Глобальна економіка і контрглобалізм

Глобальна економіка — історичний соціальний процес, змістом якого є зростаючий взаємозв'язок та взаємозалежність національних економік, злиття національних ринків у єдиний світовий ринок.

Глобалізація — це не уніфікація (американізація), це і стан, і процес, і перспектива розвитку людського суспільства, з'єднання людськості у цілісному світі. Філософія ж глобалізації, її пізнання і регулювання ускладнюється національними, релігійними, державно-політичними компонентами. Україна, наприклад, не є полем американізації, а сама бере активну участь у процесах глобалізації, впливаючи на світові процеси.

Відомо, що переваги глобалізації не реалізуються автоматично. Не всі країни відчувають їх однаковою мірою. Інтереси зближення людей роблять їх дії передбачуваними. Але ці аксіоми притаманні лише для абстрактної "економічної людини" А. Сміта. Сьогодні ж суб'єктами економічних інтересів, які стоять за нинішньою глобалізацією, виступають не люди, а корпорації.

Досягнення глобальної економіки не зняли з повістки дня проблему подолання небезпечних розривів у рівнях економічного розвитку країн. Так, зокрема, на 20 % населення планети, яке проживає у багатих країнах, припадає 86 % світового ВВП. На 20 % населення, яке проживає у бідних країнах, припадає лише 4 % ВВП. Лідерами у глобальній економіці виступають країни "великої вісімки" — СІЛА, Велика Британія, Німеччина, Італія, Канада, Франція. Японія та Росія. Звичайно, поглиблення прірви між багатими і бідними посилює релігійний фанатизм, екстремізм і тероризм. Але шлях, зокрема, до тероризму починається з фундаменталізму як ідеології повернення до "чистого” ісламу. Хто ж, як не глобалізація, породила специфічну форму цього релігійного екстремізму, який давно вийшов за релігійні рамки, за межі ісламських країн?

Сьогодні в ім'я прибутку капіталізм проникає туди, де раніше переважали інші цінності — культурні, професійні. Гроші в нинішніх умовах глобалізації правлять життям людей більше, ніж раніше. А світ і до сьогодні ще не навчив ся управляти грошовими потоками у міжнародній сфері.

Міжнародний валютний фонд і Всесвітній банк намагаються встановити справедливі та демократичні форми глобалізації. Ці світові організації керуються неоліберальною теорією, яка втілена у "Вашингтонському консенсусі" Йдеться про допомогу слаборозвинутим країнам у відповіді на добровільне відкриття національних економік і моне тарну політику, вільне плавання валют. Проте, знову ж таки, реалізація цих принципів відповідає інтересам, на самперед, розвинутих країн. З метою уникнення цих анта- гоністичних суперечностей лауреат Нобелівської премії професор Д. Стігліц пропонував більш розумні принципи відомого "Поствашингтонського консенсусу". Йдеться про поступове винесення елементів неоліберальної концепції через поєднання ринку і координуючих дій міжнародних інститутів.

У наш час спостерігається діалектичне поєднання глобалізації світового господарства й одночасне посилення впливу регіонального чинника на світову економіку і політику. Правда, як не парадоксально, глобалізація і реґіона-лізація — це, на перший погляд, два протилежні процеси. Створення ЄС, як структурної форми прямої взаємодії адміністративних утворень європейських держав, поява нових інститутів співробітництва прикордонних територій є лише окремими прикладами підвищення ролі міжрегіональних зв'язків у світових політико-економічних процесах кінця XX і початку XXI ст.

Чинник реґіоналізації впливає на хід економічних процесів не лише на світовому, але й на національному і корпоративному рівнях. Функціонування глобальних компаній, їх ефективність прямо залежать від надійності і міцності зв'язків з економічними та політичними інститутами в регіонах базування. У рамках єдиної світової економіки чинники виробництва вже не лімітують розвиток транснаціональних корпорацій. Особисті контакти з покупцями, постачальниками, органами регіональної влади все більшою мірою визначають головний момент успіху, насамперед, швидкість безперервного вдосконалення роботи й оновлення підприємства.

За таких умов реґіоналізм перестає бути своєрідним двигуном глобалізації. Більше того, підсилення регіональних економічних зв'язків (інвестиційних, виробничих, фінансових, торговельних) відносно ізолює це угрупування від решти країн світу, як у свій час РЕВ.

Проте сьогодні маємо ряд прикладів вищої форми інтеграції — між групами регіонально інтеґрованих економік — Північною і Південною Америкою або Західною Європою і Східною Азією. Це і є локомотивом сучасної глобалізації. І прикладом цьому може служити єврореґіоналізація.

Глобалізація, формування міцних культурно-політичних регіональних просторів не зменшують ваги національних ідентичностей, а надто їхнього впливу на міжнародні відносини. Відтак проблема з'ясування ідеологічно-політичного підґрунтя націй, яким вони керуються, здійснюючи свої внутрішні та зовнішні функції, не втратила актуальності. Всебічне вивчення цих підвалин — передумова для належного відображення дійсності та розв'язання теоретичних і практичних проблем міжнародних відносин.

Проте сьогодні центр ваги боротьби між різними державами зосереджений переважно в економічній, технологічній і фінансовій сферах; виникають суперечності в міжнародних економічних відносинах. Як приклад можна навести суперечності, які виникають між транснаціональними корпораціями і національними фірмами й іншими господарськими суб'єктами, між транснаціональними корпораціями і національними державами тощо. Тому в розв'язанні тих чи інших суперечностей потрібно задіяти міжнародний менеджмент. Пропозиція щодо утворення якоїсь світової наддержавної структури (у всякому випадку в найближчі десятиліття) не на часі. Йдеться про міжнародний менеджмент як міжнародне співробітництво, яке дозволяє підтримувати і змінювати мирні взаємовідносини у нашому глобальному світі, створювати систему міжнародної економічної безпеки, миру на землі через міжнародні багатосторонні організації.

Глобалізація є об'єктивним незворотним процесом, який не спинити. Однак цей процес, все ж, треба регулювати. Тим більше це стосується України — ввійти в європейський і світовий ринки, у світовий інформаційний простір з мінімальними втратами.

У глобальній економічній системі не залишилось можливостей для стихійних ринкових відносин між державами. Питання полягає в тому, як у глобально функціонуючому світовому виробничо-господарському механізмі зберігати державну національну економіку; як впливатиме на економіку, зокрема нашої держави, сформований на Заході величезний європейський ринок, об'єднання ринків Азії, Америки, Близького Сходу.

У кінці XX і на початку XXI ст. виразно вимальовується декілька рівнів глобалізацій — Європа, Північна Америка, Південно-Східна Азія, Південна частина Латинської Америки, Південна Африка. У цьому плані ряд учених задається питанням: чи суперечить розквіт реґіоналізму тенденціям глобалізації економіки?. Отож, якщо розуміти глобалізацію як формування світової капіталістичної системи, яка охоплює всі регіони і країни, змітаючи штучні бар'єри, але не ліквідуючи місцеві відмінності, то розквіт реґіоналізму не суперечить глобалізації. Але якщо розуміти її як повністю і без бар'єрів відкритий світовий ринок, у кожному національному сегменті якого продається рівно стільки, скільки вносить певна країна до світового виробництва, а решта попиту задовольняється пропозицією, створеною деінде, то реґіоналізм справді може стояти на шляху глобалізації. У такій системі реґіоналізм перестав би бути своєрідним двигуном глобалізації, перетворюючись на свого роду греблю перед нею або сховок для національної самобутності й захисту слабших від сильніших.

Глобальне середовище — оточення, зовнішня система компонентів, яка діє на елементи світової системи ззовні. Світова система розглядається як система більш високого порядку, в яку входять елементи систем більш низького рівня, такі як континенти, країни, реґіони тощо. Середовище виступає як зовнішня основа функціонування системи. Глобальні фактори є причинами глобальних процесів, які формують глобальне середовище.

Оцінка глобального середовища, глобальних факторів відбувається за трьома складовими: оцінка наявності та значущості фактора; оцінка динаміки й змін фактора; оцінка ризику. Глобальне середовище обумовлене глобальними процесами, які відбуваються у світі.

Глобальні процеси— закономірні, послідовні зміни, розвиток світової системи, перехід від інтернаціоналізації до глобалізації. Глобальні процеси людство поділяє на позитивні та негативні. Негативні прояви, з позиції людства, називають глобальними проблемами. Цю оцінку вважають1 відносною, оскільки для однієї країни результат може бути позитивним, а для іншої — негативним. Є низка глобальних процесів, які негативно впливають на все людство.

Глобальні процеси розділені на дві групи. Процеси, пов'язані з розвитком людства, його діяльністю і процесами, які відбуваються на Землі як об'єкті Сонячної системи. На процеси, пов'язані з першою групою, ми можемо якоюсь мірою впливати, знаючи причинно-наслідковий механізм. Друга група ще неповною мірою пізнана наукою, тому ми можемо лише враховувати її дії.

Крім цього, суб'єктивне втручання у визначені системи може призвести до глобальної катастрофи. При цьому треба враховувати, що друга група впливає на першу групу, оскільки є для неї зовнішнім середовищем. Наприклад, сонячна активність, переполюсування, ефект структурної спіралі, глобальне потепління тощо впливають на економічні кліматичні фактори, здоров'я людства та інші глобальні фактори.

Відносно молодим напрямом сучасної науки про міжнародні відносини є, глобалістика. Як навчальна дисципліна "Глобалістика" може бути зарахована до циклу професійно орієнтованої підготовки за спеціальностями: "Політологія", "Міжнародні економічні відносини", "Світова економіка", "Міжнародна економіка", "Соціологія міжнародних відносин", "Екологія". З вищеперерахованих спеціальностей глобальна економіка ближча лише до "Міжнародних економічних відносин" та "Міжнародної економіки".

Отож, глобалістика — це сучасна, самостійна галузь науки про загальні, планетарні проблеми нинішнього й майбутнього розвитку людської цивілізації та глобалізації, її політичну, економічну й соціальну організацію як єдине ціле. Методологічною основою цієї науки, на думку деяких авторів1, є глобально-цивілізаційний підхід, який дає змогу виявити генезис, витоки і взаємозв'язок політичних, економічних та соціокультурних вимірів глобалізації, співвідношення процесів глобалізації, інтеграції і дезінтеґрації, реґіоналізації та фрагментації. Об'єктом науки глобалістики є явища глобалізації, а предметом — виявлення законів і закономірностей формування нової світобудови — глобалізму, що може стати суттю та результатом розвитку світової спільноти у XXI ст., здійснюючи небачений вплив на цивілізаційну, міжнародну, регіональну й національну безпеку.

Отже, глобалістика — наука про глобалізм і глобалізацію, їх зміст, тенденції розвитку і наслідки, прогнозування майбутнього людства, окремих реґіонів і країн.

Термін "глобалізація" використовується в сучасних засобах масової інформації у подвійному значенні. Насамперед, мова йде про виникнення єдиної світової економіки, єдиного світового ринку товарів, капіталу і послуг і якоюсь, поки що незначною, мірою — світового ринку робочої сили. Глобалізація такого роду у сфері економіки, культури або навколишнього середовища визначається зростаючим рівнем незалежності держав і народів. Це — природний, якоюсь мірою аполітичний процес. Він розвивається незалежно від існуючих національних кордонів, які певною мірою втратили свою попередню функцію загороджувальних бар'єрів у сфері економіки, фінансів і комунікацій, особливо після розпаду світової соціалістичної системи. Цей процес — результат досягнення більшістю розвинутих держав світу відповідних рівнів економіки і соціального розвитку, розширення і прискорення комунікацій і фактичного злиття національних ринків в єдиний світовий ринок.

Серед причин глобалізації, утвердження глобальної економіки варто надати перевагу таким:

1. Науково-технічний прогрес. Тут йдеться, насамперед, про вплив науково-технічного прогресу на економіку. Прискорення та здешевлення транспортування і засобів комунікації призвели до ефекту "стискання світу", тобто до скорочення певної умовної відстані (відстані, вираженої в одиницях часу, необхідних на її подолання, або ж у собівартості транспортування) між різними географічними об'єктами. Крім цього, розвиток і вдосконалення засобів зв'язку дали змогу піднести міжнародний бізнес на новий рівень.

Додаткові переваги для вдосконалення бізнесу надає також розширення можливостей офісної техніки, особливо у контексті постійного зниження її вартості.

2. Розширення сфери діяльності міжнародних організацій і лібералізація зовнішньої торгівлі.

3. Транснаціоналізація компаній.Загалом поняття транснаціоналізації надто складне і комплексне, щоб розглядати його як складову частину будь-якого іншого поняття. Водночас у контексті глобалізації потрібно наголосити, що транснаціоналізація компаній є однією з визначальних причин глобалізації, оскільки дає змогу компаніям, з одного боку, отримувати додаткові надприбутки, сприяючи тим самим концентрації капіталу і монополізації відповідних галузей, а з іншого — обходити певні урядові обмеження, переносячи конфлікти з міждержавного на внутрішньофірмовий рівень.

4. Стандартизація ринків та утворення мегасуспільства. Значення стандартизації ринків та галузей у різних країнах не можна недооцінювати, оскільки вона знижує рівень культурних та інших відмінностей між країнами, усуваючи одну з найсуттєвіших перешкод на шляху розвитку міжнародного бізнесу. Зокрема, якщо на початку XX ст. ринок споживчих товарів і відповідно структура споживання у різних країнах суттєво відрізнялися, то вже у 50-х роках можна було говорити про існування таких "всесвітніх" торговельних марок, як "Coca-cola", "Marlboro", "Camel" та "Procter & Gamble". У наш час майже повсюдно функціонують ресторани швидкого харчування "Мс Donald's", магазини побутової електротехніки "Sony", "Phillips", "Panasonic", готелі "Hilton" та "Mariott". Таким чином, можна впевнено говорити про створення глобального ринку.

5. Глобалізація тіньової економіки. Ще однією причиною неминучості "офіційної" глобалізації є існування тіньової економіки, глобалізація якої в наш час стає очевидною. Йдеться не лише про суто кримінальні види діяльності, поняття "кордонів" для яких у багатьох галузях (наприклад,наркоторгівлі) означає лише певне додаткове ускладнення транспортування і відповідно подорожчання товару, але й про цілком легальну торгівлю, яка при наявності торговельних обмежень перетворюється на контрабанду. За підрахунками експертів Інтерполу, загальний оборот тіньової економіки в світі становить декілька трильйонів доларів. Тому для протистояння цим зловживанням зусиль окремих держав стає замало, а отже, необхідно, з одного боку, створювати наддержавні структури, а з іншого — впорядковувати стихійні глобалізаційні процеси і спрямовувати їх у цивілізоване русло.

Спостерігаючи за ходом реальних процесів, головним чином динамікою та змінами територіальної структури товарообігів, а також переговорами й політичним розкладом сил, наприклад, між Північною і Південною Америкою або Західною Європою і Східною Азією, можна помітити, що сучасний реґіоналізм є радше локомотивом, який приводить у рух поїзд глобалізації, ніж бар'єром на її шляху.

Отже, у свою чергу, глобалізація світового ринку не тільки не суперечить дедалі інтенсивнішим реґіональним інтеграційним процесам, але, навпаки, є каталізатором їх розвитку. Найвиразніше це бачиться через призму безупинної конкуренції, а також наближення, проникнення і просування інтеґрації ринків трьох найбільших економічних центрів та їх найближчих торговельних, фінансових й інвестиційних партнерів — Європейського Союзу, NAFTA і Японії. Ядром NAFTA (North American Free Trade Agreement) є США. Крім того, до складу цієї організації входять Канада і Мексика. Населення країн NAFTA налічує близько 390 млн. осіб, а ВВП цієї групи держав перевищує 8 трлн дол. або в середньому 17 тис. дол. на душу населення.

Європейський Союз, як і США, створює майже четверту частину світового валового продукту. Уживання в такому контексті терміна "ВВП" (валовий внутрішній продукт) може видаватися дещо неадекватним. Завдяки глобалізації спочатку деякі реґіони, а з часом, може статися, весь світ стане єдиною "країною" або єдиним внутрішнім (domestic) ринком.

Сьогодні у розробці нових концепцій розвитку глобальної економіки беруть участь різні міжурядові та неурядові організації. Особливо активні у цьому напрямі Римський клуб, Міжнародний інститут прикладних досліджень у Відні, Паризька група, Асоціація сприяння ООН, Рада з вивчення людства, Інститут "Відкрите суспільство" (Фонд Сороса) тощо. Вивчення глобальних процесів економічного, демографічного, екологічного характеру призвело до усвідомлення необхідності розробки моделей світової економіки як єдиної системи. Учені різних країн розробили більше десяти моделей глобальної економіки, які пропонують варіанти вирішення світових проблем. Найбільш відомими серед них є модель Римського клубу "Перебудова світового порядку", підготовлена Я. Тінбергом, а також розробки Б. Гаврилишина, І. Медоуза, Д. Форрестера та ін. Переважна більшість проектів гармонізації глобальної економіки ґрунтуються на центро-периферійній моделі, яка передбачає федеративний розвиток. Управління світовим порядком покладається на світовий уряд, якому доручається забезпечення добробуту й безпеки всього населення планети. Водночас зберігаються й національні уряди, роль яких, щоправда, зводиться до мінімуму. Світовий уряд повинен виконувати всі основні функції, серед яких створення системи безпеки, загальної світової валюти, законів, які забезпечать належну охорону довкілля планети, управління світовими ресурсами, а також довгострокової політичної стратегії.

Крім вищевказаних, існує ще чимало регіональних об'єднань, для яких є характерним нав'язування контактів між суб'єктами господарювання, що функціонують у рамках різних національних економік. Через це економіки з часом стають дедалі менш національними і дедалі більш міжнародними або й зовсім наднаціональними. При цьому рівень їх торговельних і фінансових зв'язків може бути різним. Відрізняються також і ступені інституціоналізації їх співпраці.

Нині ситуація складається таким чином, що торгівля концентрується навколо трьох епіцентрів, одним з яких є Європейський Союз, другим — США, а третім — Японія. Наприклад, 76 % імпорту Мексики походить з США. До Чехії та Угорщини близько 65 % імпортованих товарів привозять з ринку Європейського Союзу і менше 5 % з США. У свою чергу Мексика купує в ЄС близько 10 % імпортованих товарів, а в Японії, свого партнера з APEC по інший бік океану, — мізерні 4 %, тому що на переважну більшість торгівлі впливають відносини з США. У членів АСЕАН, а також Китаю та Індії, маємо справу з набагато більшою диверсифікацією зовнішніх ринків як з боку імпорту, так і експорту. Тому, виходячи з такої перспективи, можна сказати, що ці країни більше "глобалізовані", ніж, наприклад, Франція або Канада, не кажучи вже про Україну.

Подальша еволюція глобалізації великою мірою залежить від інтеграції згаданих трьох велетенських ринків, які в сукупності створюють більше половини світового глобального продукту. Але повна інтеґрація не відбуватиметься доти, доки не буде принципово перебудована міжнародна валютна система. Логіка, яка призвела до створення спільної валюти ЄС, і тут має своє застосування.

Отже, ідеальна глобалізація тотожна одному повністю й ідеально інтеґрованому ринку. Це означає, що в принципі стосовно кожного товару, який є предметом обміну в глобальному масштабі, ми мусимо мати справу тільки з однією кривою попиту й однією кривою пропозиції. Вони повинні перетинатися в одній точці рівноваги, яка визначатиме одну ціну на одному ринку.

У підсумку треба зазначити, що глобалізація виступає як складний економічний процес, покликаний підвищити ефективність господарювання. Ідеальний глобальний ринок — це багато ринків, які функціонують у повній взаємній гармонії в різних місцях планети подібно до того, як ідеальною демократією є її повсюдне панування в усіх країнах. Сучасний світ поки що надалі залишається світом національних валют з їхніми коливаннями курсів, що відбиває бажання до використання інших ділянок того самого ринку. Проте досвід постмодерністської реконструкції сьогодні акцентований у світосприйманні привілейованих груп, як виявляється, безпосередньо стосується і непривілейованих. Але якщо для перших деконструкція є визволенням — зрозуміло, класово-егоїстичним, що передбачає ліквідацію всіх соціальних і національних зобов'язань, — то для інших вона означає перспективу відчуження від усіх попередніх соціальних і культурних завоювань цивілізації. Деконструктивісти першого роду прагнуть будь-якими способами поділити попередні соціальні структури в інститути, оскільки у них занадто багато інвестовано низами, які прагнуть освоїти свою частку із загальних можливостей демократичного модерну.

Сьогодні національна держава в більшості країн встигла стати плебейськи демократичною, такою що інтеґрує соціальні програми незахищеної більшості. Проте, це не задовольняє антиглобалістів, які особливо в останні роки стали більш категоричнішими стосовно свого "контра".

Процеси глобалізації йдуть тому, що приносять прибуток. Більший прибуток — інтенсивніше посилюється глобалізація. А контрглобалізм при цьому відображає незадоволення розподілом прибутку і непрозорістю цього процесу. Спираючись на філософське вчення Гегеля (філософські тріади), нинішній цикл глобалізації (антитезис) — це і посилення контрглобалізму типу "глобалізація не має і не може мати людського обличчя". Нинішні контрглобалісти — це, як правило, непримиренні вороги ринкового капіталізму, як і тверезомислячі, але погано інформовані люди. Проте так чи інакше на повістці дня — загострення суперечностей глобальної економіки, ослаблення позицій протекціонізму в міжнародній політиці й відповідні зміни інституціональних структур і механізмів.

Критикуючи розвинуті країни, антиглобалісти пред'являють Заходу вимоги, які абсолютно неможливо виконати. Фактично, вони пропонують Сполученим Штатам і країнам Європи поділитися своїм багатством і впливом з периферійними реґіонами планети. Але чи мають бідні держави право вимагати збільшення допомоги, якщо і сьогодні безповоротні поставки забезпечують до 18 % продовольства і до 60 % лікарських препаратів, які споживають у 65 найбідніших країнах світу?

Крім цього, у сьогоднішньому глобальному світі є чимало надзвичайно багатих людей, які усвідомлюють, що життя людини не залежить від її багатств. Вони щедро діляться своїм багатством з бідними. Прикладом такої людини-мецената може бути творець Microsoft — Б. Гейтс. Якщо б він був "окремою країною", то у рейтингу країн за кількістю його особистих витрат на допомогу слаборозвинутим країнам у 2005 р. він був би на 1-му місці після Фінляндії, яка займає 17-те місце. До речі, у 2005 р. на 1-му місці у цій гуманній глобальній справі СІЛА — 27,5 млрд, Японія — 13,1 млрд., Фінляндія — 897 млрд. дол., а Гейтс (фундація) — 844 млн. дол. СІЛА1.

Проте, в цілому, завдання абстрактної справедливості не має вирішення. Формат підтягування відсталих, як милосердя до утримання, виявився неефективним.

Глобальна допомога йде на боротьбу із СНІДом, малярією, а також менш знаними хворобами, в основному, регіонального значення. Так чи інакше, в ідеології антиглобалістів етнічні релігійні конфлікти є результатами провокацій з боку капіталізму. Наступна світова війна може бути війною не в традиційному розумінні, а війною громадянською — об'єднані держави проти об'єднаних нонконформістів.

Сучасний антиглобалізм — це антиконформістський рух за принципом "contra". Його історична місія полягає скоріше у створенні нестабільного фонду розвитку при відсутності позитивної частини "pro". Серйозну альтернативу сьогоднішній моделі глобалізації запропонують зовсім інші сили. Неабияке задоволення від їх появи прозвучало в одному з виступів лауреата Нобелівської премії М. Фрідмена, провідного авторитета лібералізму, влітку 2002 р.: "...максимум через 15 років Європейський Союз припинить своє існування через національний егоїзм. Ще раніше щезне евро". Чого в цьому більше — аналізу чи кон'юнктури — сказати важко. Але напевно можна прогнозувати певну деінтеґрацію з майбутнім розширенням європейського співтовариства. Звичайно, ці слова вченого за чисту монету брати не варто. Проте до них все ж варто дослухатись. Адже хіба не у нас на очах розкололась "імперія зла" — СРСР?

На противагу М. Фрідмену лауреат Нобелівської премії Р. Манделл пропонує створити валютний союз між реґіонами, а далі — спільну світову валюту. До речі, така валюта у вигляді золота вже справно функціонувала у свій час. Тому, можливо, й доречною, наприклад, була б спроба Міжнародного валютного фонду утворити якийсь, скажімо, єдиний світовий "Глоб" чи щось подібне. Але для цього МВФ повинен стати світовим міністерством фінансів. А поки що світ перейшов у XXI ст. з 180 національними валютами, а розпочинав XX ст. з 80ма.

У світі йде "відмивання брудних грошей" через перерахування наявних грошей на рахунки підставних осіб, вивезення наявних грошей із країни за допомогою кур'єрів з метою подальшої репатріації через іноземні банки, камуфлювання справжнього походження грошей, укладання фіктивних орендних договорів і фіктивних контрактів на поставку неіснуючих товарів, платежі за допомогою акредитивів тощо. Згідно зі статистичними даними, у світі щорічно відмивається понад 500 млрд грошових засобів.

Боротися з таким явищем важко, оскільки операцію можна здійснити за декілька годин, а для того, щоб зібрати всі ланки ланцюга, яким йдуть гроші, можуть знадобитись роки.

Крім цього, дотепер не знаходить вирішення проблема офшорних зон, офшорних банків, у яких обриваються сліди "брудних" грошей. Правда, певних успіхів у цій справі дещо вдалося домогтися ГАТГ. Було видано низку рекомендацій та інших циркулярів, які повинні виконуватися всіма країнами.

Україна має виконувати всі циркуляри ГАТГ. Адже об'єднаний ринок 25 європейських країн з населенням 450 млн у подальшій перспективі може стати найбільшим у світі споживачем українських товарів.

Проте у короткотерміновій перспективі від'ємними наслідками для України можуть бути, насамперед, скорочення експорту в країни Балтії, впровадження в нових країнах ЄС нетарифних обмежень, втрата традиційних ринків збуту в нових країнах через поширення на них антидемпінгових заходів ЄС, які стосуються України, зменшення обсягів пасажирських перевезень тощо.

Реальності, в яких відбувається процес глобалізації, знаходять своє вираження в широкій амплітуді суспільних суперечностей:

1) суперечності між загальнолюдськими інтересами у взаємозалежному світі та національно-етнічних особливостях, між глобалізацією і прагненням до ідентичності, самовизначення народів, соціальних спільностей, особистостей;

2) проблеми сумісності та несумісності різних локальних цивілізацій, їх суперечливого взаємного впливу — проблеми, які не пом'якшуються, а ще більше загострюються в період прискореної глобалізації;

3) суперечності між гомогенізацією і диверсифікацією, об'єднанням і фрагментацією, інтеґрацією і протидіючими тенденціями;

4) суперечності, які поглиблюються внаслідок нерівномірності світового розвитку, що проявляється у зростаючому розриві у рівні доходів між зоною "золотого мільярда" і більшістю решти населення світу;

5) науково-технічні диспропорції та соціально-економічна поляризація, яка посилюється внаслідок того, що на антагонізми, притаманні індустріальним і напівіндустріальним суспільствам, накладаються нові суперечності інформаційної епохи;

6) суперечності між транснаціональними корпораціями, їх політикою й інтересами різних категорій працівників найманої праці, вимогами їх організацій;

7) суперечності, що випливають із потреб розширення громадянської участі, поглиблення демократії на різних рівнях, з одного боку, і реальною владою технократів, які прагнуть уникати й уникають контролю за своєю політикою з боку суспільних "низів" і середніх верств, а також національно-державних інститутів — з іншої.

Так чи інакше державам, зокрема тим "бідним", треба нарощувати символічний капітал, у надрах якого зосереджуються більш масштабні синтези і відкриваються довгострокові перспективи. Зорієнтовані на довгострокову перспективу люди, навіть поділені високими соціальними бар'єрами, вимушені замислюватися про мистецтво жити разом.

Проте, країни-аутсайдери сучасного світу глобалізації можуть стати джерелом контрглобалізму,своєрідним зовнішнім пролетаріатом-могильником цивілізації. Тим більше, що у глобальному масштабі нерівність між країнами ще більше посилюється. Сьогодні США, європейські країни та Японія у 100 разів багатші, ніж Ефіопія, Гаїті і Непал, перш за все, тому, що перші розвивались в останні 100 років, а інші — ні. Відповідний розрив між країнами на початку XX ст. складав 9:1. Швидкий економічний ріст в Індії і Китаї, які належать до найбільших та найбідніших країн, сприяє зменшенню нерівності у світі.

Бідність є глобальною проблемою. Загальна кількість бідних перевищила 1,3 млрд осіб, при цьому 2/3 всіх нужденних людей проживають у 10 країнах світу (Індії, Китаї, Бангладеші, Бразилії, Індонезії, Нігерії, В'єтнамі, Пакистані, Ефіопії, на Філіппінах). За оцінками Світового банку, У4 населення світу проживає в умовах жахливого зубожіння. На особливу увагу заслуговують люди, які проживають в умовах абсолютного зубожіння, що потрапили в це становище в результаті дискримінації або з причини свого віку, інвалідності, хвороби. Усе це зумовлює прийняття міжнародним співтовариством обов'язку ліквідувати бідність як соціальне явище до визначеної дати, яка повинна бути встановлена кожною окремою країною світу. Усі потреби людини в узагальненому вигляді дослідники поділили на 13 груп, де на 1-му місці — продукти, питна вода та безалкогольні напої, що споживаються вдома, і на 2-му — ті ж самі категорії, але які споживаються на підприємствах громадського харчування. Модифікуючи цей поділ, запропоновано такий формат забезпечення потреб людини в країнах з різним рівнем розвитку (табл. 1.1)

Щоб не допустити цих та інших крайнощів, негативних результатів глобалізації, необхідно вносити зміни в інституціях і світогляді. Ідеологія вільного ринку має поступитися місцем поглядам, які ґрунтуються на економічній науці. Адже, як відомо, розвинуті країни несуть особливу відповідальність, наприклад, за скасування власних торгових, протекціоністських бар'єрів. З іншого боку, країнам, що розвиваються, потрібні й ефективні уряди, незалежні судові системи, демократична підзвітність, свобода від корупції, яка перешкоджає зростанню ефективності державного та приватного секторів. Сьогодні ж у багатьох країнах, наприклад, Африки, уряди, як правило, неефективні.

Отже, як бачимо, філософія глобалізму і контрглобалізму — це і є, по суті, циклічність розвитку суспільства, що базується на філософських тріадах Гегеля. Сучасний етап (цикл) цього процесу проходить від "тези" (глобалізму) до "антитези" (контрглобалізму), який, у свою чергу, повернеться вже на вищому щаблі до "синтезу". Його наближення до початкової "тези" (за філософською спіраллю Гегеля) означатиме формування нового, єдиного глобального світу, геополітики, яка гарантує безпечний і поступальний розвиток цивілізації. Таку модель єдиного глобального суспільства можна було б назвати "цивілізаційною взаємопідтримкою" або "цивілізаційною гармонією". її концептуальною основою є ідея про глобалізацію світу як про новий етап розвитку єдиного живого організму — людської цивілізації в цілому, в усій різноманітності її цивілізаційних типів і планети Земля як середовища її проживання. Адже мета глобалізації полягає не в "уніфікації", а в розвитку всіх існуючих цивілізацій, у збереженні та розширенні для кожного народу, кожної цивілізації "поля розвитку".

Таблиця 1.1. - Можливості забезпечення потреб людини в країнах, різних за економічним розвитком

Усе це буде й надалі мати місце у багатьох країнах доти, доки не сформується ефективний всесвітній менеджмент, який базувався б на єдиній економічній політиці глобального управління.

• ⇐ Назад
• 123
• 4
• 5
• 6
• 7
• 8
• 9
• 10
• 11
• 12
• 13
• 14
• 15
• 16
• Далее ⇒