Сучасний український алфавіт

ФОНЕТИКА

Фонетика(грец. phonetike «звуковий») — це звуковий склад мови.

Звуки становлять матеріальну основу мови, її будівельний матеріал. Розділ мовознавства, який вивчає звуки мови, творення їх та зміни залежно від умов, також називається фонетикою.

Звуки мови. Поняття про фонему

Фонетика як система матеріаль­них засобів мови — це набір звуків, наголосів й інтонацій. Звуки мови не слід сплутувати з позначенням їх на письмі — буквами. Мова виникла й розвивалась у звуковій формі. Звуки ми промовляємо й чуємо. Первинна — звукова мова. Букви ми бачимо і пишемо.

Приголосні –це звуки мови, в основі яких лежить самий шум або шум з більшою чи меншою домішкою голосу. При творенні приголосних на шляху видихуваного повітря мовні органи створюють більші або менші перепони.

Фонема– це найменша звукова одиниця, здатна розрізняти слова та їхні форми.

Фонологічна система сучасної української мови містить 38 фонем – 6 голосних і 32 приголосні.

Букви а, о, у, е, и, і (6 букв) позначають відповідні голосні звуки; букви б, в, г, ґ, д, ж, з, й, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш (21 буква) — відповідні приголосні.

Решта 6 букв мають свої особливості:

1. Буква ьсама по собі ніякого звука не позначає. Вона вживається лише для позначення м'якості приголосних: день [ден'], мальва [мал'ва], Луцьк [луц'к], льон [л'он], пеньок [пен'ок], каньйон [кан'йон], портьєра [порт’йера].

2. Букви ї та щ завжди позначають два звуки: перша — йі, друга — шч: їжак [йіжак], поїзд [пойізд], з'їзд [зйізд]. Буквосполучення шч в українській мові не вживається. Замість нього пишеться буква щ: блиск — блищати, віск — во­щина, Мелашка — Мелащин.

3. Букви я, ю, є мають двояке значення: а) безпосередньо після приголосного вони позначають м'якість попереднього приголосного й відповідно звуки а, у, е: нянька [н'ан'ка], лялька [л'ал'ка], нюанс [н'уанс], тютюн [т'ут'ун], синє [син'е]; б) в інших позиціях (на початку слова, після голосного, після апострофа й м'якого знака) вони позначають від­повідно два звуки йа, йу, йе: яма [йама], пояс [пойас], зв'язок [звйазок], альянс [ал'йанс], юрба [йурба], в'юн [вйун], Нью-Йорк [н'йуйорк], з'єднаємо [зйеднайемо].

4. Буквосполучення джідз мають двояке значення: а) на межі префікса й кореня вони позначають відповідно два звуки — д + ж і д + з: підживлення, переджнивний, надзвичайний, відзнака;

б) в інших позиціях вони позначають відповідно один звук — дж і дз: джерело, джунглі, погоджений, затверджений, дзвінок, кукурудза.

5. Буква ґпередає на письмі задньоязиковий проривний приголосний. Зокрема вона вживається (і вимовляється відповід­ний звук) у таких українських словах:

аґрус (назва рослини); аґу (вигук як звер­тання до немовляти, так само аґусі, аґукати), варґа (губа), ґава (ворона; неуважна людина), ґазда (господар), ґалаґаний (вишукано чемний, люб’язний), ґаламагати (говорити незрозумілою мовою, калічити мову); ґандж (вада, дефект);

ґанок (прибудова біля входу в будинок із майданчиком, на який ведуть східці); ґатунок (різновид чого-небудь); ґвалт (лемент); ґеґати, ґаґати, ґелґати, ґелґотати, ґерґотати (видавати звуки, властиві гусям); ґедзь (велика муха, що живиться кров’ю тварин і соком рослин); ґерґелі (порода гусей); ґердан (шерстяна стьожка або ажурний комірець з бісеру); ґтри (особливі панчохи на ґудзиках поверх черевиків); ґешефт (вигідна спекуляція дрібного ґатунку); ґзитися (казитися, пустувати); ґеґнути (жбурнути, кинути на землю); ґила (грижа), ґлей (за­гуслий сік на деревах), ґляґ (згорнуте молоко із шлунку молочного теляти, шматочок якого вкидають у свіже молоко для швидкого приготування сиру); ґніт (у лампі); ґоґель-моґель (але: гоголь-моголь) (яєчні жовтки, розбиті з цукром та ромом, вживають для очищення голосу); ґоґозник (назва рослини); ґонт (покрівельний матеріал у вигляді тонких дощок); ґонтар (але: Іван Гонта) (покрівельник); ґорґоля (сучок); ґравій (крупний пісок); ґрасувати (розчищати доріжки); ґрати (на вікні), ґринджоли (сани), ґрунт (ґрунтовний, обґрунтувати та ін.), ґрунь (хребет, верх гори);

ґудзик застібка на одязі); ґуля (наріст, вавка); джиґун (баламут); дзиґа (дитяча іграшка); дзиґарі (годинник); дзиґлик (стілець); дриґати (трясти ногами); леґінь (юнак); маґлювати (малювати);

мамалига (кукурудзяна каша), ремиґати (корови жують); фіґлі-міґлі (витівки); хуґа, цуґ (цуґом), шваґер та в похідних від них.

Може писатися буква ґабо г у таких словах: біґос і бігос, буцеґарня і буцегарня, ґабелок і габелок, ґевал і гевал, ґума і гума, ґуральня і гуральня, сновиґати і сновигати, хурдиґа і хурдига, шмиґа і шмига (не до шмиґи і не до шмиги). Із буквоюґ пишуться українські прізвища, якщо вони так вимовляються їхніми носіями: Ґалаґан, Ґалятовський, Ґжицький, Ґлієр, Ґресько, Ґриґа, Ґудзій, Ґудзь, Доленґо, Шміґельський тощо. Крім того, через букву ґ передається латинська літераg у таких записаних українськими буквами іншомовних висловах, як фата морґана, персона нон ґрата, альтер еґо, ґуд бай, терра інкоґніто тощо.

Система голосних фонем

Голосні – це звуки, що творяться за допомогою самого голосу.

В українській мові 6 голосних фонем: а, о, у, е, и, і.

Голосні бувають наголошені й ненаголошені.

Наголошений голосний вимовляється з більшою си­лою голосу й трохи довше, ніж ненаголошений. Голосні під наголосом, а також в абсолютному кінці слова звучать чітко: великий — велич, зелений — зелень, сидить — сидячи, голубка — голуб.

Система приголосних фонем

Приголосні– звуки, що творяться за допомогою голосу й шуму або тільки шуму.

В українській мові є 32 приголосні фонеми. Їх розрізня­ють так:

1) за участю голосу й шуму: - сонорні — голос переважає над шумом: м, в, н, н', л, л', р, р', й («ми винули рій») - дзвінкі — шум переважає над тоном: б, д, д', дз, дз', з, з', дж, ж, г, ґ(«буде гоже ґедзю у джазі») - глухі — склада­ються тільки з шуму: п, ф, т, т’, ц, ц’, с, с', ч, ш, к, х («усе це кафе «Птах і чаша»)

За місцем творення: - губні : м, в, п, б, ф («мавпа Буф») - язикові поділяються на: а) передньоязикові: д, д', т, т', з, з', дз, дз', с, с', ц, ц', л, л', н, н', р, р', й, дж, ж, ч, ш б) середньоязиковий: й

в) задньоязикові: ґ, к, х г) глотковий: г

3) за способом творення: - зімкнені (проривні) — м, б, п, н, н', д, д', т, т', ґ, к - щілинні (фрикативні): в, ф, л, л', з, з', с, с', ж, ш, й, г, х- дрижачі: р, р'

4) за характерним шумом: - шиплячі: ш, ч, ж, дж («ще їж­джу») - свистячі: с, с', ц, ц', з, з', дз, дз' («сце їздзу» - дитяча вимова)

5) за твердістю й м’якістю:

- м’які: д', т', з', с', ц', л', н', р', дз', й

- тверді:

а) губні: б, п, в, м, ф

б) шиплячі: ж, ч, ш, дж

в) задньоязикові: ґ, к, х

г) глотковий: г

Від місця приголосної фонеми в системі залежать її арти­куляційні й правописні особливості.

ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ!

Словесні формули класифікації деяких приголосних звуків:

Губні: м, в, п, б, ф («мавпа Буф»).

Сонорні: м, в, н, н', л, л', р, р', й («ми винули рій»).

Дзвінкі: б, д, д', дз, дз', з, з', дж, ж, г, ґ(«буде гоже ґедзю у джазі»).

Глухі: п, ф, т, т’, ц, ц’, с, с', ч, ш, к, х («усе це кафе ”Птах і чаша”»).

Шиплячі: ш, ч, ж, дж («ще їж­джу»).

Свистячі: с, с', ц, ц', з, з', дз, дз' («сце їздзу» - дитяча вимова)

12
• 3
• Следующая ⇒