Транскордонне співробітництво України і Польщі.

Вступ Польщі до ЄС — це для України, насамперед, значний спад дрібної прикордонної торгівлі, що вже приводить до втрати джерел доходів значною частиною прикордонного населення. Човниковий бізнес, "сіра" транскордонна економіка змінює свій зміст та форму. Відбувається відмирання примітивних форм транскордонного бізнесу. Ступінь негативності-позитивності цієї тенденції визначатиметься тим, наскільки швидко на зміну напівлегальному дрібному бізнесу прийдуть легальні можливості інноваційного розвитку місцевої економіки в прикордонних регіонах, зокрема, приватного сектора.

Ці та інші негативні наслідки розширення ЄС можна мінімізувати. Для цього треба, насамперед, максимально узгодити та уніфікувати візові вимоги до громадян України, розвивати пропускну спроможність консульських служб через відкриття консульств у реґіонах України; розглянути можливість відкриття спільних консульств Європейського Союзу у великих містах України; залучати українських прикордонників та митників до багатосторонніх програм і тренінгів, що проводяться для представників відповідних служб країн — членів ЄС; запровадити в дію програми "малого прикордонного руху" для громадян, які проживають у прикордонні.

Допомога ЄС, спрямована на покращення утримання та охорони майбутнього східного кордону ЄС, надавалася окремим країнам-кандидатам у рамках спеціально створених для цих країн програм фінансування. Проте практика свідчить, що захист кордонів є набагато ефективнішим, якщо він здійснюється спільно або, принаймні, координується по обидва боки кордону. Отже, допомога ЄС має бути пристосована до реальних обставин. Іншими словами, для того, щоб допомога ЄС у сфері юстиції та внутрішніх справ на східному кордоні ЄС була ефективнішою, необхідно "інтернаціоналізувати" наявну підтримку у сфері юстиції та внутрішніх справ "Україна —Польща", перетворити її на спільну Програму охорони східних кордонів. Це зробить можливою участь сусідів України — країн Вишеградської четвірки — у виконанні Плану дій ЄС щодо України в сфері юстиції та внутрішніх справ.

У свою чергу Україна повинна неухильно продовжувати курс на завершення договірно-правового облаштування кордонів на основі визнання рівності статусу всіх кордонів, розпочати процес демаркації суходільного кордону з Російською Федерацією.

Перелік завдань, які українські підрозділи можуть здійснювати на всій території країни, має бути розширений і не повинен обмежуватися перевіркою законності проживання. Ефективний прикордонний контроль вимагає поширення контролю на території підвищеної небезпеки — залізничні станції, ринки. Зростаюча небезпека нелегальної міграції вимагає побудови певної інфраструктури, наприклад, центрів утримання нелегальних мігрантів, а також більшої мобільності патрульних служб.

З іншого боку, Україна та нові члени ЄС, що є сусідами України, повинні змінити наявний двосторонній підхід до спільного управління спільним кордоном. Двостороннє співробітництво та планування щодо покращення захисту кордонів повинно бути пристосоване до нового контексту — розширення ЄС. Це стосується не тільки стандартів ЄС щодо імплементації, а й перспективи для України бути виключеною з візового списку ЄС, а також допомоги ЄС у захисті східних та північних кордонів України.

Отже, найбільшим викликом, пов'язаним з перспективою появи спільного кордону України та Європейського Союзу, є необхідність облаштування відповідного до потреб законослухняних громадян режиму транскордонної комунікації при максимально ефективному захисті від наявних загроз.

У цьому відношенні польська закордонна політика могла б бути більш рішучою. Йдеться, зокрема, про сприяння процесові створення відповідними структурами Європейського Союзу спеціального фонду, кошти якого (йдеться про мільярди євро) використовувалися б у прикордонних регіонах Польщі та України. Такий фонд допоміг би розбудувати мережу двосторонніх контактів — суспільно-політичних, економічних, інфраструктурних тощо. На польсько-українському прикордонні є просто невідкладні справи. Наприклад, ситуація на прикордонних переходах, яку до цього часу не вирішено ні у Польщі, як і в Україні. Це також є перешкодою для інтенсивного розвитку економічних контактів, які є передумовою успішних міждержавних відносин.

Усе вищезазначене дасть змогу прикордонним реґіонам більш активно включитися в єврореґіоналізацію. Адже єврореґіони виступають фактором активізації участі України в процесах розширення ЄС, уніфікації режимів торгівлі, господарювання та механізмів соціального управління. До того ж єврореґіони виступають не просто найбільш придатною формою транскордонних зв'язків на континенті. Єврореґіони можуть постати для України своєрідною компенсацією "інтеґраційного пробуксовування" іншими напрямами співробітництва, зокрема таких, які пов'язані зі здобуттям сприятливого статусу в торгівлі, запровадженням зони вільної торгівлі, науково-технічного кооперування тощо.

Реґіоналізація відповідає потребам створювати альтернативні надвеликим структурам мобільні інноваційні фірми, забезпечувати менші витрати виробництва на одиницю високотехнологічної, інноваційної продукції. Форми єврореґіонального співробітництва можуть значно варіюватися і включати в себе торгові, інвестиційні контакти, спільну реалізацію науково-технічних програм регіонального розвитку, взаємодію в галузі прогнозування науково-технічного прогресу, обмін науково-технічною інформацією, створення постійно діючих та тимчасових наукових колективів, спільних підприємств.

У всіх реґіонах України і, насамперед, прикордонних з Польщею, реалізація кінцевої мети стратегії це, насамперед, підготовка і вступ України до ЄС — складний і багатогранний процес. Водночас із розв'язанням зазначених специфічних проблем, вступ до ЄС — це й швидке зростання продуктивності праці в українсько-польському єврореґіоні, прискорення науково-технічного прогресу, подолання інфляційних тенденцій, зменшення соціальної та регіональної нерівності на основі глибоких і скоординованих реформ державного сектора на основі децентралізації, відповідальності на всіх рівнях управління. Усе це посилить соціальний захист, рівень зайнятості, вдосконалення промислової та аграрної політики. На сьогодні польсько-українська торгівля має тенденцію до зростання. Результатом зменшення прикордонної торгівлі може бути також суттєве зростання безробіття, пов'язане з ліквідацією частини обслуговуючого персоналу торгівлі (гуртівень, магазинів, ринків, виробничих підприємств, які обслуговують український ринок на території Польщі).

Воєводства, які межують з Україною, намагаються посилювати стратегічну діяльність, яка збільшує можливості щодо розвитку торгівлі в умовах членства Польщі в Євросоюзі. Однією з форм такої підтримки могло б бути утворення в польсько-українському прикордонні інституційних агенцій, торгових центрів, періодичних, міжнародних, конференційно-семінарських та інших презентацій .

Оскільки польський східний кордон став східним кордоном усього Євросоюзу, то модернізація цього кордону не може бути лише проблемою Польщі й України, але й усього Євросоюзу. Йдеться про фінансову підтримку розбудови контрольно-пропускних пунктів і їх кращого оснащення, за стандартами ЄС, а також перепідготовку прикордонних служб обох країн, які обслуговують кордони.

Відомо, що однією з умов прискорення вступу Польщі до ЄС була зміна територіального поділу цієї країни.

За результатами цього поділу на сьогодні в Польщі функціонує 2489 гмін (як основний мікрорегіональний рівень). Одночасно впроваджено 308 повітів, а колишні 49 воєводств замінено на 16. Завдяки цьому нові воєводства стали значно більшими за попередні. Якщо за старого поділу територія воєводства становила в середньому близько 6,4 тис. км2, то після реформи сягнула 20 тис. км2. Для порівняння: у Німеччині середня площа реґіону становить 26 тис. км2, у Франції — 25,7 тис. км2, у Великій Британії — 22 тис. км2.

Попереднє функціонування 49 воєводств показало, що такі адміністративні одиниці були занадто малими, а також економічно, суспільно та політично слабкими, щоб називатися реґіонами. І хоч країна також була поділена на 8 макрореґіонів, такий поділ мав штучний характер і існував хіба що в свідомості плановиків та урядовців, як до речі, нинішні польсько-українські єврорегіони "Карпати", "Буг", "Сян".

Нові воєводства адміністративно краще підготовлені до впровадження регіональної політики. їх формування, яке функціонально охоплює економічний, культурний, а також інноваційний потенціал (академічні осередки), пристосовує країну до стандартів Європейського Союзу.

Отже, сьогодні адміністративна влада регіонального рівня представлена у Польщі 16-ма самоврядними органами воєводств. Це самоврядування не порушує самоврядування повіту та гміни, а також не здійснює нагляду над ними. Одночасно гміни та повіти становлять у правовому аспекті рівноцінні об'єкти територіального самоврядування. Метою останнього є забезпечення відповідного рівня життя, динаміки економічного розвитку, діяльності громадського сектора країни. Завданням самоврядної влади на рівні воєводства є розробка та реалізація стратегії розвитку воєводства. Представницьким органом воєводського самоврядування є сеймик воєводства. Депутати сеймику обираються під час загальних, прямих виборів за пропорційною системою. До компетенції сеймику належить ухвалення стратегії розвитку воєводства та довгострокових програм, встановлення засад управління майном воєводства, ухвалення бюджету та плану економічного розвитку воєводства, пріоритетів міжнародної співпраці воєводства, ухвалення рішень про участь у міжнародних реґіональних об'єднаннях, а також обрання уряду воєводства.

Цей досвід доцільно використати Україні при проведенні майбутньої адміністративно-територіальної реформи.

Отже, як бачимо на прикладі Польщі та інших країн ЄС, XXI ст. — це, насамперед, система корпоративно-економічного глобалізму, глобального менеджменту, поява глобальних корпорацій, які матимуть ознаки суверенних держав. У подальшій перспективі держава буде зміщена владою глобальних корпорацій. Сьогодні в глобальних масштабах відбувається підпорядкування держави і влади могутнім корпораціям та їх власникам. При цьому важливим феноменом загального процесу глобалізації є формування системи глобального менеджменту, що за допомогою модерних комунікаційних технологій витісняє традиційні національно-локальні системи менеджменту.

На початок XXI ст. сформувалася ціла низка національних моделей економіки, які демонструють широкий спектр поєднання ринкових відносин і державного звання, національного капіталістичного підприємства, соціальних орієнтацій, економічних закономірностей і неекономічних чинників. Загальновизнаним є виділення "американської", "скандинавської", "японської" та "німецької" національних економік, а також інші типології національних економічних систем. Так чи інакше державний сектор має перебрати на себе нову роль з огляду на інтернаціоналізацію, старіння суспільства та зрілість економіки. Для того, аби справитися з інтернаціоналізацією, уряд муситиме докласти зусиль до створення нової інтернаціональної економічної структури, що ґрунтується на вільній торгівлі, а також міжнародних правилах, сприяти заходам, скерованим на відкриття внутрішнього ринку, здійснювати горизонтальну координацію у промисловості та розширювати державну допомогу країнам, що розвиваються. Урядові потрібен міцний економічний менеджмент, спроможний запобігти інфляції в умовах старіючого суспільства. Пристосовуючись до такого суспільства, уряд має спрямовувати технічний розвиток як основу життєздатної економіки; стримувати стагфляцію за допомогою провідної економічної політики; зберігати конкурентне середовище для бізнесу; докладати зусиль, аби підтримувати постійне постачання енергоресурсами.

У цьому плані на особливу увагу заслуговує сфера міжнародної транскордонної співпраці "Україна — Польща" після утворення єврорегіонів "Буг" і "Карпати". Успіх цієї співпраці є шансом прискорення господарського розвитку, збільшення обсягів інвестицій і капіталу з-за кордону. Це створює можливості багатогранної безпосередньої співпраці гмін, міст, повітів і воєводств, що розташовані по обидві сторони від кордону. Йдеться про реалізацію спільних проектів, наприклад, у сфері митної і дорожньої інфраструктури тощо.

Каталізатором єврорегіональної співпраці має бути як державний, так і регіональний менеджмент. Регіональна політика, зокрема, вивільняє ендогенні сили місцевої спільноти, органів самоврядування і сфери бізнесу при одночасній підтримці цих дій центральними органами влади.

Вищезгадані та інші загальноєвропейські форми прикордонного співробітництва, насамперед, транскордонних об'єднань регіонального типу, впровадження нових моделей господарського функціонування прикордонних областей, у тому числі вільних економічних зон, нарощення інвестицій в прикордонні території, розширення гуманітарного обміну, міжреґіональні контакти дозволять Україні перетворити прикордонну співпрацю в дієвий канал зближення із Польщею та активізують її участь у загальноєвропейських інтеґраційних процесах.

У найзагальнішому вигляді компонентами прикордонних господарських комплексів є природа, населення, сфера матеріального виробництва і сфера послуг. Функції цих складових можуть бути визначені шляхом вивчення їх функціональних зв'язків. На їх основі у прикордонних господарських комплексах обох частин єврореґіону сформувався ряд міжгалузевих і галузевих комплексів, зокрема:

1) паливно-енергетичний комплекс, який становить єди­ну систему видобування паливно-енергетичних ресур­сів, їх транспортування, зберігання, розподілу, вико­ристання;

2)будівельно-індустріальний комплекс (сформувався на основі потужної місцевої сировинної бази);

3)фінансово-кредитний комплекс (капіталовкладення у підприємства всіх галузей і секторів).

Концепція соціально-економічного розвитку, наприклад, єврорегіону "Буг", може прийняти дві крайні форми: перша — подолання цивілізаційної відсталості, швидкий економічний розвиток, а також інтеграція з ЄС (сценарій "шанс"); друга — гальмування реформ, політична і господарська дестабілізація, а в результаті — місце на периферії розвинутої об'єднаної Європи (сценарій "загроза"). Враховуючи ці дві крайні ситуації, опрацьовано три гіпотези регіонального розвитку: поляризація господарського розвитку, екорозвиток і рівномірний розвиток. Остання з гіпотез, на нашу думку, є найоптимальнішою для побудови концепції розвитку єврореґіону "Буг". Вона передбачає, що процес модернізації господарського розвитку узгоджуватиметься з екологічним розвитком. Основою господарської системи єврореґіону будуть метрополії, що слугуватимуть місцем локалізації капіталу, новаторств і європейського бізнесу, та осередки соціально-економічного розвитку європейського значення — "європоліси", які в процесі міжнародної конкуренції утворюватимуть вузли бізнесу і новаторств.

На сьогодні, на жаль, вказані українсько-польські єврореґіони не функціонують так, як інші, скажімо польсько-німецькі. Бо, на відміну від останніх, які були задіяні "знизу" на економічних інтересах, наші (українсько-польські) єврореґіони сформувались "зверху" на основі домовленостей керівників обласного рангу, ігноруючи при цьому інтереси сільрад, гмін.

Якщо інтереси окремої сільради, гміни не враховані, то вона не зобов'язана входити в єврореґіони. Тому на карті, наприклад, польсько-німецьких єврореґіонів, є чимало порожних місць (дірок) на відміну від суцільності такого великого єврореґіону, як "Карпати". Це потрібно враховувати керівникам областей (воєводств). Адже лише ті організаційні структури (в цьому випадку єврореґіони), які сформовані "знизу", на економічних інтересах, більш довговічні, мобільні. Оргструктури ж, які сформовані "зверху", без урахування економічних інтересів "низів" є безперспективними, нестабільними. До речі, вони були такими й в умовах тоталітаризму, базуючись на підсистемі страху (як, наприклад, колгоспи-радгоспи та інші організації).

Тестові завдання:

1. Поняття транснаціонального соціального простору дозволило вченому У. Беку поєднати під спільною назвою «глобалізація» процеси у сферах: