Література романтичної спрямованості

Британська література

Термін «романтизм» отримав життя в Німеччині, в роботах Новаліса (в літературному аспекті) і Гофмана (в значенні музичного терміну). Але прийшов він до Німеччини з Англії, де вже в 17 ст. визначення romantic прикладалидо тих творів, які володіли пригодницьким сюжетом, живописали старовину, відрізнялися самобутністю і були наповнені фантастикою. Особливо це торкалося жанру «готичного» роману (gothic novel), щозародився у 18 столітті і став єднальною ланкою між сторіччям Просвітництва і романтизмом.

Першовідкривачем жанру «готичного» роману вважається Хорас Уолпол (Walpole) з його класичним «Замком Отранто» (1765). Широку популярність набули також романи Ганни Радкліф (Radcliffe), «Роман в лісі» (1791) «Удольфські таємниці» (1794), «Італієць» (1797). Не меншою популярністю користувалися романиУїльяма Годвіна(Godwin)«Сент-Леон» (1799) і «Мандевілл»(1817), а«Мельмот-блукач» (1820)Чарльза Роберта Метьюріна, наповнений вже романтичним неприйняттям дійсності, уразив уяву всієї Європи. «Королем жахів» поправу вважавсяМетью Грегорі Льюїс(Lewis) з його«Монахом»(1795 – 1796), що передбачає модерністську естетику потворного. Смерть в її страхітливому вигляді, «таємниці труни фатальні» і навіть сам Сатана присутні на сторінках «Монаха». А в цілому в кінці 18 – початку 19 ст. в Британії вийшли в друк сотні «готичних» романів, що захлеснули світовий книжковий ринок.

«Готичний» роман вважається «сином» століття Просвітництва через свій дидактизм: порок там, як правило, карається, а доброчесність тріумфує. Але велика кількість фантастики і тяжіння до національної старовини вже видає наступ нової антираціональної епохи. Взагалі моду на готику, яка була характерна для Британії впродовж всього 19 ст. (неоготика), запровадив Х. Уолпол, що побудував собі недалеко від Лондона замок в готичному стилі і все життя займався вивченням середньовіччя, як в плані артефактів, так і з боку духовного життя. Майстринею створення середньовічного антуражу вважалась Ганна Радкліф. Дія її романів проходить в родових замках з похмурими підземеллями і в стародавніх монастирях. Вона не описує інтер'єр так детально, як Уолпол. Радкліф властива імпресіоністська манера писання. Але її романи завжди овіяні флером загадкових сутінків і мерехтливих вогнів, правда містична таємниця у фіналі завжди набуває раціоналістичного пояснення. Крім того, Англія – батьківщина У.Шекспіра, якого романтики всього світу вважали «батьком» свого мистецтва. Цікаво, що розуміння Шекспіра як загальнонародного генія, прийшло до Англії ззовні, в першу чергу – з Німеччини. Але і для британських романтиків істинно народний драматург був непорушним авторитетом. І, звичайно, так само, як і у випадку з німецьким романтизмом, не можна скидати з рахунків вплив Великої Французької революції, що вперше чітко позначила роль народу в історії і проголосила ідеал Свободи.

Романтизм розвивався в Англії на фоні індустріальної (промислової) революції, що перевернула все звичне життя країни. Зникали цілі сільськогосподарські регіони разом з традиційною культурою. Колишні фермери ставали пролетарями, людьми, відірваними від коріння і природи. Мінявся звичний ландшафт. Країну вкрили мережі залізниць, з'явився Чорний Край (Black Country) – промисловий пояс, до якого увійшли міста Манчестер, Бірмінгем, Н’юкасл та ін. Найменування своє він отримав від кольору кіптяви, яка важким смоком закутувала промислові центри. Родова аристократія приходила в занепад, почався процес змішування її з грошовою знаттю, що нащадками стародавніх родів нерідко сприймалося вельми хворобливо.

Першим художником романтичного типу творчості в Англії вважається Уїльям Блейк (Blake). Представник ремісничих шарів Лондона (він був професійним гравером), Блейк багато в чому виходить з літератури британського бароко, характерного для 17 століття. За часів пуританської революції такі художники, як Дж. Мільтон, Дж. Донн, Дж. Беньян протиставляли світу користолюбствабіблійні істини, хоча їхній підхід до Писання канонічним назвати ніяк не можна. Бароко зверталось до спадщини Ренесансу в не меншій мірі, ніж до релігійних сюжетів. Це було індивідуальне міфологізування світу, засноване на спробі людини повернутися до Бога, щоб зрозуміти його як можна глибше. І романтизм увібрав у себе цей досвід. Творчість Блейка глибоко релігійна, та його релігійність, безумовно, носить єретичний, бунтарський характер. Він показує нам не догматичного, а «свого» Бога, ремісника-деміурга, що створив світ в тяжкій праці.

Бог створив мир вручну (в Блейка є гравюра, що відображає цей процес).

Так у вірші «Я бачив храм…» (1804) Блейк відображає своє сприйняття століття експериментальної фізики і індустріалізації. Основні твори Блейка – «Пісні невинності» (1789), «Пісні досвіду» (1794), а також «пророчі» поеми «Одруження Неба і Пекла» (1790), «Книга Урізена» (1794), «Єрусалим, або Втілення гіганта Альбіону» (1804), «Примара Авеля» (1821) мають тісний зв'язок із спадщиною німецького містика 17 століття Якоба Беме, чоботаря, що не володів ніякою освітою, не читав практично нічого, окрім Біблії, але зумів, завдяки Божественному Прозрінню, створити цілу філософську систему. По Беме, Бог спочатку сам себе не усвідомлював, але пробуджений Великим Вогнем, вдивився в себе самого і почав творити. Великий Вогонь – головна субстанція буття. Він таїть в собі добро і зло, любов і гнів. Бог же, як єство, ініційоване Вогнем, тяжіє до любові, і сила його любові така, що може перемогти зворотну, злу сторону Вогню.

Спочатку людина була створена Богом як духовна істота. Вона могла розмножуватися тільки силою свого іманентного бажання. Але потім людина загрузнула в матерії, яка породила примхи і пристрасті. Довелося Богу посилати до людей своє серце - Христа – щоб перемогти смерть в людських душах. Від вчення Беме походить секта філадельфів, заснована в Англії в 17 столітті. Він є автором низки масонських молитов.

Озерна” школа

Першими романтиками в повному розумінні цього слова були в Англії У. Вордсворт, С. Кольрідж і Р.Сауті. З їх співпраці починається явище «озерної школи»або «лейкізму»(lake school роеts), ідейна співдружність поетів, якій були притаманні ідеалізація сільської, патріархальної Англії і інтерес до містики. Лідером групи був Уїльям Вордсворт (Wordsworth), постійним місцем проживання якого був Кемберленд[1], гориста місцевість на північному заході Англії, досить рідко заселена і відокремлена. Вордсворт – в першу чергу, - поет-пейзажист. Його вірші оспівують природний затишок. Невисокі і дуже стародавні Кембрійські гори, вересові пустищі, покриті мохом, вологе океанічне повітря, гаї і сільські садиби, оточені садами і квітниками – ось основні об'єкти зображення Вордсворта. Така спокійна поезія не могла сподобатися революційно набудованим художникам і критикам. «Лейкистамі» мешканців Кемберленда почали називати спочатку в негативному ключі. Мовляв, поезія у них вся якась розмита, «мокра», млява. Але самі поети нічого проти такого найменування не мали. Тим паче, що воно відповідало їх пантеїстичним переконанням. Так і виник термін.

У 1797 р. Вордсворт познайомився з Кольріджем, а в 1798 р. вийшли в світ «Ліричні балади», які сповістили про народження романтизму в британській літературі. В 1800г. вийшло друге видання «Ліричних балад», забезпечене анонімною передмовою (авторами якого, швидше за все, є самі Вордсворт і Кольрідж). Вона вважається маніфестом британського романтизму. На зміст маніфесту, безумовно, вплинуло знайомство авторів з досягненнями німецьких романтичних шкіл. Про це говорить проголошувана установка на мову і способи віддзеркалення світу, характерні для фольклору. Поезія «високого штиля» заперечується як неправдива і штучна. Сільська Англія оголошується естетичним еталоном, який повинен прийти на зміну античним зразкам.

Британські дослідники нерідко іменують романтизм «новою ортодоксальністю» (New Orthodoxy), внаслідок тяжіння романтиків до традицій докласицистичної епохи. Дж. Драйден і А. Поп не були авторитетами для них. Романтиків притягував середньовічний «вік балад» і Єлізаветинська епоха, як часи стихійного і бурхливого розкриття природних відчуттів, пора правдивого мистецтва. Вірш класицизму Вордсворт і Кольрідж іменують «поезією декламації», що не має нічого загального з таємницями людського серця. Нова поезія повинна відкинути всі раціональні нормативи і заговорити голосом природи. Поет для романтиків – пророк. Він подібний шекспірівським блазням, цим вічним дітям, вустами яких Природа виявляє свою волю. Тому і шлях поета – шлях мандрівника і дивака розглядається не як хобі джентльменів (як це було в 18 столітті), а як покликання, дане небом, від якого не можна відхилитися і якому потрібно віддати життя.

Прикладом життя, відданого поезії, може служити доля Уїльяма Вордсворта, що народився серед озер Кемберленда і після багаторічних мандрів знову повернувся туди, щоб стати співаком вересових пустищів. Вордсворт не займався практично нічим, окрім поезії, не робив кар'єри, не намагався зайняти вигідну посаду. З'ясувавши для себе ще під час навчання в Кембриджі свою чужість світу соціальної успішності, він завжди прямував туди, куди його вабило серце. Під час Великої Французької революції він зробив пішу подорож по Франції, не дивлячись на небезпеку такої мандрівки. Повернувшись до Англії, він вів жебрацьке, неосіле існування, яке надалі, за часів матеріального благополуччя, примусило його бути захисників знедолених верств населення. В молодості він зблизився з радикальним гуртком У.Годвіна, але революційний запал швидко відштовхнув його. Хоча в ці роки народилася повна соціальних викриттів поема «Рівнина Солсбері»(1791– 1793).

Поселившись, завдяки спадку, в 1797 році на природі, Вордсворт стає її співаком. Правда, до цього часу вже були створені такі пейзажно-описові поеми, як «Вечірня прогулянка» (1793), «Образотворчі нариси» (1793), йшла робота над трагедією «Жителі прикордонного краю»(опубл. в 1842). Він створює численні портрети простих сільських мешканців, які разом з іншими природними явищами, сприймаються як творіння «святого задуму Природи», і в той же час – як хранителі вічних властивостей людської натури. Але основними предметами зображення в малих ліричних формах стають для поета квіти, птахи, дерева, пори року.

Малі форми найвідоміша і найпопулярніша в Британії частина спадщини Вордсворта. Вони пронизані пантеїстичними настроями. Природа для нього у жодному випадку не є матерією, це Храм, в якому молиться ліричний герой. Це місце Бога, і тому природа є вічною містичною наставницею для людини. Святилище населено втіленнями природних духів, і кожне з них, будь то струмок, хмара або квітка, має свою душу і свою індивідуальність. Звідси – таке трепетне ставлення до звичайної зозулі («Зозуля», 1798), лісових нарцисів («Нарциси», 1804) або співу дівчини-жниці:

І жоден соловей не дав такої насолоди

Тим втомленим мандрівникам, що довго йшли в пісках.

А потім вийшли на оазис прохолодний,

Де тихе джерело співало в камінцях… [2]

Слідом за єнськими романтиками Кольрідж і Вордсворт задумали створення поетичної енциклопедії, яка б об'єднувала в собі квінтесенцію всіх наук, філософських систем і релігій. Спочатку праця носила заголовок «Струмок», але надалі Кольрідж відійшов від справи, і Вордсворт продовжив роботу самостійно, давши в 1798 р. поемі нову назву – «Відлюдник». Цій роботі поет віддав 40 років життя. Вона вийшла в друк в 1850 р., вже після смерті автора, під заголовком «Прелюдія, або Духовне мужніння поета».Значення цього автобіографічного твору полягає в затвердженні обумовленого провидінням життєвого шляху. Розказуючи про враження дитинства, отроцтва, юності, молодості і зрілої пори, поет веде нас по кругу: дія починається в Кемберленді і закінчується в ньому ж. Первинне відчуття Природи як радості виявляється передчуттям подальшої зустрічі з нею один на один, і ця довгождана зустріч виявляється отриманням істини.

Особливий успіх мала поема «Річка Даддон» (1806 -1820). Цей шедевр неспішної філософсько-пейзажної лірики складається з 34 сонетів, що відтворюють прибережні ландшафти на всьому протязі річки, що в'ється в Кемберленді. Поема «Пітер Белл» (1819) мала набагато менший успіх і навіть викликала насмішки сучасників. Так само, як і в поемі«Фургон» (1819) герой потрібен автору як alter ego, але набагато більш наївне, ніж сам автор. «Лісовий палкий блукач» Пітер Белл або Візник, що об'їжджає північні графства в поемі «Фургон», володіють дитячою свідомістю, яку Вордсворт цінував дуже високо, вважаючи наближеною до істини. У нього навіть є вірш «Хлопчик-ідіот» (1798), саркастично висміяний Байроном, в якому позбавлена свідомості сільська дитина гранично поетизується.У вірші«Повчання аморальності, що йдуть від спогадів раннього дитинства»(1800) Вордсворт протиставляє обачливу мораль дорослого світу чистої світосприйняттю дитини, і, звертаючись до останньої, говорить:

Thou, whose exterior semblance doth belie

Thy soul’s immensity;

Thou best philosopher, who yet dost keep

Thy heritage, thou eye among blind

That, deaf and silent, read`st eternal deep

Haunted for ever eternal mind.

[Твій зовнішній вигляд оббрехали.

Але безмірність твоєї душі

Кращий філософ для тебе.

Ти утримуєш даний тобі зір

Серед сліпих, глухих і німих.

Ти читаєш вічну глибину,

Кохана вічною душею.][3]

«Тиха» поезія Вордсворта зіграла значну роль в подальшому розвитку англомовної поезії. Розмовний стиль, вільний від риторики язик, скромна тематика (для Вордсворта хлопчик, що катається по річці в кориті, є не менш важливим, ніж всі походи Олександра Македонського) – все це передбачило розвиток імпресіоністичного стилю.

Слід зазначити, що британське і пострадянське сприйняття творчості У. Вордсворта істотно відрізняються. Нам був притаманний «байроноцентризм», що йде від таких незаперечних авторитетів, як О.С.Пушкін і М.Ю. Лермонтов. Але спадщина Байрона виявилася найменше сприйнятою в британській літературі подальших періодів, де за великим рахунком панувало «вортсвортіанське начало», тобто те, що вніс в національну літературну традицію старший сучасник Дж. Гордона Байрона - У. Вордсворт.

Семюєль Тейлор Кольрідж (Coleridge), соратник Вордсворта по створенню британської романтичної школи, є не тільки видним поетом, але і видатним теоретиком. Від демократичних настроїв, виражених в ранньому вірші «Узяття Бастилії» (1789) він перейшов на консервативні позиції, які значущо виразив в своїх лекціях, присвячених творчості У. Шекспіра. Шекспір для Кольріджа – хранитель і захисник вічних основ людського життя. Він завжди підкреслював ту пошану до непорушних законів Універсуму, яка постійно присутня на сторінках творів великого драматурга і поета. Кольрідж багато зробив для розповсюдження ідей німецького предромантизму і романтизму в Британії. Він опублікував статті про Гете, Шиллера, Гейне, Новаліса. Німецький романтизм привертав його патріархальністю і містичним відчуттям злиття з природою, охоронцем вічних начал людського життя. Поетична свідомість самого Кольріджа також традиційна і містична. «Поезія не повинна бути зрозуміла до кінця», - стверджував поет і виражав своє бачення світу через його символізування. В його ліриці, так само, як і в ліриці Вордсворта, виразно проступають пантеїстичні мотиви:

Життя - міраж. Біжу, не чувши ніг,

Від радощів і прикростей минулих,

Від марень й відчуттів, загиблих і живих,

Щоб взяти в трав, квітучих вбіч доріг,

Любові й Благочестя мудрість.[4]

У цьому зверненні до природи присутні практично всі складові пантеїстичного світогляду. Кольрідж, що вчився в Геттінгенському університеті, був головним провідником ідей єнської школи на британському ґрунті. Його і Вордсворта пантеїзм близький до натурфілософії Ф. Шеллінга. Бог живе в природі, яка є його Храмом. Правда, природа – лише одна з іпостасей Бога, але всі її складові є божественними елементами єдиного цілого. Відчути містичні таємниці природи може лише романтик, як істота, виступаюча посередником між таємницями буття і всією рештою людства.

Три поеми Кольріджа – «Оповідь про старого мореплавця» (1798), «Крістабель» (1798) і «Кубла Хан» (1798) буквально наповнені потойбічним. Але найбільш відома «Оповідь про старого мореплавця», де убитий безтурботним моряком альбатрос утілює вину людини перед Природою.

На морі відвіку існує повір'я про те, що альбатроси, які практично ніколи не сідаючі на землю, є душами загиблих на морі людей. Вони служать оберегами для мандруючих по океанських просторах судів і тому їх не можна вбивати.

Старий моряк розказує гостям на весіллі про випадок на морі, який перевернув все його життя. Корабель, понесений штормом до Південного полюса і затертий серед льодів, рятує альбатрос. Але безглузде вбивство прекрасного птаха обертається для всієї команди судна численними бідами. Корабель починають переслідувати загадкові сили океану, тому що птахи-обереги відвернулися від нього. Море зберігає мовчання, і матроси перестають розмовляти один з одним. Жахлива тиша нависає над проклятим судном. На горизонті підіймається криваво-червоне сонце, і ми бачимо жменьку людей, безсилу перед гнівом Природи. Птахи більше не приносять добрих вітрів, судно потрапляє в мертвий штиль і в гнилу масу водоростей, на ньому закінчується прісна вода.

Розлючені матроси вішають на шию винуватця всіх бід мертвого альбатроса, сподіваючись на те, що духи океану зрозуміють, хто порушив табу, і дозволять іншим вижити. Але природа мстить жорстоко. В той час, коли люди вже п'ють власну кров, перед ними з’являється корабель, який йде по воді без вітру і без течії. Він немов піднявся з проклятих глибин океану. На кораблі-примарі до них наближалися Смерть і Життя-в-Смерті. Вони розігрують членів команди між собою, і вбивця опиняється у розпорядженні Життя-в-Смерті. Іншим дароване припинення земних мук.

Життя-в-смерті - жінка із золотими локонами, яскраво-червоними губами і блідим обличчям. Краса її викликає страх, як бачення красивої, але безживної примари. Вона – посланець Полярного Духу, який захищає своїх підданих – птахів, звірів і риб.

Вмерши і знову воскреснувши, залишившись один в океані, винуватець всіх лих чекає смерті, але вона не приходить. І раптом він чує голоси, які судять його і присуджують до життя, але життя в муках совісті. Відтепер він бродитиме по землі, як Каїн і Агасфер, розказуючи людям про те, що відбулося. Він благає людей любити в цьому світі все, що створене Богом, і у жодному випадку не намагатися втручатися в його волю.

Поема Кольріджа, завдяки мові, і формі, наближеній до старовинної балади нагадує біблійну легенду. Йому вдається досягти максимальної значущості своїх образів-символів і донести до читачів ідею недоторканності природних заборон. Не «Кольрідж першим створив ці чари, це зробив великий і правдивий Божий поет-лауреат на ім’я Природа», - сказав в романі „Мобі Дік” про поему і її ключовий образ американський романтик Г. Мелвілл.

Повну протилежність „лейкістам” складав Персі Біші Шеллі (Shelley), поетом-романтиком, що також перебував в конфлікті з британським істеблішментом. Шеллі був абсолютним романтиком, не здатним жити за законами світу звичайних людей. Якщо пригадати вислів Е.Т.А. Гофмана «є музиканти, а є просто хороші люди», то Шеллі однозначно відноситься до перших. Його родовита сім'я мріяла помістити свого дивного сина в лікарню для психічнохворих, навіть тоді, коли майбутній поет був ще дитиною. Його переслідували видіння, подібні видінням У. Блейка. Але якщо в Блейка вони носили, швидше, естетичний характер, то Шеллі бачив померлих і навіть саму Смерть.

Будучи студентом Оксфордського університету, баронет створив собі репутацію безбожника і атеїста тим, що під впливом філософського вчення Д. Юма опублікував брошуру «Необхідність атеїзму» (1811) і був виключений за це з університету. Незабаром, у філософському етюді «Про життя» (1812 – 1814) він відмовиться і від матеріалізму, і від позитивізму, визнавши ці доктрини занадто обмеженими, але виклик традиційним підвалинам він кидатиме завжди.

Ознайомившись під час своїх незліченних подорожей із життям ірландського народу, Шеллі став лютим поборником ідеї національної незалежності Ірландії. Він, будучи підданим британської корони, не приховував своїх республіканських переконань, захищав права робітників, був прихильником жіночої рівноправності і свободи розірвання невдалих браків. Загалом, його духовний вигляд повністю суперечив такій важливій для Сполученого Королівства якості, як традиційність. Не дивлячись на це, сучасні британці вельми позитивно відносяться до спадщини Шеллі, наголошуючи на його безумовній поетичній майстерності.

Поезія Шеллі прекрасна і велична, вона дихає пристрасною любов'ю до ідеальної краси. Образи, створені його могутньою уявою, величаві і повні відваги, але їм не вистачає життєвої сили. Шеллі не пройшов шлях, подібний шляху Байрона, який від романтичних пристрастей звернувся до життєвої правди.

Шеллі жив і помер як абсолютний романтик, палкий і свято віруючий в щасливе майбутнє всього людства. Щоб краще зрозуміти умонастрій Шеллі, можна звернутися до його полеміки з його ж другом Т.Лавом Пікоком, що опублікував в 1820 р. статтю «Чотири століття поезії». «Думка його тонка // І ранить глибше за гострий клинок», - сказав Шеллі про Пікока в поетичному посланні до М. Гісборн[5]. Річ у тому, що знавець античності, поет і письменник Пікок був вельми скептично набудований по відношенню до романтизму. Він був прихильником здорового глузду і не розумів прагнення романтиків населити світ неіснуючими, на його думку, речами («Ми дуже добре знаємо, що в Гайд-парку немає дріад, а в Ріджентськом каналі – наяд»). На думку Пікока, сучасні романтики – це дорослі чоловіки, які спати не можуть без дитячого брязкальця. Вони намагаються повернути поезії її стародавній статус, але часи безжально змінилися, і зараз наука, а не поезія є основною сферою духовної діяльності людини. У відповідь на насмішки Пікока Шеллі опублікував в 1821 р. статтю «Захист поезії»,в якій висловив свої думки про місце поета в суспільстві. Орієнтувався він при цьому на одного з основоположників британської поетичної школи Ф. Сідни і його статтю «Захист поезії» (опубл. в 1595), що зіграла видну роль в розвитку національної літературної традиції. Для Шеллі поезія і наука є «єдиним відгомоном вічної музики буття». Вони не протилежні одна одній. Математик Піфагор – не менший поет, ніж Шекспір, якого, у свою чергу, можна вважати великим філософом і знавцем людських душ. Поезія, несуча красу, робить людей створеннями, відмінними від тварин, тому що вона – протилежна егоїзму. «Поезія не дає загинути хвилинам, коли на людину сходить Божество», - цей афоризм Шеллі дає повне уявлення про його розуміння творчості.

У «Захисті поезії» Шеллі розкриває своє розуміння романтичного епосу. На його думку, романтик повинен звертатися не до повістей, що реагують на злобу дня, а прагнути відображення «незмінних начал людської природи», тобто творити не по законах певного історичного моменту, а по законах загального буття. Тут ми, звичайно, бачимо перед собою одну з основних якостей романтизму – створення індивідуальної міфології. Саме по міфологічних законах творив Шеллі свій позачасовий романтичний епос.

Його перша поема – «Королева Маб» (1813) – через алегоричну форму викривала порочність суспільства і його інститутів. Наступне за нею «Повстання Ісламу» (1817 -1818) виправдовує насильне скидання деспотії. В передмові до поеми поет говорить про надзадачу свого твору: «… мені хотілося запалити в серцях моїх читачів благородне натхнення ідеями свободи і справедливості, ту віру і те сподівання чогось благого, якого ані насильство, ані спотворення, ані забобон не можуть абсолютно знищити в людстві». Міркуючи про духовне стан 19 ст., Шеллі вже в 1818 р. передбачає загальний настрій краху ілюзій і пов'язує це з результатами Великої Французької революції. Але його власний настрій відрізняється оптимізмом. Кровопролиття часів якобінського терору він пояснює тим, що народ, якого довгий час топтали як раба, не може відразу стати цивілізованим і висококультурним. Для цього потрібен довгий процес еволюції. Але результати подій у Франції, не дивлячись на їх уявний провал, поет оцінює позитивно. Велика Французька революція почала шлях людей всієї земної кулі до свободи і справедливості. Цей шлях буде довгим, але він обов'язково увінчається успіхом. Ця думка і визначає основний настрій «Повстання».

Поет визначив жанр поеми як «видіння», прагнучи, таким чином, надати їй пророче значення. «Видіння» - жанр середньовічної літератури, що вплинув на «Божественну комедію» Данте Алігієрі. Лаон і Цитна, двоє закоханих, віддають свої життя за майбутнє, і хоча їхнє земне життя виявилося повним мук і страждань, в світлому Храмі Духу вони дізнаються про плоди своїх подвигів. Люди пам'ятають про них, боротьба за свободу продовжується.

«Повстання Ісламу» можна вважати першим твором британської літератури, пов'язаним з проблемою жіночої рівноправності. «Як чоловік здатен бути вільним, // Коли поряд з ним рабиня?» - запитує поет, виступаючий заразом за руйнування всіх патріархальних традицій, що сковують, на його думку, ініціативу людини.

У кишені мертвого Персі Біші Шеллі знайшли том віршів Джона Кітса (Keats), представника так званої «міщанської» (або бюргерської) школи романтизму. Особливість творчості цього співця гедонізму полягає в наївному, як би дитячому погляді на світ. В ньому немає самовпевненої іронії Байрона і зарозумілого радикалізму Шеллі. Ліричний герой Кітса – не дуже добре освічена проста людина, яка просто споглядає світ і бачить красу в звичайних явищах. Хоча, слід віддати належне аристократам Байрону і Шеллі, які захищали тиху музу Кітса від нападок гордовитої лондонської критики.

Британське літературознавство називає романтизм Кітса «чуттєвим» («sensuous»), тобто позбавленим аналітизму. Кітс немов передбачає розвиток імпресіонізму. Він нічого морально і, вже тим більше, соціально, не оцінює, а просто співає про красу природи, переживання, пов'язані із сприйняттям класики, милується об'єктом неподіленої любові. Правда, за рік до смерті, в 1820 р. Кітс почав під впливом Персі Біші Шеллі творити філософсько-алегоричну поему «Гіперіон»,присвячену падінню старих і народженню нових богів. Але в історію літератури він увійшов, перш за все, як майстер малих форм, які можна назвати листами-звертаннями до домашнього кота, до осені, до весняних кольорів:

Thou shalt, at one glance, behold

Daisy and marigold;

White-plumed lilies and first

Hedge-grown primrose that hath burst

Shaded hyacinth, always

Sapphire queen mid-May.

Сенсом творчості цього поета можна визнати слова, виказані ним в «Оді грецькій вазі» (1819):

Різкий контраст розміреним працям «вікторіанців» складала буйна творчість Томаса Майн Ріда (Reed), одного з останніх романтиків, працюючого в основному в авантюрно-пригодницькому жанрі. Будучи північним ірландцем за походженням, він виховувався в сім'ї пресвітеріанського пастора і з дитинства ввібрав в себе ненависть до католицизму і монархізму. Республіканець на переконання, він в 1840 р. емігрував в США, країну своєї мрії. Тому Т.М. Ріда часто називають «ірландсько-американським» письменником, хоча його літературна кар'єра розвивалася в основному на території Великобританії.

У США майбутній письменник перепробував безліч професій: був дрібним торговцем, трапером (мисливцем за пушиною), вчителем, актором. Поневіряння по диких околицях молодої країни дали йому величезний матеріал для грядущої творчості. Могутня природа американського континенту розбудила в шукачі пригод поета, і він почав публікувати свою романтичну лірику в газетах і журналах Філадельфії, де на той час працював Е. Аллан По. Рід і По були великими друзями, але переконання у них були різні. Розв'язану Штатами війну із Мексикою (1846 – 1848) Е. По вважав брудною і загарбницькою, Рід же взяв в ній участь як репортер газети «Spirit Time».

Захоплення мексиканських територій (що становлять зараз південні штати США) Рід вважав правомірним через свої релігійні переконання. Для нього війна із Мексикою була війною із католицизмом. Так само, як Уолт Уїтмен, він вважав США богообраною країною, яка поширює ідеї рівності і демократії по всьому світу. Надалі він вітав прихід до влади в Мексиці Беніто Хуареса, як нащадка Монтесуми, останнього імператора ацтеків. Індіанську культуру Рід сприймав як частину природи і ретельно вивчав її, немов передчуваю майбутню популярність своїх романів.

Тоді як Г. Мелвілл і Г.Д. Торо намагалися втекти від рідної країни в нетрі дикої природи, Т.М. Рід висадився на узбережжі Мексики і разом з американським десантом штурмував фортецю Чапультепек, одержавши за цей штурм звання капітана. Оспіваний американськими газетами, Рід вирішив в 1848 р. взяти участь в Угорській революції, та під час перетину Атлантики дізнався про її придушення. Він осів в Англії, де зблизився з угорськими емігрантами, у тому числі з ідейним вождем революції Л. Кошутом. Рід воював з британським суспільством, що з побоюванням ставилось до бунтівників, і в 1869 р. опублікував вірш «Війна»,в якому благословив озброєну боротьбу проти тиранів.

У 1850 р. Т.М. Рід випускає свій перший роман «Вільні стрілки»,в якому гранично поетизує американську армію, що «визволяє» Мексику від пітьми «іспанського мракобісся». Та кращими його романами вважаються ті, де йому не без неабиякої частки романтичного світобачення вдалося барвисто представити життя напівцивілізованої Америки: «Квартеронка» (1856), «Оцеола, вождь семинолів»(1858), «Вершник без голови» (1866), «Білий вождь» (1885). Романи мали бурхливий успіх, Та романтичне світовідчуття автора заважало останньому прийняти британський спосіб життя, і в 1869 р. Рід знову опинився в США, де намагався видавати часопис «Onward (for уоuth America)» («Вперед (для американської молоді)»). Та романтик не врахував, що США з краю шукачів пригод вже перетворилися на буржуазне індустріальне суспільство. Часопис не мав успіху, і розчарований письменник повернувся до Англії, яка здавалася йому тепер більш поетичною країною, ніж Америка.

Т.М. Рід вважається письменником для дітей та юнацтва. Його чуйне ставлення до природи, здатність злиття із нею, безумовно, є романтичними властивостями. Але докладний опис кожної рослини і тварини у всіх їхніх біологічних рисах, аж до латинських назв, виділяє Ріда із романтичної системи, привносить в його романтизм деякий елемент натуралізму, який в середині 19 ст. почав зароджуватися.

Т.М. Рід, нарівні з Ф. Купером, – є творцем романтичного образу Америки часів «відкритої дороги», пори першопроходців і первозданного ландшафту.

Повною протилежністю несамовитої особистості Т.М. Ріда є спадщина серйозного математика, що передбачив багато ідей сучасної математичної логіки, і в той же час – автора знаменитих повістей «Аліса в країні чудес» (1855) і «Аліса в Задзеркаллі» (1871) – Люіса Керролла (Lewis Carroll), справжнє ім'я якого – Чарльз Лютвідж Доджсон.

Довгий час ніхто не ототожнював Доджсона і Керролла. Першого вважали талановитим викладачем Оксфордського університету, відмінним математиком; другого – напівбожевільним диваком, що створює чудернацькі казки. Сам письменник містифікацію підтримував, і власне авторство не визнавав. Набагато більше його хвилювала проблема визнання в математичному світі, якого за життя не відбулося. Сучасна наука оцінила його графічну техніку вирішення логічних задач, більш зручну, ніж діаграми Л. Ейлера і Дж. Венна.

Специфіка Кэрролла-письменника зумовлена єдністю дару художника і мислення математика. Дві форми логіки - художня і математична – стикаються на сторінках його творів і справляють неповторне враження.

Керролла нерідко ставлять в один ряд із Едвардом Ліром (Lear), англійським поетом і художником, творцем поезії нонсенсу (nonsense роеtry) і знаменитих лімериків, що принесли йому світову популярність. Та якщо «Книга нонсенсу» Е. Ліра,що вийшлав 1846 р., будується на естетизації нісенітниці, то твори Керролла, навпаки, створені на основі витонченої логіки, доведеної до абсурду. Керролл несподівано і дотепно експериментує із мовою, жонглюючи неочікуваними аналогіями і своєрідною полісемантичністю. Таким чином, він стає цікавий не лише дітям, але і дорослим, які знаходять в його книгах тонкі філософські і логічні спостереження.

12
• Далее ⇒