Культурний рух періоду Центральної Ради та Гетьманату
Загальною закономірністю суспільного розвитку є тісний взаємозв’язок основних сфер життя суспільства – економіки, політики, культури. Щодо основної парадигми української культури ХХ ст., то однією з її принципових особливостей є визначальна роль політичного чинника. У цей час переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, що чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917 – 1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму й розпад радянської системи, отримання Україною незалежності.
У радянський період (більша частина ХХ ст.), українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети й трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію в роки сталінської диктатури, хрущовську ″відлигу″, брежнєвський ″застій″, горбачовську ″перебудову″.
Неприйняття українським суспільством більшовизму, радянської влади викликало доволі численну еміграцію. Тому характерною особливістю української культури був її розвиток у діаспорі. Активну роль у культурних процесах, особливо в зазначені переламні моменти, відігравала українська інтелігенція.
У новій політичній ситуації, що утвердилася в Україні після падіння російського самодержавства, домінував процес національного державотворення, складовою частиною якого було питання культурно-освітнього будівництва. Тому Центральна Рада, що складалася з кращих представників національної інтелігенції, людей ерудованих і висококультурних, розпочала активну державну підтримку розвитку української освіти.
Основні напрями своєї освітньої діяльності Центральна Рада визначила у відозві до українського народу від 22 березня 1917 р. та в резолюції Українського національного конгресу (квітень 1917 р.). У цих документах першочерговим завданням ставилося відродження української мови, створення національних освітніх закладів, збільшення кількості україномовних газет, журналів, художньої та навчальної літератури, розвиток бібліотечної справи, науки, музичного, театрального та образотворчого мистецтва тощо.
З весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а пізніше (після створення Генерального секретаріату народної освіти, що узгоджував роботу громадських організацій) і законодавчо Центральна Рада досягла розширення мережі україномовних освітніх закладів: розпочавши зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, професійних училищ і вищих навчальних закладів.
Українізація початкових шкіл розпочалася уже з вересня 1917 р. Учні першого року навчання повинні були вивчати всі предмети за підручниками, написаними українською мовою. Російська мова як один із предметів запроваджувалася лише з третього року навчання. Єдина школа утворювалася як 7-річна народна загальноосвітня. Після закінчення цієї школи учні могли продовжити навчання у 4-річній гімназії або технічній школі. Першу українську гімназію ім. Т.Г. Шевченка було відкрито 18 березня 1917 р. Всього в 1917 р. в Україні засновано 39 українських гімназій.
Одночасно з організацією шкіл, Генеральний секретаріат проводив велику освітню роботу серед дорослого населення. З цією метою в містах і селах було створено недільні школи, мережу курсів з ліквідації неписьменності, засновано вечірні училища та гімназії для робітничої молоді, народні університети. 5 жовтня 1917 р. відбулося відкриття першого Українського народного університету, а 7 листопада 1917 р. – Педагогічної академії в Києві, 21 квітня 1918 р. – другого Українського народного університету в Полтаві (ініціатива заснування належала місцевому відділені ″Просвіти″).
Значну роботу з налагодження видавничої справи здійснила Центральна Рада. Незважаючи на труднощі (нестаток друкарських машин, українського шрифту та ін.), було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчальної, історичної, суспільно-політичної, технічної та іншої літератури.
Справу Центральної Ради в галузі розвитку української освіти, науки й культури продовжив уряд Української Держави гетьмана П. Скоропадського, що прийшов до влади 29 квітня 1918 р.
У системі освіти тривав процес формування україномовних навчальних закладів. Його особливістю було те, що російськомовні та інші навчальні заклади практично не підлягали реформуванню, а створювалися нові, українські. Наприкінці гетьманської доби їх загальна кількість українських гімназій в містах і деяких селах досягла 150 одиниць. Міністерство освіти законодавчо закріпило обов’язкове вивчення української мови та літератури, історії, географії, етнографії в системі шкільної та вищої освіти України.
Уряд Української держави виділяв значні кошти для утворення нових університетів в Умані, Катеринославі, Одесі. Розпочав свою роботу Кам’янець-Подільський університет. Український Народний університет у Києві було перетворено на державний.
У цей період засновано: Державний український архів, у якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду; Національну галерею мистецтва; Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, фонд якої швидко зростав (понад 1 млн. томів).
Великою заслугою гетьманського уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р. Української академії наук. Було призначено й перших одинадцять академіків: з історико-філологічного відділу – Д. Багалія, А. Кримського, М. Петрова, С. Смальстоцького; з фізико-математичного – В. Вернадського, М. Кащенка, С. Тимошенка; з відділу соціальних наук – Ф. Тарановського, М. Туган-Барановського, О. Левицького, В. Косинського. Першим президентом ВУАН став видатний український природознавець, професор хімії Володимир Вернадський.
Працівники Академії Наук розпочали роботу над створенням словника української мови (вийшло 6 томів). За ініціативи науковців було створено Інститут української наукової мови для розробки термінології з різних галузей науки.
Досягненнями у галузі культури за гетьманської доби слід також вважати заснування Українського театру драми та опери, Української Державної капели, Державного симфонічного оркестру тощо.