ти подвиг праці,
Які й не снилися колись,
Коли прекрасні барви націй
В незгасну райдугу влились,
Коли сестра твоя й дружина
Ідуть, як друзі бойові.
М. Рильський
Текст-мініатюра:
Як не крути, на одне виходить,
Слід катюгам давно зазубрить:
Можна прострелити мозок, що думку народить,
думки ж не вбить.
В. Симоненко
3. Паралельний зв'язок охоплює складні синтаксичні цілі:
Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті.
Лаврінове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи ‑ все дихало молодою парубочою красою.
І. Нечуй-Левицький
4. Паралельний зв'язок охоплює різні за змістом та синтаксичним оформленням елементи висловлювання:
Лаврін проворно совав заступом по землі. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартівливому меншому братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому кілька слів.
І. Нечуй-Левицький
Стилістичні фігури
Як і тропи, стилістичні фігури традиційно використовуються в художніх текстах в якості засобу створення експресії з давніх часів. Досвід майстрів відбирав та рекомендував для використання ті конструкції та прийоми, що мають найбільші можливості для підвищення виразності мови. В основі цих конструкцій лежать об'єктивні фактори, спроможні впливати на емоції читача.
Базуються стилістичні фігури та свідомому порушенні синтаксичних моделей. Різниця лише в тому, що вони не придумуються кожного разу письменником, а використовуються як готові прийоми. В той же час, оскільки синтаксис дуже багата та різноманітна система, існують більші можливості для творчого використання цих прийомів, і в цьому відношенні можливості фігур набагато ширші, ніж у тропів.
Всі фігури умовно можна поділити на дві групи: експресивність першої створюється за рахунок особливостей розташування слів, а другої ‑ за рахунок порушення відомих правил побудови тексту.
Найрозповсюдженішим зразком першої групи є інверсія ‑ порушення прямого порядку слів. Метою інверсії часто служить логічне виділення слова, яке стоїть не на потрібному йому місці. В залежності від того, який із членів речення підпорядковується інверсії, створюються додаткові експресивні ефекти. Цей прийом може служити і засобом стилізації ‑ під розмовний стиль, фольклор тощо. Особливо помітною виступає зміна в реченні місця члена, позиція якого є досить чітко закріпленою: це використання присудка перед підметом, означення після означуваного слова, прямого додатка перед присудком. Інверсія служить письменникові хорошим засобом для постановки смислових та емоційних акцентів у тексті:
1. Ніч темна людей всіх потомлених скрила
Під чорні широкії крила
Леся Українка
2. Усмішка тільки й зосталась у нього, якою була: гарна, сором'язлива, дівоча якась.
О. Гончар
Створенню чіткого ритму та установленню логічних зв'язків між частинами тексту служить синтаксичний паралелізм. Він може бути повним, якщо два (або більше) речення, які розташовані по порядку, побудовані однаково ‑ від спільності конструкцій та порядку слів й до однакових способів вираження членів. Подібність речень може бути й частковою, головну роль грає порядок розташування головних членів речення і хоча б порівняно однакові розміри речень. Звично паралельно стоять прості речення (самостійні або у межах складного), але так можуть будуватися й окремі частини речень:
Ой у лузі червона калина
Похилилася.
Чого ж наша славна Україна
Зажурилася.
А ми ж тую червону калину
Підіймемо.
А ми ж нашу славну Україну
Гей,гей та й розвеселимо.
(фольклор)
При розповсюдженні однорідних членів або однотипних речень може бути використаний прийом градації, т.б. така побудова тексту, коли слова розташовані по принципу поступового підсилення (або ‑ рідше послаблення) позначуваної ними ознаки. Часто градація базується на використанні синонімів, які можуть належати до будь-якої частини мови. Вона завжди дуже виразна, тому що при її використанні предмет, ознака, дія, отримують замість однієї потрібної назви декілька і при цьому поступово наростає значущість цієї назви для вираження смислу тексту:
… аж ось і сам,
високий, сердитий,
виступає; обок його
цариця небога,
мов опеньок засушений,
тонка, довгонога,
та ще на лихо, сердешне,
хита головою.
Дуже різноманітною і складною за структурою фігурою є період, який, як правило, використовується у віршах, має чітку ритмічну побудову. Це така конструкція, яка логічно та інтонаційно ділиться на дві нерівні частини; перша являє собою перелік граматичних явищ, в результаті якого інтонація поступово підвищується, інша йде після паузи, супроводжується пониженням інтонації і знаходиться в певних відношеннях з першою (часових, причинно-наслідкових, протилежних тощо). Перша частина може являти собою низку однорідних підрядних речень, низку однорідних членів, інший ланцюжок близьких синтаксичних конструкцій. Частини, як правило, побудовані з використанням синтаксичного паралелізму. Період надзвичайно експресивний сам по собі, незалежно від лексичного наповнення, тому автори звертаються до нього рідше, коли є необхідність у вираженні незвичайних емоцій:
1. Нас шестеро.
Ім'я нам шістка.
Здолали істерни
І чистки.
Лиш шість.
А за вікном
Рогатий біль?…
Рогата біль?…
Рогата більшість
С. Либонь
2. Я ‑ зайва клавіша
У дизгармонії.
А може, Клава?
Ні, може, Моніка?
В природі ‑ манія:
Я знову зайвий...
А може, Моніка?
А може, Моно?
А може ' мо?
А може ' но?
В. Недоступ
З розташуванням слів в тексті відповідним чином пов'язані повтори різного роду. Повторюватись у тексті можуть слова, словосполучення і навіть речення. Пов'язані з повтором стилістичні фігури поділяються в залежності від того, де саме повторюються елементи, на декілька типів. З віршованою мовою більше пов'язана анафора (єдинопочаток), епіфора (єдиний кінець рядків та кільцевий повтор рядка на початку та на кінці строфи). І в прозі, і в поезії застосовується композиційний стик ‑ початок речення має ті ж слова, що і кінець попереднього. Повтори підкреслюють смисл слів, допомагають ритмічній організації тексту. Часто анафора починає частину синтаксичного паралелізму чи періоду. Повтори одного й того ж слова в тексті завжди викликають зацікавленість і не випадково, тому навіть якщо воно не може бути віднесеним до зазначених фігур у зв'язку з незакріпленим місцем, воно повинне відзначатись і коментуватись під час лінгвістичного аналізу.
Якщо ж повторювані слова є сполучниками, що з'єднують однорідні члени або частини речення, ми маємо справу з фігурою, яка називається багатосполучниковістю. Сполучники підкреслюють значення кожного члена, в той же час об'єднуючи їх в єдине ціле. Зворотнім явищем можна вважати бесполучниковість, т.б. зв'язок багатьох однорідних членів без допомоги сполучників, ‑ це фігура досить рідкісна. Розглянемо деякі приклади повторів:
1. ‑ Це наш, ‑ говорить дід.
‑ Це наш, ‑ хлопчак за дідом вслід, ‑ анафора
‑ Це наш, ‑ дівча ступа охоче…
А. Малишко
2. Успішна твоя єдина,
Мука твоя ‑ єдина, ‑ епіфора
Очі твої ‑ одні.
В. Симоненко
3. І любих згадували всі ‑
І рідні села і міста, ‑ багатосполучниковість
І босі ноги у росі,
І юної смачні уста
О. Ірванець
4. наше диво осяває
боголюблячі серця
писанковий і безкраїй
світ ячить з яйця ‑ райця ‑ безсполучниковість
вічний світ чудотворенний
все цвіте крізь кров тече
в нім пасхальний наш соборний
хрест зорить мов той ковчег
Світова світлить провісна
також бризка через край
сяє писанка мов пісня
особорюючи прісно
український
рай
О. Софієнко
Інша група стилістичних фігур пов'язана із зміною звичних для мови конструкцій.
Найрозповсюдженіша серед них ‑ еліпс. Це свого роду неповне речення, яке допомагає письменнику зробити текст лаконічним і динамічним, передати стрімкий рух думок. Цікаво, що в одних випадках, як правило в прозі, еліптичні речення надають тексту розмовний характер, а в інших майже не знижують загальне книжне враження від нього ‑ в першу чергу це стосується поезії.
Найчастіше в еліптичних побудовах пропускається присудок ("Зошити ‑ на стіл!").
Також з неповнотою, але смисловою, а не граматичною, пов'язане замовчування, яке графічно звично передається за допомогою багатокрапки. Воно передає стан внутрішнього хвилювання мовця та викликану ним незакінченість думки. Про те, що не повністю сказано в тексті, читач може здогадуватись, т.б. й ця фігура являє собою можливість творчого сприйняття тексту.
Надзвичайно напружений стан або дуже зацікавлене відношення до предмета мови може проявитися у вигляді парцеляції ‑ спеціального розподілу цілого граматично й по смислу речення на низку простих. При цьому не лише створюється експресивність, але й підкреслюється семантика кожної виділеної частини:
Тосту.
Бо так хоче Бог.
Я мушу.
Бути за двох.
І. Павлюк
Свого роду порушенням норми є риторичні питання та звертання, тому, що при використанні у розповідному тексті вони втрачають первісний смисл: питання поставлене не з метою отримати відповідь, а звертання, не адресоване співбесіднику. Ці фігури виразні, оскільки вони створюють враження діалогу, розмови автора з читачем (або героєм, або героя з читачем і т.ін.), порушуючи монологічність руху авторської мови. Вони створюють різноманітну інтонацію, змушують читача ніби відповідати авторові, погоджуючись з ним або заперечуючи, шукаючи відповідь на поставлене питання:
- Два пришельці із космосу або, може, НАТО?
- Курс на тополю іржаву. Тримайсь, стара хато!…
І. Драч
Наступна фігура ‑ складна синтаксична побудова, що має безліч варіантів організації, ‑ невласне-пряма мова. Вона займає проміжне положення між прямою та непрямою мовою та являє собою введення елементів мови героя в авторське повіствування. Такий прийом дозволяє сприймати текст відразу ніби в подвійному вигляді: ми бачимо події очима і письменника, і героя, причому їх погляди можуть в чомусь і не співпадати. Він дає нам можливість глибше зануритись у внутрішній світ персонажа, зрозуміти його почуття, відношення до оточення, причому іноді навіть в більшій мірі, ніж пряма мова: те, що письменник включає в невласне пряму мову, герой не промовляє, а тільки міг би промовити.
Ознаками цієї фігури є лексичні та граматичні елементи, характерні для розмовної мови загалом та для мови даного героя окремо. Але своєрідність та принадність невласне-прямої мови полягає у тому, що іноді її дуже важко відділити від основного тексту, її межі часто дуже розмиті та ледь вловимі:
Роздуми Рафаловича:
"Наш селянин ‑ жебрак, слуга панський, жидівський, чий хочете. Що тут балакати про політику? Яку політику ви можете зробити з жебраками?"
І. Франко
Використання конструкцій з функціонально-стильовим забарвленням
Створюючи художній твір, письменник звертається до найрізноманітніших елементів, якими насичена мова, в тому числі й до одиниць усіх рівнів, що мають забарвлення будь-якого функціонального стилю В художній текст можуть включатися різного роду документи, фрагменти наукових праць, літературних творів, епістолярії тощо. Зазвичай письменник сам створює ці вкраплення, рідше цитує реально існуюче. Крім того, автору приходиться придумувати мову своїх героїв ‑ людей різних професій, соціальної приналежності і т.ін. В обох випадках використовуються і синтаксичні конструкції, що мають функціонально-стильове забарвлення, під яким можна розуміти і діалектичну, професійну, фольклорну або яку-небудь ще обмеженість у використанні.
Ширше всього в художніх текстах використовують розмовні конструкції ‑ в першу чергу для характеристики мови героїв. Майстерність письменника проявляється у тому, що ми сприймаємо репліки героїв як дійсно проголошені живими людьми, причому різними настільки, що за їх мовою можна багато дізнатись про їх звички, характери, культурний рівень і т.ін. Сама мова служить характеристикою героїв. Та безумовно, пряма мова в художньому тексті ‑ це не зразок розмовно-побутового стилю, а тільки літературно оброблена його імітація. Простота та безпосередність цієї мови ‑ вдавані, насправді вона продумана до подробиць. Вміло підібрана система розмовних конструкцій грає важливу роль у створенні ефекту безпосередності, непідготовленості мови. Вона в більшості характеризує ступінь вільного володіння героєм літературною мовою.
Розмовні стилістичні конструкції ми можемо зустріти і в авторській мові. Якщо їх небагато, вони експресивно виділяються на тлі загальнокнижного тексту. Якщо вони використовуються регулярно і в більшій кількості, ми можемо говорити про своєрідну стилізацію тексу під усне мовлення.
Саме явище стилізації авторської мови досить цікавє і зустрічається в літературі часто. Воно може представляти окремі фрагменти твору, а може проводитись послідовно на протязі усього тексту.
Поняття "Стилізація" за своїм змістом та обсягом доволі багатозначне, від побутового "наслідувати зовнішні, формальні риси чогось" і до наукового "переважання умовних орнаментальних форм над реалістичними."
У 19ст. стилізація утвердилася як явище літературне: стилізувати означало свідомо пристосовувати стиль своєї розповіді або до ідеального, або до функціонального взірця якогось стилю.
У 20ст. стилізація перетворюється в естетичний закон і узгоджується з певним напрямом у мистецтві. Основною проблемою стилізації є взаємини між мовою народною і літературною. На їх перетині з'являється стилізація діалектична, архаїчна, іншомовна, народнопісенна тощо:
1. Вітер віє-повіває,
Казаночок закипає.
Ой хто в лузі ‑ озовися!
Ой хто в полі ‑ одкликнися!
Я. Щоголів
2. "Грати ролю ‑ се патріотизм. І кого тота зграя жалує?"
В. Стефаник
3. Смирись, Микито! Скрізь ти кривди бачиш,
Які судити ти ще молодий.
За це тобі епітим'ю призначу ‑
Вночі поклонів сорок поклади.
І. Кочерга
Безумовно, виділення в синтаксисі елементів, характерних для інших стилів, завжди затруднюється тим, що художній текст не являє собою нейтральне тло, на якому могли б чітко виділятися чужорідні елементи.